Романтизм у музиці

В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-84), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.

[Ред.]Романтизм у театрі

Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

Наукова,літературна і культурницька діяльність Костомарова і Куліша

Душою Кирило-Мифодіївського братства був Микола Костомаров, Для українського народу поклав він великі заслуги як ідейний ромадянин та першорядний історик, дослідник української минувшини. Як поет він не займає визначнішого місця в українському письменстві. Поетичні його твори вийшли в 1838р. під псевдонімом Єремії Галки. Між ними романтичним забарвленням визначається “Ластівка” в якій темою є переживання матері, що з туги за сином, убитим на війні, стає ластівкою. Більшу ціну мають його історичні драми “Сава Чалий” і “Переславська ніч”. В першій драмі затримався Костомаров на трагічній долі Сави Чалого, що за свій злочин супроти власного народу потерпів тяжку кару. В другій на тлі страхіть кривавої “переяславської ночі” вивів лицарські постаті Лисенко і старостига, що, перейняли християнського ідено, гинуть із словами всепрощення на устах. Син російського дворянина і кріпачки – українки, М.Костомаров щиро захоплюється українсьеою мовою, постає на її оборону. М.Костомаров – один з найвидатніших українських і російських істориків XIX ст., автор цілої серії грунтових досліджень в галузі політичної та економічної історії Росії та України. Історіографічні концепції цього “історико-художника”, як його називали, загалом відбивали рівень тогочасної науки, але з однією істотною відмінністю і вчені відзначався особливою увагою до теми народу як рушійної сили в історичному розвитку кожної нації, а звідси й до теми великих рухів – козацьких, селеньських, національно-визвольних. Історичні студії вченого над минулим України охоплюють часи Київської Русі, Галицько-Волинського та Литовського князіств (“Риси народної південоруської історії”) до бурхливої доби XVI-XVII, а почасти й XVIIIст. (“Південна Русь у кінці XVIст.”, ряд портретів – життеписів визначних історичних осіб). Про велику монографію М.Костомарова “Богдан Хмельницький” і повернення Південної Русі до Росії” прихильно відгукнувся Т.Шевченко (“Прекрасная книга, вполне изображающая этого итальянского бунтовщика). Яскраві нариси Костомаров присвятив Володимиру Мономахові, Данилові Галицькому, гетьманові Іванові Свирговському, Петрові Могилі, діячам часів Руїни Іванові Мазепи (“Мазепа і мазелинці”), Павлові Полубожкові та іншим помітним постатям української історії. Схвалюючи Переяславський акт 1654р. про приєднання України до Росії він разом с тим, правдиво правдиво розповідал про тяжкі кривди, які зазнала Україна від царізму, із співчуттям писав про спроби українських діячів відстояти хоча б рамки суверених прав свого народу. Історичні писання Костомарова визначаються мистецькою формою, живим описом подій та осіб. Як вислід його глибоких історичних дослідів, крім багатьох інших праць, появилося 16 томів “Історичних монографій “ та шість томів “Історії в життеписах її головних діячів”. Передусім історія України була предметом його історичних студій. Свої історичні праці писав російською мовою. Все-таки окреміченість українського народу від російського виказав у науковій студії “Дві руські народності”.

Діяльність Куліша та його товаришів у Петербурзі розбудила паново літературний рух , що його стримала трагедія Кирило-Мефодіївського братства. Смерть царя Миколи І звільнила від кайданів деспотизму. Кожний член Кирило-Мефодіївського товариства повертаються із заслання і зустрічаються в Петербурзі. Куліш, Шевченко, Костомаров, Білозерський пориваються знову до праці, наслідком чого Петербург став центром української літературною життя в шістдесятих роках. У 1861р. Василь Білозерський розпочинає видавати тут літературно-науковий місячник “Основа” й не тільки гуртує при ньому давні літературні сили, але й дає місце новим літературним талантам. Місячник був присвячений виключно українським справам. Головним співробтниом журналу й містив у нього поезії, драми, оповідання, повісті, статті літературно-історичного характеру, рецензії й історичні розвідки стає Пантелеймон Куліш.

П.Куліш перевів на нові, сучасніші шляхи українську прозу, створивши зокрема, перший класичний український роман “Горна рада”. Він був поетом, який розпрацював і набагато розширив жанрово-стильове поле української поезії, освоївши для неї чимало мотивів і форм поезії світової, збагативши скарбницю рідного слова перекладами Біблії, творів Шекспіра (переклав __ п”єс), Гете, Шіллера, Байрона, Гейне, Пушкіна, Некрасова, Фета, інших видатних поетів. На широкому полі української культури XIXст., де ще багато було і незайманої цімени, і перелогів, він виконував першопрохідницьку роботу і був поряд з М.Костомаровим, одним з перших українських критиків та літературознавців, упорядником і співтворцем збірки “Записки о Южной Руси”, видавцем популярної серії “Сільська бібліотека”.

Літературна спадщина Куліша дуже багата й дуже різнорідна. З метою розвинути українське слово, поставити українську мову на рівному поземі з іншими європейськими мовами працював Куліш у різних напрямках, кидався на різні ділянки літературної творчості. Поетичні твори Куліша, що поповнили збірки “Україна”, “Досвітки”, “Хутірна поезія”, “Дзвін”, дуже різні за змістом і характером.

Поруч поетичних творів велику ціну мають також оповідання й повісті Куліша. Між дрібними оповіданнями найкращим є розкішна ідилія “Ориея”.

Куліш залишив також деякі історичні праці та літературно-критичні нариси: “Хмельниччина”, ”Виговщина” і “История воссоединения Руси.”

