57. Розкажіть про рух «шістдесятників» в Радянській Україні, визначте його роль в українському державотворенні.

«Відлига» породила таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво – рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала центром духовної опозиції режиму в Україні. Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників В. Мороз підкреслював: «То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з найважливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях... які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні моральному... Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар’єру, дивитись, як твій нарід російщать, – це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна». Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». З позицій «розширеного трактування соціалістичного реалізму» автор розглядав право націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття «націоналізм поневоленої нації» позитивний зміст. Саме цю працю Б. Антоненко-Давидович назвав референдумом покоління. В системі розповсюдження самвидаву головними були два центри: Київ (тут активно діяли І. Світличний, В. Чорновіл, Є. Пронюк) та Львів (М. і Б. Горині, І. Гельта ін.). Саме тут писалися й передруковувалися самвидавчі статті, саме звідси вони розповсюджувались у містах України. Це були головні осередки духовної опозиції та інакодумства. В цьому ж середовищі виношувалась ідея організації опозиційного руху. 1964 р. з’явилися анонімні тези «Стан і завдання українського визвольного руху», в яких ішлося про колоніальне становище України у складі СРСР, ставилися завдання організувати в Україні визвольний рух, котрий мав би діяти легальними й нелегальними «революційно-демократичними» методами. Частина шістдесятників стояла на порозі формування політичної опозиції.

58. Розкажіть про особливості науково-технічної революції в срср і урср у 1960–1980-ті рр.

З другої половини 50-х рр. ХХ ст. у світі розгорнулася науково-технічна революція, головні напрями якої – комплексна автоматизація виробництва, вдосконалення контролю і управління виробництвом, відкриття і використання нових видів енергії, застосування нових конструкційних матеріалів. Розширилася спеціалізація наук, що зумовило їхню подальшу диференціацію та появу нових галузей знань.

Бурхливий розвиток світової НТР поставив перед ученими УРСР складні завдання. у республіці велися дослідження з низки ключових, визначальних напрямків науково-технічного прогресу. 1964 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР було створено найбільший на той час у світі прискорювач електронів у 2 млрд. електронвольт. Розширилася пошукова діяльність з фізики твердого тіла, матеріалознавства, астрофізики тощо.

УРСР стала одним з центрів розвитку кібернетики. За цикл праць із теорії цифрових автоматів академік В. Глушкова 1964 р. було удостоєно Ленінської премії. Українські вчені й інженери спроектували і створили цифрову машину «Київ» (1960), першу в СРСР машину управління широкого профілю «Дніпро» (1961), машини «Промінь» (1962), «Мир» (1964) та ін. Колектив українського Науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР 1961 р. одержав перші штучні алмази.

Світове визнання одержали дослідження українських представників точних наук. Серед них – нові методи квантової теорії поля і статичної фізики, які наприкінці 50-х рр. ХХ ст. розробив академік М. Боголюбов. Це дало можливість обгрунтувати теорію надтекучості й надпровідності.

Науково-дослідні установи АН УРСР, галузеві інститути хімічного профілю, а також кафедри вузів республіки зробили значний внесок у розвиток фізичної хімії, зокрема хімії ізотопів, кінетики, електрохімії, каталізу. В УРСР почала розвиватися порівняно молода на той час галузь хімічної науки – хімія високомолекулярних сполук. Такі високомолекулярні сполукі, як пластичні маси, синтетичний каучук, штучне волокно, різні лаки, почали широко використовуватися у виробництві. Зокрема, пластичні маси, що відрізняються малою питомою вагою, високою механічною міцністю, високими ізоляційними властивостями, почали широко використовуватись як замінники кольорових металів у авіапромисловості, автомобілебудуванні, електропромисловості та приладобудуванні.

У 60–80-х рр. ХХ ст. щорічно на науку асигнувалися десятки мільярдів карбованців. Основним науковим центром залишалася республіканська Академія наук. Згідно зі статутом 1963 р. вона підпорядковувалася Раді міністірів УРСР та Президії АН СРСР. Наукові дослідження велися в академічних установах, установах відомчого підпорядкування та вищих навчальних закладах.

