26.Охарактеризувати соціально-педагогічна діяльність в 60-70-х роках хх століття.

У 60-80-ті роки XX ст. Повернення до соціально-педагогічних проблем відбувається на початку 60-х років у період політичної "відлиги". Проводиться експеримент «Школа-центр життя». Педагогічна громадськість відчуває недостатність існування "школи-навчання" для гармонійного розвитку людини, тому звертається до соціальне педагогічних ідей 20-30 р. Починається переосмислення досвіду, що набули педологи. Особлива увага надається соціальним чинникам розвитку особистості. Одним із перших звертається до цих проблем Л.В.Занков, який досліджує причини девіантної поведінки дітей. У цей час набувається перший емпіричний досвід з виховної роботи в соціальному середовищі, з'являються посади організатора позашкільної роботи, педагогів-організаторів як з виховної, так і спортивно-оздоровчої роботи з дітьми та підлітками за місцем проживання - все це свідчить про подальший розвиток ідей "педагогіки середовища".

У 70-80 роки була зроблена спроба систематизації емпіричного досвіду 60-х та комплексної організації соціального виховання за місцем проживання, через створення культурних, культурно-спортивних, соціально-педагогічних комплексів. Найбільш повно цей досвід відображається в діяльності Свердловського СПК (59).

27.Визначити ресурсне забезпечення соціально-педагогічної діяльності. Ресурси- це будь-які джерела та передумови отримання необхідних людям матер.. і духовних благ,які можна використати за існуючих технологій та соц.-економ.. відносин. Фінансові ресурси (всі види грошових надходжень),матеріальні (приміщення, обладнання,речі,ліки тощо), людські ресурси (спеціалісти соц… сфери, штатні соц.. працівники,педагоги, психологи, юристи,соц.. організатори,члени ініціативних груп, волонтери),інституційні ресурси (загальноосвітні, позашкільні заклади,заклади сис-си охорони здоров’я,культури,соц.. служби територ. Центри обслуговування,реабілітації,центри зайнятості тощо), інформаційні ресурси (це окремі док-ти,всі види архіві, бібліотечні,музейні фонди,інші заклади,що містять зафіксовані відомості і знання; виокремлюють: док-ти /закони,звіти,накази,постанови/, спец. лит-ру, ЗМІ, інтернет,рекламно-інформ. продукцію соц. служб тощо),технологічні ресурси (скупність форм,методів,засобів та прийомів,які використов.. соц.. службами ,окремими закладами, соц.. педагогами та працівниками з метою досягнення успіху; це організаційні форми, діагностичні техніки, психотерапевтичні методи, консультування,тренінги тощо),часові ресурси.Інсує класиф. Внутрішніх і зовнішніх ресурсів. До внутр.. належать: особл. психічних пізнавальних процесів особистості, прояви емоц-вольової сфери,особистісні характеристики (характер,темперамент), показники освітнього рівня,професійні та соціальні уміння).

28.Дати характеристику волонтерського руху в Україні. У Законі України «Про соціальні послуги» поняття «волонтер» (від 19.04.2011) трактується як фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність, що має суспільно корисний характер. У незалежній Україні розвиток волонтерського руху датується початком 90-х років XX ст., коли було створено службу під назвою „Телефон Довіри”, де працювали волонтери Волонтерський рух — доброчинна діяльність, яка здійснюється фізичними особами на засадах неприбуткової діяльності, без заробітної плати, без просування по службі, заради добробуту та процвітання спільнот і суспільства в цілому. Людину, яка добровільно надає безоплатну соціальну допомогу та послуги інвалідам, хворим, особам і соціальним групам, що опинилися в складній життєвій ситуації, називають волонтером. Особливість волонтерського руху в Україні полягає у тому, що найчисельнішою групою волонтерів, є учнівська та студентська молодь.

