86.Типи релігійних організацій за м.Вебером

Усі релігії привертають громади віруючих, проте такі громади організовані багатьма різними способами. Один із способів класифікації релігійних організацій уперше запропонував Макс Вебер та його колега, історик-релігієзнавець Ернст Трелч (Troeltsch, 1981). Вебер і Трелч розмежовували церкви і секти. Церква — це велике, усталене релігійне формування, скажімо, католицька або англіканська церкви. Секта — це невелика, не така організована група переконаних віруючих, котра утворюється здебільшого на знак протесту проти церкви, як свого часу зробили кальвіністи й методисти. У церквах переважно існує офіційна бюрократична структура з релігійною ієрархією, і вона тяжіє до консерватизму в релігії, оскільки інтеґрується в існуючий суспільний порядок. Більшість віруючих, як і їхні батьки, є членами церкви.

Типологію церков і сект, започатковану Вебером і Трелчем, далі розвинули інші автори. Наприклад, Говард Бекер додав ще два види; деномінація й культ (Becker, 1950). Деномінація — це секта, котра "охолола" і перетворилася на інституційний орган, радше, ніж на активну групу протестантів. Секти, котрі існують протягом певного часу, неминуче стають деномінаціями.

Культи нагадують секти, однак мають інший акцент. З усіх релігійних організацій вони мають найбільш ліберальну і швидкоплинну природу, оскільки складаються з осіб, котрі заперечують цінності навколишнього суспільства. Вони зосереджуються на індивідуальному досвіді, котрий об'єднує осіб з подібним способом мислення. Люди не приєднуються до культу офіційно, а радше дотримуються певних теорій або рекомендованих способів поведінки.

Вивчаючи релігійні організації в США, Р. Нібур звернув увагу на те, що секти з часом втрачають типові для них риси.

Нібур вважав деномінаціоналізм типово американським явищем, пов'язаним зі сталим в американському суспільстві релігійним плюралізмом, відсутністю такої організації, яка могла б претендувати на статус державної церкви. Нібур описує секту - деномінацію - церква як етапи в процесі розвитку релігійної організації. Згідно Нібур, виділення сект означає спробу відновити і підтвердити християнську турботу про соціальну справедливість і рівність.

87. Сучасний стан релігії

Неупереджений аналіз нинішнього стану релігійності і нерелігійності в Україні вимагає подолання принаймні двох найпоширеніших ідеологічних ілюзій.

Перша з них стосується недалекого минулого. її сутність полягає у переконанні, що за часів радянської влади в країні склалося перше в історії людства суспільство масового атеїзму. Більшість його громадян, за соціологічним опитуванням близько 80 %, становили невіруючі.

Друга з названих ілюзій породжена сучасністю. Вона зводиться до думки про глибоку, навіть генетичну релігійність українського народу, що розглядається як істотна риса його ментальності. Прихильники цього погляду твердять, що ця ознака, властива для українця за його сутністю, була пригноблена тоталітарною системою і у повну силу заявила про себе в умовах незалежної держави загальним інтересом до релігії і церкви, їх історії, суспільної ролі, моральних учень, масовістю церковних служб і обрядів, відродженням храмів тощо.

Поза увагою прихильників крайніх суджень залишається й те, що релігія і вільнодумство — це не лише протилежності, вони становлять і певну єдність: у священних книгах релігій, у релігійних ученнях є моменти, які сприймаються і витлумачуються вільнодумно і навіть атеїстично, а сам атеїзм за певних умов може набувати релігійної подоби.

Справді, після 1917 р. церква втратила колишнє привілейоване становище в суспільстві, релігія позбулася статусу панівної ідеології та переважаючої форми духовного життя народу. Зменшилися матеріальні й духовні можливості її впливу на людей.

Однак можна зазначити, що релігійність в Україні досить різноманітна. Діють понад 70 різних конфесій, кожна з них спирається на певний контингент віруючих, тисячі православних храмів, сотні церков євангельських християн-баптистів і адвентистів сьомого дня, десятки костьолів, синагог, кірх, молитовних будинків: всі вони далеко не безлюдні. Розгорнута мережа монастирів, духовних навчальних закладів для кадрового забезпечення діяльності церкви, релігійної освіти віруючих. Набули поширення місіонерська та проповідницька діяльність духовенства, воно має вільний вихід на засоби масової інформації. В Україні проповідницьку діяльність ведуть різні зарубіжні релігійні місії.

