Ідентифікаційна функція

Мова є засобом ототожнення в межах певної спільноти.

Вона єднає між собою представників певної нації у часі і просторі. Завдяки мові ми усвідомлюємо себе українцями, відчуваємо свою спіль­ність з тими, хто далеко від нас, із тими, хто жив до нас. Мова – це той „найважливіший, найдорожчий і найміцніший зв'язок, що з'єднує віджилі, живі й майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виражає життєвість народу, але є саме це життя" (К. Ушинський). Мова – довговічніша за будь-яку форму су­спільної організації. Ця функція пов'яза­на з набуттям національної гідності.

Етична функція

Мова – засіб дотримання норм поведінки, моральних правил.

Досягається це існуванням сукупності мовленнєвих етикетних фор­мул та настанов щодо їх використання. Ввічливість, чемність, тактов­ність, шанобливість, стриманість – визначальні ознаки українського мовленнєвого етикету.

Фатична функція

Мова є засобом фатичного спілкування. Фатична комунікація (дослівно –беззмістовна, пуста) – це обмін неінформативними з погляду реальної комунікації повідомленнями, які виконують важливу етикетну функцію. Йдеться про зачин розмов, стримані відповіді, стереотип­ні запитання про життя, сім'ю, справи, здоров'я, врожай, як-от: Як спра­ви? Дякую, добре. А у вас? Як життя? Що нового? Як успіхи? та ін. Поетеса Ліна Костенко порівняла цей обмін репліками з "настільним тенісом розмов". Характер цих запитань і відповідей умовний, але для встановлення контакту, підтримання розмови вони дуже важливі. Фа­тична комунікація має національну специфіку, а також відповідає нор­мам народної етики. Без дотримання фатичних ритуалів не буде мати успіху дипломатія, ділові перемовини.

Це перелік основних функцій мови.

Охоплюючи усі сфери суспільного життя, мова супроводжує поступ суспільства. Тому функції мови можна розглядати докладніше.

Волюнтативна: мова є засобом вираження волі щодо співрозмовника – прохання, запрошен­ня, поради, спонукання.

Виховна: слово прищеплює моральні припи­си, виховує національно-свідомого громадянина, естетичне світовід­чуття.

Магічно-містична: йдеться про існування особливої таємни­чої, магічної, гіпнотичної сили слова. Ця сила слова своєю дією може впливати на душевний і фізичний стан, поведінку людини. її викорис­товували в давнину в замовляннях, або заговорах, які мали практичну функцію, але за словесною формою вони були справжніми мистецько-поетичними творами.

Філософсько-світоглядна: мова прив'язує етнос до його природного оточення, ландшафту, предметно­го обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, який ста­новить неорганічне тіло народу.

Державотворча: мова є виявом са­морозвитку держави, головним чинником, який консолідує сучасне українське суспільство в націю. Цю функцію мова може виконувати з опорою на всі основні функції, забезпечуючи підвищення авторитету української мови, формування національно-свідомої еліти, культурного, інформаційного суверенітету.

Усі функції мова не виконує окремо, вони взаємодіють між собою, впливають одна на одну або ж близькі за своєю суттю. Скажімо, фатич­на функція випливає з етичної, естетична є складовою культурологіч­ної, нагромаджувальна є результатом пізнавальної, а державотворча функція реальна лише за умови дії усіх. Повнота виконання функцій означає ефективність мово існування.

2. Мова і культура перебувають в одній поняттєвій площині і як ду­ховні вартості органічно пов'язані між собою. Слово культура (від лат. догляд, освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство протягом своєї історії. Мова – це прояв культури.

Культура мови – галузь мовознавства, що займається утверджен­ням (кодифікацією) норм на всіх мовних рівнях. Використовуючи ві­домості історії української літературної мови, граматики, лексиколо­гії, словотвору, стилістики, культура мови виробляє наукові критерії в оцінюванні мовних явищ, виявляє тенденції розвитку мовної системи, проводить цілеспрямовану мовну політику, сприяє втіленню норм у мовну практику. Культура мови має регулювальну функцію, адже про­пагує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови, хоча водночас живить її, оновлює. Вона діє між літературною мовою і діалектами, народнорозмовною, між усною і писемною формами.

