Питання 1. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України.

Первинною соціально-економічною формацією в історії людства була первісна община. Суть її полягає в колективному виробництві та споживанні, а також колективній власності на природні багатства і знаряддя праці. Впродовж тривалого часу первіснообщинна формація пройшла кілька стадій свого розвитку. Чітко виділяються дві стадії-епохи: споживчого і відтворюючого господарства.Основна мета первісного виробництва полягала у створенні необхідного продукту для забезпечення фізичного існування людини і розширеного відтворення населення. У межах первіснообщинної формації відбулося два великі суспільні поділи праці. Перший характеризувався виділенням пастуших племен, що зумовило значне підвищення продуктивності праці, появу додаткового продукту й обміну. Другий пов'язаний з виокремленням виробництва металу як самостійної галузі виробництва. Історію первіснообщинного ладу поділяють на чотири періоди. В основу визначення хронологічних меж кожного періоду покладено домінуючу роль того чи іншого матеріалу при виготовленні знарядь праці: каменю, міді, бронзи і заліза. Відповідно до цього археологи розрізняють: 1. Кам'яний вік. Він охоплює період від 1 млн до 6—5 тис. років тому. Кам'яний вік поділяють на палеоліт (стародавній кам'яний вік: 1 млн — 12 тис. років тому) — ранній, середній і пізній; мезоліт, або середній кам'яний вік (приблизно 12—5 тис. років до н.е.), і неоліт, або новий кам'яний вік (починається близько 7—б тис. років тому). 2. Енеоліт, або міднокам'яний вік (IV—III тис. до н.е.). 3. Бронзовий вік (кінець III — початок І тис. до н.е.). 4. Ранній залізний вік. На Кавказі він починається з X ст. до н.е., в Україні й Південній Росії — з V—VI ст. до н.е. і триває до утворення класових суспільств-держав. Приблизно мільйон років тому пралюди (архантропи) заселяли теплі райони Євразії і, можливо, тоді з'явились на території України. Пізніше на зміну пітекантропу і неандертальцю, які жили в ранньому палеоліті, приходить кроманьйонський тип людини (близько 40—35 тис. років тому), яку ми вже називаємо «гомо сапієнс» (людина розумна). Первісне людське стадо у пізньому палеоліті поступається місцем родовій общині із спільною власністю на засоби виробництва. Водночас відбуваються значні зрушення в господарській діяльності людини, вдосконалюються знаряддя праці. На зміну палиці і загостреному каменю приходять металевий спис і списометалка — попередник лука. Це значно підвищило ефективність полювання. Поява штучного житла й шитого одягу дала змогу людині розширити північні межі свого проживання на Землі. Стоянки доби пізнього палеоліту знаходять по всій території України. Причому цивілізація доби пізнього палеоліту — Мізин-ське поселення на Десні, Кирилівське, Межиріч, Гінці, --як зауважує відомий археолог О. Знойко, не мала на той час аналогів у всій Європі. Приблизно 12 тис. років до н.е. пізній палеоліт в Україні перейшов в епоху мезоліту, яка тривала до V тис. до н.е. Найважливішим досягненням того часу було винайдення лука і стріл, змінилась техніка виготовлення кам'яних знарядь. Було зроблено і перший крок на шляху до скотарства. Все це відомо з матеріалів, знайдених на мезолітичних стоянках, яких в Україні особливо багато. Найцікавіші з них: Журавська стоянка на Чернігівщині, Кирилівська в Києві, Гребеники на Одещині, Фатьма-Коба і Мурза-Коба в Криму. В епоху мезоліту вже чіткіше простежуються окремі етнокультурні області. «Неолітична революція» Розквіт родоплемінного ладу відбувався в добу неоліту, яка почалася в Україні приблизно 7 тис. років тому, оскільки сприятливий клімат і родючі землі створювали ідеальні умови для розвитку господарства. В період неоліту порівняно високий рівень виготовлення знарядь праці і накопичений досвід дали змогу людині перейти від присвоєння дарів природи до продуктивного господарства — землеробства і скотарства. Виникнення продуктивного господарства вчені називають «неолітичною революцією». У період неоліту був досягнутий помітний прогрес в обробці каменю. Різання, шліфування і свердління дали змогу виготовляти досконалі кам'яні сокири, насаджені на рукоять, що перетворило їх на основне знаряддя праці. Такі сокири допомагали людям освоювати ліси, будувати житло, виготовляти човни. У неоліті було освоєно також виготовлення ліпної кераміки, з'явилися тканини. Обпалена глина — це перший штучний матеріал, створений людиною. Глиняний посуд давав змогу готувати рідку їжу і зберігати харчі. У цей період спостерігається розвиток духовного світу людини, мистецтва. Полювання втрачає основне значення, тому, мабуть, зникають реалістичні зображення звірів. Натомість поширюється культ божеств родючості в образі жінки. Цей культ характерний для землеробських племен не тільки України, а й Малої Азії, Месопотамії тощо. У VI тис. до н.е. стає помітною певна балто-білорусько-українська єдність на тлі етнічної карти Європи того часу. Вона виявилася в культурі ямково-гребінчастої кераміки (назва від характерного орнаменту), поселення якої на Чернігівщині, Харківщині, Волині зустрічаються досить часто. Ця єдність виявилася нетривкою і швидко розпалася. Але в Україні від неї започаткувалася трипільська культура — найцікавіша в нашій історії. Трипільська культура Трипільці залишили помітний слід в етнокультурному розвитку Європи, починаючи з неоліту і закінчуючи мідно-бронзовим віком. На пізньому етапі свого розвитку трипільські племена займали величезні простори Східної Європи — від Слобідської України до Словаччини і Румунії, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Досі триває дискусія про походження цієї культури (IV—III тис. до н.е.). Одні науковці вважають трипільську культуру автохтонною, тобто такою, що походить від місцевої буго-дністровської культури. Інші називають її носіїв пришельцями з Балкан та східного Середземномор'я. Існує й компромісна точка зору, згідно з якою трипільська культура є своєрідним синтезом місцевих та зайшлих елементів. Незважаючи на те, що перші знахідки трипільської культури були зроблені відомим археологом В. Хвойкою ще на початку XX ст. в с.Трипілля біля Києва, ще й досі не дано належної оцінки її ролі в історії України. Можливо, це спричинено тим, що деякі науковці пов'язують трипільців з майбутніми українцями, проти чого виступила радянська офіційна історична наука. Щодо характеристики економічного життя трипільців, то головним їхнім заняттям було хліборобство та скотарство. У період свого розквіту між 3500 та 2700 роками до н.е. трипільці жили великими селами по 600—700 осіб. Вони мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я мала власну частину житла з окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного і білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили. Трипільці користувалися дерев'яним плугом, завдяки чому землеробство стало більш надійним способом добування їжі, ніж мисливство. Відомо, що вони застосовували й перші метали — мідь. Таким чином, на території України ще за часів неоліту розвинулася могутня культура, яка пов'язана з іншими високо розвинутими культурами Східної Європи і Малої Азії і є ланкою єдиного ланцюга. Водночас глибоке вивчення спадку трипільців свідчить про те, що їхні традиції збереглися на Дніпрі—Дністрі не лише до часів княжого Києва, а й до недавнього минулого, а це дає підставу стверджувати про єдиний безперервний етнокультурний процес у межиріччі Дніпра—Дністра—Дунаю, починаючи з IV тис. до н.е. Паралельно з розвитком трипільської культури на схід від Дніпра відбувався процес формування скотарського господарства. В III тис. до н.е. скотарство стає основним заняттям племен степової зони. В обмін на шкури, м'ясо, вовну вони отримували з Кавказу, Балкан і Східного Середземномор'я вироби з міді і бронзи. УII — на початку І тис. до н.е. бронзоливарне виробництво набуває значного поширення в Східній Європі. Було воно й у трипільців, а пізніше такі самі майстерні існували в дніпровському Надпоріжжі, Нижньому Подніпров'ї. Поступово скотарство відокремилося від землеробства. У скотарів головною продуктивною силою були чоловіки. На зміну матріархату прийшов патріархат. Подібний процес відбувався і в землеробських племенах, зокрема — пізньо-трипільських. У цей період виразно простежується різниця у рівнях розвитку Півдня і Півночі Східної Європи. Як стверджує академік Б. Рибаков, Північ відставала від Півдня приблизно на 2500 років. Він пояснює це не тільки сприятливими природнокліматичними умовами, а й наближеністю до висококультурного Середземномор'я.

Питання 2. Доба кочових племен на Українських землях: кіммерійців, скіфів, сарматів. Їх побут, діяльність та культура.

На зміну добі бронзи приходить ранній залізний вік. Перші знахідки залізних виробів на території України належать ще до XI -IX ст. до н.е. (курган зрубної культури поблизу м. Каховки).

Залізо видобували з болотної та озерної руди за допомогою сиродутного способу. Руду промивали, подрібнювали і випалювали на відкритих вогнищах. Потім засипали у горн разом з деревним вугіллям. У верхній частині горна залишали отвір для виходу газу, а в нижню вставляли керамічні сопла-про-духи. За допомогою шкіряних міхів у горно нагніталося "сире" (ненагріте) повітря, залізо збиралося в нижній частині горна у в'язкому стані (так звана криця). Крицю виймали і, подрібнюючи в кузні, проковували на ковадлах.

Першими державними утвореннями на території України було державне об'єднання кімерійців і таврів.

Кімерійці

Кімерійці - перші кочові, іраномовні племена вершників, що з'явилися в Україні, назва яких дійшла до нас з писемними джерелами. Гомер, розповідаючи у своїй поемі "Одіссея" про північне узбережжя Чорного моря, називає його "землею кімерійців". Це, напевно, і є найдавніша писемна згадка про Україну. Але нічого, крім назви людей, що населяли землі, які в ті часи вважалися похмурим краєм світу, Гомер не говорить про кімерійців. Давні автори вказували, що Північне Причорномор'я колись називалось Кімерією і була вона рабовласницькою державою, в якій влада належала цареві та рабовласницькій знаті. Кімерійці населяли територію України (межиріччя Дону й Дністра) з близько 1500 р. до н. е. аж до VII ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії.

Згодом вони змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина кіммерійців залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.

Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X- початком VIII століття до н. е.

Основними видами господарської діяльності кіммерійців було скотарство і землеробство. Панівне станови ще серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кіммерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.

Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих "споживачів кобилячого молока", як їх називали греки: 1) кіммерійці були першими в Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували в Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

У VIІ столітті до н.е. хвиля численних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кімерія розпалася, а частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або була асимільована скіфами.

Скіфи

Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському степу, не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської цивілізації, про що свідчать такі слова із Старого заповіту: "Ось іде народ із північної країни... держить лук і короткий спис, жорстокий він. Вони не зжаляться. Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... народ здалеку... народ давній... мови якого ти не знаєш... сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі... він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої, і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію". Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике політичне об'єднання.

У V ст. до н. е. "батько історії" - Геродот відвідав Скіфію й описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька типів скіфів. Скіфи поділялися на царських, скіфі в-кочовиків, скіфі в-хліборобів і скіфів-орачів. Політична влада зосереджувалася в руках "царських" скіфів - кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе.

Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед інших дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, хутром і рабами.

Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох; згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.

Родовід у скіфів ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що ії досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспіль-но-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед "царських" скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться українська земля: збіжжя, віск, мед, хутро, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою.

Про релігію скіфів збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті - богиня царського вогнища (тотожна і грец. Тести), після неї-Палай ("батько") (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі ("земля") (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові" відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті - Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові - Тагімасад.

Скіфи шанували також бога-героя на ім'я Таргітай, що його подвиги, як вважають деякі дослідники, стали подвигами Геракла, також він відповідав грец. Аресові, та іншим.

Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятники якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряж, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб. Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення мали не тільки естетичне, але і магічне значення.

За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною античної цивілізації Середземномор'я. Через грецькі колонну Причорномор'ї скіфи ввійшли У контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його конфлікти. Найбільшої могутності скіфи досягли в кінці Уст. і з початку IV ст. до н. е. під проводом царя Атея, який об'єднав усіх скіфів від Азовського моря до Дунаю. У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарі я захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії "спаленої землі", скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V-на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела їх з Філіпом Македонським, батьком Олександра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. У цьому бою загинув і сам цар Атей. Це стало початком кінця скіфів. Приблизно через сто років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати - інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до III ст. н. е.

Сармати

З II ст. до н. е. по II ст. н. е. у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж ірано мовними скіфами, а також греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте підтиском ворожих племен зі сходу сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких, якязиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування в Україні. Оскільки намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що називаються Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами та, бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е. їх остаточно знищили страшна навала гунів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході.

З наявних нині розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, а також інших іраномовних кочовиків. Один сучасник так описував сарматів: "Вони високі на зріст, вродливі і світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах". Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування було м'ясо, молоко та сир. Жили вони у шатрах, що напиналися на двоколісні чи чотириколісні вози. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматських жінок ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.

Зброєю сарматських вершників були короткі мечі, кинджали, луки, списи та дротики. Сарматські воїни відзначалися швидкістю атак, особливими способами кидання дротиків та накидання аркана на противника. їхні коні мали багато прикрашену упряж.

Небіжчиків сармати ховали у курганних і ґрунтових могильниках з великою кількістю інвентарю.

Багате сарматське поховання досліджене під курганом "Соколова Могила" біля села Ковалівки Миколаївської області.

Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгували, їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до Танаїсу - сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. На думку Страбона, грецького географа та історика, контакти з греками й римлянами завдали сарматам більше шкоди, ніж добра. "Наш спосіб життя зіпсував цих людей, розширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і плотських утіх, негідні прагнення, задоволення яких робить їх дедалі ненажерливішими". Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що прийшов зі сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів.

Питання 3. Античні міста - держави Північного Причорномор’я.

Дослідження пам'яток античної культури на території України почалося ще наприкинці 18 ст. Спочатку це були візуальні обстеження , викладені в загальних описах Північного Причорномор(я П.Сумароковим , І.Потоцьким , І.М Муравьйовим-Апостолом , Г.Е Кепером , П.І Кеппеном .

Вже на початку 19 ст. створюються музеї в м.Миколаєві (1806) , м.Феодосії (1811) , м.Одесі (1825) , м.Керчі (1826) . Їхня діяльність спрямовувалась на вивчення переважно античних пам'яток .У 1801 році П.К.Сухтелен проводить в м.Ольвії перші археологічні розкопки ,трохи пізніше розпочинаються розкопки поблизу м.Керчі й у м.Херсоні .

