53. Стратегія підготовки промови. Мета виступу. Вибір теми відповідно до поставленої мети.

Оратору завжди слід пам'ятати, що промову він виголошує слухачам. Інколи те, що важливе й цікаве для самого оратора, може бути абсолютно нецікавим і неважливим для аудиторії. Щоб уникнути подібних неприємних ситуацій, розпочинати підготовку до промови потрібно із визначення стратегії. Для цього оратору слід дати відповіді на такі запитання:

o Для чого я буду говорити? (В чому полягає моя мета?);

o Кому я буду говорити?

o Що є найважливішим у моїй промові? (Що повинні з'ясувати слухачі?).

У стислому вигляді стратегія оратора може бути репрезентована через формулювання завдання майбутнього публічного виступу за формулою:

Завдання = мета + тези

Відповідь на перше запитання зі стратегії оратора передбачає розгляд поняття "мета промови".

Мета промови - це той результат, до якого прагне оратор.

У першому розділі підкреслювалось, що головними цілями оратора є інформування або переконання. Залежно від типу промови мета конкретизується. Перша наукова класифікація ораторських промов була запропонована Арістотелем. Він поділяв їх на три види:

o дорадчі (політичні);

o судові;

o епідейктичні (урочисті).

Політичні промови зорієнтовані на майбутнє й тісно пов'язані з практикою. Мету цих промов у найбільш загальному вигляді можна визначити через поняття "користь - шкода". Оратор намагається показати, що один спосіб дії є прийнятним, оскільки веде до користі, а інший, навпаки, неприйнятним, оскільки веде до шкоди.

Судові промови зорієнтовані на минуле. Основним тут є встановлення того, чи мало місце протиправне діяння. Відповідно, мета оратора полягає в обґрунтуванні винності або невинності певної людини. У найбільш загальному вигляді мета цих промов визначається через поняття "було - не було".

Епідейктичні промови зорієнтовані на теперішнє, й у найбільш загальному вигляді їх мету можна визначити через поняття "похвальне - ганебне" ("прекрасне - потворне").

Впродовж подальшого розвитку ораторського мистецтва до цих видів приєдналися ще академічні та гомілетичні промови.

Загальна мета академічних промов, або промов наукового характеру, окреслюється через поняття "істина - хиба"; гомілетичних - через поняття "добро - зло". Гомілетичні промови дуже схожі з тими, які Арістотель називає дорадчими, оскільки вони покликані вказати людині на правильні дії.

Предмет промови - це той фрагмент дійсності, з яким співвідноситься промова.

На початкових етапах створення промови встановлення її предмета передбачає вибір теми. Часто оратор має справу з тим, що тема пропонується заздалегідь. Проте навіть у таких випадках назву промови все одно треба сформулювати. Вона повинна бути стислою, виразною й такою, що привертає увагу.

Досить вдалим риторичним прийомом, що привертає увагу, є назва промови у вигляді запитання. Порівняйте, наприклад, такі назви:

А) "Що призвело до фінансової кризи в державі?"

Б) "Фінансова криза в державі".

Проте таким прийомом не слід зловживати, оскільки формулювання теми у вигляді запитання передбачає, що у промові є чітка відповідь на нього.

Ідеальними в ораторській діяльності є такі випадки, коли оратор сам обирає предмет промови й у нього є можливість врахувати два важливих моменти.

По-перше, вибір предмета ґрунтується на інтересі. Мається на увазі, що тема повинна бути цікавою як для самого оратора, так і для аудиторії. Якщо тема не є важливою для оратора, то йому навряд чи вдасться захопити аудиторію. Більше того, в подібних випадках виникає конфлікт між тим, яким оратор є насправді, і тим, яким хоче постати перед слухачами.

Якщо за попередніми уявленнями оратора тема не буде цікава аудиторії, тоді йому потрібно докласти додаткових зусиль для привернення уваги слухачів. Оратор повинен відшукати "родзинки" в тому фрагменті дійсності, який він виноситиме на розсуд аудиторії.

По-друге, вибір предмета зумовлюється наявністю в оратора певних знань про нього. Особливо це стосується виступів перед підготовленою аудиторією. Згадаємо, що в античних риторичних школах вивчали, окрім красномовства, ще багато інших дисциплін, оскільки невідомо, на яку тему доведеться в майбутньому говорити оратору.

Звичайно, не можна вимагати від оратора всебічних знань з будь-якого предмета. Однак для успішного виступу він повинен знати про предмет промови в декілька разів більше, ніж аудиторія.

Визначення стратегії оратора завершується формулюванням головних положень. Вони є тим, що повинні з'ясувати слухачі в промовах інформативного характеру, або тим, в чому оратор повинен переконати аудиторію. Подальша ораторська діяльність становить собою пошук матеріалу, який би розкривав або обґрунтовував ці положення.

54. Робота з джерелами інформації. Види запису зібраного матеріалу для виступу.

