76. Поняття тоталітарного суспільства.

Тоталітаризм - політична система, яка прагне до повного (тотального) контролю держави над всіма сторонами життя суспільства. Історично поняття «Тоталітарна держава з'явилося на початку 1920-х для характеристики режиму Муссоліні. Тоталітарній державі були властиві не обмежені законом повноваження влади, ліквідація конституційних прав і свобод, репресії відносно інакодумців, мілітаризація суспільного життя.

Тоталітарне суспільство - суспільство, всі аспекти життя якого знаходяться під контролем держави або правлячої партії. При тоталітаризмі все населення держави мобілізується для підтримки держави і його ідеології, при цьому обмежується або забороняється діяльність організацій, чия діяльність не підтримується владою, наприклад - профспілки, церква і опозиційні партії. В тоталітарному суспільстві панує „ культ особи ” , людини, що пропагує та маніпулює масами. Особливістю тоталітарної пропаганди є її схильність до чорного піару.

Відбувається управління свідомістю за допомогою страху. Страх в даному випадку може бути вельми різний і всеосяжний.

Це і т.з. глобальний страх, страх в результаті зовнішньої загрози нібито з боку яких-небудь держав. Це і страх кожного індивіда за своє життя (вірогідність можливого арешту, розстрілу і ін.)

Свідомість людини зайнята виключно пошуком способів захисту від страху. І тому коли з'являється якась сила, здатна захистити, - суспільство готове прийняти будь-які умови в обмін на захист.

І авторитаризм, і тоталітаризм мають свої різновиди. Проте всі їх сутнісні риси враховано у загальних теоретичних моделях. Вони чітко визначають аспекти, які дозволяють відокремити тоталітарні режими від авторитарних.

Авторитаризм можна визначити як недемократичний політичний режим, який передбачає концентрацію влади в руках окремої особи або групи осіб, котрі не прагнуть досягнення суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. При цьому відбувається зменшення ролі представницьких інститутів влади і громадян в цілому, вони усуваються від процесу прийняття

політичних рішень.

Серед авторитарних режимів виокремлюють:

· військово-бюрократичні диктатури, встановлені внаслідок військових переворотів через наявність нерозвиненого громадянського суспільства та слабкість демократичних традицій, коли офіцерський корпус виступає найбільш зорганізованою силою, яка має ресурси для захоплення влади у державі;

· персональні тиранії, різновидом яких виступає султанізм, коли влада належить диктаторові та спирається на підтримку розгалуженого поліцейського апарату ;

· абсолютистські монархії, коли монарх має необмежену владу у виконавчій, законодавчій та судовій сферах, а представницьких органів влади не існує;

· олігархічні, коли влада належить певним корпоративним кланам;

· вождистські (або режими особистої влади), які спираються на авторитет сильного лідера, можуть мати підтримку народу і передумовою становлення яких може виступати певна загроза для держави (що дозволяє лідерам використовувати для консолідації населення гасла націоналізму, незалежності, модернізації тощо);

· змішані, які містять елементи різних режимів ;

· неототалітарні режими, які формально функціонують за наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів, але влада зберігається в руках однієї партії.

Тоталітаризм є політичним режимом, якому притаманні політичне, економічне, ідеологічне панування правлячої еліти, організованої у цілісний бюрократичний партійно-державний апарат (очолюваний лідером), тотальний контроль над суспільством, втручанням в усі його сфери з метою здійснення такого контролю. (Запропоноване визначення є одним з

можливих, оскільки автори багатьох досліджень з питань тоталітаризму, підручників, словників наводять різні визначення цього поняття).

До різновидів тоталітаризму належать:

· комуністичний тоталітаризм (як штучна форма соціальної інтеграції, заснована на приматі класового підходу, запереченні права на приватну власність, заборону автономії особистості тощо);

· фашизм (який у первісному варіанті італійської ідеократії тяжів до забезпечення національної єдності під владою сильної держави, передбачав синтез концепції нації як цінності та догматизованого принципу справедливості);

· націонал-соціалізм (як синтезований тип ідеократії, який передбачає втілення ідей расизму, шовінізму, зовнішньополітичної експансії).

Відмінностями цих режимів є особливості їх приходу до влади, цілі державного панування та механізми управління суспільством.

Коли йдеться про становлення тоталітаризму, то вирішальну роль у той період відіграє масова підтримка тоталітарних рухів, а згодом – тоталітарних режимів, а становлення авторитарного правління відбувається внаслідок насильницького захоплення влади окремою особою або групою осіб.

Харизматичний лідер за умов тоталітарного режиму очолює єдину в країні партію, яка має монополію на владу.

За авторитарних режимів можлива багатопартійність, але реальної конкуренції між партіями у боротьбі за владу немає. При цьому допускається обмежений плюралізм, існування формальної, підконтрольної владі опозиції, навіть формальна боротьба за владу. Проте діяльність такої опозиції не може загрожувати основам системи. Реальна конкуренція

у боротьбі за політичну владу не допускається.

Заборона суспільно-політичного плюралізму, опозиційних партій та рухів є особливістю суто тоталітарних режимів. У тоталітарній державі заборонено навіть формальну опозицію.

Що стосується громадянського суспільства, то його скасування тоталітарною державою призводить до порушення соціальних зв’язків (між індивідами, суспільними групами, зв’язків з державою). Натомість у авторитарній державі зазвичай є елементи громадянського суспільства, які не повністю поглинаються державою.

Однією з найсуттєвіших особливостей тоталітарного режиму є встановлення тотального контролю над усіма сферами суспільства. Авторитарне ж правління не претендує на таку монополію. Йому притаманне обмежене адміністративне втручання, збереження автономності особистості та суспільства у неполітичних сферах.

Тоталітаризм широко використовує такі форми мобілізації мас, як вибори (які є формальними), урочисті збори, мітинги, паради (оскільки маніпулювати масою набагато легше через наявність спільного для неї настрою та зменшення схильності її членів критично сприймати інформацію).

Формування такої свідомості не належить до цілей авторитарних диктатур, які потребують лише усунення опору з боку населення. Тому за умов авторитаризму має місце так звана «пасивна» несвобода особи, коли громадяни не мають права брати участь в опозиційних рухах, але і не зобов’язані відкрито підтримувати режим.

Оскільки тоталітарна влада спирається на підтримку народу, то такому режимові притаманний культ вождя.

Авторитаризм для пояснення доцільності своєї влади використовує інші аргументи, засновані на підтримці традицій, націоналістичних лозунгах, необхідності швидкої модернізації, боротьби з військовою загрозою тощо.

77. Політи́чна культу́ра — сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою. Політична культура охоплює рівень знань та уявлень про політику, емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.

Найважливіші елементи політичної культури: політична свідомість, політична діяльність,політична поведінка.

Політична культура виступає структурним елементом політичної системи. Вона розкриває взаємовідносини суб'єктів політики, ступінь їхньої свідомості, активності і готовності до тих чи інших політичних дій.