Модерна українська література. І.Я.Франко, Л.Українка

Модерн в українській літературі зародився в 1890-х рр. і перебував у інтелектуальній опозиції до т. зв. соціальної прози (реалізму), видатними представниками якої були Марко Вовчок, А.Свидницький, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, І.Франко. Література модернізму сповідувала нову естетику, нові художні прийоми і манеру творчості. Основними ознаками нової естетики виступали естетизм ("мистецтво для мистецтва"), інтелектуалізм, європеїзм, що межував з космополітизмом, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя і світогляду індивідуума. Важливою рисою літературного модерну в Україні як культурного явища було створення жіночої мистецької традиції. Письменниці-модерністки гострице відчували застійність українського літературного процесу та усієї духовної атмосфери в суспільстві, що пояснювалося "більшою залежністю жінки, тіснішими рамками, в які завжди заганяє жінку патріархальне суспільство". Наприкінці XIX ст. постає ціла плеяда українських авторок: Наталя Кобринська, Наталка Полтавка (Надія Кибальчич-Симонова), Любов Яновська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Людмила Старицька-Черняхівська, Надія Кибальчич, Христина Алчевська. Культовими постатями в жіночій традиції української модерної літератури виступали Леся Українка та Ольга Кобилянська.

Першим з українських модерністів можна назвати Михайла Коцюбинського. Як письменник він формувався під впливом українського реалізму (творів І.Нечуя-Левицького, П.Мирного) та французького натуралізму Гі де Мопассана. Для творчої манери М.Коцюбинського характерний був тонкий психологізм у відображенні соціальних конфліктів.

Леся Українка виступає фундатором інтелектуального напряму українського літературного модерну. Філософічність, раціоналізм, висока абстрактність образів та символіка мови, психологізм, модерна лексика, якою вона збагачувала українську літературу, це неповні риси її творчої манери.

Незважаючи на ідеологічні розходження, І.Франко в 1898 р. змушений був визнати, що "від часу шевченкового "Поховайте та вставайте...", Україна не чула такого сильного, гарного та поетичного слова...!"

На початку XX ст. український модерн почав оформлюватися організаційно як певний літературний рух. Неформальні гуртки однодумців і послідовників утворювалися навколо М.Коцюбинського, Лесі Українки, В.Стефаника. Перше формальне об'єднання українських модерністів - товариство "Молода муза" виникає у Львові в 1906 р., до якого увійшли письменники і поети М.Яцків, В.Пачовський, Б.Лепкий, П.Карманський, композитор СЛюдкевич, критик М.Євшан. Вони свідомо проголошували "нове мистецтво", свої естетичні принципи "нової краси", мистецтва для мистецтва, сповідуючи містицизм, естетизм та натуралізм. "Українська муза" видавала свій журнал "Світ". В 1909 р. товариство "Молода муза" припинило існування.

Символічно, що естафету нового літературного руху підхопили літературні діячі Наддніпрянської України. В 1909 р. в Києві був заснований перший журнал українського модерну "Українська хата", що проіснував до 1914 р. Організаторами його став поет Микита Шаповал.

Роль Грушевського в розвитку укр. Культури

Вчений і політичний мислитель європейського масштабу, послідовний демократ і гуманіст, один із ініціаторів та ідеологів українського відродження, який поставив його на наукову основу, а разом з тим був і одним із провідних теоретиків у з’ясуванні й вирішенні національних питань і проблем, він вніс багато нового й оригінального у справу пробудження і формування національної свідомості нашого народу, українського державного відродження в ХХ ст. не вдовольнившись кар’єрою “кабінетного вченого”, він увійшов у світову історію водночас і як визначна політична фігура, талановитий громадський діяч, непересічний організатор і, взагалі, багатомірно обдарована особистість, універсалізму якої можна тільки щиро дивуватися.  Багатоаспектна творча діяльність М.Грушевського являє значний інтерес для сьогодення. Зацікавлення нею великою мірою зумовлене практичною цінністю досвіду громадсько-політичної та наукової діяльності М.Грушевського 1894-1914 рр., 1917-1918 рр. та наявністю широких можливостей його використання на сучасному етапі національно-державної розбудови України. В анналах української історіографії Михайло Сергійович Грушевський історик і організатор українського наукового життя, а в історії України він виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько першої української держави ХХ ст. Діяльності цього великого патріарха нової української науки притаманний широкий діапазон і багатогранність. Не було жодної помітної ділянки суспільного життя, в якій він безпосередньо чи опосередковано не брав би участі. М.Грушевський є однією з головних постатей українського національного самоствердження в новітній історії України. Неоцінима й немеркнуча його заслуга перед українським народом.Поєднуючи наукову роботу з культурно-освітньою, М. С. Грушевський зробивзначний внесок у реорганізацію шкільної освіти в Галичині, відродженнядіяльності «Товариства любителів українського мистецтва» (1905),створення національного театру у Львові та організацію видавничоготовариства.У 1907 р. він видав книгу «Про старі часи на Україні», де в популярнійформі виклав основні події історичного минулого українського народу.М. С. Грушевський писав також і художні твори. Ще в юнацькі роки віннадрукував ряд оповідань («Бех-аль-Джугур», «Бідна дівчина», «Божийпопуст», «П'ятниця»), але ряд його новел так і не вийшов друком.

Культурний розвиток Україні за часів Центральної Ради

Важливою і невід'ємною частиною державотворчої політики УЦР було питання культурно-освітнього будівництва в Україні. Потреба в цій роботі, як першочерговій, диктувалася тим, що на 1917 р. загальний освітній рівень українського народу був дуже низький, а неписьменність серед населення становила близько 70%. У деяких регіонах цей показник сягав навіть понад 80%. Зрозуміло, що таке становище було зумовлено існуючим буржуазно-поміщицьким суспільно-політичним устроєм, який був зацікавлений у тому, щоб тримати народ у темряві безграмотності й покорі. На це була націлена й діюча система освіти, у якій мали змогу навчатися діти переважно панівних класів. Сам же процес навчання грунтувався на мовах й культурних надбаннях інших народів (росіян, поляків, євреїв, німців), ігнорував вивчення і подальший розвиток національно-культурних досягнень українського народу. Тому з весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавче Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів.

Іншим напрямом культурної роботи Центральної Ради було налагодження україномовної видавничої справи, створення бібліотек, розвитку національного театру, музики, образотворчого мистецтва та сприяння становленню культури національних меншин України.

Упродовж року свого існування, у досить складних соціально-економічних умовах, в умовах громадянської війни та збройного протистояння різних політичних сил, Центральна Рада на культурно-освітнянській ниві зробила дуже багато. Так, упродовж літа — осені 1917 р. під керівництвом Центральної Ради було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викладання у десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі. Науково-педагогічна академія та технічний інститут у Києві, ряд українських факультетів і кафедр в існуючих вузах, які водночас охоплювали навчальним процесом понад 5 тис. студентів.