Інформація – це відомості про факти (події, особи, організації), які є основою для прийняття рішень щодо проведення адміністративно-організаційних, політичних та інших заходів, а також для підготовки різноманітних пропозицій і рекомендацій стратегічного та тактичного характеру.   Процес ознайомлення з літературними джерелами по проблемі, що цікавить дослідника, складається з ряду етапів. Перший етап — це перегляд обліково-реєстраційних видань. Він дає можливість, по-перше, знайти видання, які найбільш повно і достовірно висвітлюють усі аспекти проблеми, що досліджується. По-друге, ці видання, як основа перспективної бібліографії, дозволяють оцінити динаміку розвитку даної проблеми.

Складність роботи з джерелами на цьому етапі полягає в їх обсязі. Вони найчастіше подані у вигляді статей, рефератів і анотацій обліково-реєстраційних видань. У нашій країні і в країнах СНД, про що ми вже писали в другому розділі, створена ефективна система бібліографічних установ. Вони рекламують книги, брошури, статті, що виходять у нашій країні і в країнах СНД на всіх мовах і з усіх галузей знань. Тому першим кроком дослідника є ознайомлення з цими виданнями.

Другим етапом у роботі з літературними джерелами є перегляд бібліографічних покажчиків та інших періодичних видань, анотованих фундаментальними бібліотеками (НБ України ім.В.І.Вернадського та ін.).

Третім етапом роботи з літературними джерелами є перегляд каталогів і картотек, про що ми розповімо пізніше.

Четвертим етапом пошуку інформації про літературу по дос-ліджуваній проблемі є аналіз прикнижкового списку літератури (він подається в кінці розділів, в кінці книги або у виносках). У книгах монографічного характеру в передмовах, що вміщуються на початку, подається аналіз літератури з проблеми, яка розробляється автором. Знайомство з цією літературою корисне для дослідника.

П'ятим етапом пошуку джерел інформації є робота по виявленню літератури, що знаходиться в бібліотеках на правах рукописів (дисертації, автореферати). Цінність цих джерел велика. Дослідник одержує «свіжу» інформацію, критичний аналіз опублікованої літератури. Це дає можливість йому не лише познайомитися з виявленими друкованими джерелами, а й висловити свою, власну позицію. Робота над неопублікованими джерелами дасть можливість установити, в яких установах працювали їх автори, які фонди вони використали. Якщо ці праці близькі до теми, яка досліджується науковці можуть перевірити наведені джерела за першоджерелами і по-годитися з оцінкою подій і фактів або дати іншу інтерпретацію.

Такий підхід у науці надто цінний. Успішна його реалізація залежить від інтелекту дослідника. Він повинен мислити неупереджено, незалежно від традиційних методів, відкидати застарілі знання і використовувати ті з них, що зберігають цінність, відбивати в свідомості найнесподіваніші ідеї під кутом зору своєї проблеми.

Виписки — основа нагромадження інформаційного матеріалу. Вони допомагають зібрати його, проаналізувати факти і події, виявити суперечності. Виписки бувають двох видів. До перших належать виписки з книг, статей різних авторів. До других-виписки із власних матеріалів (щоденників, даних спостережень і т. ін.). Виписки можуть бути дослівними (цитати), вільними — коли думки автор викладає самостійно.

При роботі з друкованими джерелами виписки корисніше робити тоді, коли ці джерела прочитані. Такий запис мимоволі зобов'яже знову прочитати текст не всієї книги повністю, а якусь її частину. Проте він відтворить у пам'яті весь твір, допоможе побачити його в цілому. У цей період уточнюються місця тексту, які варто виписати.

Існує ряд практичних прийомів ведення записів, спрямованих на те, щоб ці записи можна було і якомога швидше прочитати, і щоб ними в подальшому можна було легко користуватися. Для цього, насамперед, потрібно дотримуватися лаконізму у викладі, а також використовувати різні скорочення. Проте прагнення бути лаконічним повинно мати певну межу. Воно не повинно призводити до збіднювання змісту документа, факту, події. Важливою вимогою є також наочність запису, тобто таке його розташуван-ня, яке б давало можливість бачити подію, з'ясувати в ній логічні зв'язки і поняття. Зробити це можна за допомогою системи заголовків і підзаголовків, шляхом розчленування тексту на абзаци, підкреслень фломастерами різних кольорів тощо.

Неабияке значення при організації робіт по запису є питання форми його проведення. У практиці є два її варіанти: це конспектування в зошиті і конспектування на картці. Але який би варіант ви не застосовували, слід пам'ятати, що записи потрібно вести лише з одного боку аркуша, так званого лицьового. Це прискорить у майбутньому пошук і систематизацію матеріалів, дасть можливість без проблем використовувати їх при написанні статті, наукового твору.

Відповідно до мети і умов роботи над джерелом інформації застосовуються ті або ті види запису. Якщо цей запис не пов'язаний з аналітичним аналізом і переробкою тексту, то він обмежується бібліографічним описом книги, яка опрацьовується; формалізованими виписками; переліком сторінок, що підлягають копіюванню; використанням закладок з надписами; переліком сторінок, що вміщують матеріал з певних питань; використанням системи чистих аркушів. Якщо записи пов'язані з аналітичною переробкою тексту, тоді потрібно зробити оцінний запис на біб-ліографічній картці, підготувати план, а при потребі — тези або конспект. Кожен із названих видів запису значною мірою відрізняється один від одного як за своїм змістом, так і за складністю ведення, їм притаманні свої правила і практичні прийоми, які спрямовані на те, щоб запис було використано за призначенням.

