Самостійна робота

1. Конституційне регулювання питань власності та її захисту.

2. Право власності на землю.

1.Конституційне регулювання питань власності та її захисту.

Відповідно до ст.13 КУ « Земля, її надра, атмосферне повіт­ря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її конти­нентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійсню­ють органи державної влади та органи місцевого само­врядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відпо­відно до закону.

Власність зобов'язує. Власність не повинна вико­ристовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямо­ваність економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.»

Конституція проголошує право власності на природні ресурси Українського народу, який має право на володшня, користування і розпоряджання природними багатствами країни.

До природних ресурсів належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та лісові ресурси, нелісова рослинність, об'єкти тваринного світу тощо.

Об'єктами права власності Українського народу перш за все є природні ресурси, які знаходяться на території України в межах її державних кордонів. Крім того, згідно з ч. 1 даної статті об'єктами даного права визнаються природні ресурси континентально­го шельфу України та виключної (морської) еко­номічної зони. Визначення континентального шельфу вперше дається в статті 1 Женевської конвенції про континентальний шельф 1958р. (ратифікованії 10 листопада 1960 р.) і знаходить більш детальний розвиток в статті 76 Конвенції ООН 1982 р. з морського права.

Україна як прибережна держава здшснює над континентальним шельфом суверенні права з метою його розвідки та розробки природних ресурсів. При­родні ресурси континентального шельфу включають мшеральні та інші неживі ресурси морського дна та його надр, а також живі організми, що відносяться до категорії "сидячих видів", тобто організми, що в період, коли можливий їх промисел, перебувають у стані нерухомості на морському дні чи під ним, або ж не здатні пересуватися шакше, ніж знаходячись у постійному фізичному контакті з морським дном чи його надрами.

Права Українського народу на континентальний шельф не стосуються правового статусу вод, що його покривають, і повітряного простору. Згідно з відпо­відними міжнародно-правовими нормами суверенні права України на природні ресурси її континенталь­ного шельфу є виключними у тому розумінні, що навіть, якщо Україна не розробляє ці ресурси чи не здшснює розвідки шельфу, ніяка інша держава не може здійснювати такі дії, не маючи певним чином оформленої згоди України. Одночасно Конвенція ООН з морського права закршлює принцип: здійс-нення прав прибережної держави стосовно континен­тального шельфу не повинно заважати судноплавству та реалізації прав і свобод інших держав.

Особливим правовим статусом користується й виключна (морська) економічна зона, яка згідно із статтею 55 Конвенції ООН з морського права являє собою район, що знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього. Ця зона зав­ширшки не може перевищувати 200 морських миль, що вираховуються від вихідних лініїі, від яких вимірюється територіальне море її спеціальний пра­вовий режим визначається нормами міжнародного права. Український народ у виключній економічній зоні має суверенні права на розвідку, розробку і збе­реження природних ресурсів - живих і неживих - у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також на управлшня цими ресур­сами та здійснення шших видів діяльності з еко­номічної розвідки чи розробки зазначеної зони, як-от: виробництво енергії шляхом використання води, течій та вітру. Крім суверенних прав щодо ви- ключної (морської) економічної зони, Україна як прибережна держава має певну юрисдикціїо щодо створення і використання штучних островш, споруд та установок; морських наукових досліджень; захисту і збереження морського середовища.

Право власності Українського народу на при­родні ресурси знайшло свій розвиток у чинному законодавстві України. Це положення, зокрема, закрш-лене у ст. 4 Закону "Про охорону навколишнього природного середови­ща", а також стосовно кожного природного ресурсу відповідними кодексами чи законами, а саме: ст. 6 Водного кодексу, ст. 6 Лісового кодексу, ст. 4 Кодек­су України про надра тощо. На відміну від шших природоресурсових кодексів (законів) Закон "Про тваринний світ" не містить категоричного тверджен­ня про виключну власність Українського народу на об'єкти тваринного світу. І хоча у преамбулі до зако­ну тваринний світ проголошується національним ба­гатством України, в певних межах дозволяється право колективної та приватної власності на окремі об'єкти тваринного світу, а саме щодо свійських, диких, інших тварин