У освітянській роботі активну участь брали товариства «Просвіта» (понад 2 тис. осередків), за їх допомогою у містах і селах створювались хати-читальні, бібліотеки, гуртки по ліквідації неписьменності, серед населення поширювалась навчальна й художня література тощо.

Великий обсяг роботи здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. За її участю було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, художньої, суспільно-політичної, технічної та іншої літератури.

Демократизація й відродження національно-культурного життя дали поштовх для подальшого розвитку української художньої літератури й поезії. У 1917—1918 pp. великими тиражами почали виходити твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: «З журбою радість обнялася» О. Олеся; «Хвилі» М. Коноваленка; «Лісові ритми» М. Шаповала. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичини, 1. Огієнка, І. Липи, В. Винниченка, М. Грушевського та інших авторів. На українську мову перекладалися твори Г. Мопассана, Дж. Лондона, О. Бальзака та інших зарубіжних авторів. Значну увагу Центральна Рада надавала видавництву суспільно-політичної літератури. Таких видань вийшло кілька сотень. Це, наприклад, брошури з працями О. Білоусенка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, І. Огієнка, С. Єфремова, С. Русової, М. Міхновського, Є. Чикаленка, в яких розглядалася проблема побудови Української держави, її соціально-економічного й політичного устрою.

Розвиток укр. Культури за часів П.Скоропадського

На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та культури, хоч гетьман П.Скоропадський був професійним військовим. Його універсалом створюється Українська Академія наук (що існує й досі; першим її президентом став В.Вернадський); засновуються два державні українські університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 (!) українських гімназій, Національний архів. Національна бібліотека та інші навчальні й культурні заклади.

Українізація 20- 30 років та її роль у розбудові укр. Культури

Наслідки українізації та її згортання

    В наслідок політики українізації, розпочатої в 20 -х роках - на початку 30 -х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення.

Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин.

    Однак, період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з’явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

    Стан освіти

    Вагомим здобутком радянської влади була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15% дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане обов’язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.

Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалася членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак, недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції.

    Культурна революція

    Розвиток культури в Україні в 30-ті роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично, культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного і духовного прогресу.

Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно - художніх організацій творчість підпала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури.

Чимало талановитих майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана; прозаїків Головка, Рибака, Панча, Яновського та багатьох інших.

    Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літератури і митців назвали "розстріляним відродженням".

    Ми бачимо, що за цей короткий, відносно короткий історичний термін часу (1920 - 1930 рр.) українська освіта, культура і мистецтво пережили як відродження так і занепад водночас. Ті паростки, що швидко зійшли на українській землі в радянські часи 20-х р. були так само швидко обірвані і знищені. На початку 1929 р. прокотилися арешти діячів української науки, культури й автокефальної церкви. Через рік у Харкові над ними пройшов судовий процес. До різних термінів ув’язнення було засуджено 45 осіб, в тому числі два академіки, 11 професорів, два письменники, науковці, викладачі вузів, студенти. Їм приписувалося створення контрреволюційної організації під назвою "Спілка визволення України", яка збиралася шляхом збройного повстання повалити радянську владу в Україні.

Наступ проти української інтелігенції продовжувався розгромом наукових шкіл. "Буржуазних націоналістів" виганяли з Всеукраїнської академії наук, закривали її секції і вводили цензуру. Причетним до таємної організації зарахували й Михайла Грушевського. Представники історичної науки, мовознавства, філософії зазнавали гонінь і фізично винищувались.

Уся освіта спрямовувалась на виправдання існуючого режиму і насаджування російської культури.

Розвиток освіти і науки у 20-30 р

На початку XX ст., в період імперіалізму, У зв'язку з дальшим зростанням потреби і в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа навчальних закла­дів і учнів та студентів у них збільшувалися. У 1914/15 навчаль­ному році на Україні налічувалося 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалися 2,6 млн. учнів. У 27 вузах навчалося 35,2 тис. студентів. Але все це далеко не задовольняло потреби внаслідок чого близько 70 % населення не вміли читати й писати. На Україні широко розвивалася хімічна наука. З питань органічної хімії ряд цінних праць дав професор Київського університету С. М. Реформатський (1860—1934), з фізичної хімії — учень М. М. Бекетова, професор Харківського університету І. П. Осипов (1885—1918). Багато видатних учених на Україні працювали в галузі біо­логії і медицини. Київську школу зоологів заснував визначний морфолог, і пізніше академік О. М. Сєверцов (1866—1936), який з 1902 до 1911 р. був професором Київського університету. Там же професор — ембріолог і цитолог рослин С. Г. Навашин (1857—1930) провів важливі дослідження з ботаніки. Загальне-визнання дістали праці професорів Харківського університету В. М. Арнольді (1871—1924) — відомого ботаніка-морфолога, за­сновника харківської школи альгологів; В. Я. Данилевського» (1852—1936) — фізіолога, одного з основоположників ендокри­нології; М. П. Трінклера (1859—1925) — талановитого хі­рурга; Л. Л. Гіршмана (1839—1921) — видатного офтальмолога та ін. Багато зробили вчені України — епідеміологи і мікробіологи М.Ф. Гамалія (1859-1949), Д. К. Заболотний (1866-1929), па­тологоанатом і бактеріолог В. К. Високович (1854—1912) та ін. для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз та ін. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії та в інші місця.

У середині 30-х р. українська школа поступово втрачає своє національне обличчя, бо у 1932-34 рр. запроваджено загальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими програмами і підручником.

У 20-х р. активізується наукова діяльність. Головним науковим осередком республіки була Всеукраїнська академія наук (ВУАН), заснована у 1918 р. Академія об'єднувала близько 40 науково-дослідних закладів, в яких працювали 37 членів ВУАН. Академія працювала не в Харкові, тодішній столиці, а у Києві, що давало можливість певний час уникати політизації. До 1921 р. ВУАН очолював В. Вернадський, у 1922-1928 рр. - видатний природознавець В. Липський, а в 1928-1930 рр. - академік Д. Заболотний.

