16. Педагогічні погляди стародавніх грецьких і римських філософів Сократа, Платона, Арістотеля, Демокріта, Квінтіліана.

Сократ (469-390рр. До н.е.) – філософ-ідеаліст. Він заперечував пізнання світу і природи через їх ніби недоступність людського розуму, намагався доводити, що люди можуть пізнати лише самих себе. Оскільки людина може і повинна пізнавати тільки саму себе, зазначав Сократ, вона є мірило всіх речей, а найвищою її доброчесністю є знання і мудрість.

Сократ негативно ставився до вивчення природи (“дерева ще нікого не навчили, як треба жити”) виходячи із своєї ідеї самопізнання, він розробив еврістичний метод навчання: вчитель повинен доводити хибність уявлень, що їх мають учні, а потім підводити до правильного розуміння істини. Цей метод навчання (еврістична бесіда, сократичний метод навчання), на його думку розвиває мислення, сприяє розумовому розвиткові учня. Таким методом Сократ навчав своїх учнів – дітей і молодь, яких збирав у храмах, на майданах і в парках. Пізніше його метод навчання – еврістична бесіда широко використовувалась в різних школах.

Платон (427-347рр. до н.е.) – учень Сократа був одним з засновників філософського напрямку об’єктивного ідеалізму.

Світ, на його думку, поділяється на потойбічний, вічний світ ідей, царство добра і світла, і на перехідний світ уявлень, де немає нічого постійного і зрівноваженого. Виходячи з позицій релятивізму (відносний, заперечує можливість пізнання світу). Платон заперечувач пізнання світу, вважав що знання людини суб’єктивні і відносні. Пізнання, на його думку є пригадування людиною ідей їх світу, в якому колись перебувала її душа, про які вона забула. Будучи вироазником ідеології афінської аристократії, Платон своїм вченням про суспільство і державу намагався обґрунтувати необхідність створення такої аристократичної держави, в якій існували б філософи (правителі держави), воїни (охоронці держави), ремісники, хлібороби і раби, які мусять тільки працювати.

У творах “Держава” і “Закон” Платон, використавши досвід спартанської та афінськоїх системи виховання, накреслив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі.

Він намагався поєднати спартанську і афінську системи виховання, накреслив проект нової системи виховання. Діти 3-6-річного віку повинні, на його думку, здобувати виховання на майданчиках при храмах, де жінки виховательки, призначені державою, розвивають їх через ігри, казки, бесіди тощо.

Діти 7-12-річного віку (хлопчики і дівчатка) повинні відвідувати державні школи, в яких їх навчатимуть читання, письма, лічби, музики і співів. Для підлітків 12-16 років необхідно відкрити школи-палестри, а для юнаків 16-18 років гімназії. Молодь 18-20 років повинна проходити військову службу в школі ефебів. А най здібніша молодь від 20 до 30 років може здобувати вищу освіту.

Вивчаючи філософію, астрономію, арифметику, музику, геометрію вони будуть готуватися до виконання важливих доручень у державі. Люди віку від 30 до 35 років, най здібніші і най освіченіші, можуть продовжувати удосконалювати свою освіту щоб стати потім керівником держави. Після 50 років вони звільняються від керівництва державою і можуть далі самовдосконалюватись. Велику увагу Платон приділяв фізичному вихованню дітей та молоді, серед них і жіночої статі засобами різних систем гімнастичних вправ.

Платон з презирством ставився до фізичної праці, вважаючи, що для дітей рабовласників трудове виховання непотрібно.

Аристотель (384-322рр. до н.е.) – учень Платона, видатний філософ і вчений Стародавньої Греції, автор багатьох творів з філософії, політики, етики, естетики, природознавства.

Хоч філософська система Аристотеля в цілому ідеалістична, проте вона насичена елементами діалектики і включає деякі елементи діалектики і матеріалізму. Він вважав світ ідей і світ речей єдиним, твердив, що ідеї не можна відокремити від речей, що кожна річ має суть і форму, життя є процесом розвитку, що в основі пізнання людини лежить її чуттєвий досвід. Аристотель доводив, що природа дала людині лише задаток здібностей, який має можливість удосконалюватись у процесі навчання і виховання. На думку Аристотеля, людина має тіло і душу, але вони існують неподільно, як матерія і форма. Душа людини має три частини: рослинну, що виявляється в харчуванні та розмноженні, тваринну, або вольову, що виявляється в відчуттях і бажаннях, розумова, що виявляється у мисленні і пізнанні.