Теоретична й практична підготовка учнівської та студентської молоді до волонтерської діяльності здійснюється у Школах волонтерів. Цікавою формою підготовки спеціалістів, які організовують волонтерські групи, є Школа координаторів діяльності волонтерів, запроваджена Всеукраїнський громадський центр «Волонтер» (1998),з 1998р.-програма «Ініціативи в роб. На добровільних засадах), центр волонтеріату «Добра воля», 2000 р. проведена Всеукраїнська конференція „Перспективи розвитку волонтерського руху на порозі ХХІ століття”. Конференція, присвячена проблемі волонтерства, відбулася вперше в Україні. На всеукраїнському рівні запроваджуються щорічні конкурси, спрямовані на визнання праці добровольців та відзначення найкращого досвіду волонтерської діяльності. Державний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді з 2001 року проводить конскрус „Волонтер року”, де відзначають добровільних помічників працівників цієї мережі. Серед громадських організацій слід відзначити подібний конкурс, ініційований Центром волонтеріату „Добра воля”.

29

Основою методів соціально-педагогічної діяльності є методи виховання. Розглянемо їх характеристику.

К.Д. Ушинський вважав, що у вихованні лише особистість може впливати на особистість, лише характером можна створити характер.

А.С. Макаренко підкреслював, що метод виховання — це інструмент дотику до особистості людини.

Кожна нова історична епоха породжувала нові методи впливу на особистість або колектив залежно від певного ставлення вихователя до вихованців, наявних суспільних відносин, культури діяльності, емоційно-ціннісного ставлення до життя і праці, конкретних умов впливу та ін.

Донині метод виховання визначався як спосіб цілеспрямованого впливу на свідомість і поведінку вихованців, що відповідало тим відносинам, які існували у суспільстві.

Сьогодні метод виховання визначається як узагальнений спосіб спільної педагогічної творчості вихователів та вихованців з метою досягнення цілей і завдань цілісного розвитку особистості й колективу в певних умовах.

Існує багато класифікацій методів виховання. Зокрема у класифікації Г.І. Щукіпої виділено три групи методів виховання:

— методи організації діяльності і формування досвіду суспільних відносин;

— методи впливу на свідомість, почуття і волю в інтересах формування науково-матеріалістичних поглядів і переконань;

— методи стимулювання й регулювання діяльності та поведінки вихованців.

У класифікації І.Ф. Харламова виділено лише загальні методи виховання:

— метод переконань;

— метод позитивного прикладу;

— метод привчання;

— метод вправ;

— методи схвалення і засудження.

У класифікації Ю.К. Бабанського виокремлено чотири групи методів виховання:

— методи формування свідомості особистості;

— методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки;

— методи стимулювання поведінки та діяльності;

— методи контролю, самоконтролю і самооцінки у вихованні. У класифікації Б.Т. Ліхачова, виходячи з логіки цілісності

педагогічного процесу, необхідності безпосередньої організації всіх видів діяльності дітей, їх взаємовідносин, виділено такі групи методів виховання:

— методи організації і самоорганізації дитячого виховного колективу;

— методи організації щоденного спілкування, ділової, товариської, довірчої взаємодії в нормальних і екстремальних ситуаціях;

— методи дитячої самодіяльності;

— методи педагогічного впливу, корекції свідомості та поведінки, стимулювання і гальмування діяльності дітей, збудження їх до саморегуляції, самостимулювання й самовиховання.

У класифікації М.Д. Касьяненка розглянуто п'ять груп методів виховання:

— формування свідомості особистості (розглядається як провідний метод формування світогляду);

— виховання і самовиховання сучасної культури діяльності і людяних відносин у практичному житті;

— формування високоморальних якостей особистості у процесі навчання і праці;

— активізація діяльності та самовиховання;

— педагогічних зрізів і корекції педагогічного процесу в єдності з вихованцями.

До першої групи методів належать: бесіда, розповідь, співбесіда, консультація, порада, диспут, спільний критичний аналіз поведінки, систематизація, узагальнення, моделювання явищ, процесів, ситуацій життя.

Друга група методів містить: педагогічні вимоги, співробітництво, громадську думку, приклад і його аналіз, привчання, вправи, педагогічні ігри, виховні ситуації.

Третя група включає: цілепокладання, педагогічне співробітництво, самовиховання, до якого належать адаптація, привчання, вправа, педагогічна гра, консультація, самоаналіз, саморегуляція.

До четвертої групи належать: стимулювання і мотивація, позитивні емоції, змагання, переконання, схвалення, засудження.

