Розділ 2. Світовий досвід використання елементів шоку в сучасній політичній практиці

2.1 Застосування шокових технологій в американській політичній практиці

Важливе значення для нашого дослідження має розгляд світового досвіду використання шоку у політиці в різних куточках планети. Слід зазначити, що особливого розповсюдження шокові технології набули наприкінці ХХ століття. В першу чергу, це пов’язано із зростанням швидкості політичних та соціальних змін і трансформацій, які виступили основним джерелом впливу на суспільства різних країн світу. Було помічено, що застосування принципів шоку та постшокової політики не залежить від рівня демократичності/відкритості певного політичного режиму, а визначається прагненням політичної верхівки досягти поставлених цілей швидкими та радикальними кроками і подолати опір невдоволених груп людей.

Найбільшого розроблення та практичного втілення технології шоку набули в США за президентства Дж. Буша молодшого. В цей період шок став ключовим інструментом адміністрації президента, за допомогою якого значні групи громадян усувалися від впливу на суспільно-політичне та громадське життя країни. Це дозволило відволікти суспільство від нагальних проблем і в умовах масової психологічної травми провести радикальне політичне перетворення усіх сфер політичного життя в США.

Значну роль в розповсюджені шокових принципів в США відіграли події 11 вересня 2001 року. Вони відкрили перед Вашингтоном шлях до вільного нав’язування власної версії «вільної торгівлі та демократії», за допомогою військової сили. Внаслідок терактів населення США були в шоковому стані, що дало змогу Бушу шляхом приватизації передати значну частину функцій держави приватним корпораціям. Шок від терактів використовували для того, щоб перетворити всі події на прибуткове підприємство, починаючи від бойових дій до ліквідації наслідків катастроф. Тому війни проти тероризму можна назвати війнами нового типу, які нерозривно пов’язані із застосуванням шоку. В таких умовах війна та природні біди самі стають новим сегментом ринку, що негативно відображуються на долі простих людей [45, с. 115]. Це призводить до того, що корпорації прагнутимуть постійно піддавати населення шоку, з метою отримання безперервних прибутків. Провідним стає принцип: війна або катастрофа, яка знаходиться в приватній сфері і приносить значні прибутки, повинна тривати постійно. Як пише Франк Річ, 11 вересня стало жахом, який пробудив нас від сну довжиною в десятиліття. Воно принесло нам горе, страх, шок та невпевненість в майбутньому [2, c. 9].

Користуючись станом шоку та оніміння, яке оволоділо суспільством після терактів 11 вересня уже через місяць уряд США почав активно реорганізувати систему внутрішньої безпеки. Завданнями нових структур було забезпечення захисту національної інфраструктури і громадян від терористичних загроз та нападів. Частиною такої реорганізації державного апарату стало створення Ради внутрішньої безпеки (The Homeland Security Council) при президентові та Управління внутрішньої безпеки (Office of Homeland Security) в межах Виконавчого апарату президента.

Головним завданням Ради внутрішньої безпеки була широка координація діяльності відомств і організацій на федеральному рівні, а також на рівні штатів, графств, з ціллю усунути можливості для терористичних атак і зниження збитків від можливих терактів. В свою чергу, Управління внутрішньої безпеки мало координувати зусилля виконавчої влади з виявлення та попередження терористичних актів, захисту населення і проведення відновлюваних робіт [30, c. 86].

Таким чином, користуючись моментом психологічної травми суспільства було згорнуто певні демократичні свободи і посилено контроль за кожним індивідом. Перебуваючи в стані шоку люди не могли раціонально оцінити рівень політичного втручання та маніпуляції і були готові поступитися частиною власної свободи в обмін на гарантування суспільної безпеки. У сферу контролю нових структур внутрішньої безпеки ввійшли питання пов’язані із силовими, правоохоронним та економічними ресурсами, що розширило межі їхнього втручання у життя суспільства.