Політична культура - явище неоднорідне. Вона функціонує на загальному (політична культура суспільства), груповому та індивідуальному рівнях.

Політична культура характеризує конкретне суспільство (англійське, німецьке, українське), тому, враховуючи специфіку національного характеру, ментальність народу, можна говорити про самобутність політичних культур різних країн. Так у політичній культурі України домінує ідея захисту землі та її територіальної цілісності, ідеали справедливості в облаштуванні світу, пошук "правди". Можна сказати, що українська людина шукає правди, яку мислить то релігійно, то морально, то соціально. Іншими словами, політична культура того чи іншого народу тісно пов'язана з його ментальністю, є похідною від неї.

Політична культура має діяльнісну природу. Політичні ідеали, традиції, стереотипи мислення і поведінки формуються в процесі політичної діяльності, є її результатами. З іншого боку, соціальне призначення політичної культури, її функції проявляються саме в процесі політичної діяльності.

Політична культура - явище динамічне, вона змінюється разом з розвитком суспільства, хоча зміни культурних цінностей, традицій відбуваються значно повільніше, ніж зміни технологічних, економічних і соціальних сторін життя. Це зумовлено специфічним поєднанням у культурі консервативних і динамічних компонентів, нового і старого. Консервативний компонент виражають традиції, в яких концентрується минулий політичний досвід.

Значення політичної культури у політичній системі суспільства визначається її функціями: 1)її здатністю виступати фактором, що інтегрує суспільство. На базі політичної культури формується себе громадянами єдиної держави.

Компонентом політичної культури є політичний символ - це умовний зразок важливих політичних ідеалів, важливий засіб їх пропаганди і утвердження. Символічна частина культури виражена державною символікою (герб, гімн, прапор), національними святами та державними урочистостями (інаугурація президента, клятва на Біблії, Конституції, перед прапором тощо), архітектурними комплексами. Символами можуть стати й історичні особистості (Б.Хмельницький, Дж.Вашингтон, М.Ганді).

2) об'єднання населення навколо ідей і цінностей, подій покликані виконати політичні міфи, які є символічним, що опирається на вірування, вираженням основних цінностей суспільства.

Деталізовану типологію політичної культури запропонував Є. Вятр,який виділив три основних типи політичної культури: традиційний, буржуазно-демократичний і соціалістичний.

Тип традицінної політичної культури відповідає рабовласницькому і феодальному ладу. Він характеризується визнанням того, що: а) влада має священний характер; б) права підданого і влади регулюються традиційними нормами, які випливають із твердження: «так було завжди»; в) політична система та її основні норми є незмінними.

Традиційна політична культура виступає у трьох різновидах:

1. Традиційна племінна культура, для якої характерні значна влада віча та істотні обмеження влади вождя.

2. Традиційна теократична культура, в якій володар є Богом або намісником Бога і його влада обмежується лише тим, як розуміється воля Бога. Ця культура притаманна тим народам, у яких політична система створювалась пророками нових релігій.

3. Традиційна деспотична культура, в якій ставлення підданих до володаря грунтується на визнанні його абсолютної, нічим не обмеженої влади над ними. Володар є паном над усіма підданими і їх власником.

Буржуазно-демократична політична культура виступає у двох основних різновидах: консервативно-ліберальній і ліберально-демократичній.

Можливі й інші типології політичної культури. Так, за національно-територіальною ознакою виокремлюються європейський (західний) та азіатський (східний) типи, за характером взаємозв?язків і контактів між людьми — конфронтаційний і консенсусний типи, за ідеологічною ознакою розрізняють ліберальний, консервативний, комуністичний і соціал-демократичний типи політичної культури.

Найвідомішою в сучасній політології є типологія політичної культури, здійснена Г. Алмондом і С. Вербою шляхом порівняльного аналізу різних політичних культур, які існують в окремих країнах, вони виокремили у праці «Громадянська культура» три «чистих типи» політичної культури: паройкіальну, підданську та активістську.

Паройкіольний (від грецьк. «пара» — навколо і «ойкос» — дім, господарство) тип політичної культури (іноді його називають «патріархальним») характеризується відсутністю в суспільстві інтересу до політичної системи.

Підданський тип політичної культури вирізняється сильною позитивною орієнтацією громадян на політичну систему, але слабкою орієнтацією на активну участь у її функціонуванні.

Активістський тип політичної культури (або «культура участі») вирізняється активною заінтересованістю громадян не тільки в тому, що їм дає політична система, а й у тому, щоб відігравати у ній активну роль.

В історії, на думку Г. Алмонда і С. Верби, переважають не чисті, а змішані типи політичної культури: паройкіально-підданська, піддансько-активістська і паройкіально-активістська. Змішаним типом політичної культури є й так звана громадянська культура. Це активістська політична культура, в якій наявні елементи паройкіальної і підданської культури. Вона найбільш характерна для демократичних політичних систем і сприяє їх функціонуванню.

Громадянська культура є породженням громадянського суспільства. Вона передбачає, що суб?єкти політики у своїй діяльності виходять з інтересів усього суспільства, а не лише окремої соціальної спільності. За наявності в ній різних політичних орієнтацій ця культура спрямована на дотримання в суспільстві громадянського консенсусу як необхідної засади демократії.

78. Політична еліта: поняття і суть. В будь-якому суспільстві існує і повинне існувати меншина населення, яке ухвалює найважливіші рішення в суспільстві і править більшістю. Ця меншина, що здійснює функції управління, володіє специфічними особовими особливостями і професійними якостями, що допомагають перебувати при владі і утримувати її. Цей особливий прошарок людей називають правлячою або політичною елітою.

Політична еліта - це привілейована група, яка займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь в ухваленні рішень, зв'язаних з використанням влади.

Еліти ( в перекладі з французького - «краще», «вибране»): представляють в політиці групові інтереси; створюють оптимальні умови для їх реалізації і узгодження; формують мету і перспективи розвитку суспільства; ухвалюють стратегічно важливі рішення і використовують ресурси державної влади для їх реалізації.

Причини утворення еліти: суспільство, як всі складно організовані системи, потребує професійної управлінської дії, що викликає необхідність в розподілі праці на керівниках і керованих; необхідні люди, що володіють спеціальним знаннями, навиками, досвідом, здатні здійснювати управлінські функції; політична нерівність в суспільстві, обумовлене нерівністю психічних, соціальних і інших умов, створює різні можливості займатися політикою для різних соціальних груп і індивідів;

управлінська праця високо оцінюється і стимулюється в суспільстві, а близькість до влади відкриває широкі можливості для реалізації індивідуальних потреб. Це примушує багато людей прагнути у владні інститути; пасивність широких верств населення, які, займаючись рішенням власних повсякденних проблем, звичайно вважають за краще триматися далі від політики.