До п'ятої групи належать: анкетування, інтерв'ю, опитування, співбесіда, оцінка вихованості, педагогічний зріз.

Кожна з розглянутих класифікацій спрямована на вирішення основних завдань формування особистості, тому можна виділити серед цих класифікацій головні методи виховання:

— метод переконань як засіб впливу вихователя на свідомість, почуття і волю вихованців як вербальними, так і невербальними способами з метою формування в них активної життєвої позиції та позитивних якостей особистості;

— метод цілеспрямованого діалогу і дискусії у виявленні істини з метою різнопланового підходу до розгляду явищ та процесів дійсності;

— метод педагогічних вимог і співробітництва;

— громадська (колективна) думка, яка є відображенням колективної оцінки й ставлення до дій і поведінки вихованця;

— формуючі вправи, які забезпечують оволодіння нормами та правилами поведінки на підставі створення умов для прояву ініціативи і творчості;

— метод позитивного прикладу як засіб зіставлення відомих зразків діяльності та поведінки вихованця.

Крім методів соціально-педагогічної діяльності чільне місце займають технології. Інтерес до соціальних технологій, технологізації соціальної діяльності можна вважати закономірною складовою технологічної революції, що суттєво перетворила суспільну свідомість у XX ст.

30

Соціальна реабілітація - вид соціальної роботи, спрямованої на відновлення основних соціальних функцій, психологічного, фізичного, морального здоров'я, соціального статусу сімей, дітей та молоді.

ЗАКОН УКРАЇНИ Про соціальну роботу з дітьми та молоддю (ст.1) м.Київ, 21 червня 2001 року N 2558-ІІІ ( В редакції Закону N 878-VІ від 15.01.2009 )

Соціальна реабілітація - система заходів, спрямованих на створення і забезпечення умов для повернення особи до активної участі у житті, відновлення її соціального статусу та здатності до самостійної суспільної і родинно-побутової діяльності шляхом соціально-середовищної орієнтації та соціально-побутової адаптації, соціального обслуговування задоволення потреби у забезпеченні технічними та іншими засобами реабілітації.

З А К О Н У К Р А Ї Н И Про реабілітацію інвалідів в Україні (ст.1) м. Київ, 6 жовтня 2005 року N 2961-ІV

Види та форми соціальної реабілітації:

1. Розробка правових та організаційних основ системи обстеження і лікування.

2. Превентивна робота з проблем пияцтва, алкоголізму, вживання тютюну серед молоді.

3. Пропагандистські заходи до міжнародних свят, Всесвітніх днів без тютюну (програма Всесвітньої організації охорони здоров'я).

4. Соціальна реабілітація та адаптація безробітних, біженців, емігрантів, людей, змушених змінити місце проживання (сприяння в одержанні допомоги, постійного житла, у працевлаштуванні, перекваліфікації та влаштуванні на роботу з нової спеціальності тощо), інвалідів, жінок з дітьми, тих, хто бажає займатися комерційною діяльністю (сприяння у створенні малого бізнесу тощо); молодих сімей, які мають несприятливі соціально-правові умови життя; колишніх вихованців дитбудинків та шкіл-інтернатів (сприяння в одержанні матеріальної допомоги, житла, майна, а також у працевлаштуванні або продовженні навчання); організація роботи відділень соціальної реабілітації підлітків з дезадаптивною поведінкою.

5. Соціальна реабілітація дітей та молоді передбачає здійснення: навчально-виховної реабілітації у загальноосвітніх школах-інтернатах для дітей та молоді, які потребують соціальної допомоги; у спеціальних загальноосвітніх школах (школах-інтернатах) для дітей та молоді, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку; у загальноосвітніх санаторних школах (школах-інтернатах) для дітей, які потребують тривалого лікування; соціально-лікувальної та психологічної реабілітації у відповідних закладах охорони здоров'я дітей та молоді, які зазнали жорстокості, насильства, а також які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС; фізичної реабілітації дітей та молоді з фізичними, розумовими вадами у спеціалізованих фізкультурно-оздоровчих закладах (клубах, центрах тощо); медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, які зловживають алкоголем, наркотиками і які за станом здоров'я не можуть бути направлені до шкіл соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації; соціально-освітньої реабілітації в школах соціальної реабілітації та професійних училищах соціальної реабілітації неповнолітніх, які скоїли правопорушення

31

У 60-80-ті роки XX ст. Повернення до соціально-педагогічних проблем

відбувається на початку 60-х років у період політичної "відлиги".