Шок від терактів став поштовхом для перебудови системи національної безпеки в США. Це змусило уряд та Пентагон переоцінити цінності та принципи побудови системи внутрішньо-суспільного життя в країні. Так, будучи під впливом цих подій керівництво Пентагону заявило про намір відмовитися від планування безпеки на основі «моделі загроз» і перейти до планування на основі «моделі можливостей», яка має визначати рівень можливостей, необхідних для стримування супротивника або нанесення йому блискавичної поразки [30, c. 88]. Ця модель передбачає несподіваний напад на супротивника і асиметричні військові дії для досягнення цілі. Можна сказати, що це стало першим кроком для легітимації превентивних війн за участю США.

З конструктивною критикою такої дискримінаційної трансформації системи внутрішньої безпеки США виступив турецький дослідник Т. Атаєв, який обґрунтував свою позицію у книзі «11 вересня. У відповідь – дискримінація». В даній роботі професор Атаєв спробував провести глибокий аналіз розвитку внутрішнього життя США після психологічного надлому суспільства. Він продемонстрував дискримінаційний характер реакції уряду США на теракти 11 вересня 2001 року. Атаєв одним із перших дослідників розглянув дві найважливіші проблеми американського внутрішньополітичного життя: загроза гарантії дотримання високого рівня конституційних прав і свобод як усіх громадян Америки, так і певних етнічних та релігійних груп американського суспільства.

На думку дослідника, ціллю адміністрації Буша та могутнього військово-промислового комплексу США, було поступове обмеження для громадян їх соціальних завоювань у сфері трудового законодавства і обмеження їх прав і свобод, які були досягнуті в ході профспілкової боротьби [19, c. 40]. Для того, щоб суспільство не змогло чинити опір таким планам адміністрація президента мала намір провести таку трансформацію в умовах психологічної дезорганізації населення, породженої трагічними подіями. Тобто, в цьому випадку шок став засобом (ресурсом) американської влади, яким вони вдало скористалися.

Як вважає професор Атаєв, американський монополістичний капітал уже давно розглядав можливість здійснення перевороту в області громадянських прав і свобод для захисту власних корпоративних інтересів. Шок від терактів надав їм саме таку необмежену можливість втілити власні наміри в життя. Збройна інтервенція США в Афганістан та Ірак була спланована багато років тому і продиктована бажанням правлячих груп Америки отримати контроль над стратегічними природними ресурсами. З приводу цього, професор Атаєв наводить слова держсекретаря США Коліна Пауелл: «США забезпечили собі таку присутність в Середній Азії, про яку ми раніше не могли мріяти навіть уві сні» [19, c. 40].

В своєму дослідженні турецький науковець продемонстрував, що в останні роки завдяки використанню шокових технологій постійно притискаються і обмежуються конституційні права американських громадян. Були прийняті нові законодавчі акти, які дозволяють органам безпеки застосовувати необмежені службові можливості для зловживань владою. При цьому було різко обмежено можливості людей відчувати захищеність і безпеку, внесені антидемократичні зміни в судову владу США, а адміністрація Буша підписала розпорядження про закриття доступу дослідникам до тих розділів архіву Білого Дому, які датуються 1980 роком і більш пізнім періодом.

Професор Ганс Кехлер доводить, що користуючись станом масової дезорганізації суспільства американський уряд здійснив радикальну трансформацію конституційної системи та зовнішньої політики. Під прикриттям шоку по відношенню до певних груп людей почали застосовувати насилля. Реакція американців на теракти 11 вересня була радикальною, як з матеріальної і юридичної, так із моральної точки зору. Це дозволяє помітити, які процеси приводить в дію радикальна політична інженерія, мовчазну згоду на яку можна отримати лише за рахунок шокових маніпуляцій [59, p. 344].

Відомий канадський дослідник, професор Сімон Делбі говорить про те, що адміністрація Буша користуючись дезорганізацією та невизначеністю широких прошарків населення обмежує права людей та використовує насилля проти політичних акторів. Це приводить у дію механізм нехтування морально-етичними та загальнолюдськими цінностями в рамках світового політичного процесу [19, c. 41]. Отримавши нові неконтрольовані можливості трансформувати політичну систему американська адміністрація здійснила широкомасштабний наступ на цінності власного суспільства, конституцію, права та свободи особистості. Цей наступ відбувався не лише на території США, але й в інших куточках світу.

