25 Б. Спіноза і його психологічне вчення про людину як цілісну істоту.

Спроби спростувати дуалізм Декарта почала когорта великих мислителів XVII ст. їхні пошуки були спрямовані на те, щоб затвердити єдність світобудови, покінчити з розривом тілесного, духовного, природи і свідомості. Одним з перших опонентів Декарта виступив голландський мислитель (Барух Бенедикт) Спіноза (1632-1677).

Спіноза народився в Амстердамі, там він одержав богословську освіту. Батьки готували його в рабини, але вже в школі у нього сформувалося критичне ставлення до догматичного тлумачення Біблії і Талмуда. По закінченні школи Спіноза почав вивчати точні науки, медицину і філософію. Великий вплив на нього зробили твори Декарта. Критика релігійних постулатів, а також недотримання багатьох релігійних обрядів призвели до розриву з єврейською громадою Амстердама: рада рабинів застосувала до Спінози крайню міру -проклін і відлучення від громади. Після цього Спіноза якийсь час викладав у латинській школі, а потім оселився в селі біля Лейдена, заробляючи собі на життя виготовленням оптичного скла. В ці роки ним були написані: «Принципи філософії Декарта» (1663), розроблений основний зміст його головної праці «Етика», що була видана після його смерті у 1677 р.

Спіноза учив, що існує єдина, вічна субстанція - Природа -з нескінченною безліччю атрибутів (невід'ємних властивостей). З них нашому обмеженому розуму відкриті тільки дві - довжина і мислення. Отже, безглуздо уявляти людину місцем зустрічі тілесної і духовної субстанцій, як це робив Декарт. Людина - цілісна тілесно-духовна істота. Переконання, що тіло рухається чи спочиває з волі душі, склалося через незнання того, до чого воно здатне саме по собі, «через одні тільки закони природи, розглянутої винятково як тілесну».

Цілісність людини не тільки пов'язує її духовну і тілесну сутності, але є основою пізнання навколишнього світу - доводив Спіноза.

Як і Декарт, він був переконаний у тім, що саме інтуїтивне знання є провідним, тому що інтуїція дає можливість проникати в сутність речей, пізнавати не окремі властивості предметів чи ситуацій, а загальні поняття. Інтуїція відкриває безмежні можливості самопізнання. Однак, пізнаючи себе, людина пізнає і навколишній світ, тому що закони душі і тіла однакові. Доводячи пізнаваність світу, Спіноза підкреслював, що порядок і зв'язок ідей такі самі, як і порядок, і зв'язок речей, тому що і ідея, і річ є різними боками однієї і тієї самої субстанції – Природи.

Ніхто з мислителів не усвідомив з такою гостротою, як Спіноза, що дуалізм Декарта корениться не стільки в зосередженості на пріоритеті душі (це століттями слугувало підставою незліченних релігійно-філософських доктрин), скільки в погляді на організм як машиноподібний пристрій. Тим самим механічний детермінізм, що визначив незабаром великі успіхи психології, обертався принципом, що обмежує можливості тіла в причинному поясненні психічних явищ.

Усі наступні концепції були поглинені переглядом декартової версії про свідомість як субстанцію, що є причиною самої себе («ка-уза суї»), про тотожність психіки і свідомості. Із пошуків Спінози виявлялося, що переглянути потрібно і версію про тіло (організм), для того щоб додати йому гідну роль у людському бутті.

Спроба побудувати психологічне вчення про людину як цілісну істоту була висвітлена в основній праці Спінози «Етика». Він поставив завдання пояснити усе велике різноманіття почуттів (афектів) як спонукальних сил людської поведінки, а також пояснити «геометричним способом», тобто з такою же невблаганною точністю і строгістю, з якою геометрія робить свої висновки про лінії і поверхні. На думку Декарта, потрібно не сміятися і плакати (саме так реагують люди на свої переживання), а розуміти. Адже геометр у своїх міркуваннях зовсім безпристрасний; так само варто відноситися і до людських пристрастей, пояснюючи, як вони виникають і зникають.

Таким чином, раціоналізм Спінози приводить не до заперечення емоцій, а до спроби їх пояснення. При цьому він пов'язує емоції з волею, говорячи, що поглинення пристрастями не дає людині можливості зрозуміти причини своєї поведінки, а тому вона невільна. У той саме час відмова від емоцій відкриває перед людиною межі її можливостей, показуючи, що залежить від її волі, а в чому вона не вільна, залежить від сформованих обставин. Саме це розуміння і є істинною свободою, тому що звільнитися від дії законів природи людина не може. Протиставляючи волю примусу, Спіноза дав своє визначення волі як пізнаної необхідності, відкриваючи нову сторінку в психологічних дослідженнях меж вольової активності людини.

Спіноза виділяв три головні сили, що правлять людьми і з яких можна вивести все різноманіття почуттів: потяг (він є «не що інше, як сама сутність людини»), радість і сум. Він доводив, що з цих фундаментальних афектів виводяться будь-які емоційні стани, причому радість збільшує здатність тіла до дії, тоді як сум її зменшує.

Цей висновок протистояв декартовій ідеї поділу почуттів на ті, що кореняться в житті організму, і суто інтелектуальні. Як приклад, Декарт у своєму останньому творі - листі шведській королеві Христині - пояснив сутність любові як почуття, що має дві форми: тілесну пристрасть без любові й інтелектуальну любов без пристрасті. Причинному поясненню піддається тільки перша, оскільки вона залежить від організму і біологічної механіки. Другу можна тільки зрозуміти й описати.

Тим самим Декарт зазначав, що наука неспроможна перед вищими і найбільш значимими проявами психічного життя особистості. Ця декартова дихотомія (поділ надвоє) привела у XX ст. до концепції «двох психологій» - пояснювальної, що апелює до причин, сполучених з функціями організму, і описової, яка вважає, що тіло ми пояснюємо, тоді як душу - розуміємо. Тому в суперечці Спінози з Декартом не слід вбачати лише історичний епізод, що давно втратив актуальність.

До детального вивчення цієї суперечки в XX ст. звернувся Л.С.Виготський, доводячи, що майбутнє за Спінозою. «У вченні Спінози, - писав він, - міститься і утворює його найглибше і внутрішнє ядро, саме те, чого немає в жодній із двох частин, на які розпалася сучасна психологія емоцій: єдність причинного пояснення і проблема життєвого значення людських пристрастей, єдність описової і пояснювальної психології почуттів. Спіноза тому пов'язаний із самою насущною, самою гострою проблемою сучасної психології емоцій. Проблеми Спінози чекають свого вирішення, без якого неможливий завтрашній день нашої психології»