Педагогічна громадськість відчуває недостатність існування

"школи-навчання" для гармонійного розвитку людини, тому звертається до

соціальне педагогічних ідей 20-30 р. Починається переосмислення досвіду,

що набули педологи. Особлива увага надається соціальним чинникам

розвитку особистості. Одним із перших звертається до цих проблем

Л.В.Занков, який досліджує причини девіантної поведінки дітей. У цей час

набувається перший емпіричний досвід з виховної роботи в соціальному

середовищі, з'являються посади організатора позашкільної роботи,

педаго-гів-організаторів як з виховної, так і спортивно-оздоровчої

роботи з дітьми та підлітками за місцем проживання - все це свідчить про

32

подальший розвиток ідей "педагогіки середовища". Соціальні педагоги сьогодні започатковують свою діяльність у загальноосвітніх навчальних закладах. Відповідного досвіду достатнім чином ще не напрацьовано, тому ці фахівці потребують методичної допомоги. Організаційною основою їхньої діяльності слугують Закон України "Про освіту" (1996), в якому визначено статус провідного фахівця із соціального виховання - соціального педагога - у загальноосвітньому навчальному закладі (ст. 22), Концепція виховання у національній системі освіти, відповідні методичні рекомендації, які викладені у збірнику "Орієнтовний зміст виховання у національній школі" (К., 1996), кваліфікаційні характеристики соціального педагога, опубліковані в газеті "Освіта" за 12 січня 1994 року та ін.

На базі первинного досвіду соціально-педагогічної діяльності сучасних середньоосвітніх закладів освіти пропонуємо вихідні основи цієї діяльності. Провідним завданням у соціально-педагогічній діяльності школи визнається формування громадянськості як інтегруючої ціннісної орієнтації, яка визначає ставлення до рідного народу, регіону проживання, з яким єднає спільна історія, до всієї планети - спільної колиски людства. Таким чином, виникає проблема одночасного процесу виховання не тільки громадянина країни проживання, а й певної регіональної спільності (наприклад, громадянина Європи) та громадянина світу. Така інтегрованість пояснюється необхідністю, з одного боку, засвоєння духовних та інтелектуальних цінностей не тільки сусідніх народів, а й усього світу, а з іншого, необхідністю творення власних національних цінностей у рамках рідної культури, оскільки орієнтація лише на запозичення чужого призводить до втрати власного творчого потенціалу. Незважаючи на своєрідність змісту та самого процесу формування громадянина кожної європейської держави, експерти Ради Європи дійшли висновку, що у змісті і формах цих процесів багато спільного. Це створює умови для формування європейської громадянськості. Насамперед, така спільність стосується знань, цінностей та практичних навичок. До знань, необхідних для життя в єдиній Європі, віднесені відомості про функціонування демократії та її інститутів, політичні, юридичні, фінансові аспекти життя держави, регіону, громадянські права, свободи та обов'язки у визначенні державних і міжнародних документів, розуміння поняття "демократичне громадянство" у суспільстві, в якому живуть громадяни; європейський (міжнародний) контекст демократичного громадянства. Найважливішими спільними цінностями громадянського виховання, що визначені філософією прав людини, стали рівноцінність кожного людського життя, повага до себе та інших, свобода, солідарність, етнічна, расова, політична, культурна та релігійна толерантність, взаємопорозуміння, громадянська мужність. Кожному громадянину Європи необхідно формувати навички для того, щоб розв'язувати конфлікти в неагресивній манері, аргументувати та захищати власну точку зору, інтерпретувати аргументи іншого, розуміти та сприймати відмінні погляди, робити вибір і піддавати моральному аналізу альтернативні позиції, нести спільну відповідальність, розвивати конструктивні стосунки з іншими людьми, вміти критично осмислювати і порівнювати позиції та істини.

