44. Наука як феномен культури і об'єкт філософського дослідження. Специфіка і основні функції науки.

В загальному вигляді наука - це діяльність люд. з вироблення, систематиз-ї та перевірки знань. Наука зародилася в давнину. Передумови з’явилися на Др Сх.: Єгипет, Вавілон, Індія, Китай. Тут накопичув-ся та узаг-ся емпіричні знання про природу та суп-во, виникли зачатки астроном., матем., етики, логіки. Ці досягнення сприяли побудові теорем. системи в Др. Греції., де зявились мислителі, які нею спец. займалися, відмежувавшись від міфологічних та реліг. традицій.Хар-ку науки вперше було дано Аристотелем. Він створює науку як особл. форму знання – зн-я заради самого знання, в досяг-і його є вища мета людської діяльності. Становл-я н. вимагало поширення раціоналізації для опори на факти. В Новий час (16-17 ст.) відбувся поворот до мислення і наука відмежувалася від буденного знання. В істор. генезісі науки можна виділити три осн. періоди: 1) особистісно-світоглядна орієнтація науки: від її виникнення до Галілея і Ньютона. Основною метою наукової діяльності в соціальному плані було формування загального уявлення про світ і місце в ньому людини. 2) технологічна, матеріально виробнича орієнтація науки: починаючи з 17 ст. до сучасності. 3) орієнтація на розвиток інтелектуально творчого потенціалу особистості (сучасний етап).

Нині н. перетвор-ся в продуктивну силу, практична реаліз-я рез-в якої відбувається через її особистісне втілення. Для сучасної науки характерним є посилення взаємозв’язків між великою кількістю різноманітних галузей, інтегративних тенденцій у розвитку кожної з них. Важливим стимулом розвитку наук і їх інтеграції є практична суспільно-виробнича діяльність людини. Інтегративні тенденції породжуюються і потребами соціально-економічного характеру. Інтеграція передбачає установлення і посилення зв’язків між науками Філософія, з одного боку, узагальнює інтегративні тенденції в окремих науках, а з другого, виконуючи методологічні функції пізнання, здійснює як синтез знання в окремих наукових дисциплінах, так і "зовнішній" синтез між дисциплінами та їх основними підрозділами. Філософія, що є ядром таких інтегративно-загальнонаукових форм пізнання, як методологія, світогляд, наукова картина світу безпосередньо через них справляє великий вплив на зближення наук про природу і суспільство, на розвиток техніки. Розвиток будь-якої галузі наук має 4 фази: 1) латентна (починається з виникнення "зародкових" робіт); 2) розвитку ідей; 3) експлуатації ідей; 4) насичення: галузь вичерпує себе, і основні ідеї переходять у підручники. Наукова революція як закономірність розвитку науки має дві функції: 1) критична, руйнівна стосовно системи старих понять теорій, принципів і законів даної науки; 2) конструктивна, творча.

Можна виділити три основні складові блоки основ науки:

• ідеали та норми дослідження вираж. ціннісні та цільові установки н., відповідаючи на питання: для чого потрібні певні пізнавальні дії ; який тип продукту виступить результатом їх здійснення; яким способом можна його отримати ;

• наукову картину світу, яка складається в результаті синтезу знань різних галузей н. і містить загальні уявлення про світ, вироблені на відповідних стадіях історичного розвитку науки;

філософські основи – це філос. ідеї та принципи, які обґрунтовують як ідеали та норми н., так і змістовні уявлення наукової картини світу, а також забезпечують включення наук. знання в культутру.

В філ. існує проблема ідеалу науковості, серед ідеалів та норм н. виділяють:

а) власне пізнав. установки, які регулюють проце відтвор-я об’єкта в різин формах наук. знання;

б) соц. нормативи, які фіксують роль н. та її цінність для суп. життя на пев. етапі істроич. роз-ку, управляють процесом комунікації досдіників, віднош-ми наук. спільнот між собою та суп-вом.

Ці два аспекти ідеалів і норм науки відповідають 2-м аспектам її функц-я: як пізнав-ї діяльн-ті та як соц. інституту. В змісті б.-якого виду ідеалів та норм можна виділити 3 пов’язаних рівні: 1) представлений ознаками, які відрізняють науку від інших форм пізн-я; 2) зміст ідеалів та норм досчлідж-я, представлений історично-змінними установками, які х-ризують стиль мислення, що домінує ув науці на певному істор. етапі її розвитку; 3) конкретиз-я установок 2-го рівня стосовно специфіки предмет-ї області конкретної науки (матем., фізика, біологія, соціол.).