Окремо зупинимося на такій формі запису, як цитування. Яке призначення цитату тексті? По-перше, посиланням на авторитетне висловлювання дослідник намагається підсилити свої думки. По-друге, дослідник запозичує цінний фактичний матеріал. По-третє, до цитування вдаються тоді, коли потрібно протилежній точці зору протиставити свої погляди, довести помилковість позицій опонента. Безумовно, важливо прагнути до того, щоб висловлювання, яке цитується, було по можливості лаконічним, відображало думку в яскравій формі.

Важливе значення при викладі наукового тексту має оформлення і запис цитат.

Виписки без виписування. До виписок без виписування належать вирізки із журналів і газет, копіювання потрібного прочитаного матеріалу, а також «виписки-рисочки». Позначаючи рисочками на полях власних книг потрібні інформаційні матеріали, робимо на цій сторінці закладку з написом про зміст цього матеріалу. Такі «виписки» економлять час, даючи змогу швидко знаходити потрібний матеріал.

При читанні відібраної літератури, яка є у власному користуванні, досить поширеною є практика використання різних поміток і виділень. Робляться вони на полях і в тексті.

План — це схематичний запис сукупності коротко сформульованих думок — заголовків. Він коротко відбиває послідовність викладу і узагальнює його, допомагає швидко відновити в пам'яті зміст джерела. По формі запису плани можуть бути прості і складні. У складному плані, на відміну від простого, кожна частина або пункт мають ще й підпун-кти, які конкретизують чи пояснюють їх зміст.

55. Добір матеріалу до виступу. Особливості складання плану, тез, бібліографії.План –найкоротший запис логічної структури тексту із зазначенням опорних пунктів у розгортанні теми, переліком питань, на які в тексті дають відповідь. Це своєрідний шлях через текст від факту до факту, від думки до думки. У ньому обов’язково фіксуються усі структурні частини джерела: вступ, основна частина, висновок.

Основні правила складання плану

1. План складається в довільній формі питальними чи розповідними реченнями або у змішаному вигляді.

2. Уважно прочитайте текст, визначте головну думку.

3. Поділіть текст на смислові частини, визначте мікротеми.

4. Сформулюйте пункти плану.

5. Спробуйте переказати текст, керуючись складеним планом.

Залежно від того, якою мірою дрібні змістовні групи тексту відбито в плані, він буває більш або менш розгорнутий. Розрізняють прості і складні плани.

Тези – це стислі, лаконічно сформульовані основні положення доповіді, повідомлення тощо. Вони включають виклад основних думок праці від початку до кінця, а не лише її дослідницькі частини. У тезах однією-двома фразами обґрунтовують тему, викладають історію питання, методику дослідження та його результати. Окремі тези – це розгорнуті висновки.

Залежно від поширеності тез, їх поділяють на:

• основні – принципово важливі головні положення, що узагальнюють зміст джерела;

• прості– головні думки в змістовній частині тексту; до кожної основної тези можна дібрати кілька простих, що її розв’язують;

• складні – запис, що включає в себе як основні, так і прості тези.

Тези можуть бути цитатними, вільними (формулювання того, хто виконує тези),комбінованими (цитати і власні формулювання).

Етапи складання тез

1. Після попереднього ознайомлення прочитайте текст вдруге.

2. Під час повторного читання розбивайте текст на змістовні частини, роблячи відповідні помітки олівцем; звертайте увагу на шрифтові виділення, це допоможе вам у роботі.

3. Осмислюючи кожний уривок, виділіть подумки в ньому найсуттєвіші положення. Рекомендуємо підкреслювати або виписувати головні думки даної частини тексту: це застереже від хибного висновку про сутність основної тези.

4. Сформулюйте власними словами або випишіть цитатою основні тези визначених частин. Виділяйте пропуском одну тезу від іншої – це полегшує подальшу роботу з ними.

5. Виконуючи складні тези, виписуйте побіжні думки (прості тези) так, щоб вони роз’яснювали, аргументували основні.

6. Інколи низку положень необхідно об’єднати не в порядку реальної послідовності у тексті, а в їх логічному зв’язку. Біля таких композиційно зміщених тез варто зазначити сторінки джерела (навіть абзаци, а якщо потрібно, й окремі рядки), де вони викладені.

Схема однорівневого бібліографічного опису:

Основний заголовок [Загальне позначення матеріалу] : відомості, що відносяться до заголовку / перші відомості про відповідальність; подальші відомості про відповідальність. – Відомості про видання. – Специфічні відомості про документ. – Перше місце видання ; Подальше місце видання : Ім'я видавця, Дата видання. – Специфічне позначення матеріалу і об'єм; Розмір + Супровідний матеріал. – (Основний заголовок серії або підсерії / Перші відомості, що відносяться до серії або підсерії ; номер випуску серії або підсерії. – Примітки. – Міжнародний стандартний номер(ISBN) ( або його альтернатива): умови доступності і ціна (додаткові відомості).