3.1 Місце шоку та постшокової політики в структурі міжнародних політичних та економічних організацій

Шокова терапія відкриває нові можливості для отримання неймовірних надприбутків внаслідок ігнорування державних законів. Така перспектива зацікавлює ТНК, які прагнуть використати стан дії шоку для економічного завоювання нових територій та ринків, що приноситимуть прибутки в момент невизначеності та хаосу. Таким чином, ТНК прагнуть за допомогою шоку здійснити системний демонтаж існуючих законів та правил, щоб відновити стан додержавного беззаконня, що стає пристосованою до сучасних умов «війною всіх проти всіх» [26, c. 316].

Небезпечною проблемою використання міжнародними фінансовими організаціями шоку для досягнення стрімкого панування призвело до поширення і поглиблення антидемократичних тенденцій у світі, носіями яких стали основні суб’єкти глобалізації економіки: міжнародні транснаціональні корпорації (ТНК) і банки (ТНБ), вільні економічні зони, формальні і неформальні органи, що претендують на управління світовою економічною системою ("вісімка", "Давос", СОТ, МВФ, СБ, НАТО тощо). Для діяльності цих структур характерні гегемонізм у міжнародних відносинах, недемократизм у відносинах сторін, соціальний демпінг тощо. У кожному конкретному випадку ці особливості виявляються по різному в залежності від їх ролі в процесі політичної, економічної та соціальної трансформації певної держави [49, c. 191].

Каркасом світового економічного простору вважаються ТНК, під якими розуміються компанії, що володіють підприємствами або мають філіали у більш ніж одній країні світу. Сьогодні у світі діє близько 40 тис. ТНК з майже 250 філіалами у 150 країнах. На них працює кожен п’ятий, усього ж близько 73 млн. чоловік, а з урахуванням побічно належних їм підприємств 150 млн. На підприємствах ТНК створюється третина світового ВВП. ТНК контролюють більше третини промислового виробництва і більше половини зовнішньої торгівлі. Вони володіють 80 відсотками патентів і ліцензій на новітні технології. На ТНК припадає також до 90 відсотків прямих іноземних інвестицій у світі.

Серед усіх транснаціональних корпорацій можна виділити групу з 500 найбільших ТНК, які контролюють 25 відсотків світового ВВП. На основні ТНК припадає третина світового експорту обробної промисловості, три чверті торгівлі товарами і чотири п’ятих торгівлі технологіями. Обіг найбільших ТНК перевищує національні бюджети навіть розвинутих країн Західної Європи, що дозволяє їм у моменти кризи та невизначеності нав’язувати урядам власні правила гри. Загальний обсяг продажу 200 найбільших ТНК перевищив загальний дохід 182 країн, майже 9 найбільших економік. Більше 50 зі 100 провідних світових господарств - це ТНК, а не країни [51].

Через мережі світу ТНК економіка із способу господарювання перетворюється на багатомірну владну систему координат. Для її стабілізації ТНК формує власний світовий тоталітарний порядок, створюючи інформаційно-фінансову олігархію, яка встановлює міжнародний олігархічний режим. Демократія, як влада людей поступається місцем постдемократії як владі грошей і надприбутків, яка стрімко зростають в моменти шоку та дезорганізації цілих народів і континентів. Все це свідчить про те, що становлення інформаційної парадигми, яка веде до формування постіндустріального суспільства мережних структур, пов’язане з принциповими змінами в житті людства через структурну несвободу.

Цим обумовлений суперечливий характер діяльності ТНК, як одного із найголовніших політичних суб’єктів, який отримує додаткові можливості та прибути від руйнування політичної стабільності та поширення невизначеності, страху та невпевненості. Діяльність ТНК є одним з чинників загострення нерівності в рамках міжнародної політичної системи. ТНК вкладають капітали в ті країни, де соціально-економічні умови дозволяють їм отримувати надприбутки. Сама суть їх існування полягає у перенесенні виробництва до країн з більш низькими рівнями оплати праці і нормативами охорони природного та виробничого середовища, з політичним ладом, здатним забезпечити максимально надійний захист капіталу і його прибутків, і слабким соціальним законодавством, обмеженими можливостями діяльності профспілок по захисту інтересів найманих працівників і невисокою страйковою активність. Недарма найбільша кількість філіалів ТНК розташована у країнах третього світу, а серед розвинутих країн – у США.

