9.Етика китаю

Конфуціанство, засноване Кун-Фу-цзі (551—479 рр. до н. є.) (латинізована версія імені -— Конфуцій) і поширене його учнями, було китайською державною програмою. її можна охарактеризувати як нормативну програму достойного життя окремої людини та узгодженого життя всіх у суспільстві.

Головне місце в етиці Конфуція займає поняття «жень» («гуманність») -— моральний принцип, який потребує покори підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до батьків і старших за віком. Існували п'ять великих і незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мркність, дотримання яких було одночасно нормою для всіх і, з іншого боку, слугувало соціально-політичній верхівці. Це сприяло запобіганню соціальним вибухам, утримувало у слухняності підлеглих. Дотримування моральних норм у розумних межах спричинює доброчинність і глибоку повагу до себе та інших, на це здатні лише обрані та повноцінні особистості, так звані «ідеальні люди». Такі ідеальні особистості, по-перше, «не роблять іншим того, чого собі не бажають» (у європейській культурній традиції цей принцип отримав назву «золотого правила моральності»); по-друге, роблять так, як потребують етикет, лад та їх власний соціальний стан; по-третє, прямують до знань, розуміють Дао як шлях благородства та духовної досконалості (творча сила Дао — що розуміється, як моральна сила, надана людині).

8.Етика давньої індії

Буддизм, заснований Сіддхарпіхой Таутамой (близько 583—483 рр. до н. є.), який після пустельництва отримав ім'я Будда («Просвітлений»), є етичною спадщиною культури Давньої Індії.

Центром вчення Будди є чотири благородні істини, згідно з якими, по-перше, життя у його багатьох проявах є страждання; по-друге, причина страждань — людські бажання і пристрасті (жадоба до життя); по-третє, знищення причин страждання криється у знищенні цієї жадоби життя. Четверта буддійська істина — відмова від життя, присвяченого чуттєвим радощам, прагнення життя аскетичного, сповненого самокатування. Людина, яка слідує всім чотирьом благородним істинам, є святою і наближається до кінцевої мети — нірвани (вгасання), яка розуміється не як загибель, а як вихід з кругообігу перероджень у стан блаженства, де не діють закони карми, де свята суть людини споглядає за всім без душевного болю.

Буддійські етико-філософські погляди можуть бути зрозумілими як універсальна схема дій людини, що морально вдосконалюється. Моральне вдосконалення, за буддійським вченням, можна витлумачити як рух від індивідуально-осо-бистісної певності до абсолютно безособистісного начала. Метою морального самовдосконалення є досягнення людиною такого стану, в якому повністю долаються ворожнеча і чуттєва прихильність до світу і який реалізується в однаково доброзичливому ставленні до всіх живих істот.

10. Етичні вчення античної епохи

Першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика, була натурфілософія, яка вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе сущє, а з чого це сушє вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр — VI ст. до н. є.), Геракліт, елєати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокріт.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу (мілетська школа), в яких Космос вважався живим, мав розум і душу і розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апей-роном.

Моральний канон запроваджений Гомером, Гессіодом, та сімома мудрецями такі риси як: помірніть, мудрість, справедливість, мужність. Ці риси в історії культури закріплюються під назвою «4 доброчинності античності».

1. Натурфілософія. 1.1 Анаксімандр. Філософи натуралісти виокремили 4 начали всього сущого – 4 стихії: земля, вода, вогонь, повітря. Проте, Анаксімандр говорив, що началом всього є апейрон, який переходить з однієї форми в іншу.

1.2 Геракліт вважав, що орієнтуватись потрібно не на масу народу, а на окремих найкращих людей. Він сформулював корінні проблеми етики: відносини належного та сущого. 1.3 демокріт вважав, що в основі всесвіту лежить єдиний, неподільний атом, демокріт є автором роботи «про Евтимію» (« про гарний стан духу»). Він проповідує правидний спосіб життя коли душа досягає блаженного стану – евтикії. Він вважав, що блага приносять найвищу користь тоді, коли вони зустрічаються дуже рідко.