1.Основні положення економічного вчення а.Сміта

Предметом економічної науки, за Смітом, є суспільний економічний розвиток і зростання добробуту суспільства. При цьому розвиток економіки спирається на матеріальні (фізичні) ресурси суспільства, використання яких веде до створення благ і багатства народу. Методологія вчення Сміта ґрунтується на концепції еко­номічного лібералізму, основні положення якої такі:

• інтереси окремих осіб співпадають з інтересами су­спільства;

• «економічна людина», за Смітом, – це особа, яка на­ділена егоїзмом і прагне до все більшого нагромадження ба­гатства;

• неодмінною умовою дії економічних законів є вільна конкуренція;

• «полювання» за прибутком і вільна торгівля оцінюють­ся Смітом як діяльність, вигідна всьому суспільству;

• на ринку діє «невидима рука», за допомогою якої вільна конкуренція управляє діями людей через їхні інте­реси і веде до вирішення суспільних проблем у найкращий спосіб, максимально вигідний як окремим особам, так і всьому суспільству взагалі.

Завдання політичної економії, за Смітом, полягає у збільшенні могутності та багатства країни. В основі економічних поглядів Сміта лежить ідея, що продукти матеріального виробництва – це багатство нації, а його величина залежить:

від частки населення, зайнятого продуктивною пра­цею; • продуктивності праці.

Головний чинник збільшення рівня продуктивності праці – це поділ праці, або спеціалізація. Результатом поділу праці, за Смітом, є:

• економія робочого часу;

• вдосконалення навичок роботи;

• винахід машин, що полегшують ручну працю.

Гроші, за Смітом, – особливий товар, який є загальним засобом обміну. Сміт вважав, що витрати обігу мають бути мінімальни­ми, і тому віддавав перевагу паперовим грошам.

У теорії вартості яскраво виражена суперечливість по­глядів Сміта. У своїх працях він визначає три підходи до поняття вартості:

1) вартість визначається витратами праці;

2) вартість визначається працею, що купується, тобто кількістю праці, на яку можна придбати певний товар. Це положення справедливе для простого товарного виробниц­тва, а в умовах капіталістичного виробництва – ні, оскіль­ки товаровиробник при обміні отримує більше, ніж витра­тив на оплату праці;

3) вартість визначається прибутками, тобто джерелами прибутку, до яких вчений відносив заробітну плату, прибу­ток і ренту. Це визначення носить назву «догма Сміта» і лягло в основу теорії факторів виробництва.

Визнаючи, що до вартості одиничного товару, крім при­бутків, входить також вартість спожитих засобів виробниц­тва, Сміт, однак, стверджував, що їхня вартість створюєть­ся живою працею в інших галузях, тому, зрештою, вартість сукупного суспільного продукту зводиться до суми при­бутків. Таким чином, виходить, що вартість засобів вироб­ництва, створена працею минулих років, зникла.

Сміт вважав, що заробітна плата – це «продукт праці, винагорода за працю». Розмір заробітної плати залежить від економічної ситуації в країні, оскільки при збільшенні багатства збільшується попит на працю. Прибуток – це «ви­рахування з продукту праці», різниця між вартістю вироб­леного продукту і заробітною платою робітників. Земельна рента – це також «вирахування з продукту праці», який створюється неоплаченою працею працівників. Капітал – це частина запасів, на яку капіталіст розраховує отримати прибуток. Головний чинник нагромадження капіталу, за Смітом, – ощадливість. Сміт увів поділ капіталу на основний і оборот­ний. Під основним капіталом він розумів капітал, який не вступає в процес обігу, а під оборотним – капітал, який змінює форму в процесі виробництва. Однак відповідно до своєї теорії вартості, яка не враховувала вартості засобів виробництва, створеної працею минулих років, він ігнору­вав постійний капітал.

Принцип повного невтручання держави в економіку країни – «laissez faire», за Смітом, – є умовою багатства, а державне регулювання необхідне лише у разі виникнення загрози загальному благу. Сміт сформулював чотири правила оподаткування:

1)     пропорційність – податки мають сплачувати всі гро­мадяни, кожний відповідно до своїх доходів;

2)     мінімальність – податок має бути мінімальним і вста­новлюватися за принципом справедливості;

3)     визначеність – податок, який слід сплатити, має бути точно наперед визначеним і не змінюватися довільно;

4)     зручність для платника – всякий податок має стя­гуватися у такий час і спосіб, який найменш обтяжливий для платника.