Регулярного характеру розкопки пам'яток античної культури Півдня Причорномор'я набули у кінці 19 ст. Крім історико-археологічних описів названих авторів , в першій половині 19ст. були створені карти і плани залишків античних північнопричорноморських міст . Згодом були зроблені спроби звести археологічні матеріали а також розвідки з історії Баспорського царства й Ольвії.

З кінця 19 ст. розгорнулися систематичні розкопки трьох найбільших античних міст-держав та іхніх некрополів на території України - Березані та Ольвії (Б.В. Фармаковський , Е.Р.Штерн) , Херсонеса (Одеське товариство старожитностей ; К.К Костюшко-Валюженич , Р.І. Лепер ) , Пантікапея (К.Є.Думберг , В.В.Шкарпіл) , курганів Боспорського царства . Були відкриті оборонні споруди , житлові квартали , терми (лазні) й монетний двір у Херсонесі , десятки монументальних поховальних споруд . У пожовтневий період, а особливо після Великої Відчизняної війни , археологічні дослідження античних пам'яток України набули дуже широкого розмаху.

Завдяки цьому ми тепер маємо досить повне уявлення про археологію та історію всіх чотирьох центрів поширення античної культури в Північному Причорномор'ї -Тіри ,Ольвії , Херсонесі і Боспора.

За джерела при вивченні історії античних північнопричорноморських держав , крім так званих артефактів , правлять свідчення давніх авторів . Насамперед це "Історія" Геродота . Відомості про Північне Причорномор'я залишили також Діодор Сіцілійский , Страбон , Полієн , Демосфен , Єсхін , Діон Хрисостом , Птолемей , Овідій , Пліній та інші стародавні вчені , філософи , письменники , поети.

Але найконкретнішими є різні категорії археологічних джерел , які здобуваються при роскопках міст , поселень і некрополів (могильників).

Антична колонізація Північного Причорномор'я.

Перші випадкові відвідини Пн.Причорномор'я грецькими мореплавцями припадають напочаток першого тис. до н.е. За літературною традицією найраніше поселення на Березанському півострові могло виникнути близько середини 7 ст. до н.е. В першій половині - середини 6 ст. до н.е греки засновують Ольвію (Південнобузький лиман) , наприкінці 6 ст. до н. е. - Тіру , Ніконій (на Дністровському лимані ) , Керкінітіду . Тоді ж у південно-західному Криму виникає невелике іонійське поселення . Можливо воно існувало до останньої чверті 5 ст. до н.е , коли вихідці з Гераклеї Понтійської заснувалина його місці Херсонес .У другій половині 6 ст. до н.е. виникає більшість міст Боспору : Пантікопей , Феодосія , Німфей , Мірмекій ,Тірітака, Фанагорія , Гермонаса , Кели. Саме в цей час відбувається майже суцільне освоєння сільських округ цих міст , дез'являється багато поселень .Окрім Херсонеса , більшість згаданих міст засноване вихідцями з району малоазійського міста Мілет.

Колонізація Пн.Причорномор'я була частиною так званої Великої Грецької колонізації 8-6 ст. до н.е. Вона зумовлювалась рядом причин, найголовніша з яких-відносне перенаселення , коли всі землі в материковій Греції були вже розподілені ."Зайві" люди змушені були шукати ліпшої долі в інших місцях , не так щільно заселених .

Греки – засновники північнопричорноморських міст були в основній своїй масі малозаможними землеробами , частково–торговцями , ремесниками . На ранньому єтапі свого буття на новій землі вони займалися сільським господарством сіяли пшеницю , ячмінь , просо , розводили сади , городничали , розводили худобу . Інші їхні тогочасні заняття – ремістництво , торгівля – були другорядними . Отже , грецька колонізація Північного Причорномор'я мала спочатку аграрний характер . Але колонізаціюслід розуміти лише як господарське освоєння греками Пивнічного Причорномор'я , причому мирне. Новозасновані колонії не залежали від міст–мотрополій хоч і підтримували з ними добрі стосунки , навідь укладали угоди щодо взаємного сприяння в торгівлі ,надання рівних прав громодянам обох полісів , мали з ними єдині культи й літочислення.

Колонії в основному засновувались упорядковано , коли ще в митрополії обирали або призначали керівника групи колоністів – ойкіста . На місці закладання нового міста розмежовувались ділянки під будівлі й сільськогосподарські території, відводили місця для культових і громадських потреб. Однак іноді колонізація мала стихійний характер.

Античні держави північного Причорномор'я.

Освоєння грецькими переселенцями узбережжя Північного Причорномор'я відбувалося поступово, в цілому в напрямі із заходу на схід.

6 ст.до н.е. залогом було часом заснування більшості північнопричорноморських держав . Кожне з них мала власну історію , але оскільки всі вони тісно взаємодіяли з античним світом ,а також із варварським оточенням , в їхньому розвитку простежується багато спільного . Майже тисячолітня історія цих держав поділяється на два великі періоди і кілька єтапів.

Перший період тривав від другої половини 7 і приблизно до середини 1 ст. до н.е.

Він характерезувався тісними культурними та економічними зв'язками як із материковою Грецією , так і з навколишніми племенами , що зумовлювалося відносною стабільностю загальноісторичного розвитку . В матеріальному і духовному житті колоністів домінували еллінські традиції . Саме в цей цас створюється Баспорське царство.

На архаїчному етапі першого періоду (друга половина 7 - початок 5 ст.до н.е ) на Півдні нинішньої України відбувається становлення держав, розпочинаються їхні активні контакти з грецькими містами Східного Причорномор'я , закремаІонії . Типовою є землянкова житлова забудова більшості північнопричорноморських полісів , хоча вже у 6 ст.до н.е. у найбільших з них будуються храми формуються комплекси агори (площа , навколо якої розміщувалися адміністративні , громадські будівлі , крамниці , культові майдани , вівтарі) . Зароджуються ремесла , промисли ,розвивається торгівля , виникає монетна справа . В чей час започатковуються в цілому мирні контакти грецьких переселенців із навколишніми племенами кочовиків.

На другому – класичному етапі першого періоду (початок 5 - друга третина 4 ст.до н.е.) розпочинається поступовий розквіт держав . В цей час значно поширюються контакти з кочовниками та племенами Лісостепу .Особливо тісні зв'язки з варварським населенням мав Боспор.

Наприкінці другої третини 6 ст в розвитку античних північнопричорноморських держав спостерігається недовгочасна криза . Відтоді починається останній етап еллінського періоду – елліністичний , який спочатку позначається максимальним економічним розвитком , піднесенням сільського господарства , ремесел , торгівлі , культури в цілому.

Проте вже з другої половини 3 ст.до н.е.поступово назріває криза.

Агресія скіфів у Західному Криму , пересування варварських племен у Нижньому Побужжі та Подніпров'ї призводить до занепаду сільської округиантичних міст.

Другий великий період історії античних держав Північнього причорномор'я – римський (середина 1 ст. до н.е. - 70 роки 4 ст.н.е.)–характеризується передусім входженням Тіри , Ольвії , Херсонеса , до складуримської провінції – Нижньої Мезії . Цей період позначався нестабільністю воєнно-політичної ситуації , певною варваризацією населення , натуралізацією господарства , частковою переорієнтацією культурно-економічних зв'язків . Держави Північного Причорномор'я стали для римської імперії своєрідним бар'єром перед натиском кочових племен на її східні кордони , що проходили по Дунаю . Спостерігається деяке економічне піднесення Тіри , Херсонеса , Баспору , їхня культура потроху нормалізується .

У другому періоді оснування античних північнопричорноморських міст і їхніх округ можна виділити три основні етапи .

Перший розпочинається в середині 1 ст. до н.е. , коли політика цих міст поступово переорієнтовувалася на Рим.

Другий етап охоплює час від середини 2 по середину 3 ст. до н.е. , коли в Тірі , Ольвії , Херсонесі , Хараксі розміщуються постійні загони римських війск , а самі ці міста підпорядковуються Нижній Мезії .В певній політичній залежності від Риму перебуває й Боспор . В умовах відносної воєнно- політичної стабільності економіка північнопричорноморських держав досягає найвищого розвитку .

Третій - останній етап - розпочинається з 2 половини 3ст. н.е., коли з метою захисту кордонів римської імперії від готів , гарнізони римських військ були виведені з Північного Причорномор'я в Подунав'я . Навали кочовиків , зокрема готів , фактично знищили сільські округи . Майже всі античні держави остаточно припинили своє існування в 70-х роках 4 ст. під ударами гунів . Вижили тільки Херсонес і Пантікапей , які згодом увійшли до складу Візантійської імперії .

Державно-політичний устрій .

Північнопричорноморські поліси були рабовласницькими демократичними або аристократичними республіками , де раби , жінки та іноземці не мали прав громадянства . Найвищими органами законодавчої влади були народні збори ( "народ ") і рада . Народні збори , в яких брали участь усі повноправні громадяни , вирішували питання зовнішньої політики , оборони , грошового обігу, забезпечення населення продовольством , надання привілегій купцям . Виконавча влада складалася з різних колегій - магістратур або окремих службових осіб - магістратів . Існували спеціальні колегії , котрі займалися виключно фінансовими або військовими справами (колегія стратегів) , торгівлею (колегія аграномів) , благоустрою міста (колегія астиномів) та інші . Діяли судові установи , що складалися з кількох відділів.У судочинстві брали участь судді , свідки , обвинувачі.

З часом у державно-політичному житті відбувалися зміни .Так , поліси Боспору Кіммерійського в 480 році до н.е. об'єдналися під владою Археанактидів у єдине Боспорське царство , хоча й після цього залишились практично самостійнимив своїх внутрішніх справах.

Античні міста -держави Північного Причорномор'я

Ніконій.

Назва міста походить , можливо , від імені ойкіста . Розташовувалося воно на лівому березі Дністровського лиману , поблизу сучасного с.Роксолани . Заснований переселенцями з Іонії в останній третині 6 ст до н.е., Ніконій являв собою невеликий поліс що складався із власне міста і близько десятка лівобережних сільських поселень із землянковою забудовою . Основу економіки становило землеробство . На відміну від Тіри власної монетної чеканки не мав . В 1-6 ст.до н.е. основним платіжним засобом на внутрішньому ринку Ніконія були істрійські мідні литі монети . Але можливо , що в 5 ст .до н.е. Ніконій вже випускав власну литу монету із зображенням сови . Підтримував торгівельні зв'язки з містами Іонії , Антіки ,острівною Грецією , з Істрією , Ольвією . В 6 - першій половині 5 ст. до н.е забудовувався землянковими житлами , які згодом змінювалися будинками звичайного грецького типу . На другу половину 5 - 4 ст. до н.е. припадає розквіт міста , коли , зокрема ,зводяться оборонні споруди. Близько третьої чверті 4 ст. до н.е Ніконій занепадає . В 3-2 ст. до н.е. занепад посилюється , а з нашестями голатів та інших варварських племен місто остаточно гине . В 1-4 ст . н.е. життя в ньому відновлюється , але цей період майже не досліджений.

Тіра

Назва міста походить від грецької назви Дністра –Тірас . Місцерозташування залишків Тіри - околиця сучасного Білгорода -Дністровського лиману Одеськоїобласті . Колонія заснована вихідцями з Мілета наприкінці 6-ст. - початок 5 ст.до н.е. В розвитку Тіри виділяють два основні періоди : еллінський (від заснування міста до середини першого століття до нашої ери ) і римський (середина 1 ст.до н.е. - 70-тіроки 4 ст.) , які розділяє гетська навала під проводом Буребісти . Час першого розвитку починається з 5-го ст.до н.е. і триває до 3-го ст.до н.е. Тіра карбувала власну монету з кінця 2-го ст.до н.е і до 70-х років 1 ст. до н.е можливо входила до складуПонтійської держави Мітрідата Євпатора . За римськогоімператора Доміціана увійшла до складу Нижньої Мезії ; з 2 ст. до н.е в Тірі розміщуються підрозділи 5 Македонського і 11 Клавдієвого легіонів .

В середині 3 ст.н.е Тіра виходить із провінції Нижня Мезія , й римський гарнізон залишає місто . Тоді воно зазнає руйнування готами .

Населення Тіри займалося посередницькою торгівлею , сільським господарством, скотоводсвом , міншою мірою - ремеслами . Тіра мала сільську округу . Тут виращували зерно , ловили рибу , випасали худобу .

Розкопками знайдено залишки житлових кварталів 6-го ст. до н.е. та оборонних споруд кінця 4-го ст. до н.е.

Борисфеніда ( від грецької назви Дніпра - Борисфен )

Грецьке поселення на півострові ( нині острів ) Березань , найраніша в Північному Причорномор'ї айпокія , заснована грецькими переселенцями у другій половині 7-го ст. до н.е. . На певній стадії свого розвитку це поселення було полісом , який згодом був перенесений до поселення , що одержало назву Ольвія . В 1 половині 6-го ст. до н.е. на берегах Березанського лиману виникають численні невеликі поселення , котрі становили сільську округу Борисфеніди . Остання існує й у 5 ст. до н.е. , а з кінця 4 ст. до н.е. життя в ній завмирає на тривалий час і відроджується лише в 1 ст. н.е.

Починаючи з останньої чверті 7 ст. до н.е. Борисфеніда входила до складу Ольвійської держави й загинула разом з Ольвією . Площа населення, що зберіглася , становить близько 10 га . Місто в окремих своїх районах мало прямокутне планування . Розкопанно залишки апсидального храму , некрополь 5 ст. до н.е. Ранні культурні шари Борисфеніди багаті на знахідки грецького посуду .

Ольвія

Ольвія – давньогрецькою мовою означає -"щаслива" . Розташована на правому березі Південнобузького лиману . Рельєф місцевості зумовив форму міста у вигляді неправильного трикутника . Єдиної точки зору на дату заснування Ольвії до цих пір нема . Більшість істориків схиляється до заснування Олвії на рубежі 7-6 ст.до н.е. чи в першій половині 6 ст. до н.е. вихідцями з району Мілета і проіснувала до середини 3 ст.

Топографічно Ольвія складалася з трьох частин - Верхньої , Терасної та Нижньої . Остання вже після загибелі міста була зруйнована водами лиману . На етапі розквіту наприкінці 4-3 ст. до н.е Ольвія займала територію площею близько 55га , численість її мешканців становила близько 20 тисяч .

В історії міста й держави простежуються два великі періоди .

Перший охоплює час від заснування тут колонії до середини 1 ст. до н.е. Забудована в другій половині 4 ст. до н.е. однокамерними землянками та напівземлянками , в 5 ст. до н.е. Ольвія набуває звичайного для старогрецького міста вигляду . В 5 ст. до н.е в ній , за Геродотом , уже існували укріплення та палац Скіфського царя Скіла .

Житлові споруди Ольвії - звичайно одноповерхові з підвалами . Відкрито залишки агори ( площі , навколо якої зосереджувалися торгові ряди , будинки суду , магістратур ) . Виявленно священні ділянки .

