2.Право на доступність

Стаття 2 Хартії. Кожен має право на доступність медичних послуг, потрібних йому / їй за станом здоров’я. Медичні служби повинні гарантувати рівну доступність для всіх без дискримінації за ознаками наявності фінансових ресурсів, місця проживання, виду захворювання або часу звернення за допомогою.

В українській конституції та інших законодавчих актах поняття «доступність» медицини трактується, перш за все, як її безкоштовність. держава бере на себе обов’язок за рахунок бюджету утримувати систему охорони здоров’я в обсязі, необхідному для надання якісної та ефективної допомоги кожному громадянинові.

Важко знайти більший контраст між вимогами закону і реальною практикою, ніж у цій області. Бюджетне фінансування протягом всієї історії української незалежності виявляється нездатним забезпечити гідну якість медичної допомоги, що надається в державних і комунальних установах охорони здоров’я, що складають переважну більшість всіх медичних установ України, а також гідну оплату праці медичних працівників.

На практиці при зверненні пацієнта до зазначених медичних установ, його майже завжди ставлять перед необхідністю сплатити так званий «благодійний внесок» у фонд установи. при відсутності оплати в наданні медичних послуг може бути відмовлено під тим чи іншим приводом. наприклад, при регулярній здачі зразків на аналіз до районних поліклінік громадян попередньо просять заплатити невелику суму для лабораторії. не кажучи про те, що дані внески протизаконні, вони жодним чином не документуються. Оплата благодійного внеску практикується і при проведенні будь-яких інших видів огляду, а також при надходженні пацієнта до стаціонару, лікарні швидкої допомоги, пологового будинку, при цьому сума «внеску» зростає.

Повсюдною є також практика, за якою пацієнт, надійшов до стаціонару, повинен оплатити або придбати сам всі необхідні лікарські засоби та медичне приладдя, перелік яких йому пропонується. цілком очевидно, що ця практика не тільки безпосередньо порушує законодавчо гарантоване пацієнтові право на безкоштовність, але і закладає фундамент для великих корупційних дій: внесення до списку більшої кількості медичних товарів, ніж необхідно для лікування пацієнта, приховування та наступний перепродаж медикаментів і медичного приладдя, придбаних за рахунок бюджету, і т. ін.

Розвиток корупції в сфері охорони здоров’я призводить і до того, що в ряді реальних випадків, коли до державної установи охорони здоров’я потрапляє людина, якій за життєвими показаннями необхідно хірургічне втручання, медичні працівники вимагають від самого хворого або від його родичів величезні суми за операції (часом ці суми досягають десятків тисяч

доларів, тоді як середня заробітна плата в Україні 300 доларів). якщо ж грошей немає, у проведенні операції відмовляють.

До центру захисту прав пацієнтів в м. Харкові надходили заяви про те, що лікарі харківської лікарні швидкої допомоги № 4 у випадках, коли до них привозили пацієнта, який потребує термінового оперативного втручання, відмовлялися допомагати без оплати їх послуг. У пологовому будинку № 2 міста Харкова 20-річна дівчина-сирота, студентка, яка не має родичів, надійшла з позаматковою вагітністю і кровотечею. її прооперували, проте потім хірург пологового будинку тривалий час приходив і вимагав у неї гроші за операцію.

Особливо сумним є те, що про даний стан речей знають абсолютно все — але ніяких глобальних змін не відбувається. правозахисними організаціями України зафіксовані випадки, коли головні лікарі пояснюють своїм підлеглим, що «хороший лікар і без зарплати собі на життя зможе заробити» і вимагають від них в обов’язковому порядку збирати «благодійні» внески з пацієнтів.

Все це серйозно обмежує доступ пацієнтів, які не мають достатніх фінансових коштів, до медичної допомоги, а також створює реальну дискримінацію за рівнем заможності та / або соціальним статусом.

Припустимо, до приймального відділення міської лікарні надходять дві

людини: один з них з низьким рівнем доходу, другий — бізнесмен або керівник великого підприємства (який може собі дозволити лікування і в приватній клініці). кожен з них отримає медичну допомогу, але в різних обсягах. перший пацієнт отримає мінімум, необхідний для підтримки здоров’я, другий же отримає максимум послуг, оскільки медичні працівники мають справу із забезпеченою людиною і можливість отримання ними винагороди зростає.

Інша ситуація: до онкологічної клініки потрапляє депутат місцевої ради

(або хтось із родичів чи навіть знайомих того чи іншого державного службовця високого рангу). такий пацієнт не буде сплачувати за лікування нічого, у зв’язку зі своїм високим соціальним статусом, тобто буде безперешкодно користуватися своїм конституційним правом на гарантовану безоплатну медичну допомогу. при цьому за два місяці на його лікування йде піврічний запас медикаментів, придбаних за бюджетні кошти і які призначалися для всіх пацієнтів клініки. У результаті переважна більшість пацієнтів в інших палатах (вчителі, сільські жителі тощо), які не мають грошей для придбання медикаментів, залишаться без лікування — адже клініка не в змозі надати їм нічого: адже весь запас препаратів уже вичерпаний.

Наразі медицина є наукомісткою сферою: значна частина медичних послуг (як обстеження, так і лікування) передбачає використання сучасної дорогої техніки і устаткування. деякі з таких приладів можливо знайти тільки

в приватних клініках (як, наприклад, з комп’ютерними томографами в ряді міст України; зазначу, що також до недавнього часу був відсутній в України лінійний прискорювач, необхідний для проведення високоточних операцій з руйнування пухлин). У результаті малозабезпечена частина населення не може проходити таке обстеження. Спроби місцевих управлінь охорони здоров’я встановити квоти на використання такого обладнання для соціально вразливих верств населення призводить лише до зростання корупції —ці квоти продають або розподіляють між «своїми людьми».

Таким чином, декларована безоплатність української медицини, будучи

нездійсненною, вступає в протиріччя з її доступністю. Соціалістичний метод

«всім і порівну», як завжди і скрізь, призводить лише до погіршення ситуації

для переважної більшості як пацієнтів, так і лікарів.

При всьому цьому дуже показовим є те, що серед всіх звернень до правозахисних організацій з приводу порушення прав пацієнта претензії з приводу порушення права на безоплатність знаходяться далеко не на першому місці.

Дані, отримані в ході бесід з клієнтами і при проведенні анонімного анкетування, показують: більшість українців переконана в неможливості бюджетного фінансування якісної медичної допомоги та готова оплачувати свої звернення до лікарів за умови, що допомога, яку вони отримають, буде якісною.

Це вказує на те, що населення України в цілому готове сприйняти глобальну медичну реформу, за якої клініки і медичні працівники отримуватимуть сплату безпосередньо за кожного пацієнта і за кожну медичну маніпуляцію, з одночасним введенням медичної страховки і конкуренцією між постачальниками страхових послуг. лікувально-профілактичні заклади повинні стати незалежними суб’єктами господарювання. допомога держави соціально незахищеним верствам населення за умови введення такої моделі буде полягати не в утриманні системи охорони здоров’я, а в оплаті медичних страховок тим, хто не в змозі зробити це самостійно.