54. Проаналізуйте особливості й наслідки економічних реформ у Радянській Україні наприкінці 1950-х – у першій половині 1960-х pp.

Прийшовши до влади в 1953 р., М. Хрущов робить спробу усунути недоліки в системі управління в таких напрямках:

1) підвищення ролі й розширення прав союзних республік у різних сферах життя;

2) запровадження нового порядку планування, який обмежував число директивних показників з центру;

3) розширення прав і самостійності підприємств;

4) скорочення управлінського апарату, звітності.

Протягом 1954–1956 рр. у відання союзних республік було передано підприємства та організації цілих галузей народного господарства, зокрема харчової, заготівельної, легкої, текстильної, рибної, тощо. Всього 15 тис. підприємств.

Ці заходи підвищили ефективність виробництва, однак в управлінській системі, як і раніше, переважали елементи керівництва по вертикалі, що в підсумку гальмувало комплексний розвиток республік і регіонів.

55. Розкажіть про особливості соціальної політики в Україні за часів перебування при владі Микити Хрущова.

Незаперечним досягненням доби М. Хрущова була соціальна політика майже в усіх сферах суспільного життя.

У березні 1956 р. радянський уряд скоротив тривалість робочого дня на дві години в передвихідні та передсвяткові дні. Було збільшено тривалість відпусток, пов’язаних з вагітністю і пологами (з 77 до 112 календарних днів). У квітні скасовано закон 1940 р., що «прив’язував» робітників до підприємств, на яких вони працювали. Тепер працівники мали право змінювати місце роботи, за два тижні попередивши адміністрацію про свій намір. Становище селян, однак, залишалося незмінним: не маючи паспортів, вони не могли залишити свій колгосп або радгосп. Скасовувалася плата за навчання в старших класах середніх шкіл та вищих навчальних закладах.

У липні 1956 р. було прийнято закон про державні пенсії, згідно з яким значно збільшився розмір мінімальних пенсій і обмежилися розміри високих. Пенсійний вік знижувався до 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Середній розмір пенсій збільшився майже вдвічі.

Державна система соціального забезпечення колгоспників почала діяти тільки з липня 1964 р. і була менш радикальною. Право на пенсію отримали колгоспники: чоловіки – від 65 років (якщо мали стаж роботи не менше за 25 років) і жінки – від 60 років (стаж роботи – від 20 років). Мінімальні розміри пенсій для колгоспників були зовсім мізерні. І все-таки це був істотний крок уперед порівняно зі становищем, що існувало до того часу.

У вересні 1956 р. уряд видав постанову про підвищення в середньому на третину заробітної плати малооплачуваним робітникам і службовцям, підвищувався неоподатковуваний мінімум заробітної плати.

В липні 1957 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про розвиток житлового будівництва в СРСР». У ній ставилося завдання надати кожній сім’ї окрему квартиру. Понад 3 млн. квартир, споруджених у містах і робітничих селищах України за десять років, істотно пом’якшили житлову проблему.

56. Розкажіть про дисидентський рух у Радянській Україні у 1960–1980-ті рр., визначте його значення у контексті українського державотворення.

З поліпшенням внутрішньополітичного клімату за часів «відлиги» в Україні розпочинається новий етап національно-визвольної боротьби. Його зовнішніми збудниками були деколонізація 50–60-х pp., антикомуністичні виступи в новостворених країнах «народної демократії» (Угорщина, Чехословаччина, Польща та НДР), а також активний правозахисний рух, спричинений прийняттям у 1948 році загальної Декларації прав людини. Внутрішніми чинниками розгортання опозиційного руху в Україні стали: монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки, постійні утиски та обмеження національного й культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація українського населення республіки.

В цих умовах поряд з панівним культурництвом шістдесятників починає розгортатися інший різновид опозиційного руху, який згодом назвуть дисидентським.

Провідними в середовищі українського дисидентства були два питання. Одне торкалося прав нації, а друге – прав людини. Ці два поняття не розривалися, не протиставлялися, а розглядалися в органічному єднанні.

Щодо соціально-політичного аспекту, то нова генерація національно-патріотичних сил і далі відстоювала властиві українській ментальності демократичні й правові традиції.

У березні 1953 р. партійно-державне керівництво України дізналося про існування у Львові Українського революційного центру (УРЦ), який підготував низку антирадянських документів. Вони друкувалися на машинці й надсилалися до сільських рад, колгоспів і навчальних закладів західної України. В них піддавався різкій критиці сталінський диктаторський режим, звинувачений у смертях мільйонів українців.

У «Маніфесті Українського революційного центру» визначалися тридцять три «принципи свободи», зокрема висувалися вимоги запровадити демократичну систему, суверенітет України, встановити державні кордони нації в її етнографічних межах, свободу організації й діяльності різних політичних партій. Автори маніфесту обґрунтували право на вільну критику владних структур, пропонували висувати кандидатів на високі урядові посади. УРЦ наголошував, що основним принципом його програми є воля народу.

Оформлення ідеології дисиденства пов’язане з 1955 р., коли українські політв’язні мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. У ньому узагальнювалися головні вимоги українського дисидентства, висловлювався рішучий протест проти дискримінації всього українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України в складі СРСР.

На хвилі боротьби зі сталінізмом і тоталітаризмом в Україні з початку 60-х рр. формується й згуртовується нове покоління молодих літераторів і митців – так званих «шістдесятників». Ця молода генерація української інтелігенції протестувала проти фальшу, помпезності, заідеологізованості в зображенні дійсності, задушливої атмосфери в суспільстві, боролася за відродження рідної мови й культури, національної самосвідомості й людської гідності.

Одним з перших осередків українських «шістдесятників» став Клуб творчої молоді в Києві, що виник під егідою міського комсомолу в 1960 р. Його очолював Лесь Танюк, а найактивнішими учасниками засідань були Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Алла Горська та ін.

Робота клубу розпочалася з поступового відродження українських народних традицій та організації різних мистецьких гуртків. Згодом члени клубу почали шукати місця масових поховань жертв сталінських репресій. Пізніше рух «шістдесятників» набуває все виразнішого національно-патріотичного забарвлення. Його учасники організовують вечори пам’яті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Леся Курбаса. Такі неформальні культурно-освітні заходи бентежили владу.

1962 р. клуб аналогічного спрямування «Пролісок» починає працювати у Львові. Навколо нього об’єднуються Михайло й Богдан Горині, Ірина та Ігор Калинці, Михайло Косів та ін. На відміну від киян, що віддавали перевагу культурницькій сфері, молоді львів’яни намагалися максимально політизувати свою діяльність, порушуючи небезпечні в той час національні проблеми.

Обмеженість десталінізації, непослідовність і незавершеність демократичних хрущовських перетворень зумовили новий сплеск боротьби з будь-якими виявами інакодумства. Відповідно до нових політичних реалій, розробляється нова законодавча база, яка мала розширити можливості владних структур у проведенні політичних репресій. З іншого боку, партійні й карні органи розпочали відверто переслідувати «шістдесятників» у пресі, звільняли їх з роботи, влаштовували провокації, забороняли друкувати художні й наукові праці.