Відповідно, органи, які забезпечують безпеку, зобов'язані:

- встановити перелік необхідних заходів і способів їх реалізації та повідомити про це особу, взяту під захист;

- негайно реагувати на кожен випадок протиправних дій, що став їм відомим, стосовно осіб, зазначених вище, вчинений у зв'язку з їх сприянням судочинству;

- забезпечувати захист життя, здоров'я, житла і майна відповідно до характеру загрози;

- інформувати орган дізнання, слідчого, прокурора, суд або суддю, у провадженні якого знаходиться кримінальна справа, про вжиті заходи безпеки та їх результати;

- своєчасно повідомляти осіб, взятих під захист, про зміну або скасування заходів щодо їх безпеки.

Статтями 7—19 Закону передбачені такi заходи забезпечення безпеки:

1) особиста охорона, охорона житла і майна. При цьому житло і майно можуть бути обладнані засобами протипожежної та охоронної сигналізації, можуть бути замінені номери квартирних телефонів і державні номерні знаки транспортних засобів;

2) видача спеціальних засобів індивідуального захисту (бронежилетів, газових пістолетів, револьверів, балончиків) та засобів сповіщення про небезпеку (радіотелефонів, сигналізаційних пристроїв, що підключаються до телефонної мережі тощо);

3) використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів із застосуванням звукозапису, візуальне спостереження;

4) заміна документів, що посвідчують особу, та інших документів особи, взятої під захист, а також зміна її зовнішності (як за допомогою перуки, вусів, бороди, що наклеюються, спеціального макіяжу, так і шляхом проведення, за бажанням особи, пластичних операцій);

5) зміна місця роботи або навчання;

6) переселення в інше місце проживання (тимчасово з бронюванням жилої площі за постійним місцем проживання або постійно)

7) тимчасове поміщення неповнолітніх (за письмовою згодою Батьків або інших законних представників) до дошкільних виховних установ, а повнолітніх непрацездатних осіб — до установ Органів соціального захисту населення;

8) забезпечення конфіденційності даних про особу. Зрозуміло, що запобігання примушенню свідка чи потерпілого до відмови від дачі показань на практиці не може гарантуватися лише наявністю кримінальної відповідальності за такі дії (стаття 180 КК України).

Тому це здійснюється також шляхом:

- обмеження відомостей про особу (її місце проживання, роботи чи навчання тощо) в матеріалах перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій і судових засідань. Необхідність цього заходу пояснюється в першу чергу тим. що згідно зі статтями 217—219 КПК України після визнання слідства у справі закінченим передбачається ознайомлення з матеріалами Справи потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем та їх представниками, обвинуваченим та його захисником, при необхідності — за участю перекладача;

- заміни прізвища, імені, по батькові я зазначених процесуальних документах псевдонімами. В такому випадку орган дізнання, слідчий, прокурор виносять постанову, а суд — ухвалу про зміну анкетних даних. Ця постанова (ухвала) до матеріалів справи не приєднується, а зберігається окремо в органі, у провадженні якого знаходиться кримінальна справа. На жаль, закон не встановлює коло осіб, які можуть мати доступ до цієї постанови (ухвали). На практиці ж це можуть бути не тільки особи, які її виносять, але й особи, що здійснюють контроль чи нагляд за розслідуванням справи, а також особи технічного персоналу органів попереднього розслідування та суду, тобто досить значне коло осіб, серед яких можуть знайтися й такі, що схочуть продати зацікавленим особам певні відомості. У зв'язку з цим ефективність розглядуваного заходу забезпечення безпеки знижується;

- проведення упізнання особи поза візуальним спостереженням того, кого впізнають (наприклад, з використанням скла, яке є непрозорим з боку особи, яку впізнають);

- невключення до списку осіб, які підлягають виклику в судове засідання, дійсних анкетних даних про особу, взяту під захист. Цей захід пов'язаний насамперед з тим, що відповідно до стаття 254 КПК України, до початку розгляду справи в суді підсудному повинна бути вручена копія обвинувального висновку разом зі списком осіб, що підлягають виклику в судове засідання, в якому зазначаються їх адреси;

— виклику до суду особи, взятої під захист, виключно через орган, який здійснює заходи безпеки;