В своїй роботі українська дослідниця Наталя Шпакова продемонструвала, що користуючись шоком від терактів у вересні 2001 року адміністрація американського президента прийняла нову Стратегію національної безпеки, в основу якої покладено принцип випередження супротивника, тобто завдання удару, що випереджає, по джерелу міжнародного тероризму, як новий головний принцип зовнішньої політики США. Паралельно визнається, що удар, який випереджає, усе-таки не єдиний, а один з можливих варіантів розгортання подій [27, c. 50].

Тобто, ми можемо помітити, що шок від терористичних актів вплинув на трансформацію як зовнішньої так і внутрішньої політики США і дозволив втілити в життя нові форми збройних інтервенцій. В деякій мірі, це дало поштовх зміні природи, сутності та принципів теорії справедливої війни в сучасному світі. Таким чином, шок як засіб американської політики став ключовим джерелом, який дозволив легітимізувати нові форми гуманітарних інтервенцій.

Відчуття страху незахищеності та невпевненості у стабільності світової безпеки змінило уявлення США про свою роль та місце у міжнародній політичній системі. Адміністрація Буша цілеспрямовано намагалася доводити всьому міжнародному співтовариству, що людство опинилося перед дилемою – потрібен чи ні світові поліцейський, що зможе запобігти загрозі самому існуванню світу. На їх думку, з роллю світового поліцейського здатні впоратися лише вони.

За своєю природою шок у політиці явище не постійне і тимчасове, тому для підтримки такого стану зацікавленні групи інтересів повинні постійно підкріплювати сприйняття суспільства новими інформаційними повідомленнями, які триматимуть людей у постійній напрузі. Так, в США після терористичних актів служба зв’язку контролювала визначення «ідеї дня» для щоденних брифінгів і формування «повістки для» в стратегічному плані. Це дозволило позиціонувати Буша в очах американців як носія високої місії – боротьби з абсолютним злом в особі міжнародного тероризму та Саддама Хусейна. Головна ціль маніпуляцій Пентагону зводилась до наступного: забезпечити загальнонаціональну підтримку курсу уряду на військову інтервенцію в Ірак і завоювання симпатії не лише американської, але й світової громадськості.

В рамках цієї стратегії активно використовувалися прийоми комунікативного резонансу, демонізації супротивника, використання символічних фігур минулого та ідеологем боротьби за демократію. Так, Саддама Хусейн подавався як арабський Гітлер. Американських громадян на території Іраку Буш називав «заручниками», що сприяло легітимації збройної інтервенції, з метою їх звільнення. Американське суспільство могло сприйняти ці ідеї завдяки відчуттю шоку, що став вдалим ґрунтом для політичних маніпуляцій [36, c. 59].

Завдяки шоковим маніпуляціям в сфері політики відбір, обробка і подача інформації суспільству дозволяла приховувати від громадськості важливі політичні зловживання. Будучи під дією шокових чинників інформація поступала у фрагментованому та викривленому вигляді. Виходячи з цього, маніпуляцію в моменти суспільної дезорганізації можна визначити як процес впливу на громадську думку і політичну поведінку в потрібному певним владним структурам напрямку, в моменти психологічного надлому широких суспільних груп. Після подій 11 вересня 2001 року в американському суспільстві шок став інструментом та ресурсом влади.