33 Відповідно до самому загальному визначенню, соціалізація - "процес, під час якого людське істота з деякими біологічними задатками набуває якості, необхідні йому для життєдіяльності у суспільстві"

[7,с.66].

Соціалізація – процес, з якого індивідом засвоюються норми його групи в такий спосіб, що за формування власного “Я” проявляється унікальність даного індивіда як особистості, процес засвоєння індивідом зразків поведінки, соціальних і цінностей, необхідні його успішного функціонування даному суспільстві.

Соціалізація особистості є процес створення особистості певних соціальних умовах, процес засвоєння людиною соціального досвіду.

Сутність соціалізації у тому, що людина формується, як член того суспільства, якому він належить, у процесі залучення, освоєння моральних і правових норм [3,с.9].

>Сущностний сенс соціалізації розкривається на перетині таких її процесів, як адаптація, інтеграція, саморозвиток і самореалізація.Диалектическое їх єдність забезпечує оптимальне розвиток особистості протягом усього життя у взаємодії з довкіллям [10, Глава 8 § 1] .

Процес соціалізації є сукупність всіх соціальних процесів, внаслідок чого індивід засвоює певну систему і цінностей, дозволяють йому функціонувати у як член суспільства [1].

Інакше кажучи, це процес перетворення спочатку асоціального суб'єкта на соціальну особистість,владеющую прийнятих у суспільстві моделями поведінки,воспринявшую соціальні норми й підвищення ролі.

Розуміння процесу засвоєння соціальних норм, умінь стереотипів, формування соціальних установок й переконань, навчання що у суспільстві нормами поведінки й спілкування, варіантів життєвого стилю, входження до групи і взаємодії зі своїми членами як соціалізація можна буде, якщо від початку індивід сприймається якнесоциальное істота, та їїнесоциальность повинна у процесі виховання у суспільстві не без опору долатися.

Соціалізація передбачає активну участь індивіда лідера в освоєнні культури людські стосунки, у формуванні певних соціальних норм, ролей та зняття функцій, у придбанні умінь і навиків, необхідні їх забезпечення успіху. Соціалізація включає пізнання людиною соціальної дійсності, оволодіння практичними навичками практичної індивідуальної та груповий роботи. Визначальне значення для процесів соціалізації має громадське виховання.

Вирізняють кілька інших джерел соціалізації індивіда.

Передача культури — вона здійснюється через такі соціальні інститути, як сім'я, система освіти, навчання і виховання.

Взаємна вплив людей - воно проходить у процесі спілкування, і спільної прикладної діяльності.

Первинний досвід — він пов'язують із періодом раннього дитинства, з формуванням основних психічних функцій і елементарних форм суспільну поведінку.

Процеси саморегуляції — вони співвідносні з поступової заміною зовнішнього контролю індивідуального поведінки на внутрішній самоконтроль

У процесі соціалізації людина збагачується соціальним досвідом та індивідуалізується, стає особистістю, набуває можливість і бути як об'єктом, а й суб'єктом соціальних впливів, проводити соціалізацію іншим людям.

Основною концепцією теоретично соціалізації вважається концепція початкової асоціального людини (дитини). І тут соціалізація виглядає як процес перетворення суб'єкта, спочатку асоціального, на соціальну особистість. [6,с.83]

Процес соціалізації будь-коли закінчується. Найінтенсивніше соціалізація ввозяться дитинстві і юності, але розвиток особистості триває й у середньому і похилому віці.

Соціалізація - засвоєння індивідом певної системи, знань, норм, цінностей, що дозволяє йому ставати особистістю, здатної функціонувати у даному суспільстві. Термін "соціалізація" має безліч інтерпретацій. Але відмінності підходів, зазвичай, підкреслюєтьсяадаптационная функція соціалізації, що дозволяє людям реалізувати свої можливості, здібності, у стосунки з іншими і суспільством загалом, і навіть визначає стабільність самого суспільства, забезпечуючи необхіднуприемственость у розвитку. У процесі людина засвоює "досвід поколінь", отримує статусну позицію і рольової набір.

У широкому значенні поняття "соціалізація" включає у собі поняття соціальної адаптації. Близькість цих понять, є важливим, тим щонайменше, зумовлювати їх значення контекстом вживання, оскільки ототожнення ні в першій-ліпшій нагоді методологічно виправдано.

