Держави як основні суб’єкти міжнародного права.
Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права тому, що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування.
Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки через те, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що мають суверенітет, який робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені.
Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя.
Суб'єктами міжнародного права виступають держави, різні за своїм устроєм: унітарні і складні.
Основні права й обов'язки держав як суб'єктів міжнародного права перебувають у нерозривній єдності й виходять із найважливіших принципів сучасного міжнародного права. Державні утворення, що складають федеративну державу, є суб'єктами федерації і, маючи свій адміністративно-територіальний поділ, володіють певною самостійністю. Водночас самостійність суб'єктів федерації не досягає того рівня, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у власному розумінні слова:
— вони не мають суверенітету;
— не наділені правом сецесії - правом одностороннього виходу з федерації;
- юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах.
Міжнародна діяльність суб'єктів федерації розвивається в таких основних напрямках укладання міжнародних угод: відкриття представництв в інших державах; участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій макро- і субрегіонального характеру.
Обсяг міжнародної правосуб'єктності суб'єктів сучасних федерацій залежить від виду федерації.
Міжнародна правосуб’єктність народу, нації, які борються за створення незалежної держави.
Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосуб'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі.
Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті принципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріплений у якості загальновизнаної норми міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетнічних народів було б некоректним.
Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більше 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової практики здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й у тих випадках, коли це проходило під спостереженням ООН, поняття «народ» містить у собі плем'я, групу племен, народність, етнічну націю, релігійну спільність, мовну спільність.
Тому, говорячи про право народів, ми фактично говоримо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічно-сті народу), що претендує на реалізацію свого права на самовизначення.
Нація — це історична спільність людей, які мешкають на певній території і володіють єдністю політичних, економічних, соціально-культурних укладів життя і спільністю мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного відтинка часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єдності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з'являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств.
Політико-юридичною основою міжнародної право-суб'єктності націй слугує національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, що ще не мають власної державності і котрі ще не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держави або у формі добровільного входження до складу якоїсь держави.
У
Декларації про надання незалежності
колоніальним
країнам і народам, прийнятій Генеральною
Асамб
леєю
00Н 14 грудня I960 року, підкреслюється, що
народи
відіграють вирішальну роль у досягненні
своєї незалежності,
що в силу права на самовизначення вони
у відповідності зі своєю вільно вираженою
волею установлюють
свій політичний статус. У Декларації
про принципи
міжнародного права 1970 року ці положення
знайшли своє розширювальне тлумачення.
У документі
говориться: «Всі народи мають право
вільно визначати без утручання ззовні
свій політичний статус і здійснювати
свій економічний, соціальний і культурний
розвиток, і кожна держава зобов'язана
шанувати це
право відповідно до положень Статуту
ООН».
У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих відносин слугують головним чином питання утворення суверенної держави. Відповідно, основні права нації, народу, що бореться, безпосередньо виникають із принципу самовизначення. У їх числі виділяються права:
вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями;
направляти офіційних представників для ведення
переговорів із державами і для їхньої участі в роботі
міжнародних організацій і міжнародних конференцій;
брати участь у створенні міжнародно-правових норм
і самостійно реалізовувати чинні норми;
застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, що борються.
Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам: повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави; повинна мати в наявності військові формування; повинна мати політичний центр або організацію, визнану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування; повинна бути визнана певним чином міжнародними структурами.
Розрізняють права, котрими уже володіє нація (вони витікають із національного суверенітету), і права, за володіння якими вона бореться (витікають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самовизначення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені в якості держави.
Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняються міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.