60 .Основні напрями перебудови навчально –виховної роботи в школах України 1943-1945 рр.

Особливістю 1943-1945років були заходи щодо організаційно-педагогічного зміцнення школи, підвищення якості всієї навчально-виховної роботи, зміцнення дисципліни і порядку серед учнів. У 1943 роках відновлено навчання в багатьох регіонах України. 1943 – створення вечірніх шкіл для робітничої, а в 1944 –для сільської молоді. Розвиток системи заочної педагогічної освіти для підготовки вчителів. У ГРУДНІ 1943 РОКУ ПРИЙНЯТА ПОСТАНОВА ПРО ЗАПРОВАДЖЕННЯ НАВЧАННЯ З 7-РІЧНОГО ВІКУ, що ліквідувало розрив між дошкільними установами та початковою школою. Начальні програми були тими ж самими, що і в 1940-1941 рр, але були більш розширеними з історії і укр. літератури.

Вводилося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток в загальноосвітніх школах мало місце до 1954 р.. За роки війни з’явилися нові навчально-виховні заклади:

школи робітничої і селянської молоді,

суворовські і нахімовські військові училища

широкого розповсюдження набувають дитячі будинки для дітей-сиріт.

1944 року

було видано ряд постанов, за якими вводились: відмінена раніше 5-бальна система оцінювання успішності; обов’язкові випускні екзамени, нагородження золотою і срібною медалями учнів-відмінників, які закінчували школу.

61. Особливості роботи загальноосвітніх шкіл України в роки Великої Вітчизняної війни 1941 -1945 рр. Документи про перебудову начально виховної роботи в школах.

У роки війни 1941 —1945 радянське шкільництво в Україні спрямовувало зусилля передусім на збереження школи і перебудову її роботи відповідно до умов воєнного часу. Вже на початку війни було евакуйовано у східні райони дітей, вчителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні заклади разом зі студентами і викладачами. Партизани відкривали «лісові школи», що працювали в надзвичайно складних умовах. З визволенням території України від окупантів почалася відбудова шкіл. Здійснювалася вона в умовах розрухи, зростання кількості безпритульних дітей, відсутності вчительських кадрів, приміщень для занять.

Ще під час війни було ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва рішень: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток проіснувало до 1954 р.; зявилися нові типи навчально-виховних закладів школи робітничої і селянської молоді, суворовські та нахімовські училища; відкривалися дитячі будинки для дітей-сиріт; запроваджувалися обовязкові випускні екзамени, нагородження випускників-відмінників золотою і срібною медалями тощо.

Восени 1941 року в умовах окупації навчання відбувалося лише в деяких районах Чернігівської, Сумської, Донецької обл.. В Одесі та Севастополі заняття нерідко проводилися в бомбосховищах. Окупантами створювались так звані народні школи , метою яких було онімечення українського населення. Доступ до середньої освіти був обмежений. На початку окупації ще існували 7-річні школи, в яких викладання відбув. укр. мовою. Навчальний план передбачав такі оцінки : за релігію, укр., нім, мову історія, географія, лічба, геометрія, лічба і т.д. Значна кількість шкіл працювало у три зміни. Урок тривав 30-40 хв, перерва -5 хв. В програму включенні військово-оборонні теми, в історії і літературі велику увагу надавали патріотичному спрямуванню. 5-бальна система оцінювання знань. В 1943 -1944 роках відновлена робота шкіл, на звільнених, від окупантів територіях.

Документи:

28 вересня 1943р. вийшла постанова РНК УРСР «Про відновлення роботи шкіл УРСР у 194344 навчальному році на території , визволеній від німецьких окупантів. »

31 грудня 1943р. видано постанову «Про організаційний облік дітей і підлітків віком від 7 до 15 років і про порядок контролю за виконанням закону про загальне обов’язкове навчання »

Серпень 1943 р. прийнято «Правила для учнів» якими регламентувалися їхні обов’язки та норми поведінки в школі .

21 червня 1944 р. – «Про заходи щодо покращення якості навчання у школі».

62. Відбудова і розвиток школи і педагогіки України в 1945- 1958 р.

1945-1958 – розвиток освіти й педагогічної думки в період Великої Вітчизняної війни, відновлення і подальший розвиток народного господарства.