Класичні теорії еліти. Ідеї поділу суспільства на «вищих» і «нищих» виникли в глибокій старовині. Так, Конфуцій обгрунтовував розподіл суспільства на «благородних чоловіків» (правлячу еліту) і «низьких людей (простолюдинів). В античній філософії елітарний світогляд було якнайповніше сформульовано Платоном, який рішуче виступав проти допущення людей до участі в політичному житті, в державному управлінні, зневажливо іменуючи його натовпом, ворожої мудрості. Державні функції, за Платоном, можуть успішно виконуватися лише аристократами, що отримали спеціальну освіту. Ремісники і селяни повинні бути усунені від управління суспільством і приречені на виконання «чорнової роботи». Рабів Платон взагалі не рахував за членів суспільства.

Проте як певна система поглядів елітарні теорії були сформульовані в ХХ в.

Концепція еліти, заснована на спостереженні за реальною політичною поведінкою і взаємодіями суб'єктів політики, була створена теоретиками італійської школи політичної соціології Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельсом.

На думку Моска, розвиток будь-якого суспільства незалежно від способу соціальної і політичної організації здійснюється керівним класом; групова згуртованість і однодумність, властива суспільному класу, забезпечуються завдяки наявності у нього організації, структури, що дозволяє зберігати владу; сам правлячий клас неоднорідний; він складається з двох прошарків: дуже нечисленної групи «вищого начальства» (щось подібне до «наделіти» всередині еліти) і набагато більш численної групи «начальників середньої ланки»; входження в політичний клас припускає наявність у індивіда особливих якостей і здібностей. Доступ в політичний клас відкривають три якості: військова доблесть, багатство, церковний сан. З ними пов'язано три форми аристократії - військова, фінансова і церковна. У результаті розвитку цивілізації переважаючим стає багатство. Менше значення мають наукові знання, уміння застосовувати їх практично; домінуючим критерієм для відбору в політичний клас є здатність управляти.

Г.Моска в роботі «Правлячий клас» писав, що у всіх суспільствах існують два класи людей - клас який править, і клас, яким правлять. Правлячий клас завжди є нечисленним. Г.Моска негативно відносився до демократії.

Засновник теорії еліт - В.Парето намагався виявити чинники і передумови динамічної рівноваги суспільства і значення в цьому процесі політичної влади, мотивів політичної поведінки; обгрунтовування ролі еліти виводив з концепції соціальної рівноваги, якої прагне суспільство як система. Стан рівноваги забезпечується взаємодією безлічі сил, які він назвав елементами. Вони утворюють чотири групи - економічні, соціальні, політичні і інтелектуальні. Згідно Паретто існують два типи еліт:

- «леви», для яких характерні відвертість, рішучість в управлінні, опора на силові, авторитарні методи владарювання. Вони добрі для стабільних ситуацій, оскільки украй консервативні;

- «лисиці», що володарюють за допомогою використовування різних засобів маніпуляції, обману, демагогії.

До основоположників елітаризму відноситься Р.Міхельс (1876-1936) з його «залізним законом олігархічних тенденцій». Суть його концепції полягає в тому. що «демократія», щоб зберегти себе і досягти відомої стабільності, вимушена створювати організацію. А це пов'язано з виділенням еліти - активної меншини. Необхідність управління організацією (зокрема, політичною партією) вимагає створення апарату, і влада концентрується в його руках. Партійна еліта володіє перевагами перед рядовими членами - має більший доступ до інформації, можливість чинити тиск на масу.

11.3. Основні функції політичної еліти. Політична еліта як найактивніша, компетентна і впливова частина суспільства грає ключову роль в політичному процесі. Вона бере участь в розробці і ухваленні стратегічних рішень і керує їх реалізацією, визначає напрями суспільного розвитку, формує оборонну політику країни, представляє країну на міжнародній арені. Еліти також грають основну роль у виробленні тієї або іншої ідеології або політичної течії, у формуванні громадської думки і в мобілізації мас для участі в політичних акціях і рухах.

Функції політичної еліти: 1)Вивчення і аналіз інтересів різних соціальних груп. 2) Віддзеркалення інтересів в політичних установках. 3) Вироблення політичної ідеології (програм, доктрин, законів і т.п.). 4) Створення механізму втілення політичних задумів. 5) Призначення кадрового апарату органів управління. 6) Висунення політичних лідерів.

Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива й недоцільна, американський економіст Йозеф Шумпетер (1883-1950) запропонував створити нову, більщ реалістичну теорію демократії, яка б грунтувалася на визнанні того, що демократичний метод - «це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців»Суть демократії, на його думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції.

На думку Дж. Сарторі, демократія не тільки не заперечує еліту, а, навпаки, передбачає її. Демократія має горизонтальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона грунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, грунтується на принципі свободи й означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію (від грецьк. poly - багато і arche - влада).

79. Предметом дослідження даної галузі є електоральна поведінка - сукупність дій, вчинків, що визначають політичні орієнтації та наміри виборців щодо делегування їх повноважень представницьким органам влади, які проявляються в участі або неучасті сукупності виборців у виборах.

Інституалізація електоральних досліджень в Україні спричинила появу власних науково-дослідницьких центрів та організацій вивчення громадської думки. Серед них є: Київській міжнародний інститут соціології; незалежна фірма "Юкрейніон соціолоджі сервіс"; Соціологічна маркетингова служба "Соціс ЛТД"; Дослідницький центр "Демократичні ініціативи" та центр "Соціальний моніторинг"; Центр "Соціо-поліс"; Центр економічних та політичних досліджень ім. О. Розумкова та багато інших. Однією з центральних ланок цієї науково-дослідницької сфери є Інститут соціології НАН України. Електоральна соціологія в Україні досить активно розвивається, "не сидить на місці". Полем даного напряму досліджень були вибори до Верховної ради та президентські, які відбувалися упродовж 1988– 2002 pp. Саме на цій базі вітчизняна соціологія могла себе випробувати, озброївшись низкою як передових західних теорій, концепцій, технологій, так і власними наробками.

Сучасні західні теоретичні концепції електоральної соціології постійно перебувають під ретельною увагою як вітчизняної, так і російської політичної соціології, а також політології.

Коротко розглянемо зміст основних теорій та концепцій сучасної електоральної соціології.

Західні дослідники М. Ліпсет. С. Рокон виділили, зокрема, чотири типи соціальних розмежувань, які найбільше впливають на політичний вибір електорату: "робітники - власники", "місто - село", "центр - периферія", релігійні розмежування. В кожній країні, залежно від домінанти того чи іншого модусу: релігія, класовість, етнічність - проявляється і відповідний впливові критерій-чинник, що впливає на електоральну поведінку.

Предметом особливої уваги теоретиків електоральної соціології є так звана соціально-психологічна концепція електоральної поведінки. Згідно з нею, фактором впливу на електоральний вибір часто виступають політичні погляди сім'ї, батьків, їх сімейні традиції.