В Академії розгорнулася робота над словником української мови, згодом було утворено інститут української мови для розробки термінології в різних галузях науки.

У галузі історичної науки працювали відомі вже вчені Д. І. Яворницький, А. Ю. Кримський, Д. І. Багалій, з 1924 р. повернувся з еміграції М. С. Грушевський, перу якого належить більше тисячі наукових праць.

Значних успіхів українські вчені досягли в галузі фізики і математики. Д. О. Граве, М. М. Крилів та М. М. Боголюбов заклали підвалини нелінійної механіки. Розробками з теорії фізики займався харківський Український фізико-технічний інститут, в якому певний час працював І. В. Курчатов. У 1932 р. тут вперше в СРСР було штучно розщеплене ядро атома.

Художньо- творчі угрупування 20-30 р

Активними членами "Плугу" були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін. До "Гарту" належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпровський, М. Йо-гансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Свої твори ці письменники публікували в новозаснованих журналі "Плуг" (у 1925—1927 рр. виходив під назвою "Плужан"), альманахах "Плуг" і "Гарт" тощо. І плу-жани, й гартівці докладали багато зусиль до утворення своїх філій у різних містах республіки — в Одесі, Дніпропетровську, Харкові — і навіть за її межами. У Донбасі об'єднання пролетарських письменників називалося "Забой".

Маючи незаперечні заслуги перед культурою, ці організації не були позбавлені й певних вад. "Плуг", наприклад, плодив надмірний "масовізм" — залучення до письменницького об'єднання малообдарованих людей, заохочував мимоволі графоманів. У неоднорідному за складом "Гарті" поступово виявлялося прагнення до "монополізму" в літературі. 1925 р. став для цих організацій останнім. Життя йшло вперед, назрівала потреба шукати нових форм об'єднання літературних сил. Тим більше, що на чільне місце в літературі виходили високі професіонали літературної справи, які належали до значно менш масових тогочасних угруповань — футуристи (які 1927 р. прибрали назву "Нова генерація"), неокласики, група "Ланка" (пізніше "Марс" — "Майстерня революційного слова"). Літератори — вихідці з окупованих Польщею західноукраїнських земель (Д. Загул, А. Турчинська, В. Бобинський, М. Кігура та ін.) утворюють групу "Західна Україна" (1926). Письменники-конструктивісти створюють групу "Авангард". На руїнах "Гарту" виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927), органом якої став журнал "Гарт", та ВАШПТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926), що видавала періодично свої альманахи-зшитки (до 1928). Молоді письменники-комсомольці об'єднуються в організацію "Молодняк1* (1927) а однойменним журналом.

Український мистецький авангард та його доля в 30р

Поняття «український авангард» введено у вжитокпаризькиммистецтвознавцем А. Наковим для виставки, улаштованої в Лондоні 1973 року. Авангард є прямим породженнямновихритмівжиття, прискоренихтемпівзмін, величезних, емоційних та психологічнихперевантажень.

Україна була одним з першоджерел загальноросійського авангардизму, вона ж стала його останнім притулком. У Харкові навколо українського поета Семенка зібралися залишки радянської футуристичної армії. Його журнал «Нова генерація»(1927—1930)— останній голос радянського авангарду. Там співробітничали Асєєв і Маяковський, Брик і Третьяков, Шкловський і Матюшин, Ейзенштейн і Вертов, Татлін і Малевич, грузинські футуристи і численні європейські художники.

Авангарду було покладено кінець у 30-х роках у Радянському Союзі, Німеччині, Італії та ін. — тих державах, де перемогли тоталітарні чи фашистські режими. Причиною нищення авангарду була монополія однієї ідеології, що виявлялося несумісним з мистецтвом. Додалося й те, що складність мови нового мистецтва унеможливлює офіційний контроль над інакомисленням.

Розвиток культури на зах укр. Вміжвоєнний період

У непростих умовах перебувала освіта на західноукраїнських землях. Найважче було українцям у Румунії, які, по суті, не мали можливості навчати своїх дітей у національних школах. У Польщі українська освіта розвивалася головним чином завдяки "легальному сектору" українського визвольного руху. Підтримку Чехословацької держави відчувало українське шкільництво Закарпаття, де кількість національних шкіл у цілому відповідала частці українства.

Українська культура в роки Другої світової війни

Наука

З початком війни відбулось об'єднання кількох інститутів Академії наук України, які були евакуйовані на Схід. Переважна їх більшість, а також Президія АН України працювали в Уфі. На базі промислових підприємств продовжували працювати Інститут електрозварювання у Нижньому Тагілі, Інститут енергетики — у Копейську (Челябінська обл.), Інститут чорної металургії — у Свердловську, фізико-технічний інститут — в Алма-Аті. Усі вони мали тісні виробничі зв'язки щонайменше з 300 промисловими підприємствами Російської Федерації, Казахстану.

Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний відомим вченим Є. Патоном, досяг вагомих результатів у зварюванні корпусів танків Т-34, упроваджував цю технологію безпосередньо на 10 танкових заводах і 6 заводах, що виготовляли авіабомби.

М. Стражеско інтенсивно працював над вивченням ранової інфекції і ранового сепсису. Усі свої знання і досвід віддавав лікуванню поранених воїнів хірург-офтальмолог В. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, що перебував у Ташкенті.

Важливі завдання постали перед українською історичною наукою, яка була покликана роз'яснювати високі цілі визвольної війни, розкривати перед широкими масами героїчне минуле народу, його самовіддану боротьбу проти загарбників у різні періоди історії. За час евакуації було видано перший том чотиритомного підручника "Історія України" для вузів, що охоплював період з найдавніших часів до 1654 p., науково-популярний "Нарис історії України", перший том "Наукових записок" Інституту історії і археології України АН УРСР.

Освіта

У роки війни понад ЗО українських вузів працювали в евакуації. У лютому 1942 р. поновив роботу у Кзил-Орді (Казахстан) університет, що утворився з об'єднаних в один Київського та Харківського університетів, Одеський перебував у Байрам-Алі (Туркменія), Харківський хіміко-технологічний — у Чугчику (Узбекистан), Київський індустріальний — у Ташкенті, Миколаївський суднобудівний — у Пржевальську. Окремі вузи влились як факультети до місцевих навчальних закладів.

У тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання, зокрема в Саратовській області — ЗО українських шкіл і класів, у Свердловській — 18, у Новосибірській — 11. Там же розміщувались евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади.

Великим був внесок літераторів у мобілізацію людей на боротьбу з фашизмом. Близько 80 письменників, майже третина членів Спілки письменників України, пішли в діючу армію. Серед них М. Бажан, С. Голованівський, І. Гончаренко, Л. Дмитерко, А. Малишко, І. Муратов, І. Нехода, Л. Первомайський, М. Рудь, М. Стельмах, М. Упеник, П. Усенко та ін. Смертю хоробрих загинули 25 письменників, серед них О. Десняк, Я. Качура, К. Герасименко, М. Трублаїні, Д. Каневський, М. Шпак, Ю. Черкаський та ін.

Від побіжних зарисовок і нарисів перших днів війни літератори перейшли до широкого висвітлення подій, поглибленого показу героїки війни. Зокрема, П. Тичина правдиво відобразив будні війни в поемі "Похорон друга". Визначною подією в літературному житті стала публікація поеми М. Бажана "Данило Галицький". У 1942—1943 pp. М. Рильський видав збірки патріотичних віршів "Слово про рідну матір", "Світова зоря", поему "Жага". В. Сосюра написав збірки "В годину гніву" та "Під гул кривавий", видані в 1942—1943 pp. Публікували свої твори митці С. Олійник, І. Нехода, М. Шпак, М. Нагнибі-да, С. Воскрекасенко, В. Бичко та багато інших.

Як і всі жанри літератури, набирає силу сатира, яка шукає свій тон, свої образи, що успішно слугували викриттю ворога. Поезія антифашистського спрямування стає покликом до боротьби з ворогом.

Прозових творів було менше, лише окремі з них ДОСЯГАЙ рівня узагальнення. До таких належать збірка оповідань та нарисів Ю. Яновського "Земля батьків", твори Івана Ле "Люба", "Тут були німці", "Шевченко" та ін. Героїчний опір українського селянства фашистам знайшов

втілення в повісті "Райдуга" В. Василевської. Тему героїзму воїнів на фронті розкривають у своїх творах А. Головко, Н. Рибак, Ю. Смолим, О. Довженко, С. Скляренко, О. Ільченко, А. Шиян, О. Копиленко та ін.

Преса. Радіо

Важливу роль у мобілізації народу на боротьбу з фашистськими загарбниками відігравали засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 р. були евакуйовані у східні райони Росії. Українські видавництва об'єдналися в одне — Українське державне видавництво, яке працювало спочатку в Саратові, а пізніше в Москві. Воно випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців. Ним видано понад 850 назв книг, брошур, журналів, плакатів тиражем понад 15 млн примірників.

Багато літературних творів було надруковано у громадсько-політичних журналах "Українська література", "Україна" та "Перець". Лише у 38 номерах журналу "Українська література" у ці роки було опубліковано 4 романи, 13 драматичних творів, 140 новел, нарисів і оповідань, 7 поем, 70 віршів та ін.

У тилу ворога розповсюджувалися газети "Радянська Україна", "Література і мистецтво". Крім центральних свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони. Зокрема, у Вінницькій області виходила газета "Партизанська правда", у Київській — "Народний месник", а в партизанському загоні ім. Боженка — "Вільна Україна".

Особливого значення в умовах окупації набуло радіомовлення. Уже в листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та "Радянська Україна" у Москві. У них працювали редакції останніх вістей, агітації і пропаганди, літературна, музична та ін. Щоденний обсяг мовлення становив 10 годин 5 хвилин, з урахуванням транслювання у різних програмах мовлення становило 12 годин 35 хвилин.

Театр та кіно

Десятки українських театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад несли своє мистецтво фронтовикам, надихаючи їх на боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини. Київський театр опери та балету ім. Т. Шевченка послав на фронт 22 бригади, які дали 920 концертів, Запорізький ім. М. Заньковецької — три бригади, які показали 214 вистав і концертів, Київський драмтеатр ім. І. Франка здійснив на фронті 206 вистав і концертів.

Усього театри України послали на фронт 108 концертних бригад, які несли воїнам українську пісню, танці, музику, їхні виступи бачили і слухали сотні тисяч бійців.

Глибокого патріотизму було сповнене українське кіномистецтво. Вже наприкінці 1941 р. відновили свою роботу студії художніх фільмів: Київська (в Ашхабаді) та Одеська (в Ташкенті). Українська студія хронікальних фільмів працювала в Москві та Куйбишеві на базі центральної студії кінохроніки. У Ташкенті розгорнула діяльність студія "Київ-техфільм".

Українськими кіномитцями в цей період було створено кілька високопатріотичних художніх фільмів, бойових кінозбірників. Зокрема Київська кіностудія поставила фільми "Олександр Пархоменко" Л. Лукова, "Як гартувалася сталь" М. Донського, "Партизани в степах України" І. Савченка. Вищим досягненням в умовах війни став фільм "Райдуга" М. Донського за сценарієм В. Василевської. Ця картина одержала багато призів і серед них "Оскар" — премію Академії кіномистецтва США. Цей фільм у 1946 р. удостоївся Державної (Сталінської) премії.

Працівники хронікально-документального кіно створювали своєрідний літопис боротьби з окупантами. При штабах фронтів діяли спеціальні кіногрупи. Вони брали участь у створенні 500 номерів кіножурналів та близько сотні воєнних фільмів, зокрема "День війни", "Народні месники", "Чорноморці", "Битва за Кавказ" та ін.

Кінооператори України у 1943 р. паралельно з роботою для Центральної студії кінохроніки почали створювати власні кіножурнали. У квітні цього ж року на екрани вийшов перший номер кіножурналу "Радянська Україна" та кілька спеціальних кіновипусків. Важливою подією став документальний фільм "Битва за нашу Радянську Україну" (1943), створений О. Довженком. Він супроводжується хвилюючим і пристрасним дикторським текстом, а також глибоко емоційною музикою, яку написали А. Штогаренко і Д. Клебанов.