Деякий час Ольвія входила до фінського морського союзу . Мала розвинуті торгівельні та культурні зв'язки , мала свої гроші - спочатку це були литі "дельфінчики " , трохи пізніше аси , а з середини 5 ст. до н.е. карбує звичайні для античного світу монети .

Економічну базу поліса становило сільське господарство , розвивалися ремесла й торгівля .

В період з останньої третини 4 по середину 3 ст. до н.е. Ольвійська держава досягла найвищого економічного піднесення .Виник новий тип сільських поселень у вигляді колективних садиб . Проте з кінця 3 ст. до н.е. починається поступовий занепад . У 2 ст. до н.е. Ольвія опиняється під протекторатом царя Малої Скіфії Скілура . З кінця 2 ст. до н.е. по 70 роки 1ст. до н.е.перебувала під владою Мітрідата 6 Євпатора - царя Понтійської держави . Після цих подій місто остаточно занепало й було добите гето-дакійськими племенами .

Наприкінці 1 ст. до н.е. починається поступове відродження Ольвії , що стає початком другого періоду , що проходить під знаком римських впливів.У цей час територія городища скоротилася майже втроє його забудова була скупченою і бідною .

Близько середини 1 ст. до н.е. Ольвія потрапляє в залежність від скіфських або сарматських царів , проте незабаром звільняється .

В середині 2 ст. до н.е. місто увійшло до складу Нижньої Мезії .

2 ст. - перша половина 3 ст. н.е. стали періодом найвищого розвитку Ольвії римської доби . В 40-і й потім 70-ті роки 3 ст. н.е. Ольвія зазнає навал готів . Життя в місті остаточно завмирає не пізніше другої четверті 4 ст. н.е.

Некрополь Ольвії займає територію загальною площею близько 500 га , проте його межі на різних етапах життя міста змінювалися , а в перші століття поховання почали розміщувати навіть на залишках самої Ольвіїєлліністичної доби у звичайних грунтових прямокутних у плані ямах - на дні або в підбоях вирізуваних у стінках цих ям . На земній поверхні над похованням звичайно встановлювалися кам'яні надгробки у вигляді стел , антропоморфних зображень , вівтарів. У 4 ст. до н.е з'являються земляні склепи , що складалися з поховалльної камери та дромоса (вхідного похилого коридору) . Пізніше починають ховати в кам'яних склепах , над якими зводились грунтові насипи . Найвищої досканалості споруди цього типу досягають у другій - першій половині 3 ст.н.е. , коли будувались монументальні кургани з кам'яними крепідами . Саме тут використовувались напівциліндричні розпірні склепіння й високоякістні кам'яні мури (найвидатнішими зразками цієї архітектури є склепи курганів - Зевсового , Єврисивія та Арети.) .

Херсонес Таврійський

Назва походить від грецького слова "півострів" . Руїни цього міста розташовані на околиці Севастополя . Херсонес заснованийу 422 -421 році до н.е. вихідцями з Гераклеї Понтійської . Розквіт держави припадає на кінець 4-3 ст.до н.е. Це одне з трьох великих античних північнопричорноморських міст , які дожили до пізнього середньовіччя. Територія досягала 33 га , а населення становило не менш , як 15 тисяч жителів . Місто мало єдине прямокутне планування та було обнесене міцними захисними стінами , що збереглися до нашого часу , мало добре укріплений порт , а в римські часи - цитадель.

Наприкінці 4 ст.до н.е.Херсонес підкорив Керкінітіду , заснував нове місто - Калос Лімен .Тоді до складу Херсонеської держави увійшло узбережжя практично всього Захіннього Криму.

У 179 році до н.е.Херсонес уклав угоду з царем Понтійської держави Фарнаком 1 про "дружбу". Однак уже в середині 2 ст.до н.е. Північно -Західний Крим опинився під владою скіфів . У боротьбі проти них Херсонес звернувся по допомогу до Мітрідата6 Євпатора . Під час його походів на скіфів (110-108 рр.до н.е.) Херсонес було звільнено від їхньої залежності . Але після цього місто потрапляє під зверхність Боспорської держави , якої позбавляється за поміччю Риму лише в другій половині 1 ст.н.е. Після походу Плавтія Сільвана в 60-ті роки 1 ст. н.е в Північному Причорномор'ї в Херсонесі розміщується римський гарнізон . Неподолік від Херсонеса , в Харакеі , римські війська будують фортецю , від якої до наших днів збереглися рештки фортечних мурів, терми , німфей.

Після економічної кризи , перенесеної на рубежі , розпочинається новий єтап піднесення : розвиваються торгівля , виноробництво , соляний і рибальський промисел . Але уже у третій четверті 3 ст.н.е. справи погіршуються : з Херсонеса виводяться римські війська , припиняється карбування своєї монети , в економіці спостерігається повний занепад .У 70-ті роки 4 ст.н.е. Херсонес зазнав гунської неволі , після чого продовжує існувати у складі Візантійської імперії.

Некрополь Херсонеса розташовувався довкола міста з усіх боків . Основний тип поховальних споруд - прямокутні ями . В середині 4 ст. до н.е. з'являються могили , обкладені черепицею , у 2 ст до н.е. - ком'яні ящики й вирубані вскелі склепи з нишами - лежанками.

Боспорська держава

Розташовувалася по обидва боки Керченської протоки , яка в давнину називалася Боспор Кіммерійський . Головним містом був Пантікапей , але столицею азіацької частини Боспору вважалася Фанагорія . До утворення Боспорської держави існуючі на її теріторії з 6 ст.до н.е. грецькі міста Пантікапей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Теритака, Порфмій, Фанагорія, Германаса, Гергіппія, Кепи та інші , здебільшого були звичайними полісними структурами . В 480р. до н.е. Боспором починає правити династія Археанактидів , яку в 438-437рр. до н.е. змінює династія Спартокідів.

На етапі найвищого піднесення держави 6ст. до н.е. її територія обіймала Керчінський і Таманський півострови , Східне Приазов'я , пониззя Кубані , а також Дельту Дону . До складу Боспорської держави входили не тільки античні міста , а й місцеві племена - синди, меоти, торети, дандарії. На чолі держави стояв цар - монарх згаданих племен і архонт грецьких міст.

В середені другого ст. до н.е. держава переживає економічну кризу, яка наприкінці століття загострюється повстанням рабів під приводом Савмака. В ці справи втручається Мірдітат 16 Євпатор , унаслідок чого Боспор підпадає підзверхність Пантійського царства. В останній чверті 1 ст. н.е. Боспор стає власником Рима . До середини 3 ст. н.е. спостерігається економічне піднесення, після чого знову розпочинається воєнно-політична і економічна криза , яка завершується з гунською навалою ( 375-376рр.) за гибеллю Боспору як держави. Згодом у Пантікапеї Феодосії, Тірітаці та інших містах поширюються впливи Візантії .

Населення

Етнічний субстрат античних міст на час їхнього заснування становили греки-переселенці з Малої Азії , Аттіки й Гіраклеї Понтійської . З перших століть Нової ери зростає чисельність представників місцевого населення в античних містах . За соцальним станом структура населення була досить строкатою . Крім громадян і рабів , існувало також багато вільних , залежних або напівзалежних людей.

Торгівля

Протягом усього свого існування античні міста - держави Північного Причорномор'я вели жваву торгівлю з античними містами Східного Середземномор'я , Причорномор'я , з навколишніми племенами , Римом , і його східними провінціями . Ведуть торгівлю з варварами , які постачали грекам зерно , рибу , худобу , шкіри , рабів , мед , віск , натомість одержували ремісничі вироби , зброю , прикраси , вино , тканини.

Торгівельні стосунки з варварським світом відбувались на обмінній, а з античним – головним чином на грошовій основі . Монетна справа виникає у північнопричорноморських державах майже одночасно з їхнім формуванням . Кожний ізполісів карбував власну монету.

Вплив північнопричорноморської античної цивілізації на довколишні племена

Залучення місцевого варварського населення до сфери торгівельної діяльності греків , до політичних взаємин - чи то в межах союзницьких відносин і навіть об'єднань (Боспорська держава) , чи то у вигляді стягування кочовиками даними з античних міст (Ольвія) або навіть військової конфронктації , – все це не могло не позначитись на соціально-економічному, політичному, культурному розвитку цього населення. Під безпосереднім впливом північнопричорноморських античних держав у скіфів формувалася своя державність , виникали міста і поселення з рисами , притаманними грецькій містобудівнійтрадиції. Особливо глибокий вплив антична цивілізація справляла на культуру варварського світу. Це виявилось в спорудженні фортець (Неаполь Скіфський) , запозиченні місто- й житлобудівничих прийомів , використанні кружальної античної кераміки , а такожвиготовлених греками високохудожніх прикрас і прикладних мистецьких виробів, (пектораль із Товстої могили, Чортомлицька амфора, гребінець із кургану Солоха та інші).

Поряд із скіфами під цивілізуючу дію давньогрецьких держав Півдня України підпадали й інші тогочасні племена – синди , меоти , сармати , черняхівці та інші .

Античні культурні традиції лягли і в основу життя ранньосередньовічних міст Криму.

Питання 4. Розселення слов’янських племен на території України: їх побут та релігійний світогляд.

Назва споріднених народів "слов'яни" вперше з'явилося у творах візантійського історика Прокопія Кесарійського "Війна з готами" і імператора Маврикія Стратега "Тактика і стратегія" (VI ст). Слов'янські племена, які становлять три гілки - західну, південну і східну, з найдавніших часів жили в Європі (про західних і південних слов'ян йдеться в історії середніх століть). Східна гілка слов'ян - корінне населення, що проживало з незапам'ятних часів на значній території, що включала межі сучасних України, Білорусії та європейської частини Росії. Розселення слов'ян у давнину на території сучасної України підтвердили археологічні розкопки в басейні Дніпра. Знайдено величезну кількість поселень і могильників племен, що жили в кінці старої, а також при новій ерах по Дніпру і його численним притоках. У римських письмових джерелах слов'яни згадуються під назвою венеди, у візантійських і готських - склавини (слов'яни) і анти, в грецьких вони завуальовані в збірних назвах - скіфи, сармати і гуни. Давньоруські літописи повідомляють, що в V - VIII ст. слов'яни об'єднувалися в племінні союзи (див. карту-вклейку): полян (середній плин Дніпра), сіверян (басейни Десни, Сули і Ворскли), древлян (дніпровське Полісся), тиверців (між Дністром і Прутом), уличів (між південним Бугом і Дністром, аж до Дунаю і Чорного моря), волинян і дулібів (басейн Залізні знаряддя праці Західного Бугу і правих приток слов'ян другої половини верхньої Прип'яті), хорватів (Карпати). Таким чином, вся територія нинішньої України була заселена слов'янами, племена яких об'єднувала близькість мови, господарства і культури. А чим займалися слов'яни в давнину? На це питання знову ж таки дають відповідь археологічні розкопки і письмові закордонні джерела. Слов'яни вели осілий спосіб життя, і це сприяло розвитку у них орного землеробства як основної галузі господарства. Землю вони обробляли вдосконаленим ралом із залізним наконечником, а також мотиками та лопатами. Рало нагадувало соху, яку і на багато століть пізніше селяни використовували для розпушування грунту. У рала запрягали биків або коней. Тільки в V - VI ст. слов'яни винайшли плуг з металевим (залізним) лемешем і чересло (плужних ножем). Вони сіяли і вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, коноплі, льон, ріпу, цибулю, капусту та інші культури, кількість яких значно зросла в порівнянні з минулими епохами. Зернові культури жали виключно металевими серпами. Траву на сіно косили косами-горбуші. Як і раніше, зерно мололи кам'яними жорнами, або товкли в дерев'яних ступах. Хліб випікали в печах-кам'янках. Слов'яни займалися і такий прибутковою галуззю господарства, як скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней. У господарстві слов'ян важливе місце займали також промисли: мисливство, рибальство, бортництво (збір меду диких бджіл) та інші, чому сприяли природні багатства - лісові масиви, широкі степи, порослі травою, річки, озера, болота із заростями очерету. Природні багатства сприяли широкому розвитку ремесел: залізоплавильний (з болотних руд), ковальства, столярній, гончарного, ткацького, кушнірського (обробка шкір) та ін Поблизу села Григорівки на Вінничині археологи виявили 25 горнів, в яких стародавні слов'яни плавили залізо. Це було велике відкриття! Знахідки свідчать, що ковалі вже тоді виготовляли і використовували в землеробстві та скотарстві більше 20 знарядь праці. Домашні потреби слов'ян задовольнялися прядінням, шевським і кравецьким ремеслами місцевих умільців. Вироби цих ремесел часто в межах громад і племен обмінювалися на інші предмети. Майстерно зроблені ремісниками ювелірні вироби-прикраси також використовувалися як для особистих потреб, так і для торгового обміну. Розвитку торгівлі у слов'ян сприяло поступове відокремлення ремесел від землеробства й скотарства. Грошима служили срібні монети, які потрапляли до слов'ян в результаті торгівлі з Візантією, провінціями Західної Римської імперії, грецькими містами-державами Північного Причорномор'я, країнами Азії та Близького Сходу. Зокрема, в арабські країни слов'яни вивозили на продаж хутра, мед, віск, хліб, рибу, шкіри. З часом торгівля розширювалася. Розвиток господарства у слов'янських племен сприяло їх політичного об'єднання, створювало умови для формування народності, піднесенню їх матеріальної та духовної культури.

Зародження класів і виникнення державних союзів слов'янських племен. Розвиток господарства послужило основою для суттєвих змін у суспільних відносинах слов'ян. У результаті розпаду первіснообщинного ладу родові громади втрачали свою колишню замкнутість і почали об'єднувати не тільки родичів, але й сусідів. Утворювалися по суті нові об'єднання - територіальні або сусідські громади, які складалися з індивідуальних господарств окремих сімей. Орна земля та угіддя громад часто розподілялися між сім'ями, а вироблені продукти ставали їхньою приватною власністю. "... Знаходилися до того в загальному володінні ріллі і луки, - писав Ф. Енгельс, - стали піддаватися розділу за вже відомим способом між виникали тепер господарствами, спочатку на час, пізніше - раз назавжди, тоді як ліси, вигони і води залишалися спільними ". Деякі сім'ї накопичували значні багатства, що посилювало майнова нерівність у громадах. У стародавньому суспільстві слов'ян відбувалися глибокі економічні та соціальні зміни: первіснообщинний лад розкладався, і в його надрах зароджувалися класові феодальні відносини. Старійшини родових общин і їх соратники поступово зосереджували у своїх руках владу і багатства, експлуатували вільних общинників. Крім того, захоплених полонених вони перетворювали на рабів і змушували працювати на себе. Проте рабовласництво у слов'ян не стало панівним ладом і носило патріархальний характер. Полонені-раби часто вважалися членами сімей общинників і ставали вільними трудівниками або поверталися на батьківщину. У слов'янському світі не виникли умови для рабовласництва.