Розрізняють так звані теорії електоральної поведінки, а саме:

■ соціологічну (що пояснює електоральний вибір солідарністю з певними соціальними, класовими групами);

■ соціально-психологічну (яка акцентує увагу на ідентифікації виборців з певними партіями та ідеологіями);

■ теорію раціонального вибору.

Вітчизняні та російські соціологи запевняють, що переважна більшість західних електоральних теорій в проекції до наших умов певною мірою спрацьовують і у пострадянських суспільствах (закономірності не поширюються на азіатські країни). Електоральні опитування в Україні свідчать, що типологізовані фактори, як правило, спрацьовують і у наших умовах: поселенські, соціально-статусні ознаки, мовно-етнічні, міжпоколінні (вікові) ознаки та ін.

Залежно від мети та етапів виокремлюються такі соціологічні виборні технології:

■ базові (котрі вимагають збору різноманітної інформації, необхідної для стратегічного планування виборчої кампанії й уточнення важливих сторін тактики її організації);

■ прогностичні (прогнозування результатів виборів);

■ пропагандистські (посередній вплив на електорат з метою підняття іміджу кандидата чи партії);

■ поствиборні (відслідковування ситуації після виборів, аналіз виборчого процесу).

У використанні когнітивного підходу до дослідження електоральної поведінки українських громадян можна виокремити три основні аспекти:

- перший - необхідність чіткого визначення теоретико-методологічних концептуальних основ когнітивного підходу, виокремлення його основних принципів, напрямів;

- другий - з'ясування змістовних складових когнітивного підходу - емоцій, цінностей, політичних знань та інтересу, досвіду;

- третій - з'ясування специфіки впливу когнітивно-евалюативних чинників на електоральну поведінку.

Відтак, когнітивний підхід акцентує увагу на розумі, свідомості, знаннях як спонукальних чинниках політичної активності, тобто внутрішній інформації. Внутрішня когнітивна (ментальна) інформація - це специфічно людська інформація, яку індивід набуває з досвіду пізнання світу, а також його сприйняття й узагальнення.

Прикладний аналіз когнітивних чинників сьогодні передбачає чотири дослідницькі програми:

1) операційне кодування, 2) дослідження складності когнітивної сфери, 3) когнітивне картування,

4) аналіз образів. Усі вони спрямовані на виявлення ментальних чинників поведінки політичних акторів.

80. ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ – добровільне та організаційно оформлене об’єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Для багатьох роль партій в сучасній конкурентній політиці є подібною до ролі корпорацій в сучасній конкурентній економіці. Більшість вчених, експертів, професійних політиків при розгляді феномену політичних партій погоджуються з наступними положеннями: 1) партії – це організації, 2) партії займаються забезпеченням діяльності урядових лідерів, 3) партії займаються забезпеченням громадської політики, 4) партії найбільш політично активні під час виборів, 5) партії відіграють тривалу роль у політичному житті.

ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ – поняття “партія” використовувалося ще Аристотелем, однак політичні партії ведуть родовід з XVIII сторіччя. Першими прототипами сучасних партій вважаються британські “торі” (консерватори) та “віги” (ліберали). Поява партій була спричинена капіталізацією суспільства, коли народжена буржуазія щораз активніше заявляла свої претензії на владу.

У XIX сторіччі, з виходом на політичну арену робітництва, у Західній Європі з’являються прототипи сучасних соціал-демократичних партій. Слід зазначити, що в ті часи, як і сьогодні, ставлення як населення в цілому, так і окремих мислителів і державних діячів до партій аж ніяк не було однозначним.

Послідовниками теорії Ж.-Ж. Руссо про загальне благо партії розглядалися як зло, як засіб роз’єднання суспільства, вияв домінування вузькогрупових інтересів над інтересами народу в цілому. Приблизно так оцінювали роль партій і “батьки-засновники” Конституції США (Дж. Вашингтон, Т. Медісон, О. Гамільтон та ін.) і деякі видатні діячі французької революції (Ж. де Лафайєт).Політичні партії в сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX сторіччя .

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ПАРТІЙ – необхідність захисту соціально-класових, національних, племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов’язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичнее угруповання, політичний клуб, масова партія. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти.

МІСЦЕ ПАРТІЙ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА – вони є одним з найважливіших компонентів політичного процесу суспільства. Як суб’єкт формування владних відносин, партії великою мірою визначають характер і спрямування політичного процесу, стратегію і тактику боротьба за владу, її утримання, політичну стабільність суспільства. Завдяки політичним партіям здійснюється прямий та зворотний зв'язок між суспільством і державою. Це важливий інститут громадянського суспільства, завоювання й утримання влади, форма управління суспільством, при якій боротьба партій за владу виступає як механізм використання розбіжності інтересів, інакомислення в цілях суспільного прогресу.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ – політична партія є специфічним інститутом політичної системи, а тому її функції носять тільки політичний характер.До основних з них слід віднести: виявлення, формулювання, обґрунтування і захист інтересів відповідних верств та груп; розробка ідеології, політичних доктрин і програм; формування та добір кадрів для партії, державних структур та різних громадянських організацій; політична соціалізація – передача традицій від одного покоління іншому; соціальна інтеграція – узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій; формування громадської думки; політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців.Вже в античні часи (в Греції та Римі) існували своєрідні політичні утворення — партії (у перекладі з латинської "pars/ partis" означає "частина чого-небудь"), які захищали інтереси окремих груп суспільства чи тимчасово створювалися для підтримки окремих осіб. Наприклад, у Стародавньому Римі своїм впливом на Сенат конкурували два політичні угруповання — популісти (користувалися підтримкою незаможних римлян) і оптимати (спиралися на підтримку знаті).

Для партій зазначеного періоду характерні риси: становість і замкненість; нечисленність; слабкий зв'язок з масами (елітарний, аристократичний характер); внутрішня нестійкість; організаційна неоформленість.

Аналогічні аморфні угруповання виникали й у період європейського Середньовіччя. Наприклад, відома боротьба партій "чорних" (феодалів-нобілів) і "білих" (багатих городян) у Флоренції в XI ст.

Попередники сучасних політичних партій з'явилися в XVІІ—XVIII ст., в час буржуазних революцій, в період зародження політичних систем держав Західної Європи й Америки. На передній план виходить політичний конфлікт між аристократією та буржуазією. В Англії конкурували політичні угруповання знаті — "торі" (прихильники монархії, привілеїв державної церкви) і "віги" (прибічники верховенства парламенту. Французька революція 1789 р. привела до формування політичних клубів фельянів, жирондистів і якобінців. Події Французької революції стимулюють виникнення подібних політичних клубів по всій Європі. Однак поразка революції перериває процес перетворення політичних клубів в політичні партії.

В середині XIX ст. бере свій початок наступний етап партогенезу. В цей період розвитку індустріального суспільства з гостротою проявляються класові протиріччя, що є додатковим стимулом розвитку партійних утворень. Партії зміцнили своє становище в політичній системі, ставши важливим механізмом представництва інтересів суспільства. Цей етап партогенезу пов'язується з виникненням масових партій.