Провідними темами у творчості композиторів періоду війни були патріотизм, віра в перемогу над ворогом. Найбільшу увагу вони приділяли створенню масової бойової пісні. Лише за два перших місяці війни київські композитори створили понад 40 пісень і кілька похідних маршів. За роки війни було написано близько 350 музичних творів різних жанрів, зокрема 4 симфонії, 6 опер, 11 квартетів, квінтетів і тріо, 9 камерних творів, 7 творів для фортепіано, 6 маршів, 7 кантат і великих вокальних творів, понад 130 пісень, романсів та ін.

Образотворче мистецтво

Умови воєнного часу вимагали перебудови всього художнього життя, підвищеної уваги до агітаційно-масових форм. Бригади художників виїжджали на фронт, заводи, у колгоспи, вели активну художню пропаганду і збирали матеріали для майбутніх творів. Кореспондентами фронтових газет, авторами бойових листків були О. Будников, М. Огнівцев, П. Пархет. Багато художників працювали безпосередньо у військових частинах, у редакціях фронтових газет, зі зброєю в руках боролися проти ворога. Нелегкими шляхами війни пройшли відомі українські художники І. Макогон, С. Григор'єв, С. Єржиковський, О. Любимський та майбутні майстри українського образотворчого мистецтва В. Бородай, В. Задорожний, І. Гуторов та ін. Смертю хоробрих полягли в боях за батьківщину скульптори Б. Іванов та Г. Пивоваров, живописці Ф. Кличко, П. Сударик, О. Нестеренко, графіки В. Нерубенко, Л. Вербицький, П. Горілий. З усіх жанрів образотворчого мистецтва в цей період найінтенсивніше розвивається графіка. Тут перше місце посідають агітаційні види — плакат і сатиричний малюнок. У сатиричних жанрах працювали художники К. Агніт-Скледзевський, В. Гливенко, О. Козюренко, В. Литвиненко. їхні сатиричні плакати не лише викликали сміх, а й утверджували впевненість у розгромі фашизму.

Стан укр. Культури в період перебудови

Національно-культурне відродження

Перебудова радянського суспільства в останні роки функціонування СРСР не стала прикладом до змін в Україні. Тут продовжувалася політика попередніх років правління за моделлю Л. Брежнєва і М. Суслова, яка передбачала денаціоналізацію і духовне спустошення. Цю політику підтримував перший секретар ЦК КПУ В. І_Цербицький. В Україні активно поширювалася русифікація, катастрофічне зменшувалася кількість шкіл з українською мовою навчання, в вузах українською мовою читалося близько 5 відсотків лекцій. На 1988/89 навчальний рік не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. Українські театри перейшли на так званий двомовний режим. Частка українців зменшилась з 76,8 % у 1959 р. до 72,6 % у 1989 p., тоді як частка росіян збільшилась з 16,9 до 22 %. Українська мова витіснялася з усіх сфер суспільного життя, духовне життя занепадало.

Розбудив Україну Чорнобиль. Все, що робилося в дні після аварії на ЧАЕС керівництвом центральних органів СРСР і України, було злочином перед людством і зокрема перед українським народом.

Першими, хто подав голос на захист збереження української культури, навколишнього середовища, відродження правдивої історії України, були письменники. Широкий резонанс у суспільстві мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, В. Яворівського, Ю. Щербака, Б. Олійника і багатьох інших. Ґрунтовний аналіз занепаду української культури зробив О. Гончар на Всесоюзній творчій конференції у Ленінграді 1 жовтня 1987 р. На всесоюзну трибуну було винесено проблему засилля атомних станцій в Україні, висловлено протест проти планового будівництва АЕС поблизу Чигирина і в Криму, вказано на загрозу екології від реалізації проекту каналу Дунай — Дніпро, який мав перегородити увесь Дніпровсько-Бузький лиман, від чого гирло Дніпра перетворилося б на величезне смердюче болото. О. Гончар висловив думку, що література і наука повинні спільно з гуманістичних позицій трудитися в ім'я людини.

Значною подією цього періоду, яка вийшла далеко за межі України, було проведення у вересні 1986 р. у Львові міжнародного симпозіуму "І. Франко і світова культура", присвяченого 130-й річниці від дня народження письменника та виходу в світ 50-го видання його творів. У ньому взяли участь провідні славісти, письменники і перекладачі з країн Західної Європи і США. В грудні цього ж року на Львівщині відзначалися 175-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича і 150-річчя виходу в світ альманаху "Русалка Дністрова". На батьківщині письменника в с. Підлісся Золочівського району відкрито літературно-меморіальний музей. У 1987 р. з ініціативи ЮНЕСКО в усьому світі святкувався сторічний ювілей від дня народження одного з визначних українських акторів і режисерів Леся Курбаса. До цієї дати в с. Скала на Тернопільщині, де Курбас провів дитячі роки, було відкрито музей, організовано наукові конференції у Львові, Тернополі, Харкові, Одесі, відкрито меморіальні дошки у Львові і Києві. Саме в цей час на пленумі Спілки письменників України вперше було оприлюднено інформацію про голодомор 1932—1933 pp., який замовчувався упродовж десятків років.

Націон-ультурне відродж укр. Культури на зламі 20-21 ст

Так, велику увагу держава приділяє розвиткові освіти. Ухвалено національну програму "Освіта України в XXI ст." (1993), Закон України "Про освіту", що передбачають демократизацію, гуманітаризацію освіти, індивідуалізацію навчально-виховного процесу, безперервність освіти, варіативність навчальних програм і планів, поєднання вітчизняного і світового педагогічного досвіду, приведення освіти у відповідність до вимог сучасного інформаційного суспільства, розширення існуючої мережі навчальних закладів. Крім традиційних шкіл з'явилися альтернативні навчальні заклади (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи) різних форм власності. У 2000 р. було запроваджено 12-річну тривалість навчання в середній школі, 12-бальну систему оцінювання знань, велика увага приділяється посиленню практичного спрямування освіти, використанню новітніх технологій, зокрема комп'ютерних, вивченню іноземних мов, вихованню громадянина-патріота. Мова викладання в навчальних закладах була приведена у відповідність до етнічного складу населення. За роки незалежності більшість навчальних закладів України переведена на рідну мову викладання (у 2001 р. українською мовою навчалося 67,4 % учнів).

