3. Розкрийте зміст основних концепцій походження українського етносу.

Етногенез (від грецького етнос – народ і генезис – походження) – тривале утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення етногенезу має спиратися на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології.

В етногенетичних та етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів:

І. Трипільська доба (V – ІІІ тисячоліття до н. е.).

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н. е.).

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.).

ІV. Слов’янська доба (І тисячоліття н. е.).

V. Доба Русі-України (від VІІ ст н. е.).

Тривалий час в історичній науці дискутували прибічники двох теорій походження українського народу – міграційної та автохтонної. Суть останньої полягає в тому, що український народ – автохтонний – той, що виник, зародився на місці власного проживання, існування (місцевий, корінний). Численні наукові розвідки О. Шахматова, О. Преснякова, В. Хвойки, М. Грушевського, Б. Рибакова, В. Петрова та інших дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.

На основі аналізу положень, джерел, історичних хронік, наукових розвідок можна визначити такі ознаки на користь автохтонного походження українців:

а) спільний фізично-етнічний тип;

б) мовний фактор (ґрунтовно досліджено й визначено риси, характерні лише для цієї території);

в) основні види господарської діяльності – землеробство та скотарство – існують протягом усього історичного розвитку;

г) мистецькі пам’ятки, зокрема кераміка, мають характерні ознаки тільки цього ареалу;

д) світоглядно-обрядова система формувалась і функціонувала тривалий час у прослов’янських і слов’янських народів.

Щодо проблеми формування української народності, то в історичній літературі нема єдиного, загального погляду. В історичній літературі простежуються кілька підходів, серед яких – спільності етногенезу всіх трьох слов’янських народів та автохтонно-автономістичний.

4. Охарактеризуйте політичний устрій та систему управління держави антів.

Крім загальної назви «слов’яни» стародавні писемні джерела називають їх венедами, склавинами, антами, полянами та ін. Арабські автори розділяють східнослов’янські землі на Куявію, Славію, Артанію. Деякі дослідники ототожнюють Куявію з «Руською землею». Готський письменник Йордан (551 р.) писав, що анти, венеди і словени походять з одного племені. Анти були найчисленнішою групою народів, навколо яких утворився Антський союз племен.

Основою економіки антських племен було орне хліборобство. Соціальна диференціація антського суспільства зумовила зародження державної структури, на чолі якої стояли царі, імена котрих, зокрема Ардагаст, Межимир, Доброгаст, Пирогаст та ін., дійшли до нас. Псевдо-Маврикій пише, що анти не мали єдиного глави держави. За Меандром, південні слов’яни наприкінці V ст. корилися волі князів, а всіх їх очолював Давріт. З ним і «найважливішими князями слов’янського народу» вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі слов’ян. З розповіді Менандра вимальовується державна організація південних слов’ян з її ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта перебували князі, які правили на місцях. З цього випливає, що влада антських царів не була абсолютною. Царі разом з князями, які очолювали княжіння, вирішували питання зовнішніх зв’язків і внутрішні проблеми. Князі радилися зі своїми народами. Це дало грецьким авторам підстави твердити, що анти «живуть у народоправстві». Ця демократія антів мало чим відрізнялася від попередніх періодів розвитку українського суспільства. Народні збори (віче) вирішували найважливіші громадські справи. Найактуальнішим для них була оборона. Для захисту вони утворювали військо, будували земляні вали, чинили інші військові дії. Антське суспільство можна характеризувати як військово-демократичне, яке відродилося після занепаду Скіфської держави.