7. Право на повагу часу пацієнтів

Стаття 7 Хартії. Кожен має право на отримання необхідного лікування без зволікання, протягом заздалегідь встановленого строку. Це право стосується кожного етапу лікування.

У національному законодавстві України це право в цілому залишилося поза сферою уваги законодавця, не було прийнято ним до уваги як значуще. термін «своєчасна» не отримало конкретизації в законі і є досить невизначеним.

Вище вже йшлося про існуючу повсюди проблему черг у лікувальних установах.

Так, пацієнти., що страждають на хронічні захворювання, звертаються до громадської організації зі скаргою, що для того, аби отримати рецепт на покупку ліків в аптеці, кожного разу змушені висиджувати в чергах у поліклініці кілька годин. Під час періодичних спроб Міністерства охорони здоров’я посилити рецептурний режим при продажу ліків, відбувається різке збільшення скарг з цього приводу.

Дуже проблематичною є можливість отримати медичну допомогу (крім

невідкладної) у вихідні та святкові дні. поліклініки не працюють, чергові терапевти (якщо вони є) приходять додому неохоче, а диспетчерська служба швидкої допомоги відповідає, що даний випадок не є невідкладним і до них

не відноситься. Існує така проблема і в лікарнях.

Пацієнтка Т., перебуваючи на стаціонарному лікуванні, протягом декількох вихідних днів (на початку травня) не отримувала призначених процедур, її не відвідували чергові лікарі — хоча необхідність того і іншого була вказана її лікуючим лікарем у медичній карті і в листку призначень. В результаті стан здоров’я т. різко погіршився, і, хоча до цього моменту спостерігалось поступове одужання, тепер врятувати їй життя не вдалось.

8. Право на дотримання стандартів якості

Стаття 8 Хартії. Кожен має право на доступність якісного медичного обслуговування на основі специфікації і в точній відповідності зі стандартами.

В Україні відносини між лікарем/медичним закладом та пацієнтом не прийнято розглядати як відносини постачальника і споживача певних послуг. Більшість українців, за даними опитувань, ніколи раніше (до моменту проведення опитування) не сприймали установи охорони здоров’я як постачальників послуг. показово, що погляд на надання медичної допомоги через цю призму дозволяє пацієнтам набагато виразніше усвідомлювати свої права і те, які саме по відношенню до них є обов’язки у медичних працівників.

Так, наприклад, в ході міні-опитування пацієнтам, які звертаються до правозахисної групи за консультаціями, було поставлене питання: чи має протокольне лікування переваги перед більш звичною ситуацією — коли кожен лікар сам визначає, якими методами і медикаментами лікувати ту чи іншу хворобу? Приблизно 70–75% опитаних в якості першого варіанту відповіді висловили думку, що медичні протоколи (специфікації) не потрібні, тому що «не можна всіх лікувати однаково» і «лікарі самі повинні визначати, що мені допоможе». після цього респондентам пропонувалося задуматися про те ж, як про постачання медичних послуг. Після цього вже більше половини опитаних (близько 55–60%) відповідали, що медичні протоколи потрібні і призводять до підвищення якості лікування; типові пояснення: «ми ж не купуємо кота в мішку» і «до товару додана настанова».

Європейська хартія прав пацієнтів прямо пов’язує реалізацію права на

якість лікування з існуванням стандартів і специфікацій. В даний час в Україні кількість нормативних документів (наказів МОЗ та додатків до них), що встановлюють такі стандарти і стверджуючи клінічні протоколи, становить 3,685 (згідно з базою стандартів медичної допомоги в Україну, розміщеної на сайті МОЗ, останній реліз від 30.06.2010). проте їх застосування на практиці пов’язане з певними, часом значними, проблемами.

Перш за все, клінічні протоколи та стандарти, прийняті в різний час в 1992–2010 рр., значною мірою розрізняються за ступенем опрацьованості, якості, диференційованого підходу, орієнтованості на новітні медичні досягнення та сучасні фармакологічні препарати. деякі з них не дають чітких рекомендацій. Інші, навпаки, закріплюють алгоритм дії лікаря надмірно жорстко, без урахування показань лабораторних досліджень, стану пацієнта та інших його індивідуальних характеристик, а також особливостей динаміки процесу лікування, які також є суворо індивідуальними. І те, й інше приводить в процесі виконання протоколу не до підвищення якості лікування, а до його зниження.

Далі, не до кінця очевидний статус медичних стандартів та протоколів як обов’язкових програм, яких зобов’язані дотримуватись медпрацівники. як відомчі акти, затверджені наказами міністерства охорони здоров’я, вони не мають статусу закону, а їх порушення може передбачати дисциплінарну, а не юридичну відповідальність. тому довести в суді провину лікаря, спираючись на те, що не був дотриманий протокол лікування, вкрай складно.