Першочерговою справою в повоєнний період — робота закладів освіти, науки і культури як невідємної складової нормалізації життя. Ще під час воєнних дій слідом за визвольною ходою військових частин розпочалася відбудова шкіл, вищих навчальних закладів, театрів, видавництв, культосвітніх закладів.

Увага приділялася закладам народної освіти. В Україні поширився рух за відбудову зруйнованих шкіл, спорудження нових методом народної відбудови. Якщо на кінець 194344 навчального року працювало лише 12802 початкові, семирічні та середні школи, де навчалось 1770 тис. учнів, то з визволенням усієї України на початок 194546 навчального року працювало вже 30512 шкіл, де навчалось 1851 тис. дітей.

Свідченням державної турботи про підвищення загальноосвітнього рівня населення є перехід у 1953 р. до обовязкової семирічної освіти та скасування в 1956 р. плати за навчання. Було відкрито вечірні школи робітничої та сільської молоді, яка не змогла здобути освіти в денній школі. Так, у 1948 р. в республіці без відриву від виробництва навчалося 185 тис. молодих працівників. У 1950—1951 pp. було 4896 шкіл робітничої та сільської молоді, де навчалось 343,3 тис. учнів.

Особливого значення набувала проблема педагогічних кадрів. У 194546 навчальному році у школах працювало лише 182 тис. вчителів при потребі 245 тис., причому понад 40 о з них взагалі не мали педагогічної освіти. Основною базою підготовки вчителів у повоєнні роки були учительські інститути, а після 1950 р. — педагогічні, які готували вчителів для 5—10-х класів, і педагогічні училища — для початкових. Було створено також спеціальні педагогічні класи при 177 середніх школах республіки, які за перші 5 повоєнних років підготували 2,6 тис. учителів. У результаті вжитих заходів кількість учителів у республіці з року в рік збільшувалася. Вже на початок 1950 р. у загальноосвітніх школах працювало 291,3 тис. вчителів, а в 1960 р. — близько 408 тис. У 50-х роках педагогічні кадри готувались в 7 університетах, 36 педагогічних інститутах, 43 педучилищах. З 1956 р. вони почали готувати вчителів широкого профілю, які могли викладати не лише основні, а й споріднені дисципліни.

Багато уваги приділялося підвищенню професійної кваліфікації, це завдання реалізували республіканський Інститут підвищення кваліфікації керівних працівників народної освіти та обласні інститути удосконалення вчителів.

На кінець 194344 навчального року було здійснено реевакуацію вузів. На час визволення України від ворога, тобто ужовтні 1944р., двері відчинили 113 вузів і 455 технікумів, у яких на стаціонарі навчались 101 тис. студентів і 96 тис. учнів. Крім відбудованих вузів, які працювали до війни, було створено 16 нових вищих навчальних закладів.

У повоєнний час формувалась освітня система в Західній Україні. До початку 50-х років у Західну Україну було направлено понад 35 тис. учителів із Східної України. Галичина, Волинь і Буковина мали найвищий відсоток українських шкіл — понад 93 %. У 1946—1947 pp. тут було створено 22 вузи, серед них Ужгородський університет, медінститути Чернівецький, Івано-Франківський та ін. У 24 вузах Західної України в 1950 р. навчалося понад 30 тис. студентів.

У період 1950—1959 pp. кількість студентів в Україні збільшилася з 201,9 до 643,8 тис. Було здійснено укрупнення вузів, у результаті зі 160 їх стало 140, що сприяло консолідації науково-педагогічних сил, зміцненню вузівських кафедр, ефективному використанню коштів. У 195859 навчальному році працювало 50 вечірніх та 194 заочних відділення при стаціонарних вузах, один вечірній та один заочний вузи. У них без відриву від виробництва навчалося 168,5 тис. студентів. Це майже у чотири рази більше, ніж у 195051 навчальному році.

Здійснювалась підготовка науково-педагогічних кадрів для вузів. У вищій школі України в 1958 р. працювало 805 докторів і 8103 кандидатів наук. З кожним роком збільшувалася кількість викладачів вузів, які брали участь у науково-дослідній роботі кафедр.