Виникла потреба у конкретизації сутності соціалізації залежно від ролі самої людини у цьому: ця роль то, можливо пасивної (суб'єкт - об'єктний підхід) і необхідність активної (суб'єкт -субъектний підхід). При пасивної позиції людини соціалізація сприймається як адаптація людини до суспільства, у своїй людина є впливу суспільству. При активну позицію людина як адаптується до суспільства, а й за свої життєві обставини.

Схожа логіка використовується для інтерпретація поняття "соціальна адаптація". Зиндивидуальноцентрической позиції критерієм соціальної адаптації є потреби самої людини, їх повну і всебічне задоволення незалежно від способу реалізації. Потреби формуються (виявляються) принаймні біологічного дозрівання та розвитку людини. Наявність потреб важить на поведінка людини, поки вони актуалізовані.

З позиційсоциоцентризма адаптація проявляється у дотриманні соціальним нормам, а відхилення від нього сприймається як зниження соціальної адаптації. Отже підкреслюється соціальному аспекті адаптації: людина живе у суспільстві, і суспільству небайдуже, як він задовольняє свої потреби.

Соціальна адаптація - процес активного пристосування індивіда до місцевих умов соціального середовища, вид взаємодії особи і соціальної групи. Важливим компонентом соціальної адаптації є: узгодження оцінок, домагань індивіда, його власних можливостей (реальним і потенційний рівень) зі специфікою довкілля; цілей, цінностей, орієнтацій особистості з здатністю реалізації у певній соціальному середовищі.

Сутність соціалізації у тому, у процесі її людина формується, як член того суспільства, якому належить. Соціальна адаптація у цьому контексті може розглядатися як показник рівні втягнення особистості той процес.

34

Соціальне сирітство — соціальне явище, спричинене ухиленням або відстороненням батьків від виконання батьківських обов'язків по відношенню до неповнолітньої дитини.

Соціальні сироти — це особлива соціально-демографічна група дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин зостались сиротами при живих батьках.

Причини соціального сирітства[1]

Найпоширенішою причиною поширення соціального сирітства визначають злочинну діяльність батьків, залучення дітей до кримінальних та протиправних дій. Засудження батьків, перебування їх у місцях позбавлення волі призводить до того, що дитина потребує влаштування, стає сиротою при живих батьках. Також фактором ризику позбавлення дитини піклування батьків є агресивна поведінка батьків, брутальне та жорстоке поводження з дітьми, що становить загрозу життю і здоров'ю дитини, психічні захворювання.

Розглядаючи фактори, які впливають на поширення соціального сирітства, їх можна згрупувати у дві категорії: внутрішньосімейні та загальнодержавні.

До внутрішньосімейних можна віднести такі:

* безвідповідальне ставлення батьків до виконання своїх обов'язків,

* вживання батьками алкоголю, наркотичних засобів,

* злочинна діяльність та агресивна поведінка батьків.

До причин, що мають загальнодержавний характер, можна віднести:

* бідність сімей, які виховують неповнолітніх дітей,

* відсутність дієвих соціальних програм підтримки сімей з дітьми,

* зниження морального рівня населення країни,

* підвищення рівня смертності та психічної захворюваності населення.

Сирітство в Україні [2]

Проблема сирітства в Україні та перспективи їх вирішення

Статистичні дані

Динаміка сирітства в Україні до 2008 р. щороку зростала: десять років тому сиріт було понад 80 тисяч, а на 1 червня 2007 року — уже понад 103.[2]

Починаючи з 2009 року в Україні кількість дітей-сиріт має тенденцію зменшуватись. Проте, на жаль, зменшується також і кількість усиновлених дітей.

Якщо в західних регіонах сиріт 0,5% від загальної кількості дітей, то в східних — 1,8-2%. Рекордсменом у цій сумній статистиці є Миколаївська область — 2,2% (4,5 тисячі дітей).[2]Несприятлива ситуація також у Дніпропетровській та Донецькій областях. Практично немає дітей-сиріт у Тернопільській, Чернівецькій та Львівській областях.

2008-й рік глава держави оголосив Роком усиновлення.