У першій половині XX століття з'являються нові різновиди партій, заснованих на масовому членстві — комуністичні (Росія, Італія, Німеччина) та фашистські (Німеччина, Італія, Іспанія). Виникнення партій у цих країнах є результатом радикалізації суспільних настроїв. Але в більшості країн виборці зберігають прихильність до партій менш радикальної спрямованості.

Перехід до постіндустріальної стадії розвитку суспільства в другій половині XX ст. зумовив зміни в соціокультурній сфері розвитку суспільства. Еволюція відбувається у двох основних напрямках — формування універсальних партій і партій "нової хвилі". Тісний зв'язок між партіями та державою спричиняє подальшу трансформацію універсальних партій у партії картельного типу (Р. Катц, П. Мейер). Другий шлях розвитку партій, альтернативних масовим партіям, — створення партій "нової хвилі", які виникають у 1970-ті роки на базі соціальних рухів (зокрема "зелених")" виступаючи під гаслами розширення громадянських прав, забезпечення емансипації і рівноправності громадян, боротьби за мир і захисту навколишнього середовища. їх метою є створення альтернативних класичним партіям представницьких структур, здатних ефективно реалізовувати функцію політичного представництва . Зрозуміло, що не всі партії пройшли в своєму розвитку через всі ці етапи. Незначна кількість партій розвивалися з так званого "аристократичного" етапу, багато європейських партій розпочали свою історію з політичних клубів, деякі з сучасних партій ще не дійшли до етапу масових партій чи універсальних партій.

81.

Релігія (від лат. religio — набожність, святиня, предмет культу) — система вірувань в існування певної трансцендентної інстанції (надприродної світоглядної структури), яка оцінює (контролює) дії і думки індивіда, групи, соціальної спільноти.

Сенс і призначення релігії, за думкою Дюкгейма, полягає в культивації соціальних (суспільних) почуттів і уявлень, ритуалів культових дій, які стають обов’язковими для усіх членів суспільства і, в уяві окремих індивідів (груп), є об’єктивною реальністю.

М. Вебер також розглядав релігію як соціальний інститут, Але, на відміну від Дюркгейма, він не вважав, що релігія як об’єктивна реальність повність підкоряє своєму авторитетові і владі окремого індивіда чи групу. За думкою Вебера, релігія є основою системи цінностей і норм, які надають сенсу і значення поведінці і способу мислення кожного індивіда, кожної соціальної групи, сприяючи таким чином індивідуальній самореалізації.

Найбільш ранніми з відомих нам форм релігії є: магія (чаклунство, чародійство); тотемізм (спорідненість з певними тваринами); фетишизм (культ неживих предметів); анімізм (віра в душу і духів).

Причини виникнення релігії можна класифікувати наступним чином:Соціальні і соціально-кліматичні; Гносеологічні (пізнавальні);Психологічні ; Соціально; Історичні.

Релігія виконує цілу низку функцій та відіграє певну роль у житті суспільства. Функції - це способи дії релігії в суспільстві, роль - сумарний результат, наслідки виконання нею функцій. Виділяють декілька функцій релігії.

Світоглядна функція — віра в існування певної трансцендентної інстанції, яка в значній мірі визначає систему ціннісних орієнтацій, способів мислення віруючих і їх світосприймання.

Ілюзорно-компенсаторна функція — надає людині надію в реальному житті і в потойбічному бутті.

Культурологічна. Релігія, яка є складовою культури, виконує культурологічну функцію. Так, часто зміст культурних цінностей заданий релігійною свідомістю. Вони організуються навколо релігійної свідомості, наповнені відповідними образами, уявленнями, міфами. В якості матеріальних носіїв виступають священна література, ритуальні тексти, засоби культу (ідол, ікона тощо), твори мистецтва. Під впливом релігії утворюються релігійні філософія, мораль, мистецтво. Релігія сприяє розвитку писемності, книгодрукування, забезпечує зберігання та розвиток цінностей релігійної культури, їх передачу від покоління до покоління.

Легітимуюча. Ця функція означає узаконення деяких суспільних ладів, інститутів (державних, політичних, правових та ін.), відносин, норм як таких, якими вони мають бути, і навпаки, ствердження неправомірності будь-яких з них.

Регулятивна функція — утворення і функціонування певної системи цінностей і норм, шо мотивує поведінку віруючих.

Інтегративна функція — віруюча людина ідентифікує (ототожнює) себе з певною соціальною спільністю людей, які дотримуються аналогічних релігійних поглядів.

Функція розмежування (ідеологічна) — в сучасному світі релігія перетворилася на могутній засіб ідеологічного впливу на людей. Амбіціозні політики і терористичні організації використовують релігію для досягнення своїх корисливих задумів.

82. Початок формування соціології релігії як наукової дисципліни припадає приблизно на середину XX ст. Своїм виникненням вона зобов'язана процесам в європейському суспільстві, започаткованим епохою Просвітництва й антифеодальними буржуазними революціями. Одним з найважливіших джерел соціології релігії була соціально-філософська критика феодальних суспільних відносин і церкви як соціального інституту французькими енциклопедистами XVIII ст. (Гельвецій, Гольбах, Дідро). Ця критика сприяла пробудженню інтересу до питань, пов'язаних із соціальною обумовленістю релігії та її роллю у житті суспільства. Релігія виділяється із сукупності суспільних інститутів як особливий феномен, щодо якого інші суспільні реалії розглядаються як світські (секулярні).

Ідеологія Просвітництва розглядала людину передусім як «людину розумну», здатну, покладаючись на власний розум, влаштувати своє життя на раціональних і справедливих засадах.

Німецький філософ Іммануїл Кант (1724—1804) одним із перших обґрунтував можливість розглядати релігію з позицій наукового мислення: розум має сильніші аргументи, ніж ті, якими володіє церковна доктрина та священне писання. Освічена людина повина жити власним розумом, звільнившись від догм, будь-яких заборон та благоговіння перед авторитетами.

О. Конт вважав, що в дослідженні соціального життя потрібно вдатися до індуктивних засобів пізнання, які використовують природничі науки. Завдяки цьому можна буде створити науку про суспільство — соціологію. А з її допомогою Конт сподівався знайти засоби для забезпечення стабільності й розвитку суспільства. У цьому контексті постало питання щодо основ соціального порядку, а відповідно — соціальної ролі релігії.

Згідно з вченням Конта про соціальну динаміку, ґрунтованому на еволюційних засадах, суспільство проходить три стадії свого розвитку, аналогічні періодам людського життя, — дитинству, юності та зрілості. Перша стадія — «теологічна». У цей період людина марно намагається досягнути «безумовного пізнання внутрішньої суті» явищ і причин їх виникнення, її релігійна свідомість представлена трьома типами — фетишистським, політеїстичним та монотеїстичним. Останній тип свідчить про перехід від теологічного до «спекулятивного» мислення, що домінує на «філософській», метафізичній стадії. На третій стадії свого розвитку, людина, спостерігаючи явища, намагається встановити між ними закономірні зв'язки. Це стадія панування науки.

