19. Правова система Наддніпрянщини на поч. 19 ст. – 1861 рр.

Оскільки російське законодавство не було кодифікованим до 1847 р. Правова система Наддніпрянщини носила надзвичайно строкатий характер.

На Правобережній Україні до 1831 р. Вживались польські джерела права – 3 Литовський статут, окремі положення конституції 1791 р. І Магдебурзьке право.

Російське законодавство носило прецендентний характер.

В Південній Україні (Малоросії) переважало загальноросійське право, але іноземні колоністи (серби, болгари, греки, німці) користувались особливим правовим статусом, який регулювався актами ad-hoc ( від лат. „випадковий”).

На Лівобережній Україні тривалий час паралельно з Російським законодавством діяли норми українського права, переважно кодифіковані „екстракти”.

З 1841 р. Розпочався процес кодифікації російського законодавства, і на початку 1860 – х років всі інші джерела права крім російських були витіснені. Останнє місто, яке було позбавлено Магдебурзького права – Київ 1842 р.

З 1835 р. Почав виходити Звіт законів російської імперії, за типом він належав до інкорпорованих джерел права але містив в собі елементи кодифікаційного права. Зокрема норми кримінального і цивільного права були зібрані по окремим томам.

З 1861 р. В Російській імперії розпочався процес реформування в тому числі реформування права. Цьому сприяла судова реформа 1864 р. джерел права тепер поповнились положеннями про селянську реформу(1861-1863рр) всього близько 12 документів, положеннями про земську реформу( 1863) й міську реформу(1870) і законодавством про військову реформу(1859-1874)

Разом з тим правова система Наддніпрянщини зберігала нерівноправний характер класовий характер, хоча в ній з*явилися елементи буржуазного законодавства.

20. Цивільне право та зародження трудового (фабрично-заводського) законодавства (19 ст. – поч. 20 ст.)

Головними джерелами цивільного права були 10-й том Зводу законів Російської імперії, а також частина перша "Сільського судового уставу" 1839 року. 10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзі регламентувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій — норми цивільного права. Книга друга містила норми, які регулювали право власності і володіння, та частково норми зобов'язувального права. В третій книзі було зосереджено спадкове і зобов'язувальне право. Норми четвертої книги регулювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення і припинення договорів.

Інститут права власності містив поняття цього права, види власності, кваліфікацію його об'єктів і суб'єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також поняття і зміст права володіння і форми його захисту. Поняття права власності дається вперше в російському праві. Воно визначалось як право володіти, користуватись і розпоряджатись майном вічно і потомствене.

У зобов'язувальному праві регламентувалися загальні вимоги до змісту договорів і види договорів. У першій половині XIX ст. деяка своєрідність у договірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин права продавати їх у випадку, коли вони силою договору чи судового рішення знаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.

У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матеріальних інтересів спадкоємців з виключними правами людини.

Цивільно-правові норми "Сільського судового уставу" мали спільний з нормами Зводу характер, але їхнє застосування було обмежене підсудністю справ, з більшої частини яких позови не перевищували 15 крб.

Після звільнення селян від кріпосної залежності поширилося коло суб'єктів застосування цивільного права, оскільки селяни були виключені з переліку об'єктів власності. В законах про стани були перелічені надані їм особисті та майнові права. Проте селяни не могли вільно розпоряджатися земельними наділами. Більшість угод, пов'язаних із землею, укладалися лише з дозволу сільської громади.

Зобов'язувальне право після реформи базувалося на принципі договірної свободи, але цей демократичний принцип не завжди здійснювався на практиці.

Бурхливий розвиток підприємницької діяльності, ріст промислового виробництва визвали необхідність у законах, націлених на регулювання трудових відносин. У 80-х роках XIX ст. приймається пакет законів, які отримали назву фабрично-заводського законодавства. Найважливіші зник "О малолетних, работающих на заводах, фабриках и мануфактурах" від І червня 1882 року; "О воспрещении ночной работы несовершеннолетним и женщинам на фабриках, заводах и мануфактурах" від 3 червня 1885 року; "О надзоре за заведениями фабричной промышленности и о взаимных отношениях фабрикантов и рабочих" від 3 червня 1886 року (відомий як закон про штрафи). В Україні останній закон було введено в Волинській, Київській, Подільській, Харківській і Херсонській губерніях лише через сім років після прийняття — в 1894 році. На Полтавську, Таврійську і Чернігівську губернії цей закон поширюється ще пізніше. Треба підкреслити, що застосування фабричних законів передбачалося тільки на приватних підприємствах.