Саме тому, під час інтервенції в Ірак США використали принципи шоку для перебудови дійсності в цій країні. За основу ведення бойових дій було взято доктрину «Шок і трепет: швидке досягнення панування», яка передбачала стрімке паралізування супротивника та перевантаження його сприйняття і здатність адекватно розуміти те, що відбувається. В таких умовах ворог буде не в змозі чинити значний опір [26, с. 198]. Адміністрація Буша скористалася моментом шоку серед населення для того, щоб вони не помітили переплетення інтересів корпорацій з національними інтересами. З цього стає зрозуміло, що в тій ситуації адміністрація президента була одержима двома ідеями: війною проти тероризму та захистом інтересів ТНК, тому вони не можуть або не бажають відокремлювати інтереси корпорацій від інтересів країни. За 5 років ведення війни в Іраку дохід корпорацій, які займалися безпекою США, зріс на 108%, в той час як у корпорацій в інших сферах дохід зріс лише на 6%. З приватизацією війни корпорації змогли отримувати великі прибутки від подій, які вони самі організовують. Це можливо тільки за умов побудови корпоративної держави, яка використовуватиме шок для збагачення вузького кола осіб. Війна в Іраку принесла корпорації Carlyle 6,6 млрд. доларів і виправдала сподівання її керівництва, що відкрито виразив Білл Конвей: «Це найкращий час в нашій історії, ми отримували прибутки дуже швидкими темпами» [1, с. 8]. Схожою є ситуація з корпорацією Heglth Net, яка за час війни збільшила власні прибутки на 104%. Дана корпорація займалася поставками зброї та медичною допомогою тим, хто був уражений їхньою ж зброєю. Тому її прибутки зростали разом із збільшенням жертв та отриманих ними травм.

В Іраку дія шоку була спрямована на те, щоб в той час коли простих іракців відволікають гострі щоденні проблеми, непомітно і швидко розпродати країну з аукціону. Тому війна в Іраку та шок від її дії були раціональними політичними діями. Її організатори діяли так жорстоко під впливом шокових технологій тому, що закриті економічні системи Близького Сходу неможливо було зламати мирними засобами. Таким чином, адміністрація Буша використала дію сильного шоку для усунення всіх перешкод і звільнення місця для створення корпоративної держави як у своїй країні, так і в Іраку. Надзвичайну віру Президента Америки в приватні корпорації підтверджують його слова: «Якщо завдання може виконати приватна організація то вона і повинна її виконувати» [26, с. 457]. Це можна пояснити його прагненням побудувати порожню державу, в які усі функції покладаються на приватних виконавців, а державі залишається роль буфера, який збирає і перекачує кошти звичайних громадян в приватний сектор. Одразу після подій 11 вересня 200 млрд. доларів було переведено з державного сектора в приватний. Тому те, що відбулося в цей час в США за умов масової дезорганізації, було аналогом шокової терапії. Виходить, що федеральний уряд зняв із себе відповідальність за захист населення при виникненні загрози здоров’ю нації. В таких ситуація шок виконує роль засобу послаблення присутності держави на фоні потужного зростання участі корпорацій. Адміністрація президента втілила у життя ідею приватної війни з терором [41, c. 132]. Спочатку вони скористалися відчуттям небезпеки після терористичних актів, що дало їм змогу посилити силові міри спостереження і затримання та посилити повноваження виконавчої влади. Військовий історик Ендрю Басевич назвав цей вид захоплення влади «тихим переворотом» [15, с. 49]. Шок став передумовою своєрідного демократичного відкату, на який погодилися дезорієнтовані люди, для яких безпека стала важливішою за свободу та мир. Тому, внаслідок шоку відбувалося часткове призупинення функціонування демократії або повне її блокування. Після цього механізми безпеки, відновлення, реконструкції та ведення війни були передані в руки приватних корпорацій. Це обґрунтовувалося необхідністю боротьби проти тероризму. Як написала газета New York Times: «Без будь-яких публічних погоджень корпорації фактично зайняли положення четвертої гілки влади в державі» [18, с. 23].