Внаслідок такого статусу медичних протоколів частина лікарів дотримується цих приписів лише формально, порушуючи намічені схеми, вибираючи методи лікування і препарати не на підставі протоколів, а спираючись на власну думку і «особистий досвід».

Набагато частіше відхилення від медичних стандартів відбувається вимушено, через відсутність в лікувальному закладі препаратів і медичної техніки, що пропонуються відповідним протоколом. це відбувається не тільки внаслідок загального недофінансування закладів охорони здоров’я, але й через те, що в рамках державних закупівель були придбані не препарати, передбачені клінічними протоколами, а їх більш дешеві і менш ефективні аналоги.

Лікарі дитячого онкологічного відділення обласної лікарні не могли в 2009 році повноцінно реалізовувати клінічні протоколи лікування онкогематологічних захворювань, оскільки серед препаратів, що надійшли до відділення , був відсутній один з передбачених протоколом препаратів-цитостатиків, натомість надійшов його малоефективний аналог. лікарі вирішили обговорити цю проблему з батьками хворих дітей, запропонувати їм самим придбати відсутній препарат, а щодо аналога — прийняти самостійне рішення: придбати самим цитостатик, зазначений у протоколі, або погодитися на використання наявного.

В іншому випадку лікар взяв на себе відповідальність повністю відмовитися від використання неефективного аналога. У батьків хворих дітей його позиція викликала стовідсоткове розуміння, вони погодилися самостійно придбати препарат, який дає необхідний лікувальний ефект.

У даному випадку медичні працівники опинилися перед необхідністю вибирати між двома правами пацієнта, передбаченими українським законодавством (але не гарантованим на практиці) правом на безкоштовність

і правом на якість. Вибір зроблений був на користь другого, як більш значущого — що повністю збіглося з думкою пацієнтів.

На жаль є приклади і того, коли препарат, передбачений медичним протоколом, не отримує ліцензування в Україні на поточний рік. так, пацієнти, які страждають на муковісцидоз, не можуть отримати деякі необхідні їм препарати, які не ліцензовані в Україну через те, що це економічно невигідно, тому що в них має потребує «всього» кілька десятків людей. такі ситуації, очевидно, взагалі неможливо розв’язати в рамках правового поля, неминуче приводячи до зниження якості лікування.

Окрім ситуацій, що складаються навколо медичних стандартів, клінічних протоколів та їх застосування, існують й інші причини системних порушень права пацієнтів на якісну медичну допомогу. Штатний розклад багатьох лікарень не укомплектовано середнім та молодшим медичним персоналом.

У результаті медсестри не в змозі своєчасно та якісно виконати всі необхідні маніпуляції; санітарки також не встигають (а нерідко і не бажають) надавати хворим належний догляд.

Нарешті, порушення права на якість відбуваються в результаті поширених випадків дискримінації щодо окремих соціальних груп при наданні їм медичної допомоги.

Наприклад, практично в усіх регіонах України зафіксовані випадки, коли співробітники служби швидкої допомоги (лікарі й диспетчери) затримували виїзди бригади до п’яних, онкологічних хворих, ВІЛ-інфікованих пацієнтів, не вважаючи за необхідне надавати їм настільки ж якісну і невідкладну допомогу, як іншим клієнтам.

В одному з випадків доставлений взимку до лікарні (діагноз— запалення легенів) людина без певного місця проживання був розміщений у коридорі, на старому ліжку. Санітарна обробка не проводилась. Медична допомога надавалася тільки у таблетованій формі: робити уколи середній медичний персонал відмовився. Прокурорська перевірка одної з кримських лікувальних установ засвідчила, що медичні працівники не проводили реанімаційних заходів щодо деяких груп пацієнтів: людей похилого віку, ВІЛ-інфікованих, які страждають на туберкульоз, наркоманів, безпритульних. У цьому разі порушення права на якість лікування досягало свого найвищого рівня, переходячи в порушення права пацієнта на життя.

Законодавчі та нормативні документи, що обмежують ліцензування або вільний продаж тих чи інших медикаментів також порушують право пацієнта на якісне лікування. У якості останнього за часом прикладу пошлюся на проект наказу МОЗ від 09.09.2010 № 765 «про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів» (у якому була зроблена спроба заборони на продаж через аптечну мережу вакцин, за винятком кількох. У результаті затвердження такого наказу всі діти і дорослі, що проходять вакцинацію, були б заручниками якості вакцин, придбаних державою. З урахуванням низки дитячих смертей, що сталися в 2008–2010 рр.. в хронологічному співвіднесенні зі зробленими їм щепленнями препаратом «пентаксим», така можливість викликає серйозну тривогу.