Лекція №2. Права людини як джерело біоетичних принципів та критеріїв поведінки. Вартість життя та здоров'я людини. Міжнародні документи з питань біоетики та прав людини

Права́ люди́ни—права та свободи, які кожна людина має виключно на тій підставі, що вона є людиною, і які, таким чином є однаковими для всіх людей.

Конкретний обсяг прав людини визначається законодавством тієї правової системи, в умовах якої людина перебуває. Правова система також є їхнім гарантом. Крім конкретних прав людини в конкретній правовій системі існує ідеалізоване абстрактне поняття природних прав людини, яке охоплює ті права, що повинні бути невід'ємними для кожної людської істоти. Однак, повного консенсусу щодо того, які права є природними, не існує, і це питання залишається темою філософських диспутів і критики.

Сучасне розуміння прав людини склалося після Другої світової війни. Кульмінацією цього процесу стало проголошення «Загальної декларації прав людини» Генеральною Асаблеєю ООН 10 грудня 1948. Перша стаття «Загальної декларації прав людини» проголошує:

Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони обдаровані розумом і совістю й повинні діяти один щодо іншого відповідно до духу братерства.

Хоча термін «права людини» відносно сучасний, основа цієї концепції прослідковується ще до часів Стародавньої Греції та римського права, й була закладена в понятті природного права, яке розвинули філософи епохи Просвітництва.

Права пацієнтів

Права пацієнта закріплені в Європейській Хартії прав пацієнтів.

1. Право на профілактику

Стаття 1 Хартії: Кожна людина має право на відповідні послуги з метою попередити захворювання.

Дане право закріплене в Основах законодавства України про охорону

здоров’я:

— Стаття 4: «Основними принципами охорони здоров’я в Україні є: …

попереджувально-профілактичний характер…»

— стаття 31: «з метою охорони здоров’я населення організовуються

профілактичні медичні огляди…»;

— стаття 33: «громадянам України надається лікувально-профілактична допомога поліклініками…»;

— стаття 35: «держава гарантує надання доступної соціальної первинної лікувально-профілактичної допомоги …, яка передбачає … профілактичні заходи…»;

— стаття 58: «установи охорони здоров’я забезпечують лікувально-

профілактичну допомогу матері та новонародженій дитині…»;

Однак на практиці більшість українців не отримує або отримує в недостатньому обсязі профілактичні медичні послуги. І перша причина полягає в тому, що для більшості українців профілактика захворювань і підтримка свого здоров’я на високому рівні не є пріоритетною цінністю.

Державні органи та апарат системи охорони здоров’я зазвичай не приділяють уваги пропаганді здорового способу життя і не вміють цього робити.

У тих випадках, коли соціальна реклама все ж таки з’являється, вона виявляється формальною і швидше відлякує громадян, ніж переконує їх піклуватися про здоров’я. антирекламою, доведеною до абсурду, можна вважати бігборди, що з’явилися в містах України восени 2010 р. із закликами: «Захворів? Сиди дома! » — замість пропаганди реальних профілактичних заходів і необхідності лікування на ранній стадії захворювання.

Нами було проведено невелике опитування у двох міських поліклініках. Опитування адміністрації та медиків поліклінік показали, що якщо виключити випадки обов’язкового профілактичного огляду (працевлаштування, отримання дозвільних документів тощо), то тільки у разі крайньої необхідності громадяни добровільно проходять обстеження, не маючи скарг на здоров’я. причину поганого функціонування системи профілактичного огляду лікарі вбачають у тому, що основна частина населення не дбає про власне здоров’я. За статистичними даними поліклініки № 2, понад 50% пацієнтів, які проходять профілактичні огляди, проходять їх вже після звернення з приводу того чи іншого захворювання.

Однак існує й інша причина цієї проблеми. Внаслідок великої кількості

малокваліфікованих фахівців серед медичних працівників населення втрачає

довіру до лікарів та до системи охорони здоров’я в цілому і уникає стикатися

з цією системою без крайньої необхідності.

Головною ж причиною повсюдних нарікань викликає вкрай погана система організації прийому пацієнтів у поліклініках і вкрай низький рівень

комфорту в них. процедури, пов’язані з прийомом лікаря, займають значний

час. щоб потрапити до лікаря, необхідно довго чекати в черзі. Система запису на певний час візиту до лікаря не працює через завищені норми прийому пацієнтів кожним лікарем, відсутністю диференціації цих норм для молодих

і літніх пацієнтів тощо. це призводить до перевантаженості лікарів, руйнування графіка прийому пацієнтів і, як наслідок, до утворення довгих черг у поліклініках, в яких часто відсутній елементарний комфорт.

Лікарні відчувають гостру нестачу кадрів для проведення повноцінної

профілактичної роботи. Через брак часу лікарі досить часто поверхнево проводять профілактичний огляд пацієнта. краще йде справа лише з тими профілактичними дослідженнями, які передбачають обов’язкове тестування стану здоров’я пацієнта з автоматичною фіксацією даних (такі, як зняття кардіограми або рентгенографія).

На думку медиків, єдиним ефективним засобом профілактичної роботи

є примусові методи. Тому, якщо пацієнт звертається до лікаря з медичними скаргами, то лікар тисне на пацієнта з метою змусити його пройти профілактичні огляди, наприклад, відмовляється оформити йому листок непрацездатності.

Примусового підходу дотримуються і чиновники, і законодавці. Наприклад, пункт «б» статті 10 «Основ законодавства України про охорону здоров’я» передбачає обов’язок громадян України у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити

щеплення.

З правової точки зору закріплення в законі яких би то не було обов’язків пацієнта являє собою нонсенс — тому що, по суті, означає обов’язки споживача стосовно медичних послуг. Однак це не є очевидним для пацієнтів, лікарів або чиновників, оскільки сфера охорони здоров’я зазвичай не сприймається як надання послуг, а права пацієнта — як права споживача. Медицина в Україні в практично виведена з комерційної сфери і сприймається переважною більшістю населення як обов’язок держави піклуватися про громадян, без урахування думки самих громадян.

Проте за відсутності реального зменшення норм прийому, поліпшення

рівня комфорту поліклінік, підвищення вимог лікарської етики подібні заходи, як і раніше будуть зводитися до формального, побіжного огляду «для галочки». крім того, примусові заходи порушують право пацієнта на згоду і добровільність.