58. Виникнення українських політичних партій наприкінці XIX – на початку XX століття.

На початку XX ст. в українському національному русі просліджуються дві тенденції – посилення земсько-ліберальної опозиції царизмові та переростання українського культурно-просвітницького руху в політичний. Ліберальна опозиція – представники інтелігенції (службовці, лікарі, вчителі та ін.) все частіше висувала вимогу щодо надання політичних свобод, ліквідації пережитків кріпосництва у законодавстві, скликання Установчих зборів для розробки конституції. Питання про захист національних прав українців піднімалося за відзначення 35-річчя діяльності І. Нечуя-Левицького та М. Лисенка, відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві, проведення «банкетних кампаній» на честь 40-річчя судової реформи.

На початку XX ст. у Східній Україні з'являються перші політичні партії. 1900 р. в Харкові була утворена Революційна Українська Партія (РУП), яка обстоювала соціальні інтереси селянства. РУП не мала ні статуту, ні програми. М. Міхновський, котрий готував для партії програму під назвою «Самостійна Україна», був змушений вийти з партії і заснувати власну партію – Народну Українську Партію у 1902 p., оскільки він пропагував утворення самостійної України під шовіністичним гаслом «Україна для українців».

У 1904 р. від РУП відкололася Українська соціал-демократична спілка («Спілка») на чолі з М. Меленевським та О. Скорописом-Йолтуховським, що була близькою за поглядами до російських меншовиків. У 1905 р. РУП перейменована на Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію на чолі з В. Винниченком та С. Петлюрою, що захищала інтереси українських робітників.

У 1904 р. була утворена Українська Демократична Партія. Невдовзі від неї відкололася Українська Радикальна Партія, але в 1905 р. вони об'єдналися в Українську Радикально-Демократичну Партію на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим. За поглядами вони були близькі до російських кадетів і виступали за надання автономії Україні в складі перетвореної на конституційну монархію Росії.

Більшість українських політичних партій була лівого спрямування і виступала за надання автономії Україні у складі перебудованої на федеративних засадах Росії. Лише партія Міхновського НУП виступала за самостійність України, однак вона не мала широкого впливу на маси.

На Західній Україні першою виникла Русько-українська радикальна партія (1898 p., засновник І. Франко), Українська соціал-демократична партія, Українська народно-демократична партія. Всі вони виступали за самостійність і соборність України.

В Україні також діяли загальноросійські, єврейські та польські партії.

59. Столипінська аграрна реформа та її наслідки для українського суспільства .

Жорстока політична реакція супроводжувалася погіршенням економічного становища в Росії. Скорочувалося і припинялося виробництво, зростало безробіття, гостро стояла проблема малоземелля та безземелля. Щоб припинити сповзання країни у прірву і зміцнити економіку в умовах монархічного режиму, в Росії вдруге після 1861р. було проведено аграрну реформу, її ініціатором виступив П. Столипін. Логічним продовженням модернізаційних процесів в Росії в середині ХХ-го ст. комплекс реформ, розпочатих указом 9-го листопада 1906 р. В його основі були покладені три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю у приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Основою аграрної реформи П. Столипіна була ставка на особисту ініціативу та, конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності у бідності.Столипінська аграрна реформа комплексно вирішувала цілу низку важливих завдань: підняти ефективність сільськогосподарського виробництва, підвищити товарність селянського господарства, утворити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. У перспективі здійснення Столипінської програми обіцяло поліпшення ситуації у суспільстві. Однак вона значною мірою була зустрінута вороже. Проти неї виступили і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства. В цілому селянство також дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей. Це було зумовлено природним консерватизмом селян, зрівняльною психологією і невірою у власні сили. Реформи Столипіна найбільший успіх мали в Україні. Цю обставину слід пояснити особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Упродовж 1907-1915 рр. на Правобережжі вийшли з общини 48 % селян, на Півдні - 42 %, на Лівобережжі -16,5 %. На 1916 рік утворилося 440 тисяч хуторів, що становило 14% селянських господарств. Селяни купили майже 500 тис. десятин землі. Ці показники були значно вищі, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24% селянських господарств, а переселилося на хутори 10,3%. Аграрні перетворення прискорили розвиток товарних відносин у сільськогосподарському виробництві, сприяли розвитку кустарних промислів, артілей і кооперативних товариств. Україна стала житницею Російської імперії, вийшла на друге місце в світі за виробництвом сільськогосподарської продукції. Українська пшениця становила понад 40%, ячмінь близько 50% загальноросійського експорту цих культур.Проте в результаті проведення Столипінської аграрної реформи так і не вдалося остаточно зруйнувати селянську общину. Не було ліквідувань і поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель шляхом купівлі-продажу через Селянський банк робилися владою досить активно. Аграрна реформа привела до соціального розшарування серед селянства, скорочення земельних наділів, і навіть до обезземелення селян. Уряд втілював програму переселення найбідніших селян на вільні землі Сибіру і Далекого Сходу. На нові землі протягом 190б-1912 рр. виїхало з України майже 1 млн. осіб. Через погану організацію процесу переселення, важкі умови життя третина переселенців померла, а четверта частина повернулася в Україну.Отже, аграрні реформи на початку ХХ століття не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети через низку причин: протидію селян, політичних сил, недостатнє фінансування та погану організацію реформаційних заходів, відсутність соціальної бази, загибель Столипіна тощо. Однак, вони прискорили процес переходу українського села на рейки буржуазного розвитку.

60.