Для соціології релігії найважливішими є два моменти:

1. Релігія, яка принаймні на першій стадії була невід'ємним елементом людського суспільства, згодом поступово витісняється науковим знанням. 2. Кожна стадія у вченні Конта пов'язана з певними соціальними структурами, владними відносинами. Конт не створив соціологію релігії як наукову дисципліну, але він підготував ґрунт для її виникнення.

Ідея органічної єдності соціальної системи та її еволюційного прогресу була центральною в соціології Г. Спенсера. Р. Тауні, який заперечував веберівську тезу про роль протестантської етики у розвитку капіталізму і вважав, що протестантизм скоріше міг бути наслідком, ніж причиною промислової революції. Р. Тауні сприймали як пророка нової релігії, яка виправдовує свободу приватного підприємництва.

Дюркгейм прагнув відкрити спільну для всіх релігій основну структуру, абстрагувався від вищих форм релігії, оскільки вбачав в ній інститут, нерозривно пов'язаний з людським існуванням в його соціальному аспекті. Йому важливо було встановити найпростіші структури, з яких будується релігія в її різноманітних історичних варіантах. Кінцева мета цього пошуку полягала в тому, щоб зрозуміти сучасну людину. Але в його пошуках переважали емпіричні, етнографічні елементи.

На відміну від багатьох вчених тієї пори, Дюркгейм дійшов висновку, що суспільство є чимось більшим, ніж сума індивідів, які його складають, ніж сума індивідуальних уявлень і дій його членів. Суспільство — соціальний факт, особлива соціальна реальність, те універсальне, що робить індивідів частиною соціального цілого. Суспільство охоплює такі позаіндивідуальні феномени, як мова, релігія.

У Німеччині релігія цікавила дослідників передусім у зв'язку з політичною боротьбою, а не як чинник соціальної солідарності. Помітний внесок у становлення соціологічного дослідження релігії зробив К. Маркс, Він розглядав релігію як соціальний феномен: релігія входить у систему суспільних відносин, породжується ними.

Одна з особливостей теорії Маркса полягає в поясненні історичної природи релігії як породження змінних соціальних умов, в основі яких — привласнення чужої праці, соціальна нерівність, коли свобода одних означає поневолення інших.

Центральне місце у вченні Маркса (до нього у Л. Фейєрбаха, а потім у 3. Фрейда) посідала теза про компенсаційну функцію релігії. У Маркса релігії протистоїть ідея самоздійснення особи. Критика релігії завершується вимогою ліквідації умов, що заважають людині повною мірою реалізувати себе.

Багато в чому не погоджувався з Марксом М. Вебер, хоча він визнавав, що релігія може діяти як консервативна сила і часто заважає соціальному розвитку. Водночас він уважав, що релігія здатна діяти як один з чинників соціальної динаміки. Вебер виходив з того, що всі суспільні інститути, структури, форми поведінки ґрунтуються і регулюються сенсом, який у них вкладають люди. Головна функція релігії — раціоналізація людської діяльності. Тому релігія володіє потужним потенціалом впливу на людську діяльність, яким би не було її спрямування. Вебер розглядає релігію передусім як чинник соціальних змін. Значною мірою його концепція соціального розвитку заснована на поняттях харизми і пророцтва,

На відміну від Дюркгейма, Вебера цікавлять передусім світові релігії, які мають найбільше послідовників і виявляють найбільший вплив на хід історії. Другий важливий напрям досліджень Вебера — аналіз процесу «розчакловування» світу, процесу, завдяки якому усуваються елементи магічної практики.

Наприкінці XX ст. погляди соціологів релігії, в тому числі українських, зосереджені на аналізі процесів секуляризації у суспільстві, зростанні динаміки релігійності населення, розвиткові нетрадиційної релігійності, процесах індивідуалізації та приватизації релігії.

83. Примітивні релігії. На цьому рівні домінують християнство, буддизм, іслам, відбувається подальше ускладнення релігійних форм. Характерними рисами стають: монотеїзм (віра в єдиного Бога), набуття світових рис (ці релігії поширені в багатьох країнах світу, універсальний характер, наявність ідеї Спасіння душі.

Релігія - в тому сенсі, в якому прийнято говорити про три світових релігіях: християнстві, буддизмі та ісламі, - це складне сукупне поняття, що включає в себе певну міфологію, систему догматів, культові й обрядові дії, соціалізованих релігійні інститути (церква в християнстві), конкретні форми взаємини між віруючими і релігійною організацією і багато іншого. Для кожної релігії всі ці моменти мають своє специфічне смислове наповнення, свою історію виникнення і подальшого існування, своє кожного разу особливе заломлення через етнічну, національну, класову та індивідуально-особистісну призму. Конкретне вивчення усіх цих смислових і організаційних особливостей у становленні релігій і їх історичних різновидів відноситься до особливої науці - релігієзнавства, в якій розглядаються також і конкретні філософські питання теології, і соціальні функції релігії в різних історичних умовах.

Християнство існує 2000 років. Спочатку це була єдина релігія, але сьогодні вона існує у вигляді кількох самостійних напрямків.

Перше розділення християнства відбулося в XI столітті. З'явилися дві великі церкви: західна, з центром в Римі, і східна, з центром у Константинополі (Візантія). Західна церква отримала назву католицької (грец. Katholicos - загальний, вселенський). Ця назва відобразило прагнення західної церкви до вселенському всесвітньому поширенню. Глава західної католицької церкви має титул папи Римського.

Східна церква залишила за собою назву православної. У цій назві представники східного християнства прагнуть підкреслити своє правильне розуміння вчення Христа і вважають, що лише вони правильно, істинно говорять (славлять) про Бога.

Інший крупний напрямок християнства - православ'я (близько 170 млн. чоловік) широко поширена в основному в країнах східної Європи. На відміну від католицизму православ'я не має єдиного релігійного центру. Кожна більш-менш велике православне освіта існує окремо, утворює автокефалію і не підпорядковується іншим центрам. В даний час існує 15 автокефалій. Згідно з церковною традицією, що враховує час отримання автокефалій, офіційний перелік автокефальних церков представлений в наступному вигляді: Константинопольська, Олександрійська (охоплює Єгипет і деякі країни Африки), Антіохійська (Сирія, Литва), Єрусалимська (Палестина, Руська, Грузинська, Сербська, Румунська , Болгарська, Кіпрська, Еліадская (Грецька), Албанська, Чехословацька, Польська та Американська.

У середині XVII століття російське православ'я зазнало розкол. Виникло старообряднічество. Богослови бачать його причини в дії Божественного промислу і суперечках про правильність богослужіння. Прихильники наукового розуміння релігії пов'язують його з соціально-економічними прогресами, проісходяшімі в Росії цього часу.