Пожвавлення діяльності церкви, насичення ринку релігійною літературою, масовість церковних свят і обрядів, звернення до релігії, її цінностей багатьох співвітчизників, відбудова храмів — це констатації, що притаманні сьогоднішньому релігійному життю. На тлі бурхливого перебігу релігійних процесів примовк голос атеїзму, дискредитований в очах громадськості своїм служінням тоталітарній державі й партійним структурам.

Нині релігійність, зокрема в Україні, проявляється не стільки на рівні світоглядному в поясненні картини світу, скільки на рівні задоволення духовних і моральних потреб людини, у дотриманні сімейно-побутових традицій, релігійному спілкуванні, відході від життєвих колізій і побутових потреб, поясненні сенсу та цінності життя. Релігія вказує віруючим шлях до спасіння, закликає до спокутування гріхів і терпіння, дає надію на райське блаженство після смерті. Крім того, вона пояснює явища суспільного життя. Нерелігійний чинник у релігії, як твердять деякі вчені, посідає 60 %.

Кризу сучасної богословської свідомості християнина можна розглядати у контексті процесу секуляризації тобто у контексті процесу звільнення людини та суспільства від влади церкви та організованої інституційної релігії.

Пізніше антиклерикальні кола почали оцінювати явища секуляризації як позитивний процес, що призводить до звільнення сучасної людини з-під влади релігійних структур.

На думку Р. Мертона, процес секуляризації спрямовано не стільки на розмежування з релігією, скільки на розмежування з богослов'ям. Релігію, писав він, розуміють у цьому разі як єдність моральних вірувань та відповідної практики, що у сукупності утворює систему віри та благочестя.

Цікаво, що такий відомий протестантський теолог, як Д. Бонхьо-ффер (1906—1945), страчений гітлерівцями за участь у русі Опору, припускав можливість посилення релігійних устоїв людини завдяки секуляризації, яка звільнює деякі сфери життя суспільства та культури від зайвої опіки з боку релігійних інституцій.

Антирелігійна пропаганда, як відзначає німецький соціолог П. Бергер, посилює ефект секуляризації, але тільки до певної межі, про що свідчить досвід атеїстичної пропаганди та репресивних заходів у колишніх соціалістичних країнах.

Принципи секуляризації, закріплені в Конституції Індії 1950 p., стали ідеологічним та правовим базисом для наступної модернізації та кодифікації традиційного права індусів.

88. Свобода совісті громадянам України гарантована Конституцією України. “Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

Причинами, що сприяли підвищенню релігійності населення України, були: достатньо високий рівень демократичності духовного життя суспільства, що почав складатися із середини 80-х років XX ст.; вакуум у масовій свідомості, що виник після краху тоталітарного режиму; різкі зміни у соціальній структурі, поляризація суспільства, що спричинила потребу в милосерді і добродійності; релігійно-культурні традиції, особливо у західноукраїнських областях; активізація діяльності всіх релігійних організацій, їх підтримка з боку засобів масової інформації і т. ін.

Сучасна релігійна ситуація в Україні позначена цілою низкою особливостей:

• Значна кількість громадян вагаються між вірою і безвір’ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, просто байдужі до релігії.

• Релігійність віруючих має помітно поверховий, а часто демонстративний характер і зводиться лише до виконання формальних християнських вимог, наприклад, носіння натільного хрестика

• Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невіруючих, характеризується помітною невизначеністю. Як правило, вони визнають існування Бога, однак не завжди вірять в існування душі, гріха, Раю і пекла.

• Релігійність населення Західноукраїнського регіону в цілому є вищою за релігійність жителів інших областей України.

• Центрами релігійної діяльності стали міста, тоді як у дореволюційні часи та у перші десятиліття радянської влади релігійним було передусім українське село.

• Центрами поширення нетрадиційних релігій є Донецька і Київська області, Автономна Республіка Крим (до половини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без усталеної релігійної традиції або такі, де результати політики викорінення релігії виявилися найбільш успішними.

