43.Проблема добра за арістотелем

Арістотель вважав, що благо і добро певною мірою обмежені. Правильний вчинок здійснюють єдиним шляхом, тому це зробити важко, а помилитися — легко. Таких помилкових шляхів безліч, ось чому досконалі люди одноманітні, а погані — багатоманітні.

Для досягнення моральних цілей необхідно поєднувати мислительні й етичні доброчесності, тому що лише осмислені прагнення стають моральними. І, навпаки, правильна думка перестає бути благим наміром, якщо поєднується з прагненням.

На відміну від Сократа Арістотель не зводив моральність до знань, проте його етика теж раціоналістична, оскільки критерієм моралі він вважав поєднану зі здоровим глуздом практичність. Її Арістотель трактував як правильну і розумно набуту душевну властивість, яка стосується людського блага (добра) і зла, тому в життєвих справах перевагу слід надавати людині практичній. Однак практичність пов'язана з частковим, мінливим, іноді навіть з випадковим, через те її не вважають найвищою чеснотою. Найвищим є необхідне, пізнати яке здатна мудрість, що уособлює найважливіше знання. Проте у практичному житті це найважливіше безпосередньо не виявляється, саме тому мудреці не можуть керувати державою (цим твердженням Арістотель заперечує Платонові). Пізнаючи істину і вивчаючи необхідне, вони дуже далекі від часткового і мінливого.

44.Поняття морального добра

«Добро» є одним із найзагальніших понять моралі й категорією етики.

Зміст категорії «добро» іноді ототожнюють із сутністю моралі взагалі, хоча більшість учених розглядає добро як морально-позитивне начало, зло — як морально-негативне, а саму етику — як учення про добро і зло.

Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв´язку з ідеалом суспільства і особистості. Добро слід розглядати як процес, якому властиві такі стадії розвитку: ідея добра (добро в собі); добро як стан самосвідомості людини; добро як спосіб буття людини (високоморальна діяльність і поведінка та відповідні моральні якості особистості, тобто доброчесність); матеріальна і духовна культура людства, в якій акумулюється і нагромаджується потенціал добра (власне культура, культура у вузькому розумінні, оскільки до культури в її найзагальнішому розумінні належить усе створене людством, тобто неприродне, зокрема й те, що називають дикістю, варварством, безкультур´ям, злом).

Добро моральне стосуєтся лише людини, поскільки поняття моралі для тварин та інших нижчих істот є відсутнім. Лише людина може любити моральне добро. Лише людина розуміє цю природню правду що небхідно чинити добро і уникати зла. Уява тварини може бути витренувана і постійно вдосконалюватися у своєму порядку але вона ніколи не зуміє збагнути цю істину.

Всі люди, навіть ті які сумніваються в існуванні Бога, усвідомлюють, що людина повинна робити добро і уникати зла. Зрозуміти це досить поняття добра і розрінити поміж:

• чуттєвими добрами

• добром яке є корисним в зв'язку з якоюсь метою

• чеснотне моральне добро (bonum honestum), яке добром самим по собі незалежно від насолоди чи користі яке воно може надати.

В цьму сенсі, чеснота є доброю, така як терпеливість, відвага, справедливість. Що справедливість є духовним добром а не чуттєвим — очевидно кожному. Навіть коли це означатиме якусь смерть для нас, ми зобовязані чинити справедливість, особливо тоді коли несправедливість є глибокою.