Культура мовлення фахівця – передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення фахівця:

- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного

мовлення);

- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість

мовлення);

• естетичність (використання експресивно-стилістичних засо­бів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

• поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різ­них сферах професійної діяльності).

Шляхи підвищення особистої культури мовлення фахівця передбачають тільки наполегливу і самовіддану працю. їх можна визначити як твер­ді принципи і як звичайні практичні поради:

• свідомо і відповідально ставитися до слова;

• стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати сло­вовживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником. Навчи­тися чути себе, таким чином виробляти чуття правильного мовлення;

• оволодівати жанрами функціональних стилів. Потрібно однако­во добре вміти написати вітальну листівку, заяву, доручення, лист для електронної пошти, підготувати науковий реферат чи публічний ви­ступ та ін.;

• удосконалювати фахове мовлення. Для цього читати фахову літературу (наукові статті, фахові газети і журнали), постійно користу­ватися спеціальними енциклопедичними і термінологічними слов­никами, набувати практики публічних виступів із фахової тематики (використовувати нагоду виступити з рефератом чи з доповіддю на сту­дентській науковій конференції);

• не піддаватися впливам "модних" тенденцій, аби прикрасити мовлення екзотичним чужомовним словом, "демократизувати" жарго­нізмом; уникати мовної агресії.

Праця над своїм мовленням викликає повагу і, без сумніву, дає ре­зультати. Шляхів вдосконалення є безліч, а процес триває усе життя.

3. Специфіка мови професійного спілкування

Мова професійного спілкування є соціальним варіан­том сучасної літературної мови, якою послуговуються переважно представники певної професії. Професіонал володіє понятійно-категоріальним апаратом певної сфери діяльності і відповідною йому системою термінів. Тому головною ознакою мови професійного спілкування є наяв­ність термінології, притаманної тій чи іншій професії, та професіоналізмів. Крім того, ця мова має деякі особливості в наголошуванні, фразеології, словотворі, граматиці.

Професійна мова забезпечує різні комунікативні потреби в професійній сфері, виділяється відповідно до сфери трудової діяльності, в якій вона функціонує, і відрізняється від інших професійних мов своєю лексико-семантичною системою.

У кожному виді професійної мови виокремлюють нау­кову мову, професійну розмовну мову певного виду діяль­ності, яку формують, зокрема, професіоналізми, жаргоніз­ми, і розподільну мову (наприклад, мова продавця, мова реклами, мова агітації тощо). З огляду на таку стилістич­ну неоднорідність професійних мов, вчені розробили їх багатошарові моделі. Наприклад, професійна мова техніки: мова науки (мова теорії, спеціальна терміно­логія), мова виробництва (цехова мова, професійна роз­мовна мова, власне виробнича мова, спеціалізована за дрібними галузями); політична професійна мова: наукова мова, ділова мова, професійна розмовна мова; професійна мова хімії: наукова мова, жаргон, вжи­ваний у лабораторіях, мова підручників, мова викладачів; медична професійна мова: наукова мова, профе­сійна розмовна мова, мова підручників, мова практика (мова клінік) та ін.

В основу професійної діяльності покладено наукові знання. Відповідно мова професійного спілкування тісно пов'язана з науковим стилем. Наукове спілкування теж належить до професійного спілкування, але не тотожне йому, оскільки не охоплює всі сфери трудової діяльності.

Головним завданням мови професійного спілкування є забезпечення професійної діяльності. Функціонує ця мова переважно в усній формі, хоч можлива і писемна форма; послуговуються нею як в офіційних, так і неофіційних умовах спілкування. її використання актуалізують насам­перед ситуації спілкування в межах спеціальної сфери – науки, техніки, виробництва, управління, сільського гос­подарства, транспорту, зв'язку, медицини, дипломатії тощо. Тематика спілкування, пов'язана із професійною діяльністю, відповідна мета розмови спонукають фахівців говорити професійною мовою, тобто використовувати велику кількість термінів, професіоналізмів.

