43. Охарактеризуйте політичне і соціально-економічне становище України в перші роки після завершення революції та громадянської війни.

Економічне становище України було надзвичайно важким. Майже 7 років воєн і громадянської смути довели Україну до стану руїни. Загинуло близько 1,5 млн. осіб. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів. У 1921 р. промислове виробництво становило тільки 5–10% від довоєнного. Не працювали цілі галузі виробництва.

Найбільша частина України з населенням майже 40 млн. стала об’єктом небаченого за масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи. Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї націоналовувалися вся промисловість і торгівля, на селі запроваджувалася продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решту ж конфісковувала держава. Заборонялася приватна торгівля й запроваджувався розподіл продуктів за картковою системою, вводилася обов’язкова трудова повинність. Здійснювалося насильство над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце посіли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна й політична криза ще більше поглибилася.

Війна, «воєнно-комуністичні» методи та розруха майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян.

44. Визначте причини політики українізації в усрр у 1920-ті – на початку 1930-х рр. Та проаналізуйте її основні наслідки.

Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена на XII з’їзді РКП(б). В Україні ця політика дістала назву «українізації».

Політику коренізації (українізації) зумовили численні зовнішні та внутрішні причини.

1. Формування на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, де начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.

2. Потреба досягти своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік) та національною інтелігенцією шляхом лібнралізації національних відносин.

3. Намагання більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів. (1920 р. у ВКП(б)У українці становили тільки 19%, тоді як їхня частка досягала 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею тільки 2%).

4. Намагання радянського керівництва очолити й поставити під контроль національне відродження околиць, щоб воно не вилилось у відцентрові настрої.

5. Потреба зміцнити новоутворену державу – СРСР, хоча б частково компенсувати республікам втрату політичного суверенитету наданням прав «культурно-національної автономії» тощо.

У практичного здійснення українізації в Україні можна виділити такі наслідки.

1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя (останній проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їхній боротьбі українська культура мала відступити й загинути).

2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. (З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введено обов’язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову).

3. Зростає кількість українців у партійному й державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а в 1927 р. – 52–54%. За кількісним зростанням стояли важливі структурні зміни. Однією з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.

4. Найбільше українізація вплинула на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням так званої більшовицької культурної революції, одним з головних напрямів якої була ліквідація неписьменності. 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. 1927 р. 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не було перевершено за роки радянської влади (1990 р. він становив лише 47,9%). Розширення мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.

5. Різко збільшувалась частка української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).

6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. становили 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу на той час у Європі кіностудію.

7. Міста почали втрачати позиції цитаделей російської ідентичності.

8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед українців, які компактно проживали за межами України (на 1925 р. їх було 6,5 млн. чол.).

9. Велика увага приділялася розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У той час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч вівся понад 20-ма мовами.

Слід сказати, що жодна з республіканських коренізацій не зайшла так далеко як українська. За десять років українізації (1923–1933 рр.) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.

Проте на початку 30-х років українізацію, яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з «буржуазним націоналізмом», на хвилі цієї боротьби застрелилися М. Хвильовий та М. Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця українізації. Остаточно політику українізації було згорнуто 1938 р., коли вийшли постанова Раднаркому УСРР про обов’язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.

Отже, курс партії на українізацію та його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917–1920 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики українізації, то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Особливу групу серед них становили українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили в серйозність курсу на українізацію. Загалом цей курс був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.