Ірак став місцем, де за допомогою штучно створеного шокового стану намагалися створити умови «чистого аркушу», на який можна вписати нові думки та моделі існування. Військовою доктриною «Шок і трепет» було передбачено, що ціллю повинні бути не лише військові сили супротивника, а й суспільство в цілому [47, с. 54]. Масовий шок – це важлива частина даної доктрини. За період окупації Іраку було помічено наступні прояви шоку: блискавичні бомбардування разом з спланованими психологічними операціями, швидка і масштабна політична і економічна шокова терапія. Внаслідок інтервенції Ірак був перетворений в американську лабораторію з випробувань шокових технологій. [1, с. 7] Все це заклало основу до створення корпоративної держави в якій уряд стає тягарем, а робітники державного сектора – зайвими людьми.

Умовно можна виділити три кола шоку, який діяв на свідомість жителів Іраку. Першим колом шоку, який відчули на собі іракці стали економічні та політичні санкції ООН. Внаслідок відсутності життєво необхідних товарів, діти почали помирати від недоїдання та відсутності будь-яких медикаментів. На думку політичного аналітика професора Багдадського університету Ваміда Надмі, внаслідок санкцій та війни люди стали зневіреними та повернулися до релігії. «Для багатьох Аллах став єдиною альтернативою. Режим санкцій не лише підштовхну народ до релігії, але і практично знищив весь середній клас іракського суспільства, збільшивши бідність та спричинивши масову втечу з країни», - стверджує Надмі [34, c. 13]. За час введення санкцій проти Іраку від недоїдання та відсутності важливих речей першої необхідності (ліків), за підрахунками ООН загинуло близько 1 мільйона дітей у віці до 15 років.

Під час другого кола шокового впливу населення Іраку було піддане шоку насилля з боку шиїтських угрупувань, фінансованих Іраном, які скористалися послабленням Іраку внаслідок війни із США. Значний вплив на стан суспільної дезорганізації здійснили насилля режиму Саддама Хусейна проти власного народу. Все це стало підґрунтям для тотального контролю та впливу на свідомість усього суспільства.

Третім, і найбільш радикальним колом шоку для іракців став початок військової операції проти політичного режиму Саддама Хусейна. Для втілення у життя доктрини «шок і трепет» американські військові бомбардували Ірак безперервно на протязі кількох днів. Це здійснюється з метою деморалізувати іракську армію та без серйозного спротиву досягти капітуляції супротивника [60].

Автор книги «Шок і трепет. Війна в Іраку» Сергій Лойко говорить про те, що завдяки застосуванню високоточної зброї американці продемонстрували в Іраку справжню хірургію війни ХХІ століття. Навіть сам автор говорить, що під час бомбардувань репортери від усіх відомих інформаційних агентств на собі відчув значний шок і страх [34, c. 44].

На думку американців операція «шок і трепет» являється чудом психологічної війни. Це широкомасштабна компанія, розрахована на те, щоб залякати і деморалізувати іракський народ та армію. Дана операція передбачає 3000 крилатих ракет за 2 дні. В цілому «шок і трепет» тривав з 20 березня до 1 травня 2003 року. «Це була чудова тактика («шок і трепет»), яка змушувала людей роботи те, що нам потрібно. Вона мала допомогти зламати режим Садама Хусейна з мінімальними втратами та загиблими серед мирного населення», - Полконик США Харлем Уллман [34, c. 57].

Доктрина заснована на психологічному факторі, мова йшла про те, щоб зламати волю режиму до протистояння. Вона представляла собою потужну атаку на всі відчуття іракців, яка викликала найпотужніший шок [48, c. 55]. «Шок і трепет» - 48 годин безперервного бомбардування, найбільшого в історії війни, яка переслідувала мету зламати волю супротивника.

Тактику «шок і трепет» використовували ще німецькі війська, по відношенню до британців, вони пересікали Ла-Манш на своїх дирижаблях та скидали бомби на голови лондонців. Вони сподівалися, що настане паніка та британці будуть благати про мир. Під час Другої світової війни війська Гітлера знову спробували використати дану тактику, шляхом повітряного бомбардування. 57 ночей вони проводили бомбардування за назвою «Блискавична війна». Це викликало жах і страх серед жителів Лондона, але Англія встояла. Елементи тактики «Шок і трепет» можна помітити під час швидкоплинної війни в Югославії в 90-ті роки.