• Наявна проблема кадрів:

• Спостерігається розкол в українському православ’ї. Нині в Україні діють:

1) Українська автокефальна православна церква (УАПЦ),

2) Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ-КП

3) Українська православна церква Московського Патріархату

Отже, сучасне українське православ’я розколоте. Його утворюють три церкви. Суттєвою особливістю відносин ніж ними є брак порозуміння.

Крім православних, в Україні діють ще греко-католицька і римсько-католицька церкви. Складна ситуація історично склалася і навколо цих церков.

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) утворена на західноукраїнських землях внаслідок укладення Берестейської унії 1596 р.

Римсько-католицька церква (РКЦ) існує на території України з XIV ст. внаслідок утворення католицької митрополії та поширення католицизму в XVI ст. переселенцями з Польщі. Тому прихильниками цієї церкви є головним чином представники польської меншини.

У цілому сучасну релігійну ситуацію в Україні можна більш глибоко і ґрунтовно уявити за допомогою виокремлення семи умовних релігійно-територіальних регіонів.1. Волинський 2. Галицький регіон 3. Закарпатський регіон. 4. Подільсько-Буковинський регіон 5. Центральний регіон 6. Південно-східний регіон 7. Південний регіон

Отже, релігійний плюралізм в Україні, значна активізація в останні роки на його ґрунті різноманітних псевдорелігійних рухів, окультних шкіл і сект — очевидне свідчення релігійної кризи в суспільстві. Навіть православна церква, єдина з церков у вітчизняній історії, що функціонувала незмінно всі десять століть свого існування, і та сьогодні гостро потребує підтримки, захисту і відродження. На підставі викладеного вище можна зробити висновок, що духовний авторитет усіх релігій, що діють у країні, може бути відновлений шляхом укріплення їх спеціальними суб’єктами — істинно віруючими і здоровою частиною повністю деполітизованого духовенства.

89. Соціологічне дослідження є досить складною справою, потребує серйозної і тривалої підготовки. Надійність і цінність отриманої інформації безпосередньо залежить від оволодіння правилами, технологією його підготовки і проведення.

Соціологічне дослідження - система логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур для отримання наукових знань про соціальне явище, процес.

Основні функції соціологічного дослідження:

- пізнавальна - відкриває нові знання про функціонування і розвиток суспільства та його окремих сфер, про сутність соціальних явищ і процесів, роль людини в них, дає змогу побудувати цілісну картину реального життя соціуму, спрогнозувати його розвиток;

- методологічна - забезпечує реалізацію міждисциплінарного зв'язку соціології з іншими науками про людину і суспільство, що зумовлює нові підходи у вивченні соціальної дійсності, важливі відкриття на межі різних наукових напрямів;

- практична - полягає у виробленні практичних заходів із вдосконалення соціальної реальності, ефективного соціального контролю за соціальними процесами;

- інформаційна - сприяє отриманню соціальної інформації щодо стану і тенденції розвитку явищ і процесів суспільного життя, функціонування соціальних спільнот, груп, окремих індивідів, їх потреб, мотивів, реальної та вербальної поведінки, громадської думки, що формує інформаційну базу пізнання соціальної реальності;

- управлінська - забезпечує соціальне управління на всіх рівнях функціонування соціуму, зворотний зв'язок між суб'єктами (владними, адміністративними структурами, керівниками підприємств, організацій) та об'єктами (населенням, окремими соціальними групами, працівниками) управління, вироблення науково обґрунтованих управлінських рішень.

У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних, логічно і змістовно взаємопов'язаних етапи:

1. Підготовчий. Полягає у виробленні програми та інструментарію - анкети, бланка інтерв'ю, бланка фіксування результатів спостереження, аналізу документів тощо.

2. Збір первинної соціологічної інформації. Відбувається за допомогою опитування, спостереження, аналізу документів, експерименту.

3. Упорядкування та обробка зібраної інформації.

4. Аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулювання висновків, розробка рекомендацій.

90 Будь-яке соціологічне дослідження не залежно від типу чи виду складається з чотирьох етапів:

- підготовка дослідження;

- збирання первинної соціологічної інформації (отримані в різній формі дані, що потребують подальшого опрацювання та аналізу);

- підготовка зібраної інформації та безпосереднє її опрацювання;

- аналіз отриманої інформації, підбиття підсумків дослідження та розробка відповідних висновків і рекомендацій.