1965 р. управління всією наукою було централізовано під керівництвом Державного комітету науки й техніки. В Україні виникли і регіональні центри управління наукою. Того ж 1965 р. було створено Донецький науковий центр у складі 4 установ АН УРСР і Донецького університету, 1971 р. – мережа центрів: Південно-Східний (Харків), Придніпровський (Дніпропетровськ), Південний (Одеса) і Західний (Львів). Створення наукових центрів сприяло зростанню потенціалу вузівської науки і її орієнтації на вирішення регіональних проблем.

У 1970-ті рр. республіканська Академія наук складалася з трьох секцій, що об’єднували 9 відділів. У подальшому було створено ще три відділення. Основні напрями дослідження визначали секції фізико-технічних і математичних наук та секція хіміко-технологічних наук. В установах Академії наук неухильно зростала кількість науковців. Якщо 1960 р. їх налічувалося 3,6 тис., то 1985 р. – 15,3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за той час у 5,5 раза. Значно підвищився науковий потенціал вузів – більш ніж половину всіх наукових працівників республіки було зосереджено у вузах.

Останнє не могло не позначитися на ефективності наукових розробок. Відкриття, які не мали аналогів у світі, зробили вчені-математики. Головною організацією в СРСР зі створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики, на чолі з академіком В. Глушковим, а потім академіком В. Михалевичем. З 1966 р. у розпорядженні українських учених-фізиків для перебував найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів.

У 70-ті рр. ХХ ст. однією з головних проблем, яку вирішували вчені Академії наук України, було скорочення термінів розв’язання проблеми в лабораторії і застосування досягнень на практиці. Академічний інститут перетворювався на науково-технічний комплекс із замкнутим циклом: науковий заклад – конструкторське бюро – експериментальне виробництво – дослідний завод, що давало науковій продукції можливість одразу перетворюватися на серії готових приладів і конструкцій.

У серпні 1971 р. в Україні вперше було створено науково-виробничий комплекс у складі Інституту проблем матеріалознавства, окремого конструкторсько-технологічного бюро цього інституту і Броварського заводу порошкової металургії. В середині 1970-х рр. в академії існувало вже 23 таких організації.

Однією з головних проблем, які розв’язували вчені республіки в цей період, було створення якісно нових матеріалів із заданими властивостями. Принципово нову технологію виготовлення залізного та сталевого порошків і металокерамічних виробів з них розробив Інститут проблем матеріалознавства. На початок 1970-х рр. науковці інституту впровадили в промислове виробництво понад 100 винаходів.

Інститут кібернетики вів багато спільних розробок з галузевими нуково-дослідними інститутами та великими підприємствами. Створення і впровадження у виробництво автоматизованих систем управління (АСУ) було одним з головних завдань, над якими тоді працював цей інститут. Основою для створення типового проекту АСУ підприємствам масового і великосерійного виробництва стала система «Львів», котру інститут розробив спільно з Львівським телевізорним заводом.

Значні наукові сили було зосереджено у вищих навчальних закладах України. Вчені вузів, проводячи фундаментальні дослідження, багато уваги приділяли поєднанню наукової творчості з потребами виробництва. Вони розв’язували завдання, пов’язані зі створенням і вдосконаленням нових машин, апаратів, приладів, технологічних процесів. Лише 1970 р. вчені вузів України одержали 1059 авторських свідоцтв. Зокрема, Харківський політехнічний інститут виконував науково-дослідні роботи більш ніж для 300 підприємств країни. Важливі технічні вироби спроектували і впровадили у виробництво науковці Київського, Одеського, Львівського політехнічних інститутів. На 1970 р. сума, одержана від впровадження результатів наукових досліджень учених вузів України у виробництво, в 3,3 раза перевищувала витрати на них.