38. Дайт порівняльну характеристику підходам до вирішення етнонаціональних проблем в Україні Центральною Радою, Гетьманським уядом та Директорією.

 Особливий політичний інтерес викликає період діяльності Центральної Ради та її виконавчих структур, коли фактично було започатковано засади державної етнополітики в Україні. Очолили цей процес М. Грушевський та його однодумці В. Винниченко, С. Єфремов, П. Христюк та ін. Перед ними постали завдання, по-перше, втілити ідеї федералізму у практику політичного життя і, по-друге, виробити концепцію етнополітичних перетворень в Україні з активним залученням до них усіх етнічних груп, які населяли тодішню Україну. У брошурі «Вільна Україна» М. Грушевський пише: «Резолюції, винесені на вселюдних зборах, громадських і партійних з’їздах, конференціях і нарадах останніх тижнів, не полишають ніякого сумніву щодо тої політичної плат-форми, на якій об’єднуються всі активні елементи української людності. Се старе наше домагання широкої національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах з міцним забезпеченням меншості нашої землі»1. Відновлення української державності (саме на цьому наголошував М. Грушевський) розпочалося із створення Цент-ральної Ради (17 березня 1917 р.), керівництво якої передусім піклувалося про впровадження принципів автономії й федерації у найважливіші законодавчі акти (перші три Універсали). По-друге, провідні діячі української революції прагнули сформувати правову базу регулювання міжетнічних відносин в Україні, де кожен четвертий мешканець був неукраїнцем. По-третє, на початку діяльності Центральної Ради М. Грушевський рішуче підкреслював, що оборонці української національності не будуть націоналістами. У брошурі «Вільна Україна» він запропонував визнати «всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством»2. Принципово не погоджуючись з гаслом «Україна – для українців!» (за яким стояли М. Міхновський та його прихильники), М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості та екстремізму, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.

Доба Директорії займала важливе місце в українській державницькій традиції, яка вмістила в собі цінний досвід державотворення, в тому числі й у сфері міжнаціональних відносин. На жаль, питання етнонаціональної політики різ-

них державних утворень в Україні періоду 1919–1920 рр. і досі залишається одним з найменш досліджених. Пояснюється це рядом причин, та найголовніша з них—складність і гострота етнополітичної ситуації у цей час, викликані

соціальною і національною революціями, імперіалістичною і громадянською війнами, іноземними інтервенціями в Україну, частою зміною на її теренах політичних режимів. Прийшовши до влади, Директорія прагнула послабити

національне протистояння, створити умови для позитивного ставлення національних меншин до УНР, залучити їх представників до будівництва Української держави. Невипадково в її програмних документах акцентувалося на

повній національній рірівноправності населення в Україні.Зокрема, в декларації Директорії, обнародуваній 26 грудня 1918 р., одним з головних завдань внутрішньої політики проголошувалося досягнення національної злагоди і єдності трудової демократії. У своїй національній політиці нова українська влада намагалася використати дасвід Центральної Ради. 16 грудня 1918 р., ще перебуваючи у Вінниці, Директорія ухвалила відновити чинність закону «Про національно-персональну

автономію», тимчасово (до відновлення міністерств) заснувати відділ у справах національних меншин, а виконання обов’язків завідуючого цим відділом доручити колишньому членові Центральної Ради, депутату єврейського національного зібрання С. Гольдельману.Наступним кроком була груднева декларація, в якій

Директорія проголошувала «творення нових, справедливих, відповідних до реального відношення сил у державі, соціяльних і політичних форм»1. У ній, зокрема, підкреслювалося: «Директорія гадає, що в боротьбі за визволення

всіх працюючих, неукраїнське робітництво забуде свою національну нетерпимість і щиро дружно прилучиться до всього трудового народу... Так само у внутрішніх відносинах Республіки Директорія ставить собі метою національну злагоду і дружнє поєднання трудової демократії всіх націй, що заселяють українську землю».