Специфікою відрізняється регулювання від­носин власності на землю (див. коментар до ст. 14). Український народ здшснює своє право власності на природні ресурси через органи державної влади і місцевого самоврядування. Межі компетенції цих органш визначаються цією Конституцією. Здшснення даного права регулюється актами чинного законодав­ства. Так, згідно з Водним кодексом України права власності на води (водні об'єкти) народ України здійснює через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіїси Крим та органи міс­цевого самоврядування. Інакше кажучи, саме пред­ставницькі органи державної влади правомочні при­ймати рішення у сфері розпорядження водними ре­сурсами України. При цьому окремі повноваження по розпорядженню водами (водними об'єктами) можуть надаватися і відповідним органам державної вико­навчої влади. Правом розпорядження лісами від імені Українського народу чинне законодавство наділяє лише Верховну Раду, яка визнається також суб'єктом права власності Українського народу на об'єкти тва­ринного світу.

За загальним правилом, закріпленим Консти­туцією, природні ресурси можуть надаватися грома­дянам лише на умовах користування. Певні винятки з цього правила стосуються земельних ресурсів, а та­кож окремих об'єктів тваринного світу.

Чинне законодавство про охорону навколиш­нього природного середовища розрізняє загальне і спеціальне природокористування громадян. Загальне користування природними ресурсами здійснюється з метою задоволення життєво необхідних потреб гро­мадян (естетичних^ оздоровчих, рекреаційних, матеріальних та ін). Його суб'єктами є всі без винятку громадяни. За загальне природокористування не стягується плата і для його здійснення не потрібно отримувати спеціальні дозволи (ліцензії). Реалізація права загального користування природними ресурса­ми не пов'язана із їх закріпленням за окремими особами. Прикладами загального природокористування є купання у водоймах, плавання на човнах, аматорське та спортивне рибальство у водоймах загального кори­стування, водопій тварин, збирання в лісах грибів тощо. Треба мати на увазі, що загальне використання об'єктів тваринного світу може відбуватися лише за умови їх невилучення з природного середовища.

Спеціальне природокористування в більшості випадків здійснюється не всіма громадянами, а лише тими, котрі спеціально визначені в законодавстві. Це, як правило, господарюючі суб'єкти, що здійснюють природокористування в процесі своєї підприємниць­кої чи іншої господарської діяльності. Спеціальне природокористування здійснюється за плату і на під­ставі дозволів (ліцензії), порядок видачі яких регулюється Кабінетом Міністрів України. Спеціальне при­родокористування в більшості випадків пов'язане із закріпленням відповідних природних ресурсів за кон­кретними користувачами і з використанням технічних пристроїв чи споруд.

Власність не тільки дає переваги тим, хто її має, а й покладає певні обов'язки. Це конституційне положення пов'язане з принципом поєднання інтересів власника, суспільства та інших власників і користу­вачів природними ресурсами. Захист інтересів влас­ності не повинен перешкоджати ефективній приро­доохоронній діяльності. Чинне законодавство (особ­ливо Земельний, Водний, Лісовий кодекси, закони України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р., "Про тваринний світ" від 3 березня 1993 р.) передбачають певні обмеження в здійсненні права власності, пов'язані з реалізацією колективного інтересу суспільства, зокрема права на безпечне довкілля.

Принципове значення має положення Консти­туції щодо того, що власність зобов'язує власника використовувати свою власність не тільки в своїх штересах, а й поважати штереси інших людей, всього суспільства. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання і гарантує їм рів­ність перед законом. Порушення прав власників, будь-то держава, громадянин чи юридична особа, зумовлює притягнення винних до юридичної відпо­відальності - адініістративної, кримінальної, мате­ріальної.