Переміщуючи капітали у менш розвинуті країни світу, ТНК свідомо сприяють зниженню життєвих стандартів на глобальному рівні і прагнуть використовувати додаткові можливості, які з’являються у психологічно надломлених та зневірених державах. Нерідко метою ТНК стає вирівнювання соціальних умов за найбільш низьким національним рівнем. Сумними наслідками діяльності ТНК є зростання безробіття і зменшення оплати праці. Закриваючи і перекидаючи свої підприємства, вони позбавляють маси найманих працівників розвинутих країн роботи, змушуючи їх існувати на соціальну допомогу. Роблячи ставку на дешеву робочу силу і надмірно підвищуючи інтенсивність праці в країнах, що розвиваються, вони не вкладають гроші у розвиток тієї території, де розміщене виробництво, а експортуючи свій прибуток, завжди залишають левову частку доходів у себе.

Нерідко ТНК користуючись безвихідною ситуацією в певному суспільстві досягають конкурентоздатності своїх товарів використовуючи дитячу і примусову працю. Так, анлійські і французькі ТНК, що прокладають нафтопровід з Бірми до Таїланду, використовували примусову працю під прикриттям армії, а компанія «Nike», що спеціалізується на випуску футбольних м’ячів, на своєму пакистанському філіалу - працю дітей, проданих у рабство. Тобто, в моменти шоку, країни та їх уряди стають менш вимогливими і згодні погодитися на завідомо несправедливу пропозицію, яка приносить шалені неконтрольовані надприбутки ТНК [51].

Діяльність ТНК важко піддається законодавчому регулюванню. Вона виходить далеко за межі національного законодавства і розповсюджується на декілька країн з різним рівнем права, що дозволяє ТНК легко маневрувати та маніпулювати юридичними нормами і обходити національне законодавство. ТНК усіляко ігнорують також спроби кодифікації своєї діяльності з боку міжнародних організацій, проводячи лінію на досягнення конкретних домовленостей з урядами країн, де розташовані підприємства чи філіали. ТНК використовують моменти політичного шоку та його наслідків для того, щоб вчиняти тиск на уряди для отримання поступок.

В таких умовах ТНК виступають неоколонізаторами, для яких шок це можливість завоювати і освоїти нові території: систему державної пошти, національні природні парки, державні школи, систему соціального забезпечення, систему подолання наслідків катастроф, які раніше знаходилися в руках держави. Тому не дивно, що найважливіші домовленості з приватизації державних підприємств укладаються в розпал економічних або політичних потрясінь, коли навколо суцільний безлад і хаос, політики і ціни стають гнучкими до зовнішнього тиску. Лише коли країна по справжньому страждає, вона погоджується прийняти гіркі ліки ринку, лише відчувши шок країна підкоряється шоковій терапії. Таким чином, найгірші часи для народів та держав є найкращими з точки зору можливостей для окремих людей.

В наукових колах ведеться обговорення того, що все частіше можна помітити намагання корпоративної верхівки свідомо створити кризу для введення корінних змін. Тому, існує можливість втілювати в життя тактику штучного викликання шоку і криз для стрімкої стимуляції реформ. Міжнародні фінансові організації використовують тактику «штучних криз», щоб підкорити бідні країни власній волі. Серед міжнародних фінансових установ найбільший вплив на політику та економіку національних держав в моменти шокового стану мають установи Бретон–Вудської системи (МВФ, СБ тощо), які за допомогою економічних важелів у випадках шоку та криз підкоряють політичну самостійність ослаблих держав. Вони надають власну «допомогу» за умов проведення приватизації, дерегуляції економіки, заохочення прямих іноземних інвестицій, подальшого посилення позицій ТНК на території суверенної держави, яка в момент політичного надлому не здатна чинити опір їх вимогам [51]. При цьому не тільки не враховується проблема соціальної захищеності, а й відбувається активне втручання у внутрішні справи держав з вимогою внесення ними змін до національного законодавства, які обмежують соціальні права громадян. Зокрема, Світовий банк фінансуючи програму структурної перебудови економіки, пропонує країнам перейти до регламентації права на працю і в цілому переглянути трудовий кодекс у бік зменшення гарантій і прав найманних працівників.