Нині реалізується проблема входження України до єдиного європейського та світового освітнього простору в рамках Болонського процесу (з 2005 р.). Визначальними критеріями в галузі освіти в рамках Болонського процесу є якість підготовки фахівців, зміцнення довіри між суб'єктами освіти, відповідність наших молодих фахівців європейському ринку праці, сумісність кваліфікації на вузівському та післявузівському етапах підготовки, посилення конкурентоспроможності європейської системи освіти.

У нашу культуру повертаються забуті імена - величезна культурна спадщина митців та вчених, які були репресовані в різний час або емігрували і працювали за кордоном. Сьогодні читач може познайомитися з творчістю П.Куліша, М.Костомарова, М. Драгома-нова, М.Грушевського, В.Антоновича, І.Огієнка, Д.Чижевського, В.Винниченка, Є.Маланюка, У.Самчука, І.Багряного, М.Куліша, М.Хвильового, В.Підмогильного та багатьох інших, чия наукова та творча спадщина на тривалий час була вилучена з культурного обігу. Опубліковані також твори І.Дзюби, О.Гончара, Є.Сверстюка, В.Сосюри, В.Стуса та ін, що раніше були заборонені і не друкувалися.

Особлив розвитку мовно-культур сфери в україні

Другорядність проблем культури у державному житті

Сьогодні в Україні домінують уявлення про те, що сфера культури є другорядною по відношенню до економіки. Але, як показує українській досвід державотворення, економіка як така не здатна забезпечити політичної і громадської єдності нації. Лише національна самобутня культура є тим підґрунтям, на якому формуються, а потім транслюються у майбутнє спільні для усього суспільства цінності і цілі. У свою чергу, консолідація суспільства на основі спільних цінностей та цілей є необхідної умовою успішних економічних перетворень. Ці спільні цінності та цілі всіх громадян України, незалежно від мовних, культурних, релігійних та інших відмінностей повинні стати основою для формування єдиної громадянської нації. Ми повинні усвідомити, що цілі, які нас об’єднують, важливіші за історичні міфи та ідеології, які можуть нас розділяти.

Загроза периферійності

Тоталітарний режим знищив в Україні традиційні спільноти, які підтримували автентичну культурну традицію. Сьогодні традиції часто підміняються їхньої сучасною імітацію – етнографізмом та шароварщиною. Така культура, будучи штучно ізольованою від зовнішніх впливів, а отже, і сучасних тенденцій культурного розвитку, є мало цікавою як за кордоном, так і всередині самої країни.

Ще однією причиною самоізоляції української культури є намагання захистити мовну і культурну ідентичність від можливої асиміляції іншими, більш агресивними та потужними культурними традиціями. Проте культура, яка обирає шлях самоізоляції, ніколи не буде конкурентоспроможною і розчиниться у чужих культурних контекстах, яким вона начебто опирається.

Українська національна символіка: історія і сучасність

Ключем до розуміння української символіки є чільний її елемент, нині відомий під назвою "Тризуб" .  Перша літописна згадка про тризуб як про великокнязівський знак стосується Х ст. Його зображення відоме із печатки Святослава Ігоревича. Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича де з одного боку портрет володаря, а з іншого - тризуб. Тризуб символізує ту ж саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест та шестикутна зірка, тобто Мудрість, Знання і Любов (або Вогонь, Воду й Життя). Тому тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському, його зображення знайдено на варязькому мечі, в гербі французької королеви Анни, на надгробку св. Еріка у Швеції тощо. На час прийняття Руссю-Україною християнства тризуб був настільки популярним, що хрест довелось об`єднати з ним в один знак - для сприймання широкими верствами народу. Поєднання хреста й тризуба і сьогодні височить над Києвом на маківці реставрованих Золотих воріт, на маківках Володимирського собору (де тризуб уже ледь помітний). Кожен символ ставить акценти на різних аспектах світобудови, графіка кожного знаку лаконічна чітка і промовиста. Якщо хрест концентрує увагу на значимості для світобудови третьої сили, то тризуб, відображаючи як триєдність світобудови, так і троїстість полум`я-енергії, принцип вогню і поступу . У прямих предків сучасних українців-слов`янського племені полян, званих також "русь" і "сколоти", як і в їхніх попередників, панувала трикомпонентна структура суспільства і була поширена легенда про походження полянської (Київської) держави від трьох братів, які "сіли" на трьох київських горах. Зверхники полян-русів, київські князі, так само, як і царі скіфів, карбували на своїх монетах знак Трійці - Тризуб . Поряд з офіційною функцією державного і релігійного символів Тризуб має на Україні також широку естетичну функцію та функцію оберегу. Тризуб зображався як в орнаментах тканин, килимів, карбування, так і в рукописних текстах книг, на монетах і печатках, на ювелірних виробах, державних відзнаках, підвісках і навіть на посуді. Культ тризуба в орнаментуванні українських рукописів зникає, на жаль, у XVII ст. разом із заміною рукописів друкованими книжками. Однак у народному побуті найменш денаціоналізованих, гірських районів України він живе й досі. Так, у Карпатах, під Різдво чи Йордан, селяни деяких сіл донедавна малювали на своїх хатах споконвічні магічні знаки тризуба. Прапор Крім містичного знаку-тризуба українська державна символіка включає жовто-сині барви. Н а відміну від однозначного слова "колір", слово "барва" багатозначне. В старовину воно означало не лише певний колір, але й уніфікований одяг, тобто належність до певної групи людей. Один з діалектних варіантів слова "барва" набув значення матеріального барвника, це слово "фарба", інший "варна" - зберіг лише його друге значення: певної групи людей. У давніх аріїв було три барви (варни): біла - старшина, жреці-правителі, яких звали рахмани (брахмани); червоно-малинова - воїни (шатри, кшаттії); чорна - сіячі та скотарі (вайш`ї та шудри). Запорожці, як люди, які повністю присвятили себе священній війні за Україну, дотримувались звичаїв і символіки барви воїнів - зодягались у червоно-малиновий одяг і мали, крім мирного жовто-синього, бойовий, червоно-малиновий стяг; гетьман мав срібно-білий прапор, військово-магнатські формування - червоно-білий, а військово-народні - червоно-чорний. Оскільки гетьман у певних ситуаціях мав виступити то від старшини, то від козацтва, то від селян, а то й від усіх зразу - він мав бунчуки білого, червоного, та чорного кольорів. Біло-червоно-чорна символіка кольорів збереглася на Україні і до сьогоднішнього дня в традиції вишивати червоно-чорним по білому, що символізує єдність усіх груп (барв, варн) в одному народі. Однак, жоден з цих традиційних кольорів не став державною барвою в силу двох причин. Перша з них полягає в тому, що ця барва є спільною для десятків націй і народностей, які розвинулися з єдиної давньоарійської спільності, а друга - в тому, що за цими кольорами протягом тисячоліть, міцно установилася соціальна функція. В українців національною барвою стала інтегруюча релігійна синьо-жовта. Національна барва з`являється по всій Україні і, насамперед, у розписах церков та у церковних речах - ризах, фарбованій різьбі іконостасів. Ця барва оживає також у творах мистецтва - мініатюрах і прикрасах, у масовому виготовленні жовто-синіх тканин, у гербах українських земель. Так герб роду Богунів мав голубий щит із золотою підковою і золотим кавалерським хрестом. Звертає на себе увагу органічна близькість українців різних земель із національною синьо-жовтою барвою, яка виразно виявилася під час середньовіччя, коли почалась повсюдна фіксація та формалізація національної символіки. Як відомо, Київщина у цей період встановила гербом золотого тризуба на голубому полі, Галичина - золотого лева на голубому полі. Так на землях України узаконилась однакова національна барва. Збіг досить промовистий, якщо зважити, що ці землі на той час не були об`єднані в єдиній Український державі . Жовто-синя барва була настільки усвідомленою як національна українська, що узаконення Центральною Радою жовто-синього прапора як державного символу, не викликало жодного сумніву, що до правомірності цього акту. Сьогодні наш прапор майорить на вершинах Гімалаїв, Ельбрусу й Кіліманджаро, а жовто-синя барва, як Українська національна символіка, утвердилась на всіх материках планети. Гімн Що стосується національного гімну України, то ним став вірш визначного патріота і вченого, поета і громадського діяча Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна", написаний у 1862 році. Вперше вірш було надруковано у львівському журналі "Мета", 1863, № 4. Отримавши поширення на Західній Україні патріотичний вірш не пройшов повз увагу й релігійних діячів того часу. Один з них, отець Михайло (Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського пише музику до нього. Вперше надрукований у 1863, а з нотами - 1865 вперше почав використовуватись як державний гімн у 1917 році. 15 січня 1992 музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображання у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон "Про Державний гімн України" запропонований президентом Леонідом Кучмою. Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний гімн Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна". У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучатиме "Ще не вмерла України і слава, і воля".