4. Висока культура мовлення фахівця означає досконале володіння літератур­ною мовою у процесі спілкування та мовленнєву професійну майстерність. Основ­ними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення фахівця є правильність, точність, логічність, змістов­ність, доречність, багатство, виразність, чистота.

Професійній мові, як і науковій, властиві певні кому­нікативні якості: абстрагованість, логічність, точність, ясність, об'єктивність. Крім того, вона має бути чистою, виразною, естетичною.

Правильність – одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти мовою означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі. До них належать правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, гра­матична, стилістична нормативність, написання відповідно до право­писних і пунктуаційних норм.

Морфологічна правильність

У сучасній українській літературній мові деякі іменники мають паралельні форми роду – чоловічого і жіночого: зал – зала; клавіш – кла­віша; птах – птаха тощо. У давальному відмінку однини іменники чоло­вічого роду мають закінчення -ові, -еві (-єві) та -у, -ю, однак перевагу слід надавати першим, особливо якщо ці іменники є назвами осіб за фахом чи родом діяльності та істот: директорові, деканові тощо.

Сучасній українській мові невластива складена форма найвищого ступеня порівняння зі словом самий (сама, саме, самі): самий більший, сама найкраща, саме менше. Особливістю якісних прикметників ви­щого ступеня порівняння в українській мові є вжи­вання їх у контексті з прийменниками від, за, ніж: Волга довша від Дніпра (за Дніпро, ніж Дніпро).

Синтаксична правильність

1. Пильної уваги вимагають особливості поєднання слів у словосполучення, що виступають мінімальним контекстом, у якому відбиваються зв'язки між сло­воформами.

2. Уважним треба бути при використанні фразеоло­гічних словосполучень української мови: день у день (а не з дня у день), впадати в очі (а не кидатися в очі).

3. Користуючись складними реченнями, необхід­но дотримуватись чіткості і правильності у її побудові, не допускати вживання великої кількості сурядних і підрядних частин в одному реченні. У мовленні фахівця варто вживати й безсполучникові складні речення, які до­помагають стисліше і чіткіше сформулювати думку, урізноманітнити висловлення, посилити його вираз­ність і емоційність. Наприклад: Дав слово — зроби. Зобов'язалися — виконаємо.

Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням пред­мета мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови. Мовлення буде точним, якщо вжиті слова пов­ністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови їхнім лек­сичним значенням. Точність дося­гається не лише на лексико-семантичному рівні, вона тісно пов'язана з граматичним (особливо синтаксичним) рівнем. Точність – це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання від­тінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв'язків між чле­нами речення.

Точність мовлення залежить від інтелектуального рівня мовця, ба­гатства його активного словникового запасу, ерудиції, володіння логі­кою думки, законами її мовного вираження. Точність визначається і етикою мовця. Саме повага до співрозмовника не дозволить погано знати предмет розмови.

Точність мовлення створюється за таких умов: 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови; 3) воло­діння мовленнєвими навичками говорити про щось, використовуючи багатство мови.

Точність у різних стилях мови виявляється по-різному. У науково­му – це одна з найперших вимог до тексту, до вживання термінів. Не­даремно деякі науки називають точними. Точність у науці – пряма, емоційно-нейтральна. Точність в офіційно-діловому стилі реалізуєть­ся передусім на лексичному рівні, тобто виявляється на рівні слово­вживання і пов'язана з урахуванням таких мовних явищ, як багатознач­ність, синонімія, омонімія, паронімія. Неточність у розмовному мовленні компенсує ситуація спілкування, міміка, жести.

Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутріш­ня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знан­нях об'єктивної реальної дійсності. Логічним називається мовлення, що забезпечує смислові зв'язки між словами і реченнями в тексті.

Логіка (від грец. – проза, наука про умовивід) – прийоми, методи мислення, з допомогою яких формується істина. Логічність виявля­ється на рівні мислення, залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності. Пригадаймо безліч народних прислів'їв, які під­тверджують цей органічний зв'язок: Яка головонька, така й розмово­нька; Який розум, така й балачка; Хто ясно думає, той ясно гово­рить. Логічність пов'язана з точністю мовлення на всіх мовних рів­нях, тобто знанням мови. Правильні, конструктивні думки і добре знання мови породжують логічно правильне мовлення.