У період формування класів у слов'ян рабовласницький лад античного світу зжив себе. А рівень розвитку господарства у слов'ян був вже таким, що експлуатувати феодальне селян було більш вигідно, ніж рабів. Ще з часів первіснообщинного ладу для вирішення важливих питань слов'яни скликали народні збори - віче. Тепер вони вже не відігравали головної ролі. Державні союзи племен, що сформувалися з появою непримиренних між собою класів і в зв'язку з необхідністю захисту від навал, очолювали повновладні правителі - князі, що спиралися на багату знати і не вважалися з рішенням віча. Прикладом може служити державний союз племен полян на середньому Подніпров'ї. На гористій південній околиці сучасного Києва (тепер там розташований Ботанічний сад Академії наук УРСР) перебувала і столиця полян - Бусов місто, зруйноване завойовниками-персами Дарія I (за 1000 років до заснування Києва в іншому місці). На північному заході утворився дулібоволинянскій союз племен. Ці та інші союзи племен перетворювалися на державні утворення - феодальні князівства. На слов'янські землі часто нападали східні кочові племена: кіммерійці, скіфи, сармати, а пізніше авари, хозари, печеніги, половці та ін Тому слов'яни споруджували оборонні земляні вали між річками, озерами і болотами, що стали значними перешкодами для ворожих навал. Ці вали отримали назву "зміїв". За народною легендою, слов'янські богатирі, перемігши у поєдинку свого лютого ворога - Змія, запрягали його у просторий плуг і орав такі великі борозни - вали. "Змієві вали" у зруйнованому стані збереглися до нашого часу на Київщині, Черкащині, Полтавщині. Подібні споруди під назвою "Троянові вали" існували на Подністров'ї. Їх будівництво вимагало величезних зусиль. Відважні і мужні воїни-слов'яни вели тривалі і виснажливі війни проти навали східних кочівників-завойовників, а також армій рабовласницьких держав - Візантії та Західної Римської імперії, які прагнули захопити східнослов'янські землі. "Виступаючи на війну, - писав візантійський історик того часу Прокопій (VI ст), - багато з них йдуть на ворога пішки, тримаючи в руках невеликий щит і дротик; панцирів вони не носять ..." З часом озброєння слов'янських воїнів змінювалося: у них уже були залізні мечі, списи, ножі, дерев'яні луки і їх численне військо завдавало чимало поразок ворогам. Завдяки цьому послаблювався натиск ворожих сил зі сходу і заходу на слов'янські землі, забезпечувалася їх незалежність. Перші державні утворення - союзи слов'янських племен були попередниками могутньої Київської Русі. Саме такі об'єднання племен слов'ян передували утворенню держави і народності, які складалися в перехідний до класового суспільства період.

Культура, побут, звичаї та вірування слов'ян

Розвиток духовної культури і вірувань давніх східних слов'ян, які жили на сучасній території України, було тісно пов'язане з їх господарською діяльністю. Значне місце в житті східних слов'ян займали численні обрядові свята, присвячені настання весни і початку польових робіт (веснянки), літнього сонцестояння (Івана Купала), збору врожаю, зимові новорічні обрядові пісні, колядки і т.п. Весільні урочистості супроводжувалися піснями, танцями, хороводами, похоронні обряди - плачемо. Вірування слов'ян називали язичництвом. Наші предки обожнювали сонце, місяць, явища природи, річки, озера, ліси. Одним з головних богів у слов'ян вважався Велес - захисник худоби. Дажбог уособлював Сонце, Сварог - вогонь, Перун - грім. Візантійський історик Прокопій зазначав: "Вони поклоняються річкам і німфам, та іншим демонам, приносять жертву їм всім і за допомогою цих жертв намагаються задобрити богів, займаються чаклунством". Давні слов'яни вірили в загробне життя, про що свідчать згадані похоронні обряди. Особливо урочисті похорони влаштовувалися князям і знатним дружинникам, в могилах яких археологи знаходять багато дорогоцінних виробів, зброя, одяг, предмети домашнього вжитку, залишки продуктів харчування і т.д. Княжі могили насипали висотою іноді до десяти метрів, потім влаштовували там тризну - поминки. У похованнях простих людей знаходять лише знаряддя праці і предмети домашнього ужитку. У найбільш вивченому археологами прикладному мистецтві простежуються своєрідні стилі - "звіриний" (зображення фігур звірів, домашніх тварин, плазунів, птахів) і "геометричний" (створення орнаментів з трикутників, ромбів, квадратів). Зображення на знаряддях праці, зброї, прикрасах, предметах побуту відбивали картини з життя слов'ян, зокрема їх працю і боротьбу з ворогами. У слов'ян було розвинене і музичне мистецтво. Візантійський історик VII ст. Феофілакт повідомляв про взяття в полон візантійцями трьох слов'янських гуслярів. У джерелах є, хоча й скупі, опису зовнішності слов'ян. Згаданий вже візантієць Прокопій повідомляв, що у слов'ян "одна мова", "не відрізняються вони один від одного і за зовнішнім виглядом". "Всі ці люди, - писав він, - високого зросту і дуже сильні. Колір обличчя в них не зовсім білий, волосся не русяві й не переходять у чорні, а рудуваті і до того ж - у всіх ..." Сучасник також відзначав, що слов'яни "живуть у старих хатах". За характером вони були волелюбні і не давали нікому себе підкорити. Таким чином, слов'яни здавна розселялися в Східній Європі та на території нинішньої України. Їх племена займалися землеробством, скотарством, ремеслами, торгівлею. У результаті розпаду первіснообщинного ладу слов'янські родові громади перетворювалися в сусідські, з'являлася приватна власність і майнова нерівність, експлуатація людини людиною. Створювалися державні союзи племен на чолі з правителями-князями, в руках яких зосереджувалися влада і багатство. Вони стали першими феодалами. Знаряддя праці, культура, мова, побут і звичаї східнослов'янських племен різних місцевостей мали багато спільних рис, що сприяло їх об'єднання в державні союзи на значних територіях.

Питання 5. Передумови утворення східнослов’янської держави: князівство Кия та Аскольда.

 Передумови   утворення   східнослов’янської   держави . Східні слов’яни починаючи з VI-VII ст. розселилися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. “Повість временних літ” складена п’ять століть  тому , малює грандіозне полотно цього розселення: “Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами,  тому  що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвалися дреговичами, другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, - за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота.  Ті  ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами… А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами.” Цей процес розселення в цілому завершився у VIII-IX ст.  Першим етапом  утворення   держави  у східних слов’ян було  утворення  протягом VII – першої половини ІХ ст. перед державних  утворень  – полянського  князівства   Кия , Дулібо-Волинського союзу  та  ін.  Східнослов’янські  союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільності, які мали певні локальні особливості. Згодом, породження родоплемінного ладу – великі і малі союзи племен у перебігу розвитку  східнослов’янського  суспільства поступово переросли в  утворення  більш високого соціально-політичного рівня – племінні княжіння.  Докорінною причиною  утворення   держави  у східних слов’ян як і у всіх інших народів, було виникнення соціально неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Посилення руху населення (в ході торговельних зв’язків, воєн, переміщення сільського населення у міста), наростання соціальної напруженості переросли регулюючі функції роду і вимагали принципово нового регулятора – публічної влади з потужним апаратом примусу, підкріпленим ідеологічною системою. Східні слов'яни перебували на  тому  рівні соціально економічного розвитку, який створює внутрішні  передумови  для виникнення  держави . Головними їх заняттями були орне землеробство, ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Удосконалення знарядь праці підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Швидко розвивалася металургія та інші ремесла. Утворилися міста, окремі з яких перетворилися на політичні центри племінних союзів. Особливістю і додатковим стимулом генезису державності у східних слов’ян була загострена потреба в організації захисту від зовнішньої загрози – в першу чергу з боку хозар, об’єднаних у потужний каганат, а також варягів, Візантії, Польщі. Формування державного апарату стимулювала також перспектива отримання великих прибутків від великих торговельних шляхів у разі налагодження їх утримання і охорони. Особливо це стосувалося шляху “Із варяг у греки”. Головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві сучасні історики вважають наявність влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним принципом і стягання данини для утримання влади. Можна додати до цього як обов’язкову ознаку успадкування влади князем. В умовах Київської Русі Х ст. конкретними формами державності були: окняження земель (підкорення владі державного центру територій племінних княжінь) і поширення на  ті  землі систем збирання данини, управління й судочинства. Першими київськими князями, існування яких зафіксоване літописцями, були  Аскольд  і Дір. Полянське князівство   Кия ,  Аскольда  і Діра стало етнокультурним, політичним і соціальним осереддям, довкола якого наприкінці ІХ ст. почала зростати Руська  держава . Можливо, літописець Нестор мав підстави, роблячи під 860-м роком запис про похід  Аскольда  і Діра на Константинополь, відзначити, що з  того часу “начася прозивати Руска земля”.

Киевское княжество при Аскольде.

9 в. в истории Руси был переломным этапом. Подъём, сказавшийся на всех сторонах общественной жизни, связан с именем Аскольда — одного из наиболее выдающихся и масштабных государственных деяте­лей раннего европейского средневековья.

Потомок полугендарного Кия, прямой и законный наследник киевского престола, Аскольд был последним представителем первой династии древне­русских князей. Сменив у власти своего брата Дира, он осуществил про­грамму смелых и дальновидных мер, направленных на укрепление Киевско­го княжества и упрочение его авторитета в глазах средневековой Европы. Территория Киевского княжества во времена Аскольда была неболь­шой, однако тогдашний государственный, экономический и военный по­тенциал — значительным.

При княжении Аскольда Русь прочно утвердилась на побережье Чёрного моря, которое в тогдашних документах не случайно получило название Руського моря. Главными направлениями политических интересов киевского вла­стителя были юг и юго-восток. Его привлекали богатые и культурные страны — прежде всего Византия, а также Хазария, Болгария, Закавказье, далёкий Арабский халифат.

Наиболее крупными и дальновидными действиями Аскольда были знаменитые походы против Византийской империи и заключённые им мирные соглашения с греками. В 860 г. киевское войско и флот неожиданной атакой обложили имперскую столицу с суши и моря и вынуди­ли константинопольскую администрацию заключить мирный договор, носив­ший характер капитуляции. Греки уплатили киевскому кагану огромную кон­трибуцию и в дальнейшем обязались платить Руси дань для содержания купцов-русичей в Византии. Этот поход сыграл решающую роль в утвержде­нии международных позиций Киевского государства; он, по мнению Несто­ра-летописца, положил начало империи.

Успешные в целом походы Аскольда против Византии, которая в то вре­мя считалась сильнейшим государством в Восточной Европе, имели значи­тельные последствия. Киевское княжество признали великим государством, достойным противником Византийской империи; авторитет его стоял достаточно высоко, с ним приходилось считаться всем тогдашним го­сударствам Средиземноморья.

Огромное внимание Аскольд уделял идеологическому и культурному раз­витию своей страны. И едва ли не самым важным мероприятием он счи­тал введение православия в качестве государственной религии на Руси.

Среди последствий победоносного похода Аскольда на Константинополь в 860 г.наиболее значительным, вне сомнения, была попытка христиа­низации Руси.

Аскольд трагически погиб в 882 г. в результате переворота, осуществ­лённого антихристианской верхушкой с помощью ладожского воеводы Оле­га. Все достижения выдающегося государственника были превращены в прах. Началась продолжительная и драматичная полоса языческой реакции.

Относительно происхождения названия “Русь” существует несколь­ко теорий. Наиболее известны — две: скандинавское происхождение термина “русь”; южное, автохтонное происхождение этого названия. В летописи термин “русь” употребляется применительно великокняжескому окружению

— дружинникам, среди которых были и варяги, а также относительно терри­тории (вначале — территории полян — Руси, затем — объединения самых близких племён, а впоследствии — территории Киевской Руси), на которой великие князья киевские собирали полюдье — дань.

Что же касается происхождения названия “Украина”, то это — не “окраина”, как представляется многим малограмотным “великороссам”. В тюркских языках слово “кра” означало степь, а слово “ина” — страна. Следовательно, Украина — это “степная страна”.

Киевское княжество при Киевское княжество при Киї

У низці найдавніших і маловідомих постатей української історії найцікавішою особистістю є князь Кий. Та й чи може не збуджувати нашу цікавість історична особа, що дала своє ім'я древній столиці, започаткувала витоки нашої державності. Водночас Кий є найбільш загадковою постаттю. І справа полягає не стільки в тому, що сучасний історик дивиться на Кия крізь запаморочливу товщу часу в п'ятнадцять століть, скільки в непевності й невизначеності рідкісних відомостей про нього. У ледь жевріючому світлі гранично скупих свідчень джерел він виглядає особою, котра майже повністю належить до легендарного світу.

Уперше Кий з'являється на сторінках літописів у їхніх вступних, недатованих частинах, майже повністю побудованих на фольклорних переказах і легендах. У найдавнішому серед збережених часом давньоруських літописів "Повісті временних літ" оповідається про заснування найдавнішого міста східних слов'ян Києва в землі великого й славного племені полян. Літописець Нестор сповіщає: "Було троє братів: один на ім'я Кий, другий - Щек і третій -Хорив; а сестра їхня була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер називається Щекавицею, а Хорив - на третій горі, що прозвали по ньому Хоривицею. І збудували городок в ім'я старшого свого брата й назвали його Київ... Був навколо міста того ліс і бір великий, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими і кмітливими, і називались вони полянами; від них поляни і до сьогодні в Києві". Ця розповідь уміщена в розлогому вступі до "Повісті временних літ" у шерезі подій кінця V-VI ст. Історики неодноразово відзначали відверто фольклорну форму цього оповідання. Його головні й наскрізні мотиви з давніх-давен поширені у світі, принаймні - в європейському. Адже Кий започаткував Київ подібно до того, як Ромул - Рим, Коринф - Коринф, Кракус - Краків тощо. Кілька давньоруських літописів виводять назву міста Турова від легендарного засновника тамтешньої князівської династії Тури. Сучасні лінгвісти скептично ставляться до такої етимології.

Недовір'я вчених XIX-першої половини XX ст. щодо вірогідності літописної оповіді про Кия, Щека й Хорива ще більше посилювалось, коли вони звертались до мотиву героїв-братів -засновників міста, землі чи народу,-теж надзвичайно поширеного в усній народній творчості багатьох народів світу. Наприклад, прадавня фольклорна традиція виводить більшість слов'янських народів від трьох легендарних братів-родоначальників: Руса, Чеха й Ляха. Відомі - давньоруські легенди про засновників східнослов'янських племен Радима, В'ятка й Дуліба. Тому історії про трьох братів-полян у науковому середовищі довгий час не йняли віри.

