27. Назвіть головні причини масового переселення українців за кордон у кожну з чотирьох «еміграційних хвиль».

«Міграція населення» – добровільне або вимушене переселення, переміщення населення у межах країни (внутрішня), а також з однієї країни до іншої для постійного або тимчасового перебування в ній (зовнішня). Остання має назву «Еміграція». З погляду країни нового перебування цей процес називається іміграцією, а новопоселенні – імігрантами. Еміграція буває тривала – на постійного поселення, тимчасова і сезонна.

Хвилі еміграції з України – концепція, згідно з якою виділяються чотири основні хвилі міграції українців з українських земель.

«Першу хвилю», що почалася в останніх десятиліттях ХІХ ст. й тривала до вибуху Першої світової війни, зумовили переселенські акції російського й австро-угорського урядів на Далекий Схід і Балкани (Воєводина і Боснія) відповідно, та збезземелення значної частини українського селянства Галичини й Буковини, що супроводжувалося його виїздом на роботу переважно в різні країни Північної та Південної Америки. Так, до Сполученого Королівства прибуло кількасот осіб з цієї хвилі.

«Друга хвиля», що тривала загалом з 1920 до 1930 р., була здебільшого політичною: з України виїхало багато осіб, які в 1917–1920 рр. брали участь у змаганнях за самостійність України. Спочатку вони осіли переважно в Центральній і Західній Європі, а відтак багато переїхало на американський континент.

«Третя хвиля» тривала з 1940 до 1954 р. і складалася з осіб, які опинилися поза Україною внаслідок Другої світової війни і відмовилися від повернення. Після війни більшість спочатку перебувала в таборах переміщених осіб та військовополонених, а потім поселилася в різних країнах Західної Європи та американського й австралійського континентів.

«Четверта хвиля» почалася в другій половині 1980-тих рр. у зв’язку з лібералізацією політичного режиму в СРСР і триває досі. Внаслідок економічної кризи, що супроводжувала розпад СРСР і становлення незалежної України, мільйони українців виїхали й далі виїжджають на роботу в різні країни світу.

28. Дайте порівняльну характеристику особливостей етнополітики Російської та Австрійської імперій стосовно «українського питання».

На початку ХІХ ст. Російська імперія була конгломератом різних етносів, для її етнополітики були характерні повна безправність неросійського населення, його насильницька асиміляція, пріоритет принципу «поділяй і владарюй» у всій етнонаціональній політиці царизму. Спрямування і зміст політики царизму в міжетнічних відносинах зводилися до збереження цілісності монархії, русифікації всіх народів на ґрунті гасла Миколи І: «Один закон, одна мова, одна віра». Саме це гасло було в основі ставлення влади до українців, яких розглядали лише як гілку росіян, а їхню мову – як місцевий діалект російської. І хоча після реформ 60-х рр. ХІХ ст., наслідком яких стала певна лібералізація суспільного життя, умови для національно-культурної діяльності українців значно покращилися, свобода такої діяльності була відносною. На початку ХХ ст. національну політику самодержавства щодо неросійських народів на теренах підросійської України, успадкована від політики попередніх десятиліть, ґрунтувалася на концепції обмежувального, заборонного законодавства, супроводжувалася реакцією, насиллям і репресіями.

Ааналіз національної політики Російської імперії дає змогу зробити однозначний висновок щодо її русифікаторської й асиміляторської спрямованості. Царизм не тільки духовно нищив українську націю, забороняв українське слово, але й жорстоко переслідував будь-які прояви українського руху взагалі. Обмежувальні та заборонні заходи влада проводила і щодо євреїв, німців, поляків, кримських татар, представників інших народів, які проживали в Україні та в Криму. Русифікуючи Україну, влада прагнула послабити західноєвропейський, зокрема австро-угорський, польський вплив, усіляко заохочувала збільшення тут російського елементу: управлінсько-чиновницького, фінансового, освітянського, церковно-православного.

Після входження західноукраїнських земель до складу імперії Габсбургів становище українців, порівняно з тим, яким воно було за Польщі, дещо поліпшилося: і з соціального, і з релігійного погляду. З’явилися певні умови для духовного, культурного піднесення українства.

До кардинальних змін етнополітики Австрійської імперії спонукала революція 1848–1849 рр. Проголошуються демократичні свободи, Австрія стає конституційною монархією. Українці сформували Головну руську раду (ГРР), першу представницьку громадсько-політичну організацію.

1867 р. Австрія перетворюється на дуалістичну Австро-Угорську імперію. Конституція 1867 р. декларувала рівність усіх націй імперії в громадсько-політичній, соціальній сферах, освіті («всі народності держави рівноправні й кожна народність має право на захист і розвиток своєї національності та мови»). Тим не менш, українська нація, як і низка інших, залишалась у вкрай пригніченому стані. Для неї проголошені в конституції демократичні принципи значною мірою залишалися фікцією через те, що провідні позиції в громадсько-політичному, економічному житті монопольно займали представники інших націй: в Угорщині – безроздільно угорці, в Галичині – польський, а в Буковині – німецький політичний провід, який пізніше «розмили» польський та румунський впливи.

Разом з тим слід пам’ятати, що національне питання в Австро-Угорщині, за всієї подібності з Російською імперією, низку істотних особливостей. По-перше, в Австро-Угорщині жоден етнос не становив переважної більшості й не міг претендувати на великодержавне становище. По-друге, це була конституційна монархія, яка декларувала низку демократичних свобод і рівність народів. Особливо яскраво це проявилося на початку ХХ ст. Активізація парламентської діяльності українців привернула пильну увагу уряду до проблеми польсько-українського протистояння і змусила Відень суттєво натиснути на польську сторону, яка зрештою пішла на поступки. Українці домоглися гарантування їм 62 мандатів у сеймі (з 228), низки посад у краєвих установах, отримали згоду на заснування у Львові українського університету. Зміни, внесені до Крайового статуту, фактично стали кроками до поділу Галичини на окремі польську та українську частини.