В даний час в Росії існують громади старообрядців. У 1988 р., відзначивши тисячоліття хрещення Русі, старообрядці країни об'єдналися в єдину Російську православну старообрядніческую церква.

Третьою великою течією християнства є протестантизм (близько 550 млн. чоловік). Цей різновид Християнства широко поширений в західній Європі, Америці, Росії. Найбільш активними представниками є євангельські християни - баптисти (ЄХБ), адвентисти сьомого дня (АСД), п'ятидесятники, Свідки Єгови. До протестантам відносяться старокатолікі, меноніти, квакери, Мармон, моравські брати, «християнське співдружність», «християнська наука» і т. д.

Протестантизм виник в XYII столітті в Німеччині. Свою назву він отримав тому що представляв собою протест віруючих Західної Європи на адміністративне засилля Ватикану і римських пап.

Т. о. Протестантизм був не тільки причиною другого розколу християнства але і його наслідком.

Засновником протестантизму був німецький богослов Мартін Лютер (1483-1546 рр..); Його послідовники називали себе лютеранами. Іншим яскравим представником Реформації був французький теолог Кальвін (1509-1564); послідовники якого стали називатися кальвіністами. В Англії протестантизм отримав назву англіканства.

Буддизм.

Свою назву релігія одержала по імені свого засновника Будди (з санскр. - Просвітлений). Буддизм - це одна з трьох світових релігій. Поширений у країнах Південної, Центральної та Південно-Східної Азії (Китай, Японія, В'єтнам, Шрі-Ланка, на Тибеті). У формі ламаїзму його сповідують народи Бурятії, Туви, Калмикії.

Буддизм зародився в Індії в VI ст. до н. е.. як опозиція брахманізму.

Засновником буддизму вважається Гаутама (563-483 до н. Е..) Згодом у нього з'явилися учні і він заснував громаду. Далі по всій Індії почали виникати громади.

У буддизмі існують два шляхи порятунку. Махаяни (велика Колісниця, в значенні широкий шлях спасіння) і хінаями (мала Колісниця, в значенні вузький шлях). Перший - для всіх, другий - ченців, повністю відмовилися від земного життя.

Іслам.

Іслам (у перекладі з арабської «покірність», «довірення себе Богові») - третє і сама пізня з виникнення світова релігія. В даний час в світі нас начитується більше 800 млн. мусульман. Іслам поширений більш ніж у 120 країнах, в 35 з них - це найвпливовіша релігія, в 28 - іслам є державною релігією.

Іслам виник на ближньому сході, тобто там же, де іудаїзм і християнство. Дослідники вважають, що іслам сприйняв ті ж ідеї, які живили іудаїзм і християнство. Однак, іслам відрізняється від інших релігій наступними особливостями:

1. В ісламі, більш чітко, ніж в інших релігіях проведена ідея монотеїзму.

2. Іслам більше, ніж інші релігії, вимогливий дотримання своїх правил.

3. Іслам увібрав у себе багато побутового: не тільки морально - етичні правила поведінки людей, але і юридичні норми, норми сімейно - шлюбних, інтимних відносин.

4. Іслам зробив великий вплив на історію і культуру інших народів (угорців, росіян, болгар та ін), з якими воювали мусульмани.

Мусульманське надання так пояснює появу ісламу: є лише один, єдиний для всіх людей Бог- Аллах. Саме йому поклоняються всі народи світу (язичники, та Юду, й буддисти, і християни).

Мусульмани поклоняються Аллаху падаючи йому ніц (це і є вираз покірності).

Іслам, як і ін релігії не уникнув розколів. Існують дві основні течії: шиїти і суніти (протистояння шиїзму і сунізму знаходило своє вираження в боротьбі за пристрій мусульманської держави між прихильниками халіфату й іммамата), і так само є інші течії: Хариджити, ісмалліти, суффізм. Суніти займають більшу частину мусульман 90%.

Центральний об'єкт будь-якої релігійної віри - ідея Бога, головна і самоцінність ідея, з якої виводиться все інше зміст релігії. Важко знайти в історії людства іншу ідею, яка за тривалістю впливу могла б зрівнятися з ідеєю Бога, з тим комплексом відчуттів, почуттів, які з нею пов'язані і які складають основу цілісного релігійного жізнепоніманія, світогляду.

84. Ранні національні релігії — це такі релігійні вірування, що охоплювали своїм впливом верхні й середні шари населення у межах однієї національної держави. До ранніх національних релігій відносять усі релігії, які в літературі позначають за допомогою префіксів "старо-", "давньо-": староєгипетську, староіндійську, старогрецьку, староперсидську, староримську та інші.

Історичним підґрунтям виникнення та існування ранніх національних релігій був рабовласницький лад.

Зазначимо такі основні риси ранніх національних релігій.

1. Відсторонення від офіційного культу низів суспільства

2. Порівняна маложивучість.

3. Суворий політеїзм(багатобожжя)

4. Зародження вчення про загробну (посмертну) віддяку, тобто наявність причинного зв'язку між поведінкою людини в земному житті і її долею у загробному житті.

5. Обов'язковість і складність жертвоприношень.

Релігійні уявлення Стародавнього Єгипту склалися ще в ноліах, де в культах номових богів переважали тотемізм і магія.

Релігія Стародавнього Єгипту мала розвинуту міфологію, включаючи поклоніння численним фетишам, велику роль у ній відігравала магія.

Релігії народів Дворіччя. Цивілізація народів Дворіччя сформувалась приблизно в середині IV тис. до н. е.

Релігія Стародавньої Індії. Залишки культури Мо-хенджо-Даро у басейні ріки Інд засвідчують, що у цю епоху були культи первісного тотемізму.

На початку І тис. до н. е. у Стародавній Індії складається брахманізм: ведичні боги, які уособлювали природу, поступаються місцем кастовим богам.

Давньогрецька релігія. Для релігії Стародавньої Греції характерним є політеїзм, з широкорозвинутою міфологією і олімпійською ієрархією богів

В елліністичну епоху полісна релігія спочатку витісняється різними релігійно-містичними течіями і філософськими вченнями, а з появою християнства релігія стародавніх греків остаточно відкидається.

Релігії Стародавнього Риму. Первісна релігія однієї з найбільших імперій світу склалася на основі релігій родових общин, а згодом запозичила релігійні вірування стародавніх греків.

Пізні національні релігії

Ранні національні релігії не збереглися до наших часів, але багато ідей і їх обрядів увійшли до сучасних релігій. Пізніше національні релігії виступають такими релігійними віруваннями, які охоплюють своїм впливом всі соціальні шари населення у межах однієї національності. До цієї релігійної форми належать багато релігій нашого часу — індуїзм, сикхізм, дхайнізм (Індія), конфуціанство, даосизм (Китай), синтоїзм (Японія), іудаїзм (релігія євреїв у багатьох країнах світу), зороастризм (Іран) та ін.

