2.Право власності на землю.

Відповідно до ст.14 КУ «Земля є основним національним ба­гатством, що перебуває під особливою охороною держа­ви.

Право власності на землю гарантується. Це пра­во набувається і реалізується громадянами, юридич­ними особами та державою виключно відповідно до закону».

Статтею 14 у формі загальних засад закріплюються конституційні положення щодо землі, які, створюють принципово нову в Україні конституцшну основу як для галузевого земельного законодавства, так і для господарської системи в цілому.

Конституція, зважаючи на виключно важливе значення землі у всіх сферах життєдіяльності України та її народу, відокремлює землю від шших об'єктів нерухомості і запроваджує принцип її особливої охо­рони з боку держави. Ця охорона спрямована на збе­реження плодючості землі, підвищення її продуктив­ності, використання земельних ресурсів у відповід­ності з їх природним призначенням, недопущення забруднення землі шкідливими для здоров'я людини і тварин елементами тощо. Однак це не означає ви­ключення землі із системи господарських відносин. Мова йде лише про законодавче запровадження де­яких обмежень свободи її використання. Конституція гарантує право власності на землю, яке може існувати і як право приватної власності, і як право державної та комунальної власності. Це право набувається відповідними суб'єктами виключно за законом. Кон­ституційно можливі форми права власності на землю забезпечуються тими ж гарантіями, що і право влас­ності на будь-які інші об'єкти.

Конституція підтверджує чинне земельне зако­нодавство щодо обмеження категорії суб'єктів права власності на землю, закріплюючи це право за грома­дянами України. Ця практика відома багатьом іноземним державам.

Тема 3.6 Політична діяльність в Україні

Самостійна робота

1. Конституційні принципи культурної та мовної політики в Україні.

2. Статус української мови як державної мови.

1.Конституційні принципи культурної та мовної політики в Україні.

Відповідно до ст. 11. «Держава сприяє консолідації та роз­виткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.»

У даній статті, визначається і за­кріплюється ставлення України як держави до вирі­шення національно-культурних і мовних проблем. Вона на рівні загальних засад вирішує два питання.

По-перше, конституційно визначає характер та основний цільовий зміст політики держави щодо української нації, яка є за чисельністю основною складовою Українського народу.

Конституційно значимі аспекти практичної по­літики держави щодо української нації зумовлені ре­альними наслідками, її складного багатовікового істо­ричного розвитку в підневільному стані в складі різ­них держав (Польщі, Австро-Угорщини, Росії, пізні­ше СРСР). Сама боротьба української нації за збере­ження своєї самобутності проти ганебних наслідків колоніального стану з самого початку виступала си­нонімом боротьби за національну свободу, а отже, ре­алізацію національного самовизначення як свого при­родного права на досягнення державної незалежності.

Після проголошення незалежності України ук­раїнський етнос очікує від держави активних заходів щодо поступового вирішення проблем національного відродження. Не всі ці заходи, зрозуміло, мають конституційний характер. Конституційно закріплено (ст. 11) два основні напрямки політики держави - сприяння "консолідації та розвиткові української нації" як загальному напрямку практичної політики та розвиткові "історичної свідомості, традицш і куль­тури" української нації, що є більш спеціальним напрямком практичної політики. До цього слід додати також визнання української мови як державної, що конституційно закріїїлюється в різних статтях Кон­ституції (див. коментар до ст. 10).

Зазначені конституцшні положення юридично зобов'язують державу діяти відповідно як на ріїші планування та здшснення законодавчих робіт, так і особливо в сфері функціонування структур виконав­чої влади, органів місцевого самоврядування, зокрема в Автономній Республці Крим, де спеціальні законо­давчі акти практично відсутні.

По-друге, у ст. 11 конституцшно визначається також характер та цілі політики держави щодо корш-них народш і національних меншин. Визначення на­прямків політики держави щодо цих груп є більш конкретним і чітким. Мова йде про сприяння з боку держави розвиткові їх "етнічної, культурної, мовної та реліїіїіної самобутності". Ці конституціїіні поло­ження підводять найбільш авторитетну правничу базу під ті заходи законодавчого та виконавчого характеру, які проводяться в Україні з моменту проголошення її незалежності. До них відносяться прийняття Декла­рації прав національностей України від 1 листо­пада 1991 р.;, Закону України "Про національні ме­ншини в Україні" від 25 червня 1992 р..