Музичне,театральне і кіномистецтво в сучасній Україні

Розвивається театральне мистецтво. В Україні збереглася мережа державних театрів, які залишаються провідними і не зможуть у ринкових умовах виживати без підтримки бюджетного асигнування. У 90-х рр. були спроби створення комерційних репертуарних театрів, але вони виявилися невдалими. Натомість маємо зразки успішних антрепризних комерційних проектів, серед них - театральна компанія "Бенюк і Хостікоєв" (спектаклі "Синьйор з вищого світу", "Біла ворона", та ін.). Крім звичних для нашого театру жанрів з'являються нові - мюзикл ("Ех, мушкетери, мушкетери!", театр ім. І.Франка у Києві), рок-опера ("Біла ворона"), спектакль-перформанс з використанням технологій театру абсурду ("Не боюся сірого вовка", реж. А.Жолдак, актори Б.Ступка, А.Роговцева, Б.Бенюк, В.Спесівцева).

Сучасна українська популярна музика продовжує розвивати традиції народного мелосу та зарубіжної естради. Продовжують розвиватися рок-музика, поп-музика, джаз, бардівська пісня та ін. Далеко за межами України відомі популярні виконавці С.Ротару, В.Зінкевич, І.Попович, О.Білозір, А.Кудлай, Т.Повалій, О.Скрипка, С.Вакарчук, О.Пономарьов, І.Білик, А.Лорак, групи "ВВ", "Океан Ельзи" та ін.

У 1990-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу («Роксолана», режисер Бориса Небієрідзе, «Острів любові», режисер Олег Бійма).

На рубежі 2000-х р. низка українських акторів знімається у закордонних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу»(2001).

Історичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Впродовж 1990-х — першої половини 2000-х ним було знято такі фільми, як «Голод-33» (1991) про трагічну долю української родини часів Голодомору, «Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) і «Залізна сотня» (2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів та воїнів Української повстанської армії.

Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. початківець-постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі «Панорам» Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай № 9». 2003 року Україна висунула фільм«Мамай» Олеся Саніна на здобуття премії «Оскар». Проте фільм не потрапив до підсумкового списку номінантів.

У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм^[4].

Після 2004 знято декілька фільмів про Помаранчеву революцію^[5][6]. Її добу було висвітлено у декількох кінострічках, зокрема: «Помаранчеве небо» (2006, режисерОлександр Кірієнко), «Прорвемось!» (2006, режисер Іван Кравчишин), «Оранжлав» (2006, Алан Бадоєв). Фільм «Оранжлав» отримав приз за ліпшу режисуру на XV Міжнародному фестівалі «Кіношок» в Анапі (Росія).

У 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилеру «Штольня» (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук).^[7]

У 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами одноіменного твору Олександра Турчинова. Був висунутий від України на нагородження кінопремію «Оскар». Того ж року у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Ротердамі відбулася світова прем'єра Las Meninas (режисер Ігор Подольчак)^[8][9]. Фільм брав участь у 27-х міжнародних кінофестивалях, в 10 з них у конкурсній програмі^[10], в інших в офіційній селекції.

Серед фільмів з найбільшими бюджетами можна відзначити Сафо ($1,95 млн)^[11], Двоє і війна ($2 млн)^[12][13]

Сучасний літературний процес в україні