7. Міжнародне право у стародавні часи.

Вважається, що міжнародне право виникло відтоді, коли почалися міжнародні відносини. Кожен народ прагнув не до міжнародних відносин, а до облаштування внутрішнього життя своєї держави, яка б вирізнялася самобутністю і виключала будь-яке втручання ззовні. Згадаймо, наприклад, спорудження у Стародавньому Китаї Великої китайської стіни, яка відділяла його від зовнішнього світу.

Така ж психологічна риса була властива стародавнім грекам і римлянам. Так, Аристотель, Демосфен та інші грецьких мислителі у своїх творах проповідували ідею самобутності й обраності грецького народу, який користується виключною правосуб’єктністю. Ці самі якості спонукали і до протилежного – дипломатичного і військового, торговельного й релігійного спілкування із сусідніми та іншими народами.

Отже міжнародне право виникло, почало складися і розвиватися водночас із зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі. При цьому під стародавнім світом маються на увазі ті регіони земної кулі, де зароджувалися цивілізація і відносини між народами. Це долини Тігру і Євфрату, Нілу, райони Китаю. Та Індії, Егейського і Середземного морів.

Регулятори взаємовідносин народів стародавнього світу мали досить часто релігійний і звичаєво-правовий характер. Безсумнівно, вони мали вплив на зміст перших власне юридичних міждержавних актів. Серед них найдавнішим є договір між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма, укладений близько 3100 р. до н.е.

З середини 2-го тис. До н.е. кількість договорів, що дійшли до нас, зростає. Розширювалася регульована ними сфера міжнародних відносин, до якої можна віднести договори про тимчасові союзи, кордони, шлюби тощо. Найтиповішим, з точки зору нашого дослідження, для Стародавнього Єгипту є договір, укладений близько 1300 р. до н.е. між царем Хатсом ІІ. Договір викарбуваний на срібній табличці, переданій через посланника фараонові Рамзесу ІІ, щоб попросити миру “наперед і до кінця вічності”.

Давній Схід не знав і принципу рівності суб’єктів міжнародного права. Єгипетський фараон мав верховенство навіть серед визнано “великих” правителів Вавилону, Мавританії, Ассирії, Хетської держави. Характерним для Давнього Сходу був теократичний і кастовий устрій держав, якого не знала Європа. З усіх держав, які прийнято відносини до Давнього Сходу, найтиповіші риси, притаманні стародавнім теократія, мала Індія. Виникнення перших державних утворень на території сучасної Індії належать до кінця 2 – початку 1-го тис. до н.е. Природні багатства Індії приваблювали як завойовників, так і спонукали до торговельних відносин, що було характерним ля міжнародного життя Далекого Сходу. Індією правили на основі священних Законів Ману. У зв’язку з кастовим устроєм Закони Ману забороняли під страхом жорстоких покарань будь-які стосунки з іноземцями, проте вони містили у собі настанови і приписи, щодо гостинності для іноземців. Отже можна констатувати, що в ті часи в Індії набули розвитку норми посольського права. Посли і гінці користувалися особистою недоторканністю. Гроші, дорожні речі та інші цінності, що належали послам не обкладалися митом.

Інші народи Стародавнього Сходу – перси, іудеї, фінікійці керувалися у міжнародних відносинах тими самими поняттями, що й індуси. Вони були переконані в тому, що саме вони – єдині представники божества на землі, тому є вищими за інші народи, відносини з якими можуть лише образити богів.

Розвиток відносин у Стародавній Греції багато чим відрізнявся від країн давнього сходу, що випливало і на розвиток міжнародного права. Греція на відміну від східних теократій не знала кастового поділу суспільства. Проте вона не могла відмовитися від іншого джерела нерівності між людьми в давні часи – вважалося, що громадянство, а не особа є основою права. Особливо цікавою є багатовікова, що тривала близько тисячоліття, практика Римської держави, яка мала свої особливості у сфері міжнародних відносин. Стародавній Рим і особливо римське прав відіграли, на думку багатьох вчених, видатну роль першоджерела сучасного міжнародного права. Порівнюючи Стародавній Рим і Стародавню Грецію, можна зауважити, що Рим лише скористався результатами діяльності народу, який уже зійшов зі сцени всесвітньої історії. Безумовним доказом того, що римляни знали право, яке регулює відносини між нардами, є римське право народів. Існування права народів дає підставу підтримувати думку, що право народів римської епохи виконувало функції міжнародного права, однак у дещо іншому розумінні, ніж сучасно його тлумачення. Засвоївши загальнолюдські засади, що є основою права всіх народів, поширилося не тільки в стародавньому світі, а й стало джерелом громадянсько-правових законів і всієї юридичної освіти. Але при цьому предметом регулювання права народів були не міжнародні відносини, а сукупність основних правових принципів, що визначали відносини, спільні для всіх народів стародавнього світу, між приватними особами, і серед них тими, що уособлювали володарюючі династії того періоду.