Однак дослідники до певного часу чомусь не помічали того, що Нестор не обмежився самою розповіддю про заснування Києва. Далі на сторінках своєї "Повісті" він знову звертається до життєпису Кия, наводячи цього разу конкретніші відомості про нього. Б. Рибаков, уважно вивчивши весь комплекс звісток про Кия в "Повісті" і порівнявши їх із повідомленнями іноземних джерел, дійшов висновку, що в основі оповідань про нього закладені достовірні історичні факти2.

Продовжуючи розповідь про Кия, Нестор гнівно відкинув вигадки сучасного йому новгородського літописця, котрий твердив, ніби Кий був не князем, а чи то простим човнярем, що перевозив людей через Дніпро, чи то навіть звичайним мисливцем-звіроловом. Київський книжник писав у полемічному тоні: "Деякі ж, не відаючи, говорять, що Кий був перевізником; був, мовляв, тоді біля Києва перевіз з того боку Дніпра, завдяки чому й говорили: "На перевіз, на Київ". Цій вигаданій версії київський літописець протиставляє власну, логічну, добре аргументовану й пов'язану з політичною діяльністю Кия. Вона починається словами: "Однак, якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода...". Та перш ніж викласти спрямовану проти вигадок новгородського книжника розповідь Нестора, спробую відповісти на запитання: чому це раптом новгородський літописець XI ст. силкувався звести до становища звичайного човняра славного засновника Києва, котрого руські книжники XVI-XVII ст. порівнювали з фундатором Рима Ромулом і навіть із самим Олександром Македонським?! Річ у тому, що новгородський літописець відображав політичні ідеї й прагнення новгородського боярства, яке плекало мрії про колишню незалежність свого міста й докладало зусиль до того, щоб позбавитись від обтяжливих для нього опіки й влади київських князів. Виконуючи волю всевладних бояр Новгорода, освічений північний письменник намагався створити милу серцю своїх панів концепцію історії східного слов'янства, поставивши під сумнів провідну роль Києва в історії Русі й становленні державності й звеличуючи своє місто. Давши відкоша новгородському колезі, Нестор веде далі своє оповідання про Кия. Згадавши, що той здійснив подорож до Царгорода (Константинополя) і тому ніяк не міг бути човнярем-перевізником, київський літописець розвиває тему, що цікавить нас: "Кий цей княжив у роді своєму і ходив він до царя (імператора) - не знаємо лише, до якого саме, зате знаємо тільки, що велику честь мав він (Кий), як кажуть, від того царя, за якого він приходив (до Царгорода). Коли ж він (Кий) повертався, прийшов він на Дунай і вподобав місце, і збудував невелике місто, й хотів отаборитися в ньому з своїм родом, але не дозволили йому цього люди, що жили поблизу. Так і понині називають подунайські жителі те городище - Київець. А Кий, повернувшись до свого міста Києва, там і помер".

Висловлюючись по-сучасному, Нестор виклав складну й багату на події біографію сильного вождя і полководця полянського союзу племен, що зважився зав'язати перетрактації з самим імператором Візантії, а потім здійснив сміливу спробу закріпитися в збудованій ним фортеці на Дунаї - в ті часи північному кордоні імперії. Певно, це не сподобалось візантійському урядові, й він підбурив якісь племена Подунав'я проти київського володаря, що вийшов було з-під імперського впливу. У такої непростої, з багатьма реаліями історії неодмінно мала бути міцна фактична основа.

Проте в цій історії не обійшлося без відчутного впливу фольклорної творчості. Навряд чи Нестор мав під рукою якісь документи чи взагалі писемні джерела. Інакше він би знав принаймні ім'я візантійського імператора, з котрим зустрічався Кий. Найімовірніше, наш літописець добув оповідь про полянського князя з народного історичного переказу. Тому не варто дивуватись, що "Повість временних літ" не донесла до нас ні імені того імператора, ні навіть приблизних відомостей про часи, в які жив і діяв Кий.

Зате існує іноземне писемне джерело, при тому набагато давніше від "Повісті", що дозволяє кинути світло на добу Кия. Йдеться про ранньосередньовічну вірменську "Історію Тарона", в якій вміщено виразно фольклорний за формою переказ про трьох братів: Куара, Мелтея і Хореана, що заснували місто в далекій країні Палуні. Як тут не згадати землі полян і двох братів - засновників Києва - Кия й Хорива з Несторової "Повісті временних літ"?! Та найбільш вражає те, що імена середніх братів тотожні за змістом: давньоруське слово "щек" і вірменське "мелтей" означають те ж саме - "змій".

Як і в оповіді Нестора про започаткування Києва, вірменські брати Куар, Мелтей і Хореан спочатку жили нарізно, а далі разом збудували місто на горі. В обох історичних переказах - давньоруському й вірменському - є й інші близькі за змістом місця. Все це не можна пояснити випадковістю. Вчені-історики поступово дійшли висновку, що в "Історії Тарона" віддзеркалився руський переказ про народження Києва, щоправда, у зміненому вигляді.

Найбільш імовірним автором першої частини "Історії Тарона" (де йдеться про Куара, Мелтея і Хореана) сучасна наука вважає єпископа Зеноба Глака, що жив у області Тарон в VI ст. Можливо, в ті часи потрапив до Вірменії давньоруський переказ про започаткування Києва. Існують свідчення іноземних джерел про зв'язки слов'ян із Закавказзям, починаючи з VI ст. н. е. Виходить, що діяльність Кия Можна віднести до часу, який передував написанню "Історії Тарона", тобто не пізніше VI ст. Та чи не можна уточнити таке приблизне датування? Виявляється, можна.

Дослідження літописного переказу про Кия в контексті слов'яно-візантійських відносин V-VI ст. дозволило Б. Рибакову припустити, що викладений у "Повісті временних літ" епізод відвідин Києм невідомого Нестору візантійського "царя" відноситься до перших років славетного реформатора Юстініана (527-565). Згадаймо звістку літописця про прийом Кия імператором "з великою честю". Вельми схожу, навіть таку, що збігається в окремих деталях з літописною, історію повідав візантійський історик Прокопій Кесарійський, що написав працю "Війна з готами" в середині VI ст. Цей сучасник і придворний літописець Юстініана засвідчив, що імператор ласкаво повівся з антським воєначальником на ім'я Хільбудій і доручив йому захищати рубежі імперії вздовж Дунаю. "На четвертий рік своєї єдинодержавної влади імператор призначив цього Хільбудія начальником провінції Фракії, поставив його для охорони річки Істру (Дунаю), наказавши йому стежити за тим, щоб варвари, які жили там, не переходили через річку".

Отже, якийсь слов'янський воєначальник Хільбудій близько 530 р. почав із своїм загоном служити Юстініанові. Ймовірно, імператор розраховував на те, що Хільбудій, котрий мав добре знати звичаї, воєнну тактику й стратегію слов'янських племен, зуміє стримувати їхні вторгнення у північні окраїни Візантії. Спочатку так і сталося. Але потім дунайські слов'яни (за виразом Нестора, "ті, що жили поблизу") напали на Хільбудія й не дозволили йому отаборитися на Дунаї. Є підстави гадати, що Хільбудій тоді вже не був на візантійській службі. Таким чином, у політичній та воєнній діяльності Кия й Хільбудія було чимало спільних рис - якщо тільки перед нами не та сама людина! З творів візантійських істориків VI - початку VII ст. (Прокопія Кесарійського, Менандра, Маврікія та ін.) відомо, що за царювання Юстініана візантійський уряд почав час від часу запрошувати слов'янських воєначальників із військовими загонами на службу, використовуючи їх головним чином для захисту рубежів по Дунаю. Тому є підстави думати, що Кий належав до тих слов'янських воєвод, що встановили союзні стосунки з Юстініаном і служили йому в небезпечній справі прикордонної охорони. Можливо, що він виступає в творі Прокопія Кесарійського під ім'ям Хільбудія. Не виключено, що слово "Кий", яке на багатьох слов'янських мовах означає палиця, дубина, бойовий молот, було зовсім не ім'ям, а прізвиськом удачливого слов'янського полководця. Адже носив із гордістю прізвисько "Мартел" (молот) король франків Карл!

Переповідаючи народний переказ "Повісті временних літ" про відвідини полянським князем Царгорода, набагато пізніший (XVI ст.) Никонівський літопис сповіщає, що Кий ходив на візантійську столицю "з силою ратною". Джерело цієї звістки невідоме. Російський історик XVIII ст. В. Татищев тлумачив її як вказівку на те, що Кий вчинив воєнний похід на Царгород. Це може відповідати реальності.

Можливо, якісь подробиці політичної біографії Кия подано у пам'ятці візантійської літератури "Чудеса Димитрія Солунського". Як вважають вчені, вона відбиває історичні події першої половини VII ст. У "Чудесах..." у легендарній формі оповідається про те, як вождь прикарпатсько-дунайських слов'ян Кувер (згадаймо Куара з вірменської "Історії Тарона"!) повстав проти тюрків-аварів, що поневолили його країну, і, зазнавши поразки, разом із залишками війська дістав притулок у Візантії. Так само, як Кий, він відвідав імператора в Константинополі, зробив спробу закріпитися в пониззі Дунаю і навіть захопити якісь візантійські володіння й серед них велике й багате місто Фессалоніку (по-слов'янському - Солунь), але зазнав невдачі. Навряд чи Кувер - це Кий, як вважали деякі історики в минулому. Не виключено, однак, що Кий був попередником Кувера, можливо, навіть його предком, а народний поголос об'єднав їх та сполучив головні епізоди їхньої діяльності. Як би там не було, паралельне студіювання звісток вітчизняних і візантійських пам'яток дозволило ученим (Б. Рибаков, П. Толочко та ін.) припустити, що полянський вождь на ім'я чи прізвисько Кий служив одному з візантійських монархів, а далі зазнав невдачі, спробувавши на власний страх і ризик отаборитися на північному рубежі імперії.

Незаперечним історичним фактом слід вважати започаткування Києм східнослов'янського протоміста - пуп'янка майбутнього стольного града Русі Києва. Результати археологічних досліджень загалом надають можливість загального датування життя й діяльності Кия останніми роками V - першою половиною VI ст. Виявлено й вивчено рештки укріплень, жител, візантійські монети та інші пам'ятки матеріальної культури цього часу в прадавньому історичному осередку Києва, завдяки чому будівництво згаданого Нестором "городка Кия" можна віднести до кінця V - першої половини VI ст. На повідомленні "Повісті временних літ" про кончину Кия після повернення з Царгорода уриваються свідчення літописів про давній зародок Києва. Вона знову згадує про нього лише з 852 р., коли починає вже строго за роками викладати події східнослов'янської історії. Три з лишком століття з часу смерті Кия не минули без сліду для започаткованого ним "городка" й східнослов'янського суспільства в цілому. Поступово розрізнені союзи племен об'єднались навколо Києва в східнослов'янську державу. Хтось з істориків образно назвав давнє місто "квіткою середньовіччя". Воно дійсно концентрувало в собі не лише ремесла, промисли, торгівлю, осередки влади й релігії. У містах зосереджувалась культура: архітектура й живопис, прикладне мистецтво, освіта й література. Перші протоміста можна розглядати як бутони таких квіток. До них належав і Київ. Протягом VI-IX ст. з цього бутона виросла прекрасна й життєдайна квітка - середньовічний Київ, що увібрав у себе кращі здобутки політики, господарства й культури. Київ став тим соціально-політичним і військовим центром, навколо якого згуртувалось перше державне об'єднання східних слов'ян - Київська Русь. Його злет пов'язаний з ім'ям князя Аскольда.

Питання 6. Давньоруська держава наприкінці дев’ятнадцятого століття. Князь Олег.

