19. Джерела театру

Народні ігри, відомі в Київській Русі ще з часів сивої давнини, протягом XIII—XVI ст. збагачуються новими засобами сценічної виразності й поступово набирають більш розвинутих форм театрального видовища. Якщо в обрядах (весілля, похорон, свято Івана Купала тощо) були наявні тільки зародки театральності, то в народних іграх, зокрема в трудових піснях, танках (хороводах), веснянках, гаївках вже більш помітні початки народної драми, пантоміми, балету, що сприяло переростанню ігор у драматичні побутові сценки, у фарс або комедію. Найбільш поширеними були ігри «Мак», «Льон», «Зайчик», «Перепілка», «Соболь», «Млин», «Піп і смерть», «Коза», «Кострубонько», «Ворон», «Мати і дочка», «Сміх», «Гуси», «Просо», які мали конкретний сюжет, традиційні персонажі, реквізит і елементи декораційного оформлення, спеціально підготовлених виконавців.

Музика

У другій половині ХIII — на початку XIV ст., як і раніше, співці та музиканти зосереджувалися при князівських дворах, а церковна вокальна музика культивувалася при монастирях і єпископських кафедрах. Деякі співці складали спеціальні пісні — «хвали» на честь бойових подвигів князів і дружинників. З ними мусили рахуватися у феодальних колах, і вони займали досить-таки незалежне становище. Так, згаданий у Галицько-Волинському літописі «словутний» співець Митуса навіть наважився відмовитись служити князю.

Професійна музика другої половини XIII — першої половини XVI ст. залишалася майже виключно церковною.

20. Образотворче мистецтво, іконопис та музична культура кр

Образотворче мистецтво: провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Виконати протягом одного дня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис. Розробка тематики фрескових розписів Софійського собору була справою великої державної ваги, керував нею один з найбільш наближених до князя Ярослава людей - митрополит Ілларіон. У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха. Привезена з Візантії ікона “Володимирська Богоматір” послужила основою цілого ряду ікон, які отримали назву “Замилування”. Музика. У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. , літописів ми знаємо про музичні інструменти Русі - ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав інструментальної музики. Спів вівся за спеціальними рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів - самобутня і візантійська.

21. Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:

– Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII–XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села.

– Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.

– Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі.

– Знищення значної частини феодальної еліти.

Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі, Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.

22. Перші літописні згадки про землі, які ми називаємо галицько- волинськими належать до кінця Х ст. Так під 981 р. згадується захоплення та приєднання В. Великим до Київської Русі Перемишля, Червена та інших міст. Дещо пізніше засновано місто Володимир. Перші прояви децентралізації галицьких земель від Києва спостерігаються в 1084 р., коли тут самочинно почали князювати Рюрик, Володар та Василько Ростиславичі, сини тмутороканського Ростислава Володимировича, онука Я. Мудрого.

Після смерті в 1124 р. Василька й Володаря (Рюрик помер у 1094 р.) між їхніми спадкоємцями спалахнула війна, переможцем із якої вийшов Володимир Володаревич (1124-1153). У 1141 р. він об’єднав теребовлянську, звенигородську, галицьку та перемишльську землі і переніс столицю з Перемишля до Галича, таким чином ставши засновником Галицького князівства. Його син Ярослав Осмомисл (1153-1187) закріпив батькові здобутки. Після смерті Я. Осмомисла на княжому престолі утвердився його син Володимир (1187-1199). З його смертю, оскільки Володимир не мав синів, закінчився рід Ростиславичів. У цій ситуації найініціативнішим серед сусідів виявився волинський князь Роман Мстиславович, який того ж таки 1199 р. оволодів Галичем. Так уперше Волинь, Забужжя, Подністров’я і Прикарпаття було об’єднано в один політичний організм - Галицько-Волинське князівство.