Логічність – поняття загальномовне. Це ознака кожного функціо­нального стилю. У науковому стилі суворо дотримуються логіки ви­кладу, вона "відкрита", адже ми простежуємо хід пізнавальної діяль­ності мовця і процес пошуку істини. В офіційно-діловому – це несуперечливість, логічно правильна будова тексту, послідовність, смислова погодженість частин тощо. У розмовному стилі нелогічність компен­сує ситуація мовлення.

Щоб мовлення фахівця було логічним, треба володіти знаннями мови і законами зв'язного мовлення. Умови логічності, як і точності, бувають різні. Насамперед треба оволодіти логікою висловлювання. Людина, яка хоче навчитися говорити і писати логі­чно, повинна навчитися логічно мислити. Тому треба виховувати в собі уміння чітко і послідовно мислити. Необхідно оволодіти логікою викладу, враховувати мовленнєву ситуацію. Дотримання логіки викладу по­зитивно впливає на розуміння змісту висловлювання слухачем або читачем.

Найголовніші умови логічності такі:

1. Сполучаючись, слова повинні утворювати сми­слову єдність. Наприклад: дуже приємний (а не стра­шенно приємний).

2. Правильний порядок слів і речень, тобто по­слідовне розташування «даного» і «нового» в тексті. Наприклад: 3 розтопленої штучної смоли («дане») одержують нитки («нове»). Ці нитки («дане») нази­вають синтетичним волокном («нове»). Багато з таких волокон («дане») міцніші від сталі («нове»).

3. Логічно правильна побудова тексту (вживання службових, вставних слів як засобів зв'язку речень у тексті). Наприклад: Як нестримно летить час! Здається, лише вчора ми були випускниками школи, а сьогодні – студенти Херсонського державного університету.

Для логічно правильної побудови тексту важливе значення мають синоніми, займенники, повторення окремих слів, простих і складних речень, виділення абзаців.

У мовленні часто трапляються логічні помилки. Це невиправдані повторення спільнокореневих слів (тавтологія), вживання зайвих слів (плеоназми). На­приклад: Письменник зобразив образ (треба змалю­вав); місяць лютий (треба лютий), моя автобіографія (треба автобіографія). Логічними помилками вважа­ються неправильна побудова речень з однорідними членами, дієприслівниковими зворотами, порушення структури складних речень тощо.

Багато логічних помилок можуть виникати внаслідок відступу від синтаксичних норм, наприклад, неправильної побудови ряду однорід­них членів речення, вибору сполучних засобів у складному реченні, пору­шень смислового зв'язку між окремим висловлюваннями у тексті та ін.

Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та під­порядковувати його обраній темі, а також повноту розкриття теми без пустослів'я чи багатослів'я.

Доречність – ознака мовлення, яка організує йо­го точність, логічність, чистоту, вимагає такого добору мовних засобів, що відповідають меті й умовам спіл­кування. Доречне "мовлення відповідає темі висловлю­вання, його логічному змісту, емоційному забарвлен­ню. Доречне мовлення фахівця обов'язково вимагає врахування ситуацій, складу мовців, форм (усної чи писемної) мови.

Умови доречності мовлення такі:

1) розуміння необхідності доречності мовлення;

2) володіння культурою мовлення і спілкування за допомогою мови;

3) висока вихованість людини, рівень її культури, моральних якостей;

4) досконале знання мови, її функцій, форм і різновидів.

Чистота професійної мови полягає передусім у відповідності сучасній літературній нормі. Вона просте­жується на всіх рівнях її структури і використання: на рівні орфоепії – літературно-нормативна вимова; на рівні орфографії – грамотне письмо; на рівні лексики – відсут­ність чужих слів, вульгаризмів, суржику, невмотивованих повторів; на рівні граматики – правильна, завершена побудова речень, нормативні словоформи; з погляду стилі­стики – відповідність меті, завданням, ситуації спілку­вання, стилям, підстилям і жанрам мовлення.