Именно с конца IX в. можно говорить о начале сложения большого государства, которое получило название Русь и появилось в результате прежде всего объединения двух главных политических центров восточных славян — южного с Киевом и северного с Новгородом. Последний, скорее всего, и возник в это время, сменив более старое поселение, возможно, на так называемом Рюриковом городище, возле Новгорода. Олег постепенно так или иначе присоединил к Киеву большую часть восточнославянских земель. Из летописи видно, что ему к концу правления подчинились поляне, словене (новгородские), чудь, кривичи, меря, древляне, радимичи, северяне, белые хорваты, дулебы и тиверцы. Впрочем, подчинение хорват и дулебов сомнительно, равно как и западных кривичей (полочан). В любом случае под властью Киева оказался прежде всего «путь из варяг в греки» с его ответвлениями на Десну и Западную Двину. Олег получил прозвище Вещего, что, возможно, просто перевод на славянский язык его (скандинавского) имени Олег (ск. Хелги), что означает Святой, Вещий. НАЧАЛО ПРАВЛЕНИЯ ОЛЕГА. ОБЪЕДИНЕНИЕ РУСИ. Рюрик умер в 879 г., оставив малолетнего сына Игоря. Все дела в Новгороде взял в свои руки то ли воевода, то ли родственник Рюрика Олег.О происхождении Олега существует две версии: некоторые фрагменты с путаницей в хронологии по Первой Новгородской летописи и традиционная, изложенная в «Повести временных лет», согласно которой Олег является родичем Рюрика (брат его жены Ефанды, опекун малолетнего Игоря). После смерти Рюрика в 879 году Олег получил правление княжеством, так как Игорь был еще мал. В течение трех лет Олег остается в Новгороде и после улучшения своего положения со своей дружиной отправляется на юг, по речной линии Волхов-Днепр. В 882 по летописной хронологии, князь Олег, родственник Рюрика, отправился в поход из Новгорода на юг. По пути захватив Смоленск и Любеч, установив там свою власть и поставив на княжение своих людей. Приплыв к Киевским горам и не рассчитывая взять сильную крепость штурмом, Олег пошел на военную хитрость. Спрятав воинов в ладьях, он послал к княжившим в Киеве Аскольду и Диру весть о том, что с севера приплыл купеческий караван и он просит князей выйти на берег. Ничего не подозревавшие киевские правители пришли на встречу. Воины Олега выскочили из засады и окружили киевлян. Олег поднял на руки маленького Игоря и заявил киевским правителям, что они не принадлежат к княжескому роду, но он сам “есть роду княжа”, а Игорь является сыном князя Рюрика. Аскольд и Дир были убиты, а Олег утвердился в Киеве. Войдя в город, он заявил: “Да будет Киев матерью городам русским”. Так Новгородский север победил Киевский юг. Но это была лишь чисто военная победа.” И экономически, и политически, и в культурном смысле Среднее Поднепровье намного обогнало другие восточнославянские земли. В конце IX в. это был исторический центр русских земель, и Олег, сделав Киев своей резиденцией, лишь подтвердил это положение. Возникло единое древнерусское государство с центром в Киеве. Произошло это в 882 г. Свои военные успехи Олег на этом не завершил. Обосновавшись в Киеве, он обложил данью подвластные ему территории — “уставил дань” новгородским словенам, кривичам, другим племенам и народам. Олег заключил с варягами соглашение и обязался уплачивать им ежегодно по 300 серебряных гривен за то, чтобы на северо-западных границах Руси был мир. В 883 г. Олег покорил древлян и обложил их "тяжелой" данью, а в 884 и 885 гг. возложил дань на северян и радимичей, которые до того платили дань хазарам. Но пограничных с хазарами северян и радимичей Олег, по сути, освобождает от дани, возлагая на них дань "легку". Отныне эти восточнославянские племена прекратили свою зависимость от Хазарского каганата и вошли в состав Руси. Данниками хазар оставались вятичи.  «…В год 6391 (883). Начал Олег воевать против древлян и, покорив их, брал дань с них по черной кунице. В год 6392 (884). Пошел Олег на северян, и победил северян, и возложил на них легкую дань, и не велел им платить дань хазарам, сказав: „Я враг их“ и вам (им платить) незачем». В год 6393 (885). Послал (Олег) к радимичам, спрашивая: «Кому даете дань?». Они же ответили: «Хазарам». И сказал им Олег: «Не давайте хазарам, но платите мне». И дали Олегу по щелягу, как и хазарам давали. И властвовал Олег над полянами, и древлянами, и северянами, и радимичами, а с уличами и тиверцами воевал.» ПОХОД НА ВИЗАНТИЮ Под 907 годом летопись сообщает о походе Олега на Византию. Под знаменами Олега выступили варяги, словене, чудь, кривичи, меря, древляне, радимичи, поляне, северяне, вятичи, хорваты, дулебы и тиверцы. Снарядив 2000 ладей по 40 воинов в каждой (Повесть временных лет), Олег выступил в поход на Царьград. Византийский император Лев VI Философ приказал закрыть ворота города и загородить цепями гавань, предоставив таким образом варягам возможность грабить и разорять пригороды Константинополя. Однако Олег пошёл на необычный штурм: «И повелел Олег своим воинам сделать колёса и поставить на колёса корабли. И когда подул попутный ветер, подняли они в поле паруса и пошли к городу»[5]. Испуганные греки предложили Олегу мир и дань. Византия в то время находилась в затруднительном положении. Переговоры о заключении мира с арабами не были закончены, несмотря на блестящую морскую победу, одержанную византийцами над арабским флотом в Эгейском море. Вскоре после этого успеха правитель малоазиатской пограничной области, перешедший на сторону арабов, поднял восстание против императора Льва II. В этих условиях византийскому правительству было особенно важно сохранить мир с Киевской Русью, военная помощь которой против арабов была крайне нужна империи.  В летописи сохранились тексты двух договоров Олега с Византией: отрывок договора, включенный в летописный рассказ, датированный 907г., и договор 911 г. Большинство исследователей считают договор 907 г. частью договора 911 г. Весьма возможно, что в результате похода Олега на Константинополь, совершенного около 907 г., было установлено предварительное словесное соглашение о мире и союзе, которое в 911 г. было включено в письменный текст договора. первые письменные договоры в 907 и 911, предусматривавшие льготные условия торговли для русских купцов (отменялась торговая пошлина, обеспечивалась починка судов, ночлег), решение правовых и военных вопросов Византию особенно интересовала военная помощь, которую могла оказать ей Русь. По договору911 г. русский князь обязывался не запрещать воинам Руси поступать по своему желанию на службу империи. Еще летом 910 г. .византийское правительство отправило против арабов большую морскую экспедицию под предводительством полководца Имерия, который вел с собой флот из 177 судов с 47000 гребцов и воинов. На кораблях находился отряд русских из 700 человек.  Согласно договору, Олег получил по 12 гривен за каждую уключину, и Византия обещала платить дань на русские города (Киев, Чернигов, Переяславль, Полоцк, Ростов, Любеч и другие, в которых сидели "великие князья"). В знак победы Олег прибил свой щит на вратах Царьграда. Главным результатом похода стал торговый договор о беспошлинной торговле Руси в Византии. Так  же Олег велел сшить для своих ладей паруса, да непростые, а из дорогих материй - из паволок и шелка. Греки исполнили волю киевского князя, и русские ладьи под богатыми парусами вернулись в Киев. Текст этого договора знаменателен. Прежде всего, в договоре идет речь только о русах, и ни словом не упоминаются славянские племена. Во-вторых, русы показаны как разноэтничный конгломерат - "род русский". Об этом свидетельствуют имена послов "от рода русского": Веремуд (Вельмуд), Карлы, Фарлоф, Рулав, Стемид, Фрелав, Актеву, Гуды, Труар и др. Эти имена в большинстве могут быть объяснены, главным образом, из кельтских, иллирийских, иранских, фризских и финских языков. Но характерно, что этот договор Олега, как, впрочем, и более поздний договор Игоря, записан по-славянски, что говорит о славяноязычии княжеских дружин.

СМЕРТЬ О смерти Олега в "Повести временных лет" сохранилась красивая легенда. Еще до похода на греков был у киевского князя любимый конь. Но однажды спросил князь языческого волхва: "Отчего я умру?" И ответил ему волхв: "Князь! Умрешь ты от коня твоего любимого, на котором ездишь - от него тебе умереть!". Запали эти слова в душу Олега, и сказал он: "Никогда не сяду я на этого коня и не увижу его более". И повелел он кормить коня, но сам на него больше не садился. Прошло несколько лет, и Олег вспомнил предсказание волхва. Позвал тогда князь конюха и спросил его: "Где мой конь, которого я приказал кормить и беречь?" А тот ответил: "Умер конь". Засмеялся Олег: "Неправду сказали волхвы, конь уже умер, а я жив". И поехал Олег посмотреть на то место, где лежали останки коня - кости и череп. Увидев конский череп, Олег наступил на него ногой и снова рассмеялся: "Не от этого ли черепа смерть мне принять?!" И тут из черепа выползла змея и ужалила князя в ногу. Разболелся князь и скоро умер.                Эта легенда находит параллели в исландской саге о викинге Орваре Одде[12], который также был смертельно ужален на могиле любимого коня[13]. Неизвестно, стала ли сага поводом для создания русской легенды об Олеге или, напротив, обстоятельства гибели Олега послужили материалом для саги. Однако, если Олег является историческим персонажем, то Орвар Одд — герой приключенческой саги, созданной на основе каких-то устных преданий не ранее XIII века. На самом деле, разные летописи по-разному указывают время и место гибели Олега. В одних сообщается о смерти Олега в Киеве, в других - о том, что Олег окончил свои дни на севере, в городе Ладоге или даже за морем. В соответствии со сведениями богемских хроник, возможно, у Олега Вещего был сын, названный также Олегом. Этот Олег, после смерти отца, вел войну с захватившим Киев Игорем, а потом бежал в Моравию, где прославился как воин и полководец. 

Питання 7. Зовнішня та внутрішня політика Київської Русі за часів князя Ігоря.

Після смерті Олега великим київським князем став Ігор (912-945), який перші роки князіння провів в походах по приборканню повсталих древлян та уличів і тільки після вирішення внутрішніх проблем він зміг продовжити справу Олега – далекі торгово-загарбницькі єкспедиції. Головним змістом його зовнішньої політики було зміцнення авторитету держави, розширення володінь та забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами, особливо з Візантією. В 940 р. він поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створене Тмутараканське князівство. В 941 р. мирний договір закладений Олегом з Візантією втратив силу й Ігор на чолі флоту відправився в морський похід на Константинополь. Але візантійці з допомогою нового винаходу - “грецького вогню” знищили майже весь його флот, змусивши Ігоря до ганебної втечі. Ця поразка привела до підписання в 944 році нового принизливого мирного договору з Візантією, який вводив обмеження купцям з Київської держави.

Питання 8. Княгиня Ольга: її спроби регламентації данини й адміністративно - судової системи.

Після трагічної смерті Ігоря влада перейшла до рук його дружини Ольги (945-964), бо син покійного, Святослав, не досяг повноліття. Нова володарка держави виявилася надзвичайно вольовою, владолюбною, холоднокровною і цілеспрямованою особою. Обдарована гострим розумом, вона збагнула задум деревлянської знаті й вирішила ліквідувати місцеве княжіння. У 946 р. за наказом Ольги винищується знать, салиться столица, сказываться правління місцевої династії Мала, котрий загинув чи був страчений. Деревлянська земля підпорядковується безпосередньо великій княгині. Налякані її рішучістю й жорстокістю, володарі місцевих княжінь не сміли виявити непокори.

У 947 р. Ольга здійснила мудрий крок, реформувавши систему збору данини. Були встановлені норми податків і повинностей - устави, уроки, оброки, а також новий порядок їх стягнення. Представники княгині збирали їх в адміністративно-господарських осередках -погостах. Останні ставали опорними пунктами верховної влади на місцях, де її представники виконували також адміністративні й судові функції.

Велика княгиня вжила заходів і для поповнення скарбниці добуванням хутра, полюванням на певних територіях, де встановлювалися знаки князівської власності. Ними ж позначалися й бортні дерева, звідки для держави брали мед і віск, які разом із хутром становили важливий товар для торгівлі з іншими країнами.

Реформи Ольги відіграли важливу роль у підпорядкуванні племінних княжінь безпосередньо владі великих руських князів і включенні їх теренів до територіальних меж Руської держави. Вони також започаткували нові принципи збирання податків.

НЕВДАЛА СПРОБА ЗАПРОВАДИТИ ХРИСТИЯНСТВО У справі зміцнення Руської держави велика кня гиня намагалася знайти опору в християнстві. Охрестилася Ольга в Константинополі, а в складі її посольства до Візантії у 946 р. уже перебував священник Григорій. Відомо, що, об'їжджаючи наступного року країну, вон. не тільки впроваджувала новий порядок збирання податків, а і встановлювала хрести на місцях культових відправ. За сприяння вели кої княгині на могилі Аскольда (його християнське ім'я Микола) було споруджено (або відновлено) церкву Св. Миколи.

Намагаючись поширити християнство на всю державу, Ольг, відправила посольство до германського імператора Оттона І клопота тися про відрядження до Русі єпископа й священиків. У відповід на прохання великої княгині в 961 р. до Києва відбула християнськ. місія єпископа Адальберта. Проте її діяльність через спротив язич ницького населення й прагнення єпископа тлумачити свій приїз, як прояв залежності Русі від імператора зазнала невдачі. Враховую чи силу опору християнству як серед знаті, так і простолюду, велик. княгиня не наважилася проголосити його державною релігією.

Ольга зробила чимало для поширення християнства, готуючі ґрунт для його утвердження як державної релігії. За словамі Нестора Літописця, вона «була передвісницею християнськії землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця переї світом».

ВІДНОСИНИ РУСІ ІЗ СУСІДАМИ Князювання Ольги помітно вплинуло на характе; відносин Русі з іншими країнами, насамперед з Візантією. На відміну від попередників, вона намага лася розв'язувати непорозуміння, що виникали, не силою зброї, а шляхом переговорів, не прагнула загарбувати чужих земель. Насампере, велика княгиня прагнула підняти авторитет Русі на міжнароднії арені, поставити її врівень з наймогутнішими тогочасними держава ми. Вона особисто очолила велике (понад 100 чол.) посольство до Кон стантинополя. Під час переговорів з імператором Константином Багря нородним Ольга намагалася поновити чинність умов договору 944 р. наполягала на виплаті Русі данини й відновленні привілеїв руськиг купцям і дипломатам у Візантії. Можливо, Ольга прагнула встановиті також династичні зв'язки, одруживши Святослава з візантійської принцесою. Проте всі її наміри залишилися нездійсненими.

Намагаючись зміцнити позиції країни в Центральній Європі, Ольгі відправила посольство до Оттона, яке, крім клопотання про занрова дження християнства, мало домагатися встановлення відносин «миру й дружби» з Германією - могутньою європейською державою.

У роки правління великої княгині не відбувалося воєнних зіткнеш ні з Хозарією, ні з печенігами, конфліктні ситуації розв'язувались У проведенні зовнішньої політики Ольга віддавала перевагу мир ним засобам урегулювання конфліктів.

Питання 9. Князь Святослав. Воєнна активність Русі в 60-х – на початку 70-х. рр.

У 964 р. княгиня відходить від державної діяльності й влада зосереджується у руках її сина Святослава (964-972). У його жилах струменіла гаряча кров відчайдушного воїна, для котрого найвищою цінністю була честь лицаря. Гордий, сміливий і чесний, він не вдавався до політичних інтриг, а, збираючись у похід проти ворогів, шляхетно попереджав: «Іду на ви». Літописець Нестор зумів точно передати характер його способу життя: «Возів же за собою він не возив, ні котла [не брав], ні м'яса [не] варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину [і] на вуглях спікши, [це] він їв. Навіть шатра він [не] мав, а пітник (кінська попона. - Авт.) слав і сідло [клав] у головах». Враховуючи вдачу великого князя, М. Грушевський назвав Святослава «чистим запорожцем на київськім столі.

Відразу ж після приходу до влади князь став на шлях завоювання нових земель. Уже в 964 р. він розпочав похід до Оки і Волги, захопив землі в'ятичів і завдав удару по Волзькій Булгарії. Зайнявши її столицю, продовжив наступ проти буртасів (мордви) і приєднав їхні землі до Русі. Після цього вторгнувся в Хозарію й дощенту знищив потужну фортецю на Дону - Саркел (Білу Вежу). Розгромивши хозарське військо, оволодів столицею каганату Ітілем (у гирлі Волги), яку також зруйнував. Повертаючись назад уздовж Каспійського моря і Кавказу, завдав поразки ясам (осетинам) і касогам (черкесам). Унаслідок цього походу руським купцям було забезпечено сприятливі умови для торгівлі на Сході та Півдні.

Однак Святослав не врахував появи серйозної загрози для існування держави з боку печенігів і дозволив Візантії втягнути себе у війну з Болгарією. Перший похід на Балкани відбувся у 968 р. Під час нього русичі розгромили болгар під Доростолом і зайняли 80 міст. Візантійський уряд спровокував напад печенігів на Русь. Навесні 969 р. кочівники взяли в облогу Київ, і лише мужність городян, очолюваних Ольгою, та підхід з Лівобережжя дружини врятували його від розгрому. Печеніги відступили.

