22. Висвітліть умови прийняття Переяславського договору, визначте суть «Березневих статей» та їхню роль в українському державотворенні.

Прохальні (чолобитні) статті Б. Хмельницького, які 27 березня 1654 р. підписав московський цар Олексій Михайлович, фактично були конституцією. В ній закріплювався правовий статус Війська Запорозького:

а) в Україні зберігався військово-адміністративний устрій;

б) залишалось у силі звичаєве судочинство;

в) реєстр козацького війська визначався в 60 тис. чол.;

г) стверджувалося право козацького війська обирати гетьмана, який мав присягати царю;

д) Військо Запорозьке мало воювати спільно з царським проти ворогів.

Ці та інші положення закріпили нове правове становище українського уряду як васальне. Разом з тим вони передбачали збереження державного суверенітету України. (Війська Запорозького).

23. Охарактеризуйте етнополітичні процеси в козацько-гетьманській державі.

Переможні битви 1648–1649 pp., унаслідок яких значну частину українських земель було звільнено від польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою «Військо Запорізьке». Історики дали цій державі умовну назву – Гетьманщина. За умовами Зборівського договору 1649 р. Гетьманщина складалася з земель колишнього Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. км² – від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні. Столицею та гетьманською резиденцією став Чигирин, засновником якого був Михайло Хмельницький, покійний батько гетьмана. Чигирин мав прекрасні природні укріплення, стояв далеко від етнічної Польщі, звідси легше було дістати ординську допомогу, бо недалеко починалося т. зв. Дике Поле.

Постання унікальної соціальної верстви – козацтва – й створення Запорізької Січі стали важливими факторами збереження етнокультури українців. Протягом ХV–ХVІ ст. чимало представників української знаті відігравали видатну роль у захисті української національної самобутності, православної Церкви, національної освіти та культури. Найбільший український магнат, князь Костянтин Острозький, котрий займав посади воєводи брацлавського й великого гетьмана литовського, був покровителем православної Церкви, противником унії з Ватиканом, захисником церковнослов’янської писемності. Видатну роль в історії українського козацтва відіграв український князь Дмитро Байда-Вишневецький, з ім’ям якого пов’язане заснування Запорізької Січі. Серед перших козацьких ватажків імена князів Заславських, Корецьких, Ружинських. Саме представники української знаті, а також обрусілих литовських родин очолювали боротьбу проти політичного й католицького релігійного наступу, за збереження політичних і національних прав населення українських та білоруських земель.

Протягом ХІV – першої половини ХVІІ ст. тривало формування української народності. Це проявлялося перш за все у збереженні самобутності, формуваннні національної самосвідомості, подальшому розвитку національної культури.

Спрямованість офіційної політики Польщі, що визначала польські пріорітети в Україні, певною мірою обумовила міжетнічні взаємини. З XVI ст. почалося масове переселення на українські землі євреїв, які розмовляли мовою германської групи ідноєвропейської сім’ї – їдиш. Роль єврейського компонента в етнічному складі населення посилилась. Як і раніше, вони не мали прав землеволодіння і, як правило, були орендарями фільварків польських магнатів.

Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648–1657 рр. мало глибоке коріння. Проте необхідно пам’ятати, що етнічне протиборство сторін було невід’ємним від соціального антагонізму. Перші перемоги козацького війська викликали небачений вибух активності українського простолюду. Режим, ненависний для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, персоніфікувався в ляхах (якими вбачали не лише польських, а й українських панів) та євреях-орендарях. Помста за національні та релігійні приниження, ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання далі терпіти польське панування та прагнення «не залишити тепер жодного ляха на світі» призвали до вигнання та нищення польсько-шляхетського населення українських земель у період визвольної війни. Небачено жорстокими були й каральні експедиції польської шляхти. Наслідками цих кривавих рейдів було масове винищення українських селян: ті в очах шляхтичів були «бунтівною черню», яку потрібно приборкати, навівши на неї жах розправами над «винними й невинними».

В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв. Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянською революцією Україні була безпосередня причетність єврейського торгово-посередницького прошарку до панівних структур Речі Посполитої. Польські пани передавали євреям різноманітні промисли, право збирати податки, оренду корчем та млинів, а часом – навіть православних церков. Тож економічна залежність українського селянства від євреїв посилювався ще й релігійним приниженням – адже часто неможливо було здійснити релігійну відправу, не заплативши за це орендарю. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть. Її наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку й статі. Майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили існування саме в цей час. Втім, це цілком відповідало етнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).