Чистота мовлення фахівця – це повна відповідність нор­мам літературної мови. Для чистоти професійного мовлення важ­ливими є правильна літературна вимова, вживання слів, що відповідають літературній нормі. В чистому мовленні не вживаються діалектизми, лайливі слова, слова-паразити (ну, от, значить, там, як це, чуєш, знаєш, так сказать, типу, розумі­єш та ін.), їх можна легко позбутися, уважно стежачи за своїм мовленням. Чистота мовлення на рівні ви­мови досягається суворим дотриманням орфоепічних норм (вимова голосних і приголосних звуків, звуко­сполучень, наголос у словах). Тому недопустимі такі порушення: лі[т’]ература (треба література), зеркало (треба [дз]еркало) тощо. Чистота мовлення за­лежить від дикції (чіткої, виразної вимови).

Найпоширенішими помилками у вимові, що за­важають чистоті мови, є неправильні наголошення, невиправдане «акання» та впливи інших мов, пере­важно російської мови. Руйнують чистоту мовлення лексичні засоби, якщо використовуються неточно, сти­лістично невмотивовано. Це насамперед діалектні, про­сторічні, жаргонні слова, канцеляризми і професіоналізми, лайливі й вульгарні слова.

Чистота мовлення фахівця – це відсутність суржику. Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови. На фонетичному рівні ці "непрохані гості" відрізняються від автентичних українських своїм звучанням (ноль, регістратура, двойка, хожу, сижу замість нуль, реєстратура, двійка, ходжу, сиджу), запозиченим наголосом (одина­дцять, чотирнадцять, новий, восємдесят замість одинадцять, чо­тирнадцять, новий, вісімдесят), порушують словотворчі закони (англічанка, лікарство, зварщик, осінню, весною замість англійка, ліки, зварювальник, восени, навесні), мають російські граматичні форми (у продажі, два студента, по дорозі замість у продажу, два студенти, дорогою). Надзвичайно багато лексичних кальок, напр.: не дивлячись на, фамілія, учбовий, рахую, на рахунок, любий замість незважаючи на, прізвище, навчальний, вважаю, щодо, будь-який. Інколи мовець і не підозрює про своє ураження суржиком, хоч і послуговується ним тривалий час (всьо, здача, тоже, все рівно, куда, сюда, туда замість все, решта, теж, все одно, куди, сюди, туди).

Багатство мовлення – це використання великої кількості мовних одиниць (слів, словосполучень, ре­чень), які відрізняються за смислом і будовою.

Показник багатства мовлення – великий обсяг активно­го словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтакси­чних конструкцій. Звичайна людина використовує близько 3 тис. слів, добре освічена – 6-9 тис. слів, хоча розуміє в десять разів більше. Багатство мовлення досягається мовними засоба­ми, які в тексті не повторюються, а різноманітність забезпечує вираження однієї і тієї ж думки різними мовними засобами.

Різноманітність мовлення – використання різ­них мовних засобів для вираження однієї і тієї ж думки.

Умови багатства і різноманітності мовлення фахівця такі: 1) багатство словникового запасу кожної людини; 2) уміння використовувати у своєму мовленні різні мовні засоби; 3) уміння інтонувати мовлення; 4) постійне удосконалення і збагачення власного мовлення.

Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення фахівця означає використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мов­лення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови. Великою мі­рою – це вміння застосовувати виражальні засоби звукового мовлення: логічний наголос, видозміни голосу, паузи, емоційну тональність, що передає настрій, оцінку, викликає потрібне сприйняття. Технічні чинники виразності – дихання, інтонація, темп, жест, міміка.

Естетичність професійної мови спирається на точність, логічність, чистоту, виразність, а також доречність, лаконічність, різноманітність, образність, які У взаємодії та пропорційності створюють гармонію усного чи письмового тексту. Одноманітний, нечіткий, невираз­ний, засмічений суржиком, випадковими словами текст ніколи не справить враження гарної, вишуканої мови і не викличе почуття естетичного задоволення. Естетика про­фесійної мови досягається оптимальним добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної настанови, гармонійною цілісністю тексту. Почуття естетичного задо­волення викликає ввічливе, дотепне мовлення.