50. Консульське право: поняття та джерела.

Консульське право можна охарактеризувати як сукупність міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють діяльність консульських установ і членів їхнього персоналу і визначальних їхній статус, функції, права й обов'язки.

Історично консульські відносини розвивалися як відносини, зв'язані насамперед з міжнародною торгівлею і торговим мореплаванням. Консули довгий час розглядалися як виборні чи призначені державою радники і помічники, покликані робити на території іноземної держави допомога і сприяння вітчизняним купцям і іншій приватній особам і організаціям. За ними практично не визнавалася яка-небудь якість представництва інтересів своєї держави як такого.

З часом коло питань, що входять у компетенцію консульських установ, неухильно розширювався, функції їх здобували усе більш багатогранний характер. В даний час консульські установи покликані сприяли розвитку не тільки економічних, торгових, але і науково-технічних, культурних і туристських, а в деяких випадках і політичних зв'язках між державами. Проте історичні особливості розвитку консульських відносин і в даний час продовжують визначати їхню специфіку і відмінність від дипломатичних.

Джерелами консульського права є міжнародний договір і міжнародний порядок.

Хронологічно в цьому ряді першим коштує міжнародний порядок, оскільки в древні часи й у період середньовіччя консульські відносини регулювалися головним чином на основі звичаю. В даний час міжнародні порядки продовжують бути основою правового регулювання консульських зв'язків між державами при відсутності їхнього договірно-правового оформлення.

Міжнародні договори по консульських питаннях укладаються як на двосторонньої, так і на багатобічній основі.

У сучасному консульському праві діють три багатобічні консульські конвенції. Дві з них носять регіональний характер: Каракаська конвенція про консульські функції 1911 року і Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928 року. Універсальний характер має Віденська конвенція про консульські зносини 1963 року. Конвенція набрала сили 18 березня 1967 р. СРСР ратифікував її 16 лютого 1989 р.

До джерел консульського права відносяться також положення деяких міжнародних договорів, що не присвячені винятково консульським питанням. Це насамперед Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року, ст. 3 яке передбачає можливість виконання консульських функцій дипломатичними представництвами. Сюди ж можна віднести і міжнародні договори про правову допомогу, про врегулювання випадків подвійного громадянства, договори й угоди з питань торгівлі і мореплавання і ряд інших.

Дуже важливе значення мають положення національного законодавства, що визначають статус, функції і структуру консульських органів, а також регулюючі визначені аспекти діяльності іноземних консульських установ.

51. Класи консульських установ. Порядок призначення на посаду консула.

Консульська установа (консульство) — це постійний державний орган зовнішніх зносин, що засновується в іншій державі на основі угоди між двома державами для виконання консульських функцій у визначеному консульському окрузі.

У міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських установ:

1. Генеральне консульство;

2. Консульство;

3. Віце-консульство;

4. Консульське агентство.

Ці установи очолюють, відповідно, генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент. Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадові особи до складу генеральних консульств.

Місцезнаходження консульської установи та її клас визначаються за згодою з державою перебування. Консульські представництва направляючої держави, яких може бути декілька в державі перебування, на відміну від дипломатичного представництва держави, що акредитує, діють не на всій території держави перебування, а в межах установленого консульського округу. Під ним розуміється територія, на якій відповідно до норм міжнародного права і національного законодавства здійснюються консульські функції.

На чолі консульського корпусу стоїть старшина, старший за рангом і за часом одержання консульської екзекв атури. Він виконує в основному церемоніальні функції, у які входить представництво всього консульського корпусу при колективних виступах, ознайомлення знову прибулих членів консульського корпусу з особливостями і традиціями держави перебування. Він також здійснює захист прав членів консульського корпусу у випадку їх порушення владою держави перебування, вирішує можливі внутрішні проблеми в рамках консульського корпусу.

У міжнародній практиці, в залежності від місця виконання консульських функцій, розрізняють окремих консулів, тобто консулів, що виконують консульські функції самостійно в окремому консульському окрузі, і віддільських консулів, що діють у складі консульського відділу дипломатичного представництва. Існує ще одна відмінність між цими посадовими особами. Окремі консули при призначенні на посаду отримують письмове повноваження — консульський патент. Консул приступає до виконання своїх обов'язків після одержання згоди (екзекватури) держави перебування. Екзекватура оформляється у формі запису на консульському патенті або у вигляді окремого документа. А завідуючим консульських відділів посольств консульський патент і екзекватура, як правило, не видаються, оскільки вони діють як співробітники дипломатичного представництва.

Генеральний консул очолює генеральне консульство або консульський відділ дипломатичного представництва; консул — консульство; віце-консул — віце-консульство. Останні також можуть бути помічниками або заступниками генерального консула. Віце-консул може виконувати обов'язки заступника консула. Консульський агент очолює консульське агентство. В Україні, як і в більшості держав, консульські працівники є службовцями міністерства закордонних справ і їм присвоюються дипломатичні ранги. У деяких країнах консульська служба відділена від дипломатичної, і консульським працівникам присвоюються спеціальні ранги.

Глави консульських установ призначаються державою, що представляється, і допускаються до виконання своїх функцій державою перебування. Вже відзначалося, що держава, яка представляється, надає главі консульської установи спеціальний документ — консульський патент. Цей документ засвідчує його посаду і містить, як правило, його повне ім'я і прізвище, клас, указівку на консульський округ і місцезнаходження консульської установи.

Держава, що представляється, направляє консульський патент зазвичай дипломатичними шляхами уряду держави, на території якої глава консульської установи повинен виконувати свої функції. Глава консульської установи допускається до виконання своїх функцій тільки після одержання дозволу (екзекватури) на це з боку держави перебування. Причому такий дозвіл, у якій би формі він не був виражений, іменується екзекватурою (не плутати з агреманом у дипломатичному праві). Держава, що відмовляє у видачі екзекватури, не зобов'язана повідомляти мотиви своєї відмови.

З моменту отримання екзекватури вважається, що глава консульської установи приступив до виконання своїх функцій. З цієї ж дати визначається його старшинство стосовно глав консульських установ інших держав, розташованих у даному консульському окрузі. В Україні функції консулів України закріплені в Консульським статуті України 1994 року. Основною метою прийняття Консульського статуту України є визначення правових основ діяльності консульських установ України.

У відповідності зі статтею 9 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року для глав консульських установ установлено чотири класи:

1. генеральний консул;

2. консул;

1. віце-консул;

2. консульський агент.