Використання атомної зброї проти Японії в Другій світовій війні було «шоком і трепетом». Пентагон прагнув досягнути схожої ситуації в Іраку, використовуючи психологічний шок завдяки використанню звичайної зброї. Шок мав почати розповсюдження шляхом пропаганди по радіо та скинутих листівок. Це стало додатковим джерелом шоку. На думку американців, це повинно зобразити їх в свідомості іракців, як визволителів. Підтвердженням цього можуть слугувати слова жителя Багдада Сулеймана Жумейлі: «Я ніколи не забуду цього жаху, складалося враження, що на нас скинули ядерну бомбу» [34, c. 72]. Своє враження з цього приводу висловив Сумер Абдель Джаббар іракський інженер: «Неможливо тут більше залишатися і відчувати такий шок і страх. Місто постійно стрясають розриви бомб. Кажуть, що американці використовують нові звукові бомби, щоб створити ілюзію ядерної війни. Відчуття таке, ніби хтось розриває небо, як величезну картонну коробку» [34, c. 79]. Все це свідчить про те, що в ході іракської кампанії війська коаліції свідомо використовували технології шоку, для досягнення швидкого панування та підкорення.

Один із очевидців операції «Шок і трепет» Саад Монсур так говорить про її вплив на просих людей: «На моє глибоке переконання паніка перетворює тебе в мішень. Як вовки та інші дикі звірі в лісі відчувають паніку людини, яка заблукала, так і на війні бомби та кулі відчувають твою паніку, страх та шок і знаходять тебе» [34, c. 117].

Ірак став місцем, яке продемонструвало, що явище шоку в політиці характерне для будь-якої країни і не залежить від ступеня її демократичності чи авторитарності. Режим Саддама Хусейна також часто вдавався до використання такої тактики під час впровадження у життя власної політики. Його лабораторією з випробування шокових технологій стала таємна підземна в’язниця в районі Ель-Кадамія. В даній в’язниці посиленого режиму без суду та слідства роками утримували та катували десятки тисяч людей. В цій таємній лабораторії шоку вивчали вплив на людину надзвичайних емоційних та больових навантажень, які б змусили її зізнатися у всьому та зробити покірним слугою правлячого режиму. Тут людей постійно катували розрядами електрошоку, видирали нігті, ламали, роздроблювали пальці, руки та ноги. З метою психологічного тиску, досягнення стану дезорганізації та шоку у камерах були відсутні вікна та проведено повну звукоізоляцію. Люди, які пережили тортури цієї лабораторії і залишилися живими так говорять про дане місце: «У в’язниці не було вікон, ми ніколи не бачили денного світла і не чули жодного шуму ззовні. Ми жили ніби в колодязі» [34, c. 112].

Стівен Кінзер у своїй книзі «Переворот» (Overthrow) проаналізувавши спільність інтересів американської держави та корпорацій виявив, що в усіх країнах США здійснювало перевороти в три етапи:

1. усвідомлення американськими корпораціями загрози своїм інтересам з боку іноземних урядів;

2. сприйняття проблем корпорацій як національних;

3. політики використовуючи образ боротьби добра та зла переконують публіку в тому, що необхідне збройне втручання [26, с. 403].

В повному обсязі політика шоку була здійснена після урагану в Новому Орлеані у 2005 році. Політики та корпорації сприймали цю трагедію як нові можливості для себе, бо за словами конгресмена Ричарда Бейкера: «Нарешті випала можливість звільнити райони муніципального житла». В цьому регіоні смерть і страждання доведених до шоку людей відкривають перед лобістами нові корпоративні можливості: звільнення від податків, послаблення законодавчих обмежень, дешева робоча сила. З цього приводу Бейкер сказав групі лобістів: «Ми нарешті очистили державне житло в Новому Орлеані. Самі ми не могли цього зробити, але нам допоміг Бог» [54]. Тобто, вони чекали великої катастрофи, а потім розпродали державну власність приватним власникам, поки громадяни не відійшли від шоку. Після урагану Джозеф Канізара із захопленням коментував нові перспективні можливості: «Я думаю тепер ми можемо почати все з чистого аркушу. Маючи стан чистого аркушу, ми отримуємо масу чудових можливостей для нового старту» [26, с. 43].