- накладення тимчасової заборони на видачу відомостей про особу, взяту під захист, адресними бюро, паспортними службами, підрозділами Державтоінспекції, довідковими службами АТС та іншими державними інформаційно-довідковими службами. Слід підкреслити, що порядок застосування цього заходу безпеки повинен бути встановлений у законодавстві з покладенням відповідних обов'язків та відповідальності на певне коло службових осіб. Чинне ж законодавство ніяких гарантій того, що така тимчасова заборона може бути ефективною, не передбачає;

9) закрите судове засідання (в яке заборонений доступ будь-яким особам, крім учасників кримінального процесу, а також охорони, та хід якого не підлягає висвітленню в засобах масової інформації). Рішення про закритість судового засідання приймається мотивованим рішенням суду;

10) проведення допиту свідків або потерпілих за відсутності підсудного, а також допит одного підсудного за відсутності інших. Рішення про це приймається судом за власною ініціативою або за клопотанням прокурора чи іншого учасника судового розгляду, свідка або потерпілого, які підлягають допиту;

11) звільнення у виняткових випадках за рішенням суду потерпілих і свідків, щодо яких здійснюються заходи безпеки, від обов'язку з'являтися в судове засідання за наявності письмового . підтвердження показань, даних ними раніше (потерпілий, як це і випливає із статті 72 КПК України, вправі не давати показання в суді зовсім, але з'явитися за викликом в суд він зобов'язаний);

12) відрядження до іншої військової частини або військової ї установи, переведення на нове місце служби військовослужбовця, ' взятого під захист;

13) переведення до іншого місця позбавлення волі або в інше місце із спеціальним режимом утримання (місце попереднього ув'язнення, спеціальний медичний заклад тощо), а також окреме тримання осіб, взятих під захист, які перебувають у місцях позбавлення волі або у місцях із спеціальним режимом утримання.

Із числа перерахованих такі заходи, як заміна документів, зміна зовнішності, переселення в інше місце проживання можуть здійснюватися тільки у виняткових випадках за наявності обставин, коли загроза життю та безпеці осіб, взятих під захист, не може бути усунута іншими заходами, і лише за клопотанням або згодою цих осіб, а також за санкцією прокурора або ухвалою суду, а використання технічних засобів контролю і прослухування телефонних та інших переговорів — тільки за письмовою заявою або письмовою згодою зазначених осіб.

Питання переселення в інше місце проживання регламентуються постановою Кабінету Міністрів України від 26 червня 1995р. № 457 “Про порядок вирішення питань переселення в інше місце проживання, надання житла, матеріальної допомоги та працевлаштування осіб, взятих під державний захист”. Ця постанова видана під грифом “Для службового користування”, так само, як і Порядок фінансування заходів безпеки осіб, взятих під державний захист, затверджений наказом Міністерства фінансів України, Міністерства внутрішніх справ України. Служби безпеки України, Держкомкордону України від 11 січня 1996р. №5/25/21/33/20. Але не можна залишити поза увагою те, що зазначеними документами розмір матеріальної допомоги, яка надається у зв'язку а переселенням, складає лише одну мінімальну заробітну плату, а проблема фінансування заходів безпеки осіб, взятих під державний захист, вирішується таким чином, що забезпечення більшості із цих заходів болюче б'є по фінансовому стану тих самих правоохоронних органів, які приймають рішення про застосування заходів безпеки.

Зазначимо: держава не бажає належним чином фінансувати заходи безпеки, гарантовані законодавством, і примушує правоохоронні органи здійснювати їх за рахунок власної ощадливості. Це підтверджується не тільки тим, що фінансування цих заходів прямо не передбачалося а жодному із Державних бюджетів України, прийнятих після набрання чинності Законом “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”. Ще одним аргументом є норма статті 27 цього ж Закону, я кок/ встановлена можливість фінансування і матеріально-технічного забезпечення заходів безпеки взагалі без участі держави — за рахунок осіб, взятих під захист (якщо на це е їх письмова згода).

Таке становище не тільки нагадує відоме “Врятування потопаючого — справа самого потопаючого!”, але й, скажемо відверто, підштовхує правоохоронні органи до ухилення від застосування заходів безпеки за свій рахунок та до умовляння учасників кримінального судочинства профінансувати заходи власної безпеки. Звичайно, що за таких умов найефективнішу безпеку може мати людина з відповідним майновим станом. Це, на нашу думку, суперечить статті 24 Конституції України, яка гарантує громадянам рівні права, в тому числі незалежно від майнового стану.