38

Науковий центр досліджень з проблем заповідної справи Мінекобезпеки України Природно-заповідний фонд України: сучасний стан та перспективи розвитку

Науковий керівник -

директор Наукового

центру, канд. біол. наук

М. Клєстов

Київ

1998

ЗМІСТ

стор.

Вступ	3
СУЧАСНИЙ СТАН СИСТЕМИ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ З ПОЗИЦІЙ ПРИРОДНИЧОГО РАЙОНУВАННЯ	6
1.1. Стан природно-заповідного фонду та проблеми районування	6
1.2. Біорізноманітність біосферних заповідників в зональному аспекті	11
1.3. Біорізноманітність природних заповідників і національних парків в зональному аспекті	13
перспективи оптимізації природно-заповідного фонду України	20
Оцінка нормативно-правового та організаційного забезпечення діяльності природно-заповідного фонду України	28
Законодавчо захищені або природоохоронні території україни на фоні міжнародної природоохоронної практики	32
4.1. Ренатуралізовані землі, як резерв для розширення мережі ПЗФ та інших природоохоронних територій	36
4.2. Пропозиції щодо внесення змін до природоохоронного законодавства	38

ВСТУП

Одним з найважливіших екологічних завдань України є збереження біорізноманіття рослинного та тваринного світу, насамперед, на природно-заповідних територіях, Це особливо актуально для України, де збереглась лише третина природної рослинності в дуже трансформованому стані і де до 2-го видання «Червоної книги України» увійшло у чотири рази більше видів рослин і тварин, ніж до 1-го. Світові тенденції свідчать про те, що у значних за площею країнах, до яких належить і Україна, крім загальної «державної» мережі заповідних територій формуються їх регіональні мережі в значних за площею природних або адміністративно-природних регіонах. Такими є штати в США, землі в Німеччині тощо.

В Україні, яка лежить на стику багатьох ботаніко-географічних рубежів, добре виявлені природні регіони, які найчастіше виділяються в ранзі фізико-географічних провінцій. Частина їх розташована і на територіях суміжних держав, з якими межує Україна. Питання формування регіональних природно-заповідних мереж є дуже актуальним і ще досі спеціально не розглядалось, не були визначені параметри порівняння цих мереж. Не розроблена перспективна мережа міждержавних природно-заповідних територій України, яка б враховувала особливості прикордонних природних регіонів.

Національна політика в галузі формування природно-заповідної мережі мусить виходити зі світової концепції охорони довкілля, розробленої людством. Ця концепція включає досвід міжнародних організацій та прийняті ними рішення, документи, конвенції (Стокгольмська, Віденська, Бернська, Бонська). Вона є поліфункціональною і передбачає гармонійні стосунки суспільства з природою, при якому зростання добробуту людства не повинно виходити за межі екологічних можливостей земної кулі. Проблема формування природно-заповідної мережі торкається всіх сфер діяльності людства - політичної, економічної, екологічної та соціальної. Розвиток природно-заповідної мережі територій та об’єктів України повинен забезпечувати збереження та відновлення різноманітності рівнів організації живого, ландшафтів, генофондів рослинного та тваринного світу. На всіх рівнях - глобальному, регіональному та локальному - природно-заповідна мережа повинна вирішувати також певні соціальні та народно-господарські завдання - освітні, виховні, рекреаційні, ресурсозберігаючі.

Розміщення природно-заповідних територій та об’єктів в Україні дуже нерівномірне, особливо в зоні Лісостепу. Процент заповідності найвищий у західних та північно-західних областях України, де збереглись ще достатні площі природної рослинності - в Тернопільській, Івано-Франківській, Закарпатській, Рівненській, Волинській, Хмельницькій областях (понад 5%). Найменшим (0,3%) цей показник є в таких дуже розораних областях як Кіровоградська та Луганська. Слід відмітити, що серед областей України є такі, де процент заповідності є невиправдано низьким (0,7-1,4%), хоча в них збереглись ще достатні площі природної рослинності, багатим є також тваринний світ; це такі області, як Вінницька, Київська, Черкаська.

Основні завдання подальшого формування мережі природно-заповідних територій України викладені в Програмі розвитку заповідної справи в Україні, прийнятій Верховною Радою України у 1994 р. Програма передбачає визначення стратегії розвитку заповідної справи, зміцнення наукових, організаційних, правових, фінансових, матеріально-технічних основ її розвитку, оптимізації мережі природно-заповідних територій, активізації наукових досліджень на базі природно-заповідних територій тощо. Концепція розвитку заповідної справи передбачає зростання її суспільного значення для розвитку держави та народу України, оптимізацію та розвиток мережі територій, що охороняються з метою забезпечення охорони біорізноманіття, ландшафтів, зміцнення бази для проведення екологічного виховання та здійснення екологічного моніторингу.