Шок вбудований в модель таких організацій, тому використання кризових ситуацій є головним орієнтиром для МВФ та Світового банку. Команди експертів цих фінансових організацій відвідують країни, які знаходяться в шоковому стані через війни, теракти, катаклізми і везуть із собою нові рецепти корінної перебудови життя суспільства та держави. В моменти загального шокового стану МВФ та Світовий банк змушують уряди країн погоджуватися на тяжкі рішення: проводити масову приватизацію, здійснювати дерегуляцію та значно скорочувати соціальні виплати з бюджету. Все це є новим шоком для народу та держави, яку змушують відкрити свободу лише для обраних – свободу для корпорацій в умовах шоку ігнорувати кордони між країнами, свободу від зовнішнього контролю з боку держави та податків, свободу накопичувати необмежені прибутки. В моменти шоку ТНК значно послаблюють державу, відбираючи значну частину її функцій, що поступово з поглибленням кризи може привести до відмирання держави. Для міжнародних фінансових організацій та корпорацій шок та кризи дають можливість подолати національні бар’єри, які в звичних умовах обмежують їхню діяльність.

Кризу в країнах Південно-східної Азії в середині 90-х років можна назвати «запланованим збіднінням», яке влаштувало МВФ. В 1996 році до середнього класу відносилися 63,7% населення Південної Кореї, натомість у 1999 році цей показник знизився до 38,4%. Внаслідок «допомоги» МВФ зросла торгівля людьми, рівень проституції зріс на 20%. Деякі сім’ї були змушені продавати своїх дочок для того, щоб отримати засоби для існування. Така діяльність МВФ в Азії допомогла американським корпораціям зануритися глибше в економіку регіону, що став для них значно доступнішим. Зацікавленість МВФ у поглибленні шоку та кризи в даному регіоні можна підтвердити словами одного із стратегів цієї фінансової організації Джея Пелоскі: «Зараз нам потрібно більше поганих новин із Азії. Ці погані новини будуть стимулювати процес радикальної політичної та економічної перебудови». Користуючись чим моментом фонд пред’явив до держав список значних вимог у відповідності до яких корінна глобальна криза відкриває додаткові можливості для збагачення. Це вплинуло і на культуру регіону: зріс рівень дитячої проституції та екстремізму. Щодня в Південній Кореї в середньому 38 людей здійснювало самогубства [26, c. 373].

В такій катастрофічній ситуації провідні інвестиційні аналітики вирішили, що шок та занепад від такої кризи дає шанс назавжди усунути бар’єри, які були перепоною для захоплення азіатських ринків. Для МВФ та ТНК це був вигідний момент, бо якщо криза поглиблюється і регіон залишається без західного капіталу, то азіатські фірми будуть закриті або їх доведеться продати західним компаніям. Внаслідок шоку від економічної кризи під тиском МВФ та СОТ уряди азіатських країн були змушені піти на поступки відкривши кордони свого фінансового сектора для інвестицій в цінні папери та торгівлею валютою. Голова МВФ Мішель Камдесю стверджував, що катастрофа від цієї кризи дає Азії нову можливість скинути стару шкіру та заново народитися. «Неможливо змусити країну погодитися на наші умови, – вважає Стенлі Фішер, представник МВФ – але коли вона (країна) опинилася в безвихідній шоковій ситуації, у неї не так багато варіантів» [26, c. 348].

