Руйнівна робота вітру

Руйнівність вітру визначають такі процеси, як дефляція і коразія. Дефляцією називають видування, розвіювання, винесення пухких гірських порід на поверхні Землі повітряними потоками.

В місцях, де постійно дмуть вітри, мінеральні частинки (пил, пісок), захоплені повітряними потоками, постійно співударяються з поверхнею скель, кам’яних брил, відслонень гірських порід, обточуючи їх, поліруючи, руйнуючи м’які ділянки порід. Унаслідок цього на поверхні порід утворюються штрихи, борозни, подряпини, орієнтовані за переважним напрямком вітрів. Таке явище називають коразією. Дефляція і коразія – взаємопов’язані процеси.

Розрізняють два види дефляції: площинну і локальну. Площинна дефляція особливо поширена в сухих степових районах та пустелях.

Для боротьби з вітровою ерозією ґрунтів використовують насадження захисних лісосмуг, правильні сівозміни тощо.

Прикладом локальної дефляції може бути борознова дефляція, яка розвивається в тріщинах гірських порід, вибоїнах, коліях доріг.

Транспортна діяльність вітру

Продукти вивітрювання, дефляції та коразії можуть переноситися повітряними потоками на значні відстані. Дальність переносу залежить від швидкості вітру, розмірів уламків, форми рельєфу, сили висхідних течій повітря. Грубоуламковий матеріал (галька, гравій, щебінь) може переноситися стрибкоподібно, то відриваючись від поверхні Землі, то перекочуючись по ній. Піщаний матеріал під дією вітру також переноситься переважно стрибкоподібно. Під час піщаних бур пісок і дрібний щебінь можуть підійматися на висоту 2 м і вище. У пустелях пісок переноситься тільки сильними бурями. У тиху погоду та в разі слабких вітрів піски нерухомі. В разі сильних вітрів рухаються переважно барханні піски, позбавлені рослинності. Винятком є смерчі (торнадо), які засмоктують великі маси піску і переносять їх на відстань до сотень кілометрів.

На найбільшу відстань переносяться пилуваті частинки – дальність їх переносу практично необмежена. Пил переноситься навіть слабким вітром і довго тримається в повітрі, утворюючи пилову димку, яка сильно знижує сонячну радіацію.

Акумулятивна робота вітру

Значна частина транспортованого вітром уламкового матеріалу потрапляє на поверхню морів та океанів, частина ж осаджується на суходолі, утворюючи так звані еолові відклади. Вони поділяються на піщані, глинисті, пилуваті; набагато рідше трапляються карбонатні, соляні чи гіпсові осадки. Уламковий матеріал, що переноситься вітром, сортується вже при перенесенні – найважчі піщані частинки відкладаються найшвидше, недалеко від областей дефляції та коразії. Тому скупчення піску часто спостерігається біля підніжжя гірських масивів, на морських узбережжях тощо. Глинисті і пилуваті частинки нагромаджуються набагато далі від областей розвіювання.

Найбільші площі на Землі охоплюють піщані осадки, які формують піщані пустелі. Типовими формами рельєфу, який створюється вітром в піщаних пустелях, є бархани. Піщані відклади в пустелях під дією вітру постійно переміщуються, рухаючись у напрямку повітряних потоків. Невеликі бархани за рік можуть переміститися на кілька сотень метрів, великі – на 30…40м. Таке явище називають еоловою трансгресією.

На узбережжях морів, озер, у долинах великих річок, дельтах утворюються такі форми еолового рельєфу, як дюни.

Значні території на Землі покриваються також пилуватими частинками, ущільнення яких спричиняє утворення лесів, що складені пилуватими зернами кварцу, польових шпатів, глинистих мінералів, кальциту.

Геологічна діяльність вітру сприяє також утворенню поряд із піщаними кам’янистих і глинистих пустель. Кам’янисті пустелі формуються процесами дефляції, коли з рівнинних територій вітрами зноситься легкий пилуватий та піщаний матеріал. Глинисті пустелі часто оточують піщані або розміщуються всередині їх, трапляються вони і на плоских узбережжях внутрішніх морів. Відомі також солончакові пустелі, які утворюються на місці висохлих озер та в разі неглибокого залягання підземних вод, коли інтенсивне випаровування приводить до формування на поверхні Землі кірки випарених солей.