Такий розвиток подій дозволив корпораціям та політичній верхівці відселити з міста квартали бідних чорношкірих, з метою побудувати дорогий та прибутковий туристичний «Джаз-сіті». В таких умовах відновлення Нового Орлеану перетворилося на прибуткову справу, що стала можливою лише завдяки дії шоку на громадян. Скориставшись моментом колективної травми урядом США було затверджено план відбудови міста, в якому не знайшлося місця для державних навчальних закладів. Після відбудови виявилося, що освіту будуть надавати лише приватні школи, які не всі могли собі дозволити [41, c. 133]. З цього приводу Фрідман зазначив: «Школи Нового Орлеану зруйновані, в руїнах лежать будинки тих школярів, які навчалися в цих школах. Ці діти розкидані по всій країні. Це трагедія але це також і нова велика можливість» [26, с. 543]. Ця катастрофа розглядалася ними в категоріях нових можливостей та трансформацій. Протягом 19 місяців після урагану система безкоштовної державної освіти була повністю замінена приватними школами. Тому, шок завданий від урагану за один день здійснив те, що шкільні реформатори Луїзіани прагнули зробити на протязі багатьох років.

Можна з впевненістю говорити, що процес відновлення в Новому Орлеані після урагану «Катрина», продемонстрував всьому світу справжню сутність американської державної системи, в якій з однієї сторони наявний слабкий, недофінансований державний сектор, а з іншої – заможна корпоративна інфраструктура. Коли мова йде про оплату праці підрядчиків, гроші ніхто не рахує, але коли виявляється, що потрібно фінансувати базові функції держави то коштів не вистачає.

13 вересня 2005 року, через 14 днів після катастрофи в Новому Орлеані, фонд Heritage влаштував зустріч представників приватних корпорацій, які мали зайнятися відбудовою після стихійного лиха. Вони склали список «ідей розвитку вільного ринку», які можна використати після катастрофи. Тобто, момент шоку, потрясіння та страждань цілеспрямовано прагнули використати для зростання прибутковості корпорацій. Було видано документ під назвою «ліквідація наслідків урагану», з переліком дій по відновленню, серед яких особливу увагу варто звернути на наступні:

1. корпорації домоглися того, щоб в районі катастрофи була призупинена дія законів Девіса-Бекона про розмір заробітної плати. Таким чином, користуючись моментом колективної травми від стихійного лиха, корпорації домоглися від федерального уряду тимчасово відмінити на цій території потребу підрядчиків виплачувати робітникам прожитковий мінімум. Внаслідок цього робітники проводили відновлювальні роботи в жахливих умовах за мізерну платню, а корпорації нарощували власні надприбутки;

2. весь район катастрофи було перетворено на зону вільну від податків, чим відразу скористалися приватні корпорації, назавжди захопивши те, що раніше перебувало у федеральному або місцевому підпорядкуванні;

3. регіон постраждалий від катастрофи було зроблено зоною економічного змагання, на яку не поширювалися принципи державної регуляції.

Користуючись моментом шоку та катастрофи корпорації значно зменшили присутність держави у постраждалому регіоні і використали цей момент для нарощування власного капіталу. Приватні компанії, які займалися відновлювальними роботами отримали від американського уряду 8,75 мільярда доларів [26, c. 538].