Фонд не цікавили істинні причини масштабної кризи. Замість цього, як на допиті у в’язниці, МВФ думали лише про те, як скористатися моментом кризи для власних цілей. Глобальна біда змусила групу впертих країн благати про допомогу. На думку представників МВФ, якщо не використати це відкрите вікно можливостей, то це стане величезною поразкою. «Азіатські тигри» з їх спустошеною казною зламані, а саме тому настав сприятливий момент для їх кардинальної перебудови. З цього приводу один із журналістів газети New York Times писав: «МВФ діяв неначе хірург, який проводить операцію на серці і походу роботи вирішив одночасно зробити щось із легенями та нирками» [58]. Масштабність азіатської кризи та безвихідність групи країн дозволили міжнародним фінансовим організаціям втручатися у їхні внутрішні справи нехтуючи принципами демократії. Особливо сильно приниження демократії зі сторони МВФ відбулося в Південній Кореї. Завершення переговорів між фондом та корейським урядом співпало з черговими президентськими виборами, на яких двоє головних претендентів на перемогу вороже ставилися до політики МВФ. Це призвело до того, що фонд втрутився у внутрішню політику суверенної держави і відмовився надавати грошову допомого до тих пір, поки не отримає від усіх кандидатів обіцянку, що у випадку перемоги вони будуть згодні з усіма вимогами. Не маючи іншого виходу із скрутної ситуації кожний кандидат надав письмову згоду за якою обіцяв у випадку перемоги підтримувати всі програми фонду [62]. Тобто, жителі Південної Кореї розуміли, що вони можуть голосувати на виборах, але результати голосування не вплинуть на напрямок економічного будівництва країни. Той день, коли кандидати дали письмову згоду на вимоги фонду отримав назву «дня національного приниження». Шок став передумовою згортання деяких принципів демократії, які заважали реалізації економічної програми МВФ. Все це наглядно продемонструвало, що з точки зору впливових фінансових організацій та корпорацій азіатська криза була успішною та прибутковою. Менше ніж за рік після шокуючи подій МВФ вдалося здійснити радикальні економічні перетворення в Таїланді, Індонезії, Південній Кореї, Філіппінах. Внаслідок запропонованих реформувань криза поглибилася ще більше. Так, Південна Корея кожного дня втрачала один мільярд доларів. З цього приводу Джефрі Сакс заявив: «Допомога МВФ перетворила азіатську кризу в глобальну катастрофу. Замість того, щоб потушити полум’я фонд почав роздмухувати його ще більше» [56, p. 67]. В результаті реформ запропонованих МВФ майже усе в Азії було виставлено на продаж – і чим сильнішою була паніка ринку, тим відчайдушніше було бажання розпродати азіатські компанії, причому їх вартість падала до мінімуму. Таким чином, жахливу трагедію та хвилю шоку від неї використали для того, щоб іноземні корпорації могли атакувати Азію. Вони прийшли в цей регіон не для створення свого бізнесу і участі в економічному суперництві, а для того, щоб скупити залишки виробничої бази, робочу силу, клієнтську базу і місцеві бренди, які десятиліттями створювали корейські компанії; досить часто вони розділяли фірми, скорочували або взагалі закривали їх, щоб притискати конкуренцію іноземним товарам.

За даними Міжнародної організації праці внаслідок радикальних експериментів МВФ в Азії 24 мільйони людей втратили роботу і засоби для існування. До 1999 року показники безробіття в Південній Кореї та Індонезії зросли втричі за останні два роки. За даними Світового банку за період радикальних політичних і економічних реформ 30 мільйонів людей опинилися за межею бідності [61]. З цього ми повинні зробити висновок, що криза та шок не повинні використовуватися як сприятлива можливість ввести радикальні перетворення лише тому, що це сприятливий момент, якими б перевагами ці реформи не володіли. МВФ використав різкий шок від кризи, щоб зламати волю «азіатських тигрів» і довести країни до стану цілковитої покірності. За сприяння МВФ на протязі двадцяти місяців транснаціональні корпорації провели 186 великих злиттів і поглинань в Індонезії, Таїланді, Південній Кореї, Філіппінах та Малайзії. Спостерігаючи за цим Роберт Уейд, економіст Фондової біржі Лісабону передбачив, що програма МВФ може стати початком для найбільш масштабного в мирний час переходу багатств країни в іноземну власність за останні п’ятдесят років світової історії [26, c. 359].

Особливо вдало МВФ та Світовий банк використали шок після падіння комуністичних режимів у Східній Європі. Ці країни опинилися на межі хаосу та руйнації і змушені були звернутися до названих організацій за допомогою. Шок від постійних політичних та економічних криз у цих країнах використали для радикальних політичних і соціальних експериментів, які втілилися в проектах «шокової терапії».

В усіх куточках світу, де простежувалося нарощування кризових ситуацій, можна було помітити прагнення міжнародних фінансових організацій вдало використати цей момент для перебудови принципів існування цих держав. Так, на початку 1998 року МВФ реалізовували власні програми в 75 країнах світу, із загальною чисельність населення 1,4 мільярда людей. У відповідь на фінансову допомого МВФ вимагав від керівників держав провести корінні радикальні перетворення усіх сфер суспільного життя. Серед цих вимог можна виокремити: зменшення державних видатків у всіх сферах; масова приватизація; лібералізація фінансових ринків. Окрім цього, країни-отримувачі фінансової допомоги мали послабити контроль над природними ресурсами, зняти обмеження для проникнення іноземного капіталу і надати йому різноманітні привілеї, починаючи з права на вільну репатріацію прибутку, закінчуючи встановленням особливих зон «вільної торгівлі» (вільних від податків та обмежень) [28, c. 461].