Вирішальне значення для правильного визначення шляхів подальшого розвитку науки мають філософський, особливо логіко-гносеологічний і соціологічний аспекти дослідження. З позицій логіко-гносеологічного підходу, наука розглядається як система знань. Наукове знання являє собою ідеальне утворення, специфічне духовне явище, необхідний компонент науки, без якого вона не існує як цілісність. Наука стає лише тоді справжньою наукою, коли здіснюється процес створення нового знання. Продуктом науки є нові знання. Соціологічний аналіз науки призводить до розуміння її як форми наукової діяльності, галузі духовного виробництва, певного соціального інституту. Наука - не лише сума знань, це система знань, що постійно розвиваються і одночасно є специфічним видом духовного виробництва. Наука як соціальний інститут являє собою організацію людей, що займаються науковою діяльністю і матеріальних засобів її здійснення у вигляді системи організацій і установ для виконання функцій свідомого і цілеспрямованного керування науковою діяльністю. Специфічні риси науки:

1. орієнтація на вивчення об’єктів, які можуть бути включені в діяльність (актуально або потенційно як можливі об’єкти майбутнього освоєння) – ідеалізовані об’єкти, що не зводяться до буденних.

2. дослідж-я об’єктів як таких, що підкоряються об’єктивним законам функціонування та розвитку;

3. Оперування певними засобами впливу на матер. світ: націленість на вивчення об’єктів, які потвор-ся в нинішній прак-ці, тобто таких, що можуть стати предметом масового практ. освоєння в майбутньому. Це розмежовує наукове та стихійно-емпірич. пізн-я та дозволяє вивести ряд конкретних визначень, що характеризують природу наук. дослідження. З розвитком н. пертвор-ся на цінність цивілізації, тому спосіб мисленні активно впливає на буденну свідомість. Н. має справу з особливим набором об’єктів реальності, як не можна звести до об’єктів буденного світу. Виробл-я спец. мови, придатної для їх опису, є необхід. умовою наук. дослідж-я. Вона проявляє зворот. зв’язок з буденною мовою, напр., „холодильник”, „електрика” раніше були специфіч. науковми термінам, а сьогодні – буденні.

4. Системність та обґрунтованість наукового знання (поряд із штуч. (спеціаліз-ю) мовою потребує спец. знарядь).

5. Методи пізнав-ї д-сті. Об’єкти буденної свідомості формуються в повсякденній практиці. Прийоми виділення та фіксації об’єкту в якості предмету пізнання не усвідомлюються суб’єктом ік специфічний метод пізн-я. В науці – саме виявлення об’єкту є трудомістким завданням. Заняття н. вимагає особливої підготовки суб’єкту, в ході якої засвоюються історично складені засоби наук. дослідж-я, оволодіння прийомами та методами оперування ними.

6. Наука формує специф. способи обґрунтування істинності знання – експерим. контроль за отриманим знанням, вивед-я одних знань з інших, істинність яких вже доведена.

7. Орієнтація на майбутнє.

8. Предметність та об’єктивність нукового знання.

9. Певна система цілісної орієнтації та умовних припущень, специфіч. для н. Вища її цінність – об’єктивна істина. Обґрунтування наук. знання забезпечує цілісність предметної області. Вона визначає стратегію наук. пошуку і значною мірою забезпечує включ-я його рез-в в культуру відповідної історичної епохи.

Критерії науковості 1. Відтворюванність; 2. Перевірка; 3. Проблемність; 4. Мобільність; 5. Критичність; 6. Практичність; 7. Імперсональність; 8. Системність.

Функції науки (І):1) практична - призначення науки не лише пояснювати світ, а й перетворювати його, ставати безпосередньо продуктивною силою суспільства; 2) гносеологічна - це означає, що чим вищий рівень розвитку науки, тим ширше можливості для подальшого пізнання дійсності. Пізнавальна й практична функції зумовлюютьодна одну і виступають в діалектичній єдності; 3) прогностична як основа управ-я суп. процесами, наукові знання допом. передбач. спрямованість розв. дійс-ті; 4) культурно-світоглядна функція - наука сприяє формуванню наукового світогляду.(ІІ): 1) світоглядна - пізнання сівту; 2) управлінська – управ-я власною д-стю для отримання певних результатів на основі занань про розвиток світу; 3) культуролог. – н. форм. не тільки ставл-я люд. до прир., але й до ін. люд. (с-во) на о-ві нов. знань про саму люд.

Предмет науки – оточуючий світ. Рівні пізн-я в науці: теорет. та емпірич. рівні дослідження та організ-ї знань:

• емпіричний (елементами є факти, що отримаються за допомогою спостережень та експериментів і констатують якісні та кількісні хар-ки об’єктів і явищ. Стійка повторюваність та зв’язки між емпірич. хар-ками виражаються за допомогою емпіричних законів, які часто мають імовірнісний характер. Представ.: емпіризм Гоббс, Локк.