Дізнавшись про напад на Київ, Святослав на чолі кінноти негайно прибув до. міста. Проте він не хотів залишатися у ньому, плануючи перенести столицю до Переяславця на Дунаї. Після смерті матері вирушив у другий похід на Балкани, де проти нього розпочали воєнні дії і візантійці. Зазнавши поразки, Святослав відступив до Доростала, де в квітні 971 р. його оточила армія візантійського імператора Іоанна Цимісхія. Упродовж кількох місяців русичі мужньо оборонялися. Урешті-решт було укладено угоду, що передбачала відмову великого князя від зазіхань на візантійські иолодіння на Дунаї і в Криму та зобов'язувала імператора забезпечити русичам вільне повернення додому. Проте Іоанн Цимісхій повідомив печенігів про повернення Святослава з великою здобиччю. їхній хан Куря перекрив шляхи до Києва і в березні 972 р. біля дніпровських порогів атакував великого князя. У бою більшість русинів разом із князем загинули. Літопис оповідає, що хан наказав зробити із черепа Святослава чашу з написом: « Чужих бажаючи, свою погубив».

Великий князь, зайнятий походами, приділяв менше уваги внутрішній політиці. За час його володарювання посилилися позиції язичництва, відбувалися погроми християнських храмів і громад. Водночас князь намагався зосередити всю повноту влади на місцях у руках єдиної династії. Так, улітку 969 р. він призначив на київський престол старшого сина Ярополка. у Деревллнську землю - Олега, у Новгородську - позашлюбного сина Володимира. Про зміцнення V, влади великого князя у віддалених від столиці землях промовляють знахідки печаток з іменем Святослава у Воїні, Новгороді, Пліснеську та Ізяславі.

Зовнішня політика Святослава мала завойовницький характер й ознаменувалася розширенням території Руської держави. Упродовж 40-60-х років X ст. у внутрішньополітичному розвитку Русі відбувалися процеси підкорення племінних княжінь і зосередження влади в руках єдиної династії; у зовнішній політиці спостерігалося розширення теренів держави шляхом приєднання завойованих земель.

Питання 10. Київська Руся за часів князя Володимира Святославовича. Змінення її державності.

После смерти Святослава, который не оставил завещания, между его сыновьями началась междоусобная война. Младшие братья Олег и Владимир не желали признавать единовластным правителем старшего- Ярополка. По происхождению Владимир был внебрачным сыном Святослава и ключницы Ольги ( Малуши),дочки Малка Любечанина, из рода которого вышло много известных политических деятелей. Решивши принудить братьев признать свое княжество, 977 г. Ярополк вышел с войском на Овруч, где правил Олег. Войско Олега было разгромлено ,сам он погиб. Владимир убежал в Скандинавию, где нанял дружину и 978 г. Вернулся на Русь. Сначала он захватил Полоцкое княжество,где, разделавшись с князем Рогволодом, принудительно женил на себе его дочку Рогнеду. После этого он пошел с войском на Киев. Ярополк закрылся в стольном граде, потом испугался и убежал в маленькую крепость Родни, где был убит варягами, которые служили Владимиру. Взошевши на Киевский престол в 980 г. и сосредоточив в своих руках власть, Владимир Великий( 980- 1015) начал новый период в истории Киевской Руси. В первую очередь он подчинил власти державного центра большие союзы восточнославянских племен- хорватов и дулебов( 981), радимичей и вятичей( 981-984). Власть племенных князей и вождей в своих землях оставалась еще очень сильной: они неохотно отдавали часть дани в пользу Киева, сами осуществляли суд, молились каждый своему языческому богу. Владимир ликвидировал племенные княжества, поделил державу на восемь округов, которые, в свою очередь, делились на волости. Руководили округами наместники князя( его сыновья или верные люди из числа старших дружинников),которые управляли, собирали дань и вершили суд от княжеского имени. Им подчинялись чиновники в волостях. Важные изменения произошли и в военном деле: Владимир отказался от опоры на племенные военные формирования. Он раздавал земельные уделы выходцам с других, часто отдаленных, земель, с правом угнетения местного населения, обязывал их нести военную службу и обеспечивать оборону государства Итак, за правление Владимира процесс территориального становления Киевской Руси завершился, отдельность местной племенной верхушки было окончательно уничтожено и начался период расцвета Руси как целостной общины и государства. По площади Русь стала наибольшей державой Европы. Владимир начал печатать собственные монеты, серебряные и золотые, на которых с одной стороны было его изображения, а с другой стороны трезубец и надпись: ” Володимир на столі, а се його срібло ”. Так, трезубец с родового знака превратился на государственный символ современной Украины. В годы княжения Владимира усилилось «разбойничество»- протест населения, которое в процессе феодализации потеряло землю. Для защиты новых землевладельцев князь утвердил новый закон, так названый «Устав земляной». Сперва он предусматривал смертную казнь, которую позже заменили конфискацией имущества разбойника в пользу государства. Непосредственно ответственность за сопротивление против феодальных порядков несла и сельская община- верв Самым главным достижением Владимира есть, без сомнений, внедрение на его необозримых землях христианства как государственной религии. Христианская религия появилась в причерноморских степях уже в первых столетиях н.э. и скоро дошла до Киева. Во время Игоря часть княжеской дружины была уже православной и давала присягу в церкви Святого Ильи в Киеве. До Владимира княжеский престол уже занимали князья-христиане- Аскольд, Ольга, брат Владимира Ярополк. В начале правления Владимир попробовал укрепить языческую веру. Было создано пантеон главных богов. В Киеве были установлены идолы Перуна, Даждьбога, Стрибога, Симаргла, Хорса, Мокоша. Только укрепить единство державы под княжеской властью с помощью язычества не получилось, потому что главный бог не воспринимался людьми как властитель других богов: дружинник больше уважал Перуна, кузнец- Сварога, купец- Велеса. Язычество тормозило общественно-политическое и культурное развитие. «Повесть временных лет» рассказывает, что 986 г. в Киеве появились представители трех религий- православия, ислама и иудаизма- и каждый предложил Владимиру принять свою веру. Руководствуясь политическими и экономическими интересами Владимир выбрал христианство. Вся Европа в то время была уже и проявляла пренебрежение к язычеству. Чтобы войти в круг европейских государств, необходимо было признать христианство. Решение Владимира принять христианство летопись объясняет его женитьбу с византийской принцессой Анной. 988 г. князь с войском взял в осаду Корсунь (Херсонес) и требовал от императора Василия 2-го, чтобы тот отдал ему в жены свою сестру Анну. Положение для императора было безвыходным, и он согласился при условии, что Владимир примет христианство. Так Владимир был крещен в Корсуне. Вернувшись в Киев, он приказал уничтожить языческих идолов. Статую Перуна привязали к конскому хвосту, стащили с горы и кинули в речку. Потом Владимир начал обращение киевлян в христианство. Священники , которые пришли из Царьграда и Корсуня, крестили жителей Киева в притоке Днепра- реке Почайной. Дата крещения киевлян остается спорной. Но традиционно принятие христианства на Руси считается 988 год. Христианизация Руси сделала огромный вклад на экономическую и социально- политическую жизнь страны. Крестившись в 988 Владимир энергично взялся распространять новую религию, приказывал строить храмы. В Киеве на бывшем Перуновом холме в 988 было построено церковь святого Василия, а в период 989-996 годов было построено монументальную каменную церковь Богородице, на содержание которой князь назначил десятую часть доходов с своих земель, через что церковь получила название Десятинной. Киев стал столицей первой митрополии. Каменная архитектура, иконопись, фресковая живопись, церковный хор возникли на Руси благодаря христианству. Через посредничество Византии Русь присоединилась к античным традициям. Возможно Владимир не желал иметь слишком сильное влияние Византии, так как два государства традиционно соперничали, и даже крещение Владимира происходило на пороге военного конфликта с Византией. В 989 г. Владимир завоевал Корсунь и Русь установила церковные взаимоотношения с Болгарией, духовенство которой могло легшее поладить с населением. Православные миссионеры, болгары по происхождению, Кирилл и Мефодий, создали славянскую азбуку кириллицу и перевели на славянский язык богослужебные книги. Русь получила славянскую письменность, что способствовало распространению образования. В 12 веке начали появляться первые рукописные книги, предпочтительно церковного содержания. Книги создавались и переписывались в монастырях, которые превратились в культурные и научные центры. Русичи присоединялись к мировой культуре, книжности и искусства, образования и научных знаний. Принятие христианства укрепило международное положение Киевской Руси. До не давнего времени «варварская» страна на равных правах вошла в семью европейских христианских народов. Показанием этого были множественные династические браки, заключенные киевскими князьями в 11 веке с королевскими династиями Западной Европы. Связь с Европой создал стремительный экономический, культурный, исторический, социальный подъем Киевской Руси. Только крещение по византийскому образцу обусловило будущие конфликты с католиками. Вряд ли было правильно считать христианство исключительным фактором появления всемирно известных достижений Киевской Руси, но именно церковь взяла на себя роль организатора этих процессов. Христианская церковь принесла на русские земли свою сформированную на протяжении столетий систему внутренней организации- церковную иерархию, которая повлияла на формирования феодальной государственной иерархии Руси. Новая идеология помогла укреплению государственности, законодательства, административной системы. Большинство историков замечает: выбор православия объясняется тем, что восточный вариант христианства вел к абсолютизму, потому что подчинял церковь князю. Император, как повествует одна из византийских церковных хроник, есть для церкви «господином и охранником веры». Христианская мораль повлияла на формирование русского писаного права,что проявлялось в уменьшении наказания за преступление, стабилизировало общество, проповедуя смирение и покорность. Крещение Владимиром Руси не было мгновенным. Христианство входило в сознание и обычаи населения постепенно, вытесняя дохристианские языческие верования, а обычно и соединяя византийские, западноевропейские и старые языческие местные черты обрядности. Своеобразное соединение племенных языческих культов славян и христианской веры обусловило региональный отличия в культуре восточнославянских народов, способствовало формированию оригинальной праздничности, самобытных черт психологии, системы народных обычаев. Смерть Владимира Великого(1015г.) стала поводом к жестокой борьбы между его сыновьями за престол. 

Питання 11. Давньоруська держава за часів Ярослава Мудрого. «Руська правда»

При Ярославе Мудром (1019—1054) Киевская Русь достигла наивысшего могущества. В 1036 г. Ярослав после смерти брата Мстислава стал единодержавным князем Киевской Руси, а Киев превратился в один из крупнейших городов Европы, соперничавший с Константинополем. Ярославу Мудрому впервые удалось назначить киевским митрополитом Илариона, русского по происхождению. Сам князь, подобно правителям Византии, именовался царем, о чем свидетельствует надпись на стене Софийского собора в Киеве, выполнен­ная после его смерти, об «успении царя нашего».

 

Софийский собор вершина южнорусского зодчества XI в. — был возведен совместно греческими и русскими мастерами в 1037 г. в Киеве по образцу константинопольского. При сохранении основы — крестово-купольного храма — в немпрослеживается отход от византийских образцов. Монументальные Золотые ворота стали служить па­радным въездом в столицу Древней Руси.

 

Древнерусское государство было крупнейшей державой мира и находилось в тесных политических, экономических и культурных отношениях со многими странами и народами Европы и Азии. С семьей киевского князя стремились породниться крупнейшие королевские дворы Европы. Сам Ярослав был женат на дочери шведского короля Олафа Индигерде. Дочь Ярослава Анна была замужем за французским королем Генрихом I, а другая дочь, Елизавета, стала женой норвежского короля Гаральда. Венгерской королевой Анны третья дочь, Анастасия. Внучка Ярослава Евпраксия (Адельгейда) супругой германского императора Генриха IV. Один из сыновей Ярослава, Всеволод, женат на византийской принцессе, другой, Изяслав, — на польской. Среди невесток Ярослава были дочери саксонского марк­графа и графа Штаденского.

 

Ярослав совершил ряд военных походов на соседние земли: в 1030 г. — против прибалтийской «чуди» и построил к западу от Чудского озера город Юрьев (Юрий — православное имя Ярослава), на Верхней Волге основал Ярославль; в 1037 г. Ярослав нанес окончательное поражение печенегам, которые в результате вынуждены были уйти из причерноморских степей дальше на юго-запад и перестали представлять опасность для Руси. Эти края постепенно заселили кипчаки, которых русские прозвали половцами за необычный для тюрок цвет волос, похожий на цвет свежей соломы — половы. Стремясь создать прочную защиту Руси против степных кочевников, Ярослав продвинул русские границы ниже по правому берегу Днепра, где создал новый оборонительный рубеж по реке Роси, а также привлек на свою службу полукочевые племена «черных клобуков», посылавших свои конные отряды на помощь русским князьям. В 1043 г. состоялся поход на Византию, который окончился полной неудачей русского войска. Но вскоре русско-византийские отношения были восстановлены, и дочь византийского императора Константина Мономаха вышла замуж за четвертого сына Ярослава, Всеволода.

 

Политический строй Древнерусского государства можно охарактеризовать как раннефеодальную монархию. При этом основой государственности восточнославянских племен было общинное устройство. Во главе государства стоял великий князь Киевский. Он совмещал функции законодателя, военного предводителя, верховного судьи, адресата дани. Князь опирался на дружину, которая становилась постоянной военной силой и составляла верхушку общества. Наиболее уважаемые, старшие дружинники входили в постоянный совет— думу. Постепенно они стали именоваться боярами. Бояре выступали в роли воевод, а младшие дружинники, «отроки», исполняли обязанности мечников (судебных исполнителей), вирников (сборщиков штрафов) и. т. д.

 

Главными классами феодального общества были крупные земельные собственники (феодалы.) и крестьяне. Господство натурального хозяйства не исключало обмена товарами, поэтому на всех стадиях феодального строя существовали ремесленники и купцы.

 

Неразвитость экономических связей приводила к дроблению поли­тической власти. В основе структуры феодального общества лежали отношения вассалитета. В соответствии с системой феодальной иерархии феодальная собственность на землю носила разделенный характер. Верховным собственником всей земли был великий князь (в Европе и Византии — царь, император). Его подчиненные (вассалы) — князья, бояре — имели свои земельные владения на правах, предостав­ленных их главой (сюзереном). Отдельное княжество представляло объединение многих мелких земельных владений, каждое из которых было «государством в государстве».

 

В пределах своих владений феодалы обладали полнотой политической власти, получившей название феодального иммунитета. Феодальный иммунитет означал изъятие феодала из системы общегосударственных налогов и судопроизводства, что обеспечивало ему власть над крестьянами- Такой порядок формировался вследствие стремления феодала сохранить неприкосновенность вотчины (от слова «отец» — земельного владения, передававшегося по наследству). Таким образом, феодальный иммунитет — это юридически оформленный договор о невмешательстве государства в вотчинные дела феодала, лишавший чиновников права въезда в его владения.