Основними напрямками оптимізації мають бути:

1. Збільшення загальної площі природно-заповідних територій з тим, щоб процент охорони (важливий інтегральний показник) досяг до 2000 року в цілому по Україні 3-4%, а в окремих регіонах - 9-10%. Це буде сприяти забезпеченню репрезентативності мережі по флористичних, фітоценотичних, фауністичних, ландшафтних та інших показниках.

2. Пріоритетний розвиток групи об’єктів високої категорії охорони, насамперед поліфункціональних (національних природних парків, біосферних заповідників).

3. Першочерговий розвиток тих категорій, в яких поєднуються охорона об’єктів природи і краєзнавчих, меморіальних, архітектурних цінностей. Це слугуватиме збереженню двох існуючих в Україні ліній територій, що охороняються - природних та історико-культурних. Міжнародний досвід свідчить про перспективність такого зближення. Використання міжнародного досвіду, активна участь в міжнародних програмах, приєднання до міжнародних конвенцій є дуже важливим для України.

4. Інтеграція територіальних природоохоронних мереж України з аналогічними системами прилеглих країн.

Важливим завданням є поглиблене вивчення природно-заповідних мереж природних фізико-географічних (ботаніко-географічних, зоогеографічних) регіонів.

Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні передбачає створення у прикордонних місцевостях міжнародних заповідних територій, передусім, природних заповідників та національних природних парків, опрацювання з відповідними міжнародними організаціями питання надання кращим природним заповідникам та національним паркам України статусу біосферних. Для вивчення регіональних природно-заповідних мереж необхідне, насамперед, визначення параметрів регіонального аналізу природно-заповідної мережі України.

Мережа природно-заповідних територій може розглядатись як регуляторна підсистема в загальному комплексі еко-, агро-, урбосистем. Тому кожен природний регіон мусить мати систему таких територій, які забезпечують природну рівновагу, дозволяють мати типові (вузлові) екосистеми, які виділяються на еталонній території (у заповіднику, в заповідному ядрі національного природного парку). Така мережа може складатись або із невеликої кількості значних за площею об’єктів, або із численних невеликих за площею заповідних територій. Питання це має вирішуватись виходячи з особливостей конкретних груп рослин та тварин із врахуванням місцевих соціально-економічних умов.

Для тварин, що мають осілий спосіб життя, та для рослин більш вдалим буде створення невеликих, але численних природоохоронних територій. Бажано, щоб ці території розміщувались неподалік одна від одної і з’єднувались екологічними коридорами.

Для того ж, щоб зберегти еталони природних комплексів, наявність такої мережі малих природно-заповідних територій недостатня, оскільки вони не можуть забезпечити для місцевих екосистем саморегуляцію та стійкість. Для цього потрібні території значної площі із зонами по їх периферії, які перешкоджали б антропогенному впливу ззовні. Щоб заповідник міг бути еталоном рослинності, його розміри мусять бути здебільшого в межах 10-100 тис. га в залежності від регіону.

Таким чином, при проектуванні регіональних природно-заповідних мереж доцільно включати до неї території та об’єкти різної площі - як великі еталонні заповідники, так і численні невеликі за площею об’єкти - заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища. У зв’язку із прийнятою Україною і відбитою у «Програмі перспективного розвитку заповідної справи в Україні» лінією зближення двох ліній охорони в Україні (об’єктів природи та об’єктів культури), бажано в складі цієї мережі мати також цінні об’єкти природи, які водночас мають краєзнавчу, історичну, меморіальну цінність. Це, насамперед, території регіональних ландшафтних парків, деякі пам’ятки природи (зокрема меморіальні дерева), деякі парки - пам’ятки садово-паркового мистецтва тощо.

Дуже важливими аспектами розвитку та оптимізації природно-заповідної мережі, інших природоохоронних територій України, їх інтеграції з аналогічними системами сусідніх країн є створення, а також постійне вдосконалення нормативно-правового і організаційного механізму функціонування.

Від того, наскільки успішно будуть виконані поставлені завдання, залежить не тільки збереження ландшафтного та біологічного різноманіття, екологічний стан території країни, а також, без перебільшення, майбутнє народу України.

При підготовці звіту, крім наукової літератури, в тому числі матеріалів конференцій, семінарів і робочих нарад, використані звітні матеріали Головного управління національних природних парків і заповідної справи, обласних держуправлінь екобезпеки, Наукового центру досліджень з проблем заповідної справи і Міжвідомчої комплексної лабораторії наукових основ заповідної справи НАН України та Мінекобезпеки України.