Як це було в Іраку, так і в Новому Орлеані корпорації не втратили жодної можливості, які дарувала їм ситуація шоку та масової дезорганізації людей. Так, компанія Kenyon була найнята збирати тіла загиблих в будинках та на вулицях. Робітникам рятувальних служб та місцевим волонтерам було суворо заборонено допомагати в цій справі, бо, таким чином, вони зменшували прибутковість компанії. Дохід корпорації залежав від кількості зібраних тіл. В середньому вона отримувала від держави за кожне знайдене тіло надзвичайну суму – 12,5 тисяч доларів. Тобто, держава в моменти катастрофи та шоку перекачувала значні кошти платників податків у приватний сектор. З метою виділення додаткових коштів на ліквідацію наслідків урагану федеральний бюджет було скорочено на 40 мільярдів доларів. Було скорочено фінансування студентських програм, медичної допомого малозабезпеченим, можливість купувати продукти харчування за льотною ціною. Найбідніші громадяни країни віддали свої кошти на процвітання заможних корпорацій, яким було необхідно виплатити надзвичайно великі суми.

Раніше катастрофи зменшували соціальну нерівність – в такі моменти люди із різних груп забували про свою належність і об’єднувалися разом. Але сьогодні шок від катастроф породжує зворотну реакцію: вижити і врятуватися зможе лише той, хто буде здатний за це заплатити. Це яскраво демонструє, наскільки різну цінність в умовах шоку мають різні категорії людей. В такі моменти шок розділяє людей на привілейованих та вигнанців, на захищених і обездолених. Катастрофа в Новому Орлеані дала стрімкий поштовх розвитку індустрії, пов’язаної із стихійними лихами. Лише за один рік після урагану «Катрина» на ринку з’явилися сотні нових корпорацій, які пропонували безпеку і спокій у випадку нової катастрофи. Коли відновленням країни займаються люди, які не вірять в уряд, то держава слабне передаючи функції безпеки та відновлення альтернативним приватним службам. Якщо ми поглянемо на інфраструктуру корпорацій як на єдину систему, то ми помітимо цілком сформовану державу в державі, яка володіє силою і має значні можливості, в той час як справжня держава стає слабкою і вразливою. Така тіньова приватизована держава була створена в умовах шоку, криз, катастроф та війн за рахунок суспільних ресурсів (наприклад, 90% власного прибутку корпорація Blackwater отримує за рахунок державних замовлень).

Тим часом, справжня держава втрачає здатність виконувати свої ключові функції без допомоги приватних корпорацій. Її власна інфраструктура застаріла, а найкращі спеціалісти переходять в приватний сектор. Після урагану «Катрина» Федеральному агентству з надзвичайних ситуацій довилося наймати підрядчиків, які б знайшли і заключили контракти з підрядчиками для проведення відновлювальних робіт. Відзначаючи послаблення традиційних функцій держави під тиском шокових технологій Наомі Кляйн констатує: «За часів президентства Буша держава зберегла всі зовнішні атрибути управління: великі будівлі, президентські прес-конференції, політичну боротьбу, - але думати, що вони продовжують виконувати реальну роботу управління, було б настільки ж наївно, як вважати, що в головному офісі компанії Nike провідні менеджери власноручно виготовляють взуття» [26, c. 548]. Не лише федеральний уряд втрачає свої ключові функції, муніципальна влада останнім часом за контрактами передає приватним корпораціям функції поліції та пожежної служби.

Отже, на прикладі катастрофи в Новому Орлеані ми можемо помітити, як приватні корпорації та зацікавлені урядові групи використали шок для побудови абсолютно нової надприбуткової моделі бізнесу, для якої держава та її інфраструктура стають ворогами, а шок від катастроф відкриває нові можливості для збагачення. В такому випадку, без відповіді залишається питання, що настане у тому випадку, якщо державна інфраструктура буде в занепаді і держава не зможе оплатити корпораціям відновлювальні роботи після катастрофи.

На прикладі США ми можемо побачити, що наслідки шоку використовувалися не для корінних змін суспільства, а для реалізації локальних завдань: реалізація приватних інтересів, прийняття непопулярних в суспільстві рішень, легітимізація дій держави, отримання державної ренти чи конкурентних переваг певними приватними структурами. Тобто шок може бути використаний не тільки для радикальної політичної інженерії, як це описує Н. Кляйн, але й для постшокової політики.