 

Феодально-зависимые крестьяне на основе внеэкономического при­нуждения отдавали феодалу часть производимого ими прибавочного продукта в виде феодальной ренты — отработочной (барщина), натуральной (оброк) и денежной (появилась с развитием товарного хозяйства). Феодал сам устанавливал размер оброка, сроки его внесения, характер барщины и других повинностей. В свою очередь феодалы защищали границы страны от внешних вторжений, в соответствии с отношениями патроната (покровительства) поддерживали крестьянские хозяйства в неурожайные гоцы. Феодал выступает не только как землевладелец, но и как «государь» своих крестьян. Получение фео­дальной ренты оказывалось следствием как прямого захвата земель с помощью вооруженной силы, так и предоставления займов в голодный, неурожайный год.

 

Феодализм как этап в истории человечества был шагом вперед по отношению к первобытности — взамен хаоса, незащищенности феодальный порядок давал социальную защиту, защиту от сил природы, покровительство князя. Единое государство становилось гарантом устойчивости феодального порядка.

 

Древнейшим сводом законов Руси является Русская Правда. До наших дней дошло более ста списков Русской Правды. Все они распадаются на три основные редакции — Краткую, Пространную и Сокращенную. Древнейшей редакцией (подготовленной в XI в.) является Краткая Правда, состоящая из Правды Ярослава (первые 17 статей, ок. 1016 г.), Правды Ярославичей, т.е. сыновей Ярослава Мудрого (ок. 1072 г.), Покона вирного (устава для вирника, т.е. сборщика пошлин, судебных штрафов) и Урока мостников (табеля оплаты за починку мостов или городских мостовых).

 

Пространная редакция (XII в.) содержит Устав Владимира Мономаха (ок. 1113 г.) и статьи первых редакций, не всегда совпадающие с текстом Краткой Правды. Более поздняя Сокращенная редакция основана на переработанной Пространной Правде и не дошедших до нас законодательных актах более раннего времени. Отдельные юридические нормы содержатся в договорах Олега (931 г.) и Игоря (944 г) с Византией, в которых упоминается «закон русский» — основанное на обычае право древних славян, так как важнейшими признаками силы документа в то время были узаконенный прецедент и ссылка на древность.

 

Русская Правда — первый письменный кодекс законов Древней Руси. Он позволяет получить представление о характере и составе раннефеодального общества. Законы разрешали споры между свободными людьми, прежде всего в среде княжеской дружины. Их изучение показывает, что в Древнерусском государстве существовали пережитки родоплеменного строя, например кровная месть, но статьи документа ограничивают ее разрешением мстить лишь за ближайших родственников. В Правде Ярославичей кровная месть уже запрещает ей, а взамен нее вводится денежный штраф за убийство— «вира, который сильно различался в зависимости от категории населения. Это отражало усиливающуюся социальную дифференциацию общества, стремление государства защитить собственность, жизнь и имущество феодалов. Из Правды Ярослааичей (Наясдава, Святослава, Всеволода) мы узнаем об устройстве княжеского домена (феодального замка) и боярской вотчины.

 

Русская Правда регламентирует отношения древнерусской общины (верви) и княжеского (боярского) хозяйства, называет основные категории древнерусского населения: свободные общинники («люди»): несвободные или полусвободные общинники (смерды); рабы, известные под названиями «челядь», «холопы». Из Русской Правды нам известны и другие категории зависимого населения — закупы и рядовичи. Закупом становился разорившийся общинник, который брал у феодала долг (купу), после чего отрабатывал ее в хозяйстве феодала. Рядовичи — зависимые люди, заключившие с вотчинником договор (ряд) и на его основе выполнявшие различные службы. Изгои Русской Правды — это люди, лишившиеся своего социального статуса, например порвавшие связь со своей общиной.

Питання 12. Спроба затримати розпад Русі. Володимир Мономах.

Державний і політичний діяч, великий князь Київський, Володимир Мономах (1053—1125) був письменником-полемістом, мислителем, якого Є. Маланюк називає одним із перших родоначальників християнського гуманізму [Маланюк Євген. Нариси з історії нашої культури. — С. 36). Син Всеволода Ярославовича і дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха, Володимир у 1078— 1094 рр. був князем у Чернігові. З 1093 р. вів війну з половцями та їх союзником Олегом Святославовичем, якому змушений був залишити Чернігів і перейти до Переяславського князівства, що постійно страждало від нападів половців. Як ніхто інший був зацікавлений у припиненні усобиць, згуртуванні всіх сил Русі для відсічі ворогу, Володимир наполегливо відстоював цю думку на всіх князівських з'їздах (1097, 1100, 1103 рр.). В ПОЗ р. став організатором і безпосереднім керівником походів проти половців, в результаті яких вони потерпіли ряд поразок і надовго залишили в спокої руські землі. У 1113 р. був запрошений на князівство в Києві. Прийшовши до влади, Володимир відновив великокнязівську владу на більшій території руських земель, тимчасово затримав розпад ранньофеодальної монархії, єдність якої була значно підірвана процесами феодалізації Русі, особливо загостренням суперечностей між низами і верхами феодального суспільства, зміцнив міжнародні зв'язки Русі з іншими європейськими країнами.

Проводячи політичну лінію компромісів, пом'якшення напруженості, поміркованого реформаторства, Володимир законодавчо пом'якшив положення низів, видав закон про зменшення рези (відсотків під позику), полегшив положення закупів, відмінив холопство за борги. Ці законодавчі акти дістали назву "Статут Володимира Мономаха". Володимир Мономах є також автором вміщеного у Лаврентіївському списку "Повчання...", яке стало не тільки духовним заповітом його дітям і сучасникам, а й взірцем утвердження ідеалу князівського правління, що найбільш відповідало інтересам єдності Русі.

У "Повчанні..." Володимир Мономах виступив як оригінальний мислитель морально-етичного напряму, який тяжів до осмислення повсякденних проблем тодішнього життя. Ця тенденція мала місце в творчості Іларіона, Луки та ін., проте вони належали до кола служителів церкви, що не могло не накласти відбитку на їх творчість. Людина світська, яка володіла значною політичною владою і досвідом, Володимир Мономах ставить ці питання значно сміливіше, розв'язує їх послідовніше і досить часто всупереч догматам ортодоксального християнства, хоча і спирається на ту саму біблійну і патріотичну літературу. Зазначимо, що такої "вільності" православна руська церква не простила Володимиру Мономаху. Якщо князі, які в десятки разів менше зробили для Русі, були канонізовані святими, то такої честі Володимир Мономах не був удостоєний.

"Повчання Володимира Мономаха" дійшло до нас в єдиному списку, який було включено до Лаврентіївського літопису. Вперше виданий в 1793 р. О. Мусіним-Пушкіним, твір ввійшов до наукового обігу під назвою "Духовная великого князя Володимира Всеволодовича Мономаха дітям своїм, названа в Літописі Суздальській "Повчання". Академік М. П. Алексеев серед літературних пам'яток англосаксонського періоду знайшов твір "Батьківські повчання". "Повчання Володимира Мономаха" за композицією, ідейним змістом, характером дидактичних настанов перегукується з "Батьківським повчанням", яке могла привезти з собою до Києва Гіта, дружина Володимира Мономаха, дочка останнього англосаксонського короля Англії Гаральда Годвінсона, проте це аж ніяк не заперечує самостійності руського твору.

Складається "Повчання..." з трьох розділів: самого повчання, в якому вміщено політичні і моральні погляди Мономаха, автобіографії і листа до князя Олега Святославовича. Останній часто фігурує як самостійний твір "О многострадальний і печальний Я!". Коло питань, які порушуються в "Повчанні...", — від питань світобудови і до роздумів про державну владу, сутність і моральність людини. У висвітленні цих питань Мономах використовує Псалтир, Повчання Василя Великого, пророцтва Ісайї, апостольські послання, тексти "Ізборника 1076 року", твори Іоанна Екзарха.

Питання світобудови Володимир Мономах розглядав з точки зору традиційного для християнства уявлення. Світ мисли вся як створений Богом, прикрашений ним для слави і служби людині, на "догоду чоловікові для їжі, для розваги" (Повчання [Володимира Мономаха] // Повість врем'яних літ. — К., 1990. — С. 359/361). Він постає перед людиною своєю досконалістю, красою як взірець премудрості Бога. Роздумуючи про милість Бога, Володимир Мономах вчив пам'ятати про убогих і слабих, поважати старших і менших, не думати про накопичення багатства та скарбів, застерігав від клятвопорушення і неправди, гордині, а особливо від обману, лінощів, п'янства і блуду, бо в них гине душа і тіло (Там же. — С. 362/363). Він закликав до любові, турботи про бідних, сиріт і вдів, захисту їх від сильних світу цього. В цьому відношенні Мономах дотримується загальних принципів концепції суспільного примирення і милостинності, ідеї якої були висунуті Лукою Жидятою і докладно обгрунтовані в "Ізборнику 1076 року". Проте якщо там концепція загального примирення виступає в абстрактно-теоретичному моральному повелінні, то Володимир Мономах надає їй практичного втілення. І не випадково, що, вказуючи на спокій у державі, він ставить собі в заслугу милостиве ставлення до "сірих" і "убогих", те, що "бідного смерда і вбогу удовицю не давав сильним обідити" (Там же. — С. 372/373). Одним із аспектів справедливості Мономах вбачав у справедливості князівського суду, в основі якого мала лежати правда. З погляду Володимира Мономаха, правда рівноцінна закону, тому виправдовувати означає правити за законом, захищати убогу людину.

Принципам концепції загального примирення Мономах підпорядковував також відносини між князями. Виступав з осудженням усобиць, вбивств, викликаних боротьбою за владу, заповідав берегти мир і згоду як основні принципи поведінки в єдності з добром і красою. Так, давши слово Ростиславовичам, Мономах відмовляється від заклику братів піти на них походом і вигнати їх з їхньої вотчини. Нехтуючи вузькими інтересами власника, він не хоче порушувати слова, даного Ростиславовичам, керуючись загальнодержавними інтересами єдності Русі. Відмовляється він і від помсти Олегу Святославовичу, який вбив сина Мономаха — Ізяслава, знову-таки керуючись вищими інтересами, турботами про процвітання і могутність Русі, прямо наголошуючи: "Не хочу я лиха, але добра хочу братії і Руській землі" (Там же. — С. 378). Принцип добра, на його думку, зобов'язує князів передбачати згубні наслідки ворожості одного з одним, що породжують війни, несуть розорення смердів, ослаблюють Руську землю. Турбота про благо підданих визначає сутність добра.

Мономах був твердо переконаний у тому, що не існує спірних питань, яких не можна було б розв'язати добром і миром. Так, звертаючись до Олега Святославовича, він пише: "І якщо почнеш каятися перед Богом, і до мене щиросердечним будеш, пославши посла свого чи єпископа, і листа напишеш із запевненням миру, то й волость візьмеш добром, і наше серце прихилиш до себе, і ліпше будемо, ніж раніше: я тобі не ворог і не месник. Не хотів би крові твоєї видіти у Стародубі, але не дай мені Бог кров від руки твоєї видіти, чи від повеління твого, чи когось із братів. Якщо ж я брешу, хай Бог мене судить і хрест чесний. Чи в тому гріх сотворив, що на тебе ішов у Чернігів ради поганих, у тому каюся, про те я братам висловив жаль і знову повідав, бо я — людина" (Там же. — С. 378/379).

Питання людини, сенсу і призначення її буття, що вона може в житті, займають одне з центральних місць у "Повчанні Володимира Мономаха", як і в інших київських книжників. Його постановка значною мірою була зумовлена моральними аспектами християнства, яке допомогло не тільки відкрити людину, а й усвідомити нею почуття власної гідності, переосмислити відповідальність за свої діяння, усвідомити себе особистістю.

Для Володимира Мономаха роздуми про людину постали як глибоке усвідомлення особистості загалом, що проявилося у визнанні ним самостійності індивіда, його життя, над яким ніхто з людей не має влади. Звідси визнання цінності і самоцінності людського життя, принципова відмова від смертної кари. Засуджуючи смертну кару, Володимир Мономах стверджував, що кожна людина має право на той строк життя, який визначено їй Богом. "Ні правого, ні винуватого не вбивайте, — заявляє Мономах, — і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина" [Там же. — С. 360/361).

З визнанням самоцінності особистості пов'язується також усвідомлення Володимиром Мономахом значимості власного життя, де він дійшов висновку, що його життя, шлях, досвід потрібні людям як приклад для наслідування іншими, запобігання помилок, ним допущених, адже при всіх колізіях життя головним для нього залишалося не просто усвідомлення своєї особистості, а почуття особистої відповідальності, обов'язку перед руськими землями, турбота про посилення могутності і процвітання Вітчизни, що й постало вищою вимогою до моральної оцінки особистості.

Морально-політичні погляди Мономаха досить часто не узгоджувалися з багатьма положеннями ортодоксальної християнської ідеології, були направлені проти них. Так, уже його ідея правителя — це не стільки образ віруючого, відданого церкві християнина, скільки політичного діяча, стурбованого долею своєї країни, вотчинно-феодального судді, турботливого господаря великого будинку, батька сімейства, людини загалом. Силу князів він вбачав не у духовному веденні, а в знанні. Володимир Мономах виступав за реабілітацію знання і "світської мудрості)", закликав не забувати доброго і навчатися нового. Проголошуючи гуманістичні ідеї, підкреслював, що належність до роду людського усвідомлюється через діяльність, звернену до світу, земного життя, загальнокорисної справи, де праця — найвища міра боговибраності людини. На прикладах власного життя, реабілітуючи працю як основу життя людини, Мономах не розривав фізичної і розумової праці, а вважав першу необхідною умовою для другої. Розумова праця для нього — це звершення справ, загальний підсумок, в якому збагачується людський досвід, знання. Вони облагороджують людину, її працю, роблять саму людину переконаною і сміливою, породжують волю, надають діянням істини і сенсу. Керуючись в усьому життєвою доцільністю, здоровим глуздом через осмислення в своїй душі, Мономах закликав інших наслідувати цьому і навіть молитви розглядав під зазначеним кутом зору, відводячи духовенству почесне, але підпорядковане місце.

Видатний російський історик В. М. Татищев писав про одного з діячів Русі: "Був філософ великий і багато книг написав, але ми вже від писань його нічого бачити не сподобали. Це лише від того вчинилося, що грецьких письменників за великих поставили, а своїх, хоча набагато кращих, нехтували..." [Татищев В. Н. История Российская. — М.; Л., 1963. — Т. II. — С. 262). Ці слова сказані про Климента Смолятича — письменника і церковного діяча, другого митрополита з русичів, просвітника Русі XII ст

Питання 13. Культура Давньої русі: релігійне світобачення, література, школи, бібліотеки, архітектура, образотворче мистецтво.