Класифікація соціологічних досліджень може залежати від багатьох чинників, наприклад: від ступеня складності, характеру та рівня знань, актуальності, мети, потреб замовників, наукової спроможності тощо.

В залежності від цілей і завдань та від рівня поінформованості соціолога про досліджувану проблему соціологічні дослідження поділяються на: розвідувальні (або пілотажні, пошукові, зондажні); описові (інформаційні); аналітичні; порівняльні.

Розвідувальне дослідження охоплює, як правило, невеликі обстежувані сукупності і ґрунтується на спрощеному і стислому за обсягом інструментарії.

Описове дослідження застосовується тоді, коли об'єктом виступає порівняно велика група людей, що мають різні характеристики.

Аналітичне дослідження — найбільш поглиблений вид аналізу, метою якого є не тільки опис структурних елементів явища, що вивчається і розглядається, а й з’ясування причин, що лежать в його основі і зумовлюють характер розповсюдження, якість та інші притаманні йому риси.

Порівняльні дослідження використовують в тих випадках, коли необхідно порівняти характеристики досліджуваного об'єкта чи проблеми в часі, або різні об'єкти в одній і тій цікавій якості в один і той же час.

В залежності від рівня наукового знання та орієнтації (функції) дослідження соціологічні дослідження поділяються на:

теоретичні; емпіричні; наукові (або фундаментальні); прикладні; змішані; методологічні; неметодологічні (знання про предмет).

Для теоретичних соціологічних досліджень вирішальне значення має глибоке узагальнення накопиченого фактичного матеріалу в області соціального життя.

В центрі емпіричних досліджень знаходяться накопичення та збір фактичного матеріалу в зазначеній області і його первинна обробка, включаючи і початковий рівень узагальнення.

Прикладні дослідження завжди направлені на вирішення конкретної проблеми на рівні бібліотеки або бібліотечної системи міста чи району в суворо обмежених часових рамках.

В змішаних (комплексних) соціологічних дослідженнях вирішуються як наукові, так і практичні завдання.

Результатом методологічного дослідження є методологічні знання, тобто знання не про предмет соціології, а про способи дослідження цього предмета (тобто про методи і процедури).

В залежності від того, розглядається досліджуваний об'єкт у статиці чи в динаміці та чи проводиться один раз або декілька, соціологічні дослідження поділяються на: крапкове (чи разове); повторне.

Крапкове (чи разове) дослідження подає інформацію про стан і кількісні характеристики будь-якого соціального явища чи процесу в момент його вивчення. Повторне соціологічне дослідження використовується для виявлення динаміки, змін в їх розвитку. Різновидністю повторного соціологічного дослідження є панельне дослідження, коли один і той же соціальний об'єкт вивчається по ідентичній програмі та методиці через визначений інтервал часу, завдяки чому з'являється можливість встановити тенденції його розвитку.

За способом забезпечення репрезентативності (за системою вибору одиниць) дослідження поділяються на:

монографічні; суцільні; вибіркові.

Монографічні дослідження спрямовані на вивчення певного соціального явища або процесу на одному об'єкті, який виступає представником цілого класу подібних об'єктів.

У суцільних дослідженнях вивчаються усі без винятку одиниці об'єкта.

Вибіркові дослідження обстежують не всі одиниці, що є об'єктом, а лише відібрану на основі певних методик їх частину.

За методом, застосовуваним у соціологічному дослідженні, виокремлюють опитування і аналіз документів, соціологічне спостереження, соціологічний експеримент.

За затратами часу виділяють довгострокові (терміни проведення - від 3 років і більше), середньострокові (від 6 місяців до 3 років), короткострокові (від 2 до 6 місяців) та експрес-дослідження (від 1-2 тижнів до 1-2 місяців).

Зважаючи на тип відносин між замовником і виконавцем, соціологічні дослідження бувають держбюджетними і госпрозрахунковими.

Щодо об'єкта пізнання дійсності виокремлюють соціологічні дослідження у сфері управління, промисловості, сільського господарства, науки, освіти, політики, культури, охорони здоров'я тощо.