До основних рис пізніх національних релігій відносять — великі масштаби впливу; довга живучість; єдність політеїзму і монотеїзму; спрощення жертвоприношень; розвиненість вчення про загробні відплати. На цьому етапі розвитку релігії вчення про потойбічне життя набуло першорядного значення.

Прикладом збереження до наших днів пізньої національної релігії є іудаїзм, який у VII ст. до н. е. прийшов на зміну давньоєврейській релігії і нараховує сьогодні, згідно з даними ООН, близько 14 млн своїх прихильників.

Священною книгою іудаїзму є Талмуд (від ста-роєвр. "ламейд" — вивчення) — багатотомний збірник єврейських догматичних, правових, релігійно-філософських, моральних і побутових уявлень, які сформувалися протягом багатьох віків — з IV ст. до н. е. до V ст. н. е.

Виникнення конфуціанства (580 млн віруючих) завжди пов'язується із стародавнім Китаєм, з його специфікою релігійної структури і психологічних особливостей мислення, всієї духовної орієнтації.

Конфуціанство — це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів — словом, основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації.

У трактаті викладені основи даосизму, філософії Лао-цзи. В центрі доктрини — вчення про великого Дао, загальний Закон і Абсолют. Дао панує всюди і в усьому необмежено. Його ніхто не створив, але все походить від нього. Невидиме і нечуване, недосяжне для органів чуттів, постійне й невичерпне, безіменне і безформне, воно дає початок, ім'я і форму всьому на світі. Навіть велике Небо наслідує Дао. Пізнати Дао, йти за ним, злитись з ним — у цьому зміст, мета і щастя життя. Виявляється Дао через свою еманацію — через де, і якщо Дао все породжує, то де все годує.

Громади даосів є і в Україні, зокрема в Києві.

Синтоїзм (31 млн віруючих). У перекладі з японської мови "синто" означає "шлях богів". Японія у багатьох відношеннях є країною унікальною. Всі поширені в ній релігійні течії" мають відбиток взаємо-запозичення і взаємовпливу.

Синтоїзм та зоастризм теж функціонували як національні релігії.

Джайнізм висловлював інтереси прогресивних шарів індійського рабовласницького суспільства

Сикхізм. Центральне місце в філософії сикхізму посідає поняття Бога.

85.Важливою віхою в історії релігії стало виникнення світових релігій, які, на відміну від релігій етнічних та регіональних, набули міжнаціонального характеру. Буддизм, християнство та іслам - це підсумок тривалого розвитку політичних, економічних та культурних контактів між різними країнами та народами.

Світові релігії з'являлися в епохи великих історичних поворотів, переходу від одних суспільних відносин до інших. Буддизм - у VI ст. до н.е., коли у Північній Індії розхитувався становий, варновий устрій; християнство - у I ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії під час кризи рабовласницького ладу; іслам - у VII ст. н.е. у Західній Аравії в період переходу до класового суспільства.

Ці релігії принесли уявлення про рівність єдиновірців перед Богом або Абсолютом, про можливість виходу за межі певних традиційних культур, пов'язаних з національно-державними ідеологіями. Світовим релігіям притаманний яскраво виражений прозелітизм - пропагандистська активність, їх проповідь носить міжетнічний і космополітичний характер, що дало їм змогу перетнути державні кордони. Поява світових релігій означала виникнення вперше в історії людства віросповідального зв'язку, який істотно відрізнявся від етнічного, мовного і політичного. Люди стали об'єднуватися між собою як єдиновірці, незалежно від місця народження, мови і країни, де вони жили.

Найдревнішою з трьох світових релігій є буддизм, який існує понад 2500 років. Буддизм виник у північній частині півострова Індостан, у долині ріки Ганг у VI-V столітті до н.е., тобто на п'ять століть раніше од християнства і на дванадцять століть раніше од ісламу. Буддизм відіграв важливу роль у культурно-історичному розвитку людства, він продовжує здійснювати значний вплив на спосіб життя значної частини населення Японії, Шрі-Ланки, Бірми, Таїланду, Китаю, Монголії та інших країн Південної, Східної та Південно-Східної Азії. У світі, за різними підрахунками, нараховується від 300 до 600 млн. буддистів.

Широке розповсюдження в Римській імперії, особливо з І ст. н.е., отримав культ іудейського бога Яхве. До початку сучасного літочислення в Іудеї склалася велика релігійна література, яка називалась Торою, або законом, Священним писанням. Священні книги містили віровчення, яке базувалось на очікуванні пришестя Месії-Спасителя. Для євреїв це очікування спасителя зробилось наріжним каменем релігії. Християнство зароджується як одна з течій, сект в іудаїзмі. Разом з тим, християнство засвоїло та переосмислило давньосхідні релігії та деякі світоглядно-філософські погляди.

Християнству також були співзвучні ідеї Сенеки про швидкоплинність та оманливість чуттєвих задоволень, турботу про інших людей, самообмеження в користуванні матеріальними благами, скромність та поміркованість у повсякденному житті, недопущення розгулу пристрастей, руйнівних для суспільства та людини.

Центральна концепція всього християнства - ідея гріховності людини та ідея спасіння. Усі люди грішні перед Богом, і саме це урівнює їх: греків та іудеїв, римлян та варварів, рабів та вільних, багатих та бідних. Очиститись від цього гріха люди можуть лише тоді, коли усвідомлять, що грішні і спрямують свої думки на очищення від гріхів, якщо повірять у великого божественного Спасителя, який був посланий Богом на землю і прийняв на себе гріхи людські. Ісус Христос своєю смертю спокутував ці гріхи та вказав шлях до спасіння. Цей шлях - віра у всемогутнього єдиного в трьох іпостасях Бога, благочестиве життя, покаяння в гріхах і надія на царство небесне після смерті.

Існує три гілки християнства : православ’я, католицизм та протестантизм.

Іслам є другою (після християнства) за кількістю послідовників світовою монотеїстичною релігією, на якій ґрунтується культура численних народів Сходу.

Іслам - наймолодша зі світових релігій; зелений прапор є символом молодості та вічності цієї релігії. Іслам виник на початку VII ст. н.е. на Аравійському півострові, який населяли арабські племена.

На формування ісламу великий вплив мали християнство та іудаїзму. Власне Аллаха мусульмани вважають тим же богом, якому моляться іудеї та християни, але вважають, що ті хибно трактують як сам образ бога, так і його настанови.

Процес формування ісламу пов'язаний із діяльністю реальної історичної особи - пророка Мухаммеда бен Абд Аллаха (570-632), з роду хашим племені курайш. Мухаммед проголошував велич одноосібного та єдиного бога Аллаха, відкидав багатобожжя, що було тоді розповсюджене, попереджав про майбутнє воскресіння з мертвих, про День Суду та кару у пеклі всіх тих, хто не увірує в Аллаха.