14.Виділіть чинники політичної поведінки особи.

Учасники політичного процесу, в якій би якості вони не виступали, керуються в своїй поведінці певними мотивами, цілями, в їхній політичній діяльності виявляються певні емоції та настрої.

Науковці звертають увагу на те, що пояснення активності людей за типом "стимул — реакція" не буде продуктивним. Реакція не завжди є тільки наслідком якихось зовнішніх стимулів. Стосовно політичної теорії це означає, що неможливо пояснити ту чи іншу форму політичної поведінки (реакція тільки як наслідок безпосереднього впливу економічних, політичних та інших чинників). Стимули можуть бути ті самі, а поведінка різних людей — різна, тому що всі форми відображення політики в психіці людей опосередковані їхньою діяльністю, умовами життя, особистими цілями.

ажливо пам´ятати, що головним із мотиваційних чинників є потреба. Завдяки яким потребам люди включаються в політику? Можна сказати, що в прихованій або явній формі характер політичної поведінки (дії) визначають практично всі види потреб: допитливість та потреба в самоствердженні, у бажанні проявити себе, у визнанні, збереженні свободи, потреба влади тощо. Аналізуючи політичну діяльність особистості, важливо виявити справжні потреби, якими вона керується. Це дає змогу передбачити характер та спрямованість дій, мету, а отже — результат.

15. Обґрунтуйте мотивацію активності і пасивності громадян сучасної України.

Ця проблематика тісно пов’язана з ідеєю безпосереднього народовладдя, яка ґрунтується на загальному принципі, що в демократичній державі сам народ має брати безпосередню участь у прийнятті важливих політичних рішень, у здійсненні влади. Згідно з частиною другою статті 5 Конституції України носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ, і це – вихідний принцип демократичної держави, яка затверджує народовладдя як основоположний принцип конституційно-го ладу. Саме воля народу має бути змістом влади й політичних відносин.

За роки незалежності в Україні склалася практика, згідно з якою до кожних виборів приймається новий виборчий закон. Це пояснюється динамічністю виборчого законодавства, постійними змінами в державно-політичному житті країни, яка ще перебуває на шляху формування продекларованої демократичної, соціальної, правової держави. Однак, безперечно, нестабільність у створенні й реалізації виборчого законодавства послаблює імперативний характер його приписів. Вважається, що кожний наступний виборчий закон ухвалюється для того, щоб чіткіше, докладніше, на належному юридико-технічному рівні виписати необхідні процедури. На практиці ця висока мета, на жаль, часто підміняється суб’єктивними міркуваннями політичних сил, що переважають.

16. Розкрийте характер формування політичних еліт в Україні.

 Визначаючи сутнісні, якісні характеристики української еліти новітньої доби, без поділу її на національну чи регіональну, варто відповісти на запитання: яку власне еліту маємо сьогодні: тоталітарну (еліту монопольної авторитарної влади); ліберальну (еліту демократичного розподілу влади); домінантну (еліту демократичної орієнтації); демократичну (сильна законодавча влада, виконавча, судова, їх розподіл і зрівноваженість) – чи якусь іншу? За усіма ознаками в сучасній Україні домінуючою за ціннісними орієнтаціями, реальними діями є, на нашу думку, тоталітарно-ліберальна еліта. До першої відносимо колишніх функціонерів, до другої – еліту, безпосередньо пов’язану з соціально-ринковою, підприємницькою діяльністю, бізнесом. Впевнені, що аналіз складу Верховної Ради, місцевих органів влади у цьому контексті наочно підтвердить запропоноване твердження.

Чому маємо так багато проблем з формуванням національної української еліти нового гатунку взагалі? Тут досить слушною видається думка українського вченого-управлінця Г. Щокіна, який зазначає, що після зруйнування тоталітарної системи кадрова робота в Україні взагалі була занедбана, людей було кинуто у вир недорозвинутого політичного ринку, коли на хвилі популізму, використовуючи демократичні процедури, до влади подекуди прийшли демагоги, які виявилися спритнішими за колишніх представників компартійної еліти [13].

Великі надії в Україні з перших років незалежності покладалися на „нову” українську еліту. І саме тому, що вона почала було формуватися переважно як носій національно-культурних ідей і цінностей. За таких обставин потенційно наріжним каменем творення новітньої української держави мала стати тисячоліттями незреалізована національна ідея. Так, одначе, не сталося. Поступово на ключові посади, в тому числі й президентську (Л. Кучма), прийшли лідери господарського, економічного типу, підприємці, власники, банкіри.

Про яку б еліту – загальнонаціональну, регіональну – в Україні не йшлося, вихідними були й лишаються дві проблеми. Перша, основоположна: формування конче національної еліти, забезпечення її спроможності не просто самореалізуватися, а й максимально прислужитися власному народові, державі, а вже затим самій собі. Поки що українська еліта об’єктивно такого прагнення не демонструє; корпоративні, власницькі інтереси у її діях були і є домінуючими. Друга проблема пов’язана з неузгодженістю дій еліти загальнонаціональної і регіональної, що суттєво посилює федералістські настрої, тенденції, а відтак ставить під загрозу національну єдність унітарної української держави.