Політика шоку та криз має важливе значення для створеної в 1995 році Світової організації торгівлі (СОТ), яка стала наступницею Генеральної угоди по торгівлі і тарифам (ГАТТ), що діяла з 1947 по 1995 рік. Без перебільшення СОТ можна назвати світовим урядом. Вона об’єднує 147 країн і регулює понад 92 відсотків світової торгівлі. Для найбільших та найвпливовіших експортерів даної організації шок стає інструментом підкорення слабших держав та нав’язування їм власних правил гри. СОТ не гарантує слабким державам захист від наслідків фінансових і економічних криз, більше того, саме кризи та складні ситуації в історії окремих держав розглядаються як зручний момент для проведення радикальних політичних та економічних експериментів.

Дана організація дедалі все більше стає органом, який діє проти інтересів тих соціальних груп і країн, які найбільше потребують підтримки. Практика не підтвердила запевнень СОТ, що лібералізація міжнародної торгівлі несе зростання і добробут. Для найбагатших країн вона не принесла стабільності експорту, а для найбідніших означала регрес. Форсований вступ країн до СОТ може призвести до притоку не інвестицій, а товарів, чим буде законсервовано економічну відсталість. СОТ сприяє також зростанню безробіття і бідності у світі, оскільки формулює норми і правила, що зобов’язані дотримуватися національні уряди країн-членів СОТ навіть тоді, коли це суперечить національним інтересам і веде до падіння рівня добробуту. В моменти шоку та політичної невизначеності СОТ має найбільше можливостей для втручання в національне законотворення і послаблення його соціальних стандартів. В її установчих документах метою організації оголошено лібералізацію міжнародної торгівлі з відкриттям свободи для глобальних гравців перерозподіляти економічну владу у світі на користь приватної економіки. Шок стає тим дієвим механізмом за допомогою якого вона домагається від країн, що вступають, максимального відкриття своїх ринків і усунення обмежень для іноземних компаній. Практично СОТ сприяє транснаціональним корпораціям посилювати антидемократичні тенденції глобалізації [51].

Розвиваючись на принципах шокових технологій та маніпуляцій СОТ стала найвиразнішим втіленням антидемократичної тенденції процесу глобалізації. Серед найнебезпечних тенденцій, які притамані СОТ, це можливість найрозвинутіших держав світу обходити багатостороннє прийняття рішень і відмова від демократії на світовому рівні. Членами СОТ можуть бути не будь-які держави-члени ООН, а лише ті, що відповідають її вимогам. Процес прийняття рішень в СОТ заснований на принципах економії часу за рахунок скорочення демократичних процедур.

Користуючись моментами політичної невизначеності, колективної травми та політичної кризи в певній країні ця організація змушує держави усувати такі бар’єри на шляху діяльності ТНК як соціальний захист найманих працівників, використання національних ресурсів, збереження громадських секторів економіки, охорона навколишнього середовища, дотримання місцевого, регіонального і національного законодавства. Це значно обмежує і суверенітет країн-учасниць, передбачаючи створення нової наднаціональної та неурядової структури, що мала б право забороняти національним урядам і місцевим органам влади вдаватися до дискримінаційних заходів щодо закордонних інвесторів і вимагати відповідних до угоди змін у національному законодавстві, а в разі відмови від них, накладати і утримувати стягнення. ТНК можуть необмежено переміщувати свої капітали до країн з найдешевшою робочою силою і закривати підприємства з більш високою заробітною платою. Вони можуть проводити на свій розсуд приватизацію громадських секторів економіки і служб, які не контролюються національним законодавством і ввозити іноземну робочу силу [56].

Це істотно порушує соціальні і профспілкові права. У випадку політичних та природних потрясінь, держава змушена виплатити компенсації ТНК. Використання таких радикальних політичних перетворень в моменти шоку та політичної дезорганізації переслідує в першу чергу вузькокорпоративні інтереси інвесторів, створюючи для ТНК "поле чудес” у сенсі екслуатації. За таких умов цілком ймовірне відтворення на новому витку глобальних протиріч між працею і капіталом. Нові міждержавні потоки капіталів і зросла можливість трансграничного розміщення виробництва викликають конфліктні ситуації між робочою силою і наймачами. Нерівність і несприятливі наслідки асиметрії у взаємозалежності ведуть до міжнародних конфліктів, якщо вони замикають країни в стані постійно програючих і усувають їх від міжнародної взаємопоєднаності.

Використовуючи економічні та соціальні негаразди міжнародні фінансові організації можуть викликати дезінтеграцію світової економіки або розпад існуючих інституціональних структур. Пов’язані із цим витрати і маргіналізація можуть підбурювати жорсткий націоналізм і політичну нестабільність, голодні бунти і тероризм.