Бурхливе зростання авторитету й сили УЦР викликало все більшу тривогу в стані ворогів України. У свою чергу, Центральна Рада вирішила від прохань та декларацій перейти до справи. Для переговорів з Тимчасовим урядом до Петрограда у травні 1917 р. було вислано делегацію, до складу якої входили В. Винниченко, М. Ковалевський, С. Єфремов. УЦР добивалася насамперед визнання автономії України у складі федеративної Росії. З цього випливали інші вимоги (участь представників України в міжнародних переговорах, українізація адміністрації, війська, освіти). Однак українська делегація була дуже холодно прийнята і Тимчасовим урядом, і Петроградським «совєтом», а декларацію УЦР не погодилася опублікувати жодна газета. Було видно, що Росія тільки тягне час і зовсім не хоче, попри свої обіцянки, розлучатися з Україною. Сам Винниченко згадував пізніше про дух цих переговорів з комісією Тимчасового уряду: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони (члени комісії. — Ю. М.) торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили суть свого руського, гладкого, жадного націоналізму. О ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну хай ще Волинь, ну та хай уже й Чернігівщину, це вони могли ще признати українським. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна... Бідні професори навіть нації своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль?»

Отже, не дивно, що законні вимоги України були відкинуті Тимчасовим урядом внаслідок його великодержавно-шовіністичної політики, що викликало обурення широких мас українства. Більше того, у своїй телеграмі Тимчасовий уряд взагалі відмовився визнавати Центральну Раду як головний представницький орган українського народу. У відповідь УЦР видала свій Перший універсал (23(10) червня 1917 p.), ухвалений на Другому військовому з'їзді у Києві, яким проголошувалася автономія України («Однині самі будемо творити наше життя»). Закони, які мали діяти на її території, міг приймати тільки Сейм (Українські Установчі збори). Відповідно до положень Першого універсалу було створено перший уряд УЦР — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Рішучі дії УЦР викликали хвилю ентузіазму українців. Російські ж великодержавники та їхня «п'ята колона» в Україні поставилися відверто вороже до цього акту. Їхню позицію озвучив, зокрема, лідер київських більшовиків Г. П'ятаков, який спирався при цьому на аргументи, типові для імперіаліста-агресора: «Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те саме можна сказати й щодо вугілля... хліба та ін.». Однак Тимчасовий уряд в умовах стрімкого падіння свого авторитету, особливо внаслідок поразки розпочатого ним червневого наступу на Південно-Західному фронті, значного посилення національно-визвольного руху в Польщі та Фінляндії, вирішив усе ж таки піти на переговори. До Києва прибула делегація Тимчасового уряду у складі О. Керенського, М. Терещенка, І. Церетелі, яка після переговорів з представниками УЦР на чолі з М. Грушевським уклала компромісну угоду. Російська сторона визнавала Центральну Раду як орган влади в Україні, а українська — визнавала майбутні Установчі збори в Росії і відмовлялася від проголошення національно-територіальної автономії України. Були уточнені питання щодо включення до УЦР представників національних меншин (росіян, поляків та євреїв). Характерно, що Мала Рада ухвалила максимальний відсоток для нацменшин — 30%, тобто навіть більше, ніж була їхня питома вага в структурі населення України. Потім представникам нацменшин виділили 247 місць, у тому числі євреям — 50 (останні, у свою чергу, поділили місця між своїми п'ятьма партіями). Як відзначає сучасний український історик С. Литвин, в уряді УНР 7 євреїв (Зільберфарб, Рафес, Золотарьов, Ревуцький, Вульф-Ляцький, Красний, Гольдельман) очолювали міністерства, а понад 200 осіб працювали у нижчих ланках державного апарату.

На підставі порозуміння з Тимчасовим урядом УЦР видала Другий універсал (16(3) липня 1917 р.). Цей універсал став великою стратегічною помилкою керівництва Центральної Ради на чолі з Грушевським та Винниченком і, на жаль, не останньою. Його капітулянтська лінія щодо Тимчасового уряду призвела до розколу в таборі української революції, викликала розчарування багатьох свідомих українців, зупинила наростання хвилі національного піднесення, сприяла тому, що ініціатива стала переходити в руки ворогів незалежної України. Невдалою була тоді й спроба самостійників проголосити незалежну Українську державу. Коли Другий український полк ім. Павла Полуботка зайняв у ніч на 18(5) липня 1917 р. приміщення УЦР, вимагаючи проголошення самостійної України і укладення миру з державами Центрального блоку, то її лідери поставилися до цього вороже. Самостійники не зважилися продовжувати боротьбу проти Центральної Ради, котру вважали законним репрезентантом інтересів українського народу, і розв'язувати громадянську війну. Тому вони склали зброю перед іншим, вірним УЦР, полком. Міхновський та інші керівники полуботківців були відіслані на фронт або ж заарештовані.

Усі ці капітулянтські дії лідерів УЦР (насамперед М. Грушевського та В. Винниченка), за всієї поваги до їхнього наукового та художнього доробку, не можуть не заслуговувати осуду. Не можна не згадати у цьому зв'язку і відмову Грушевського надати підтримку тим силам в Україні, котрі прагнули до створення незалежної від Москви УАПЦ (Української автокефальної православної церкви), а слова голови УЦР «Обійдемося без попів!» значно підірвали авторитет Центральної Ради. Не менше заважила й недостатня увага УЦР до швидкого й радикального вирішення аграрної проблеми, до прийняття під свою зверхність українізованих частин армії, недовіра до найвідданіших українській справі «вільних козаків». Політична наївність Грушевського, який до останнього вважав, що Україні своя армія не потрібна («з ким ми будемо воювати?! З російськими демократами??»), надто дорого обійшлася Україні й українцям. Винниченко ж узагалі тяжів до більшовиків, а його слова «нам потрібна соціалістична Україна або ніякої!» довели його цілковиту неспроможність як політика, котрий завдав українській справі набагато більше шкоди, ніж користі.