Відповідно до трьох частин душі має бути і три частини виховання: фізична, моральна і розумова. мета виховання людини повинна полягати в тому, щоб розвивати вищі сторони душі – розумову і вольову. Відстоюючи принцип (однакового) тотожного виховання в державі, заявляючи, що ніякої користі не дадуть найкращі закони, якщо громадяни не будуть їх привчені до державного порядку, якщо вони не будуть виховані в його дусі, Аристотель все ж заперечував необхідність виховання дітей рабів. Він вважав необхідно створювати державні школи, в яких би всі діти, але тільки рабовласників, здобували однакове виховання.

Аристотелю належить перша спроба встановити вікову періодизацію: І період – від народження до 7 років; ІІ період – від семи до 14 років (початку статевої зрілості); ІІІ період – від 14 років до 21 року.

До 7 років дітей слід виховувати дома, в сім’ї, де батьки повинні загартовувати організм дитини, створювати режим, виховувати засобами гри, казки, пісні, музики, бесід. Аристотель був проти спілкування дітей аристократів з рабами, бо під їх впливом у них начеб то можуть виробитись рабські звички.

Діти і підлітки віком від 7 до 14 років повинні відвідувати державні школи, в яких будуть займатись фізичними вправами, вчитися читати, писати, рахувати, вчитися музиці. Підлітки і юнаки віком від 14 до 21 року повинні здобувати в школах середню освіту, яка включає знання літератури, історії, філософії, математики, астрономії, музики. для жінок програму навчання обмежував. Він негативно ставився до спартанської системи виховання, яка на його думку, ігнорувала гармонійний розвиток людини. Великого значення Аристотель надавав сімейному вихованню, негативно ставивсь до переобтяження дітей в сім’ї різними видами занять. Виховання, на його думку, повинно враховувати вікові і психологічні особливості дітей, розвивати їх діяльність.

Демокрит (460-370рр. до н.е.) – видатний представник античного матеріалізму, який створив атомістичну теорію, визнавав можливість пізнання світу. Він вважав, що людина в своєму житті повинна виходити з того, що є в навколишній природі.

Уявлення про богів, на думку Демокрита, це продукт неуцтва і страху перед грізними явищами природи. В пізнанні світу потрібно спиратись на пізнання законів природи, які знищують всякі забобони, марновірство.

Демокрит відстоював принцип природовідповідності виховання, гармонійний розвиток людини, великого значення надавав трудовому вихованню дітей, моральним вправам в їх поведінці. Він вважав, що мета виховання – підготувати молодь до реального життя на землі.

Філософські ідеї Демокрита вплинули на розвиток педагогічної думки в античному світі, зокрема в галузі морального виховання. Нажаль багато творів Демокрита до нашого часу не збереглось.

Квінтіліан (35-92рр. н.е.) – видатний римський педагог, був учителем у школі риторів, автор твору “Про виховання оратора”, добре знав грецьку і римську системи освіти і виховання. Квінтіліан вважав, що всі діти мають здібності до навчання, яке потрібно починати з раннього віку, причому краще навчати дітей у школі, ніж дома. Навчання, на його думку, повинно чергуватись з їх відпочинком та грою. Надаючи великого значення розвитку мови дітей, він вимагав, що усі, хто їх виховують (годувальниці, няні, педагоги і батьки), добре знали мову. Значне місце у вихованні дітей він надавав музиці в естетичному вихованні.

Квінтіліан зробив деяку спробу визначити дидактичні принципи навчання, він радив одночасно вивчати декілька предметів (мову, письмо, музику, геометрію та ін.), але у вивченні має бути система. Щоб знання учнів були міцні, зазначав він потрібна певна система вправ і повторень. Великі вимоги він ставив до вчителів, які в усьому повинні бути прикладом для учнів, вміло користуватися своїм голосом, рухами, бути гуманним і знати міру як у покаранні, так і в заохочуванні учнів.

Квінтіліан прагнув підсумувати і теоретично обґрунтувати досвід роботи шкіл і вчителів античного світу. Його педагогічні і твори мали вплив на розвиток педагогічної думки в епоху Відродження.

І так, розклад рабовласницького ладу, що почався з ІІІст н.е., привів до занепаду педагогічної думки в останні століття існування Стародавнього Риму, занепаду її також сприяло поширення влади церкви, яка особливо зміцнила своє становище у феодальному ладі.