• теоретичний передбачає відкриття законів, що дають можливість ідеалізованого опису та пояснення емпір. ситуацій, тобто пізнання сутності явищ. Формув-я теорет. рівня н. призводить до якісної зміни емпір. рівня. Організація теорет. рівня знань передбачає: 1) окремі теорет. моделі та закони; 2) розвинута теорія. Базується деяка узагальнена модель, що охоплює всі часткові випадки. Представники: раціоналісти: Декарт, Спіноза, Кант, Гегель. Методологія – вчення про методи наукового пізнання та перетворення дійсності, система способів та принципів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності, а також вчення про цю систему. Метод науки – система регулятивних принципів, перетворюючої, практичної або пізнавальної, теоретичної наукової діяльності. Загальним методом суч. наук. зн-я є діалект. особливі: спостереження, індукція, дедукція, аналогія, формаліз-я, математиз-я. Процес н. немислимий без широкого соц.-гуманітар. подходу, єдності наук. і гуманіст. ідеалів.Методи емпір. пізн-я.:1) состереж-я та опис; 2) вимірюв-я; 3) порівн-я; 4) експеримент.

Методи теор. пізн-я: 1) формаліз-я (побудова абстрак.-матем. моделей, що розкривають сут-ть процесів); 2) аксіомат. метод (спочатку задається набір вихід. положень, які не вимагають довед-я); 3) гіпотетико-дедукт. розгорт-я теорії (створ-ся гіпот. констр-я, що дедукт. розгорт-ся, утворюючи систему, яка згодом дослідно перевір-ся з метою конретиз-ї та уточн-я); 4) від абстракт. до конкрет. (вияв-ся головне віднош-я → поступове відстеж-я видозмін в різних умовах → відкриття нових зв’язків → сутність об’єкта вивч-я → теорія).

Форми розвитку наук. знань: проблема →гіпотеза → теорія. На відміну від знань, рез-т яких в принципі буває відомий наперед, наука дає приріст нового знання. Тому н. виступає як сила, що пост. революціонує інші види д-сті.

Критерії: Пізнання – вища форма відображения об’єктивної дійсності. Практика – чуттєво-предметна діяльність люд., їх вплив на конкрет. об’єкт з метою його пертвор-я потреб, що історич. склалися. Досвід – міра навиків та вмінь.

Наука як феномен культури: Н. увійшла в культуру як невід’ємна її частина. Крім тго, вона сприяє формуванню нової етики та естетики. В світі визнана цінність саме доказового міркування. Заняття н. формує ціннісне ставлення до світу. Застосування досягнень н. не є нейтральним ні в політич., ні в соц., еколог., моральному плані (наприкл., поряд з кожним наук. відкриттям розгорт-ся суп. дискусії: прийняти чи заборонити). Відповідальність несуть, насамперед, творці науки, хоча і вони вповні не можуть передбачити всіх наслідків.

Норми науки (за Р.Мертоном) базуються на системі основоположних цінностей – етика н.:

1. універсалізм – переконання в тому, що об’єкт вивч-я н. повюди протікає однаково та істинність наук. Стверджень має оцінюватися незалежно від віку, статті, авторитету тих, хто їх формулює. 2. загальність – наук. знання повинне вільно перетворюватися на загальне досягнення суп-ва. Той, хто його отримав вперше, невправі монопольно володіти ним. 3. бескорисність - первинним стимулом діяльності вченого є пошук істини, вільної від міркувань особистої вигоди (слави). Визнання та винагорода – можливий наслідок наук. досягнень, а не мета, в імя якої провод-ся дослідж-я. 4. організов. скептицизм – кожен вчений несе відповідальність за оцінку доброякісності того, що зроблено. Т.ч., в наук. діяльності однаково необхідні повага до роботи попередників та критичне ставл-я до їх рез-в.

Прогрес – не самоціль люд-ва, а засіб розвитку люд., покращення її матер. умов при бузумовній наявності духов. цінностей (понять свобода, справедливість, щастя). Проблеми майбутнього не можуть вирішуватися поза аналізом сучасних тенденцій розвитку н. та її перспектив. Незважаючи на існування антисцієнтиського руху, в цілому наука є одним з найвищих досягнень культури та цивіліз-ї.

Філософія науки.ПОППЕР (1902-1994) англ. заснов. шк. критического рационализма. Зробив спробу побудови логічної теорії правдоподібності, згідно якої макс. правдоподіб. буде теорія, що дає повне та вичерпне знання про світ: розвиток знання не є переходом від одного істинного до іншого, а як перехід від одних проблем до інших (більш глибоких). Механізм цього розв. – метод спроб та помилок – припущень та заперечень. Свій крит. рац-зм доповнив "теорією трьох сівтів" : 1 – фіз. об'єкти і стани, 2 - стан свідомості, вихідні філ. абстракції, що виникли в часи станов-я філ, 3 - об'єктивного змісту мислення з елем-ми: теорії, поет. роздуми, твори мист-ва.КУН висунув концеп. наук. револ. як зміни парадигм - способів постановки проблем і методів дослідження, які панують внауці відповідного історичного періоду.ФЕЙЕРАБЕНД Концеп. направлена на заперечення традиц. об'єднання науки з наявністю в ній особливого методу дії. Цінність науки – примарна, бо в суч. світі вона не відріз-ся від інших репресивних соц. інститутів, напр. держави, церкви. Для демокр. суп-ва, наука, що обмежує свободу її членів, є загрозою. Принижу. знач-я науки, Ф. надавав перевагу цінностям демократії. Дилема науковості філософії