Благодійні фонди, що турбуються проблемами сирітства

* Фонд Ріната Ахметова «Розвиток України»

Детальніше у статті Фонд Ріната Ахметова "Розвиток України"

У 2008 р. був заснований був заснований проект «Розвиток сімейних форм виховання». Фонд сприяє національному усиновленню, надає підтримку прийомним сім'ям та дитячим будинкам сімейного типу, взаємодіє з дитячими інтернатними установами.

У грудні 2009 року за підтримки Фонду почав роботу Всеукраїнський Інтернет-портал з усиновлення дітей-сиріт Сирітству-Ні!.

* Тернопільський обласний благодійний Фонд "Майбутнє сиріт"

Метою діяльності фонду є допомога дітям-сиротам в адаптації до самостійного життя у відкритому соціумі, влаштуванні у прийомні сім'ї, сприяння сирітській молоді в отриманні якісної освіти.

Фонд є ініціатором та спонсором проекту, за яким сиріт та позбавлених батьківського піклування, що проживають у сільських школах-інтернатах Тернопільської області навчатимуть основам самостійного життя.[4]

Заходи запобігання сирітству на державному рівні

Соціальна реклама проти сирітства

Закон[5] визначає такі пріоритетні заходи щодо запобігання ранньому соціальному сирітству:

* Внесення змін до положення про консультативний пункт центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді у пологових стаціонарах та будинках дитини, з метою визначення механізму взаємодії консультативних пунктів та закладів соціального спрямування. Доповнення переліку категорій клієнтів консультативних пунктів категорією «Жінки, які народили дитину з функціональними обмеженнями».

* Розвиток мережі консультативних пунктів центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді при пологових будинках, пологових відділеннях до 700, жіночих консультаціях та будинках дитини у залежності від потреби.

* Відкриття закладів соціального спрямування — соціальних центрів матері та дитини в АР Крим, Київській, Львівській, Сумській, Хмельницькій, Чернігівській та інших областях.

* Проведення семінарів з метою підготовки регіональних тренерів з питань соціальної роботи, спрямованої на попередження раннього соціального сирітства за участю медичних працівників.

* Підготовка та видання методичного посібника для соціальних та медичних працівників з питань попередження раннього соціального сирітства.

* Розробка та розміщення соціальної реклами з питань

35

Прийомна сім’я – це сім’я або окрема особа, яка не перебуває у шлюбі, що добровільно бере на виховання та спільне проживання від одного до чотирьох дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у свою сім’ю, для того щоб надати можливість дітям, які з різних причин позбавлені можливості проживати в рідній родині, жити в безпечному та люблячому сімейному оточенні нової родини, де вони зможуть реалізувати свій потенціал.

Функціонування прийомних сімей регулюється Положенням про прийомну сім’ю, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 565 від 26 квітня 2002 року  (із змінами та доповненнями) та постановою Кабінету Міністрів України від 24.09. 2008 р. №866 «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов’язаної із захистом прав дитини».

Прийомні діти проживають і виховуються у прийомній сім’ї до досягнення  18-річного віку, а в разі навчання у професійно-технічних, вищих навчальних закладах І-ІУ рівнів акредитації – до його закінчення, але не довше ніж до досягнення 23 років.

Діти, влаштовані до прийомної сім’ї, зберігають статус дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування та можуть бути усиновлені.  Вихованці прийомної сім’ї, якщо це не суперечить інтересам дитини, і не заборонено рішенням суду мають право підтримувати стосунки з біологічними родичами. Дитина у прийомній сім’ї зберігає за собою усі пільги і державні гарантії, її утримання і виховання забезпечує держава. На кожну дитину прийомні батьки отримують грошові допомогу у розмірі двох прожиткових мінімумів плюс 35% за виконання обов’язків по догляду і вихованню дитини. Також за прийомними дітьми зберігається право на аліменти, пенсію інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника, які вони мали до влаштування у прийомну сім’ю.

ЯК СТВОРИТИ ПРИЙОМНУ СІМ’Ю?

Для прийняття відповідного рішення, особа або особи, які виявили бажання створити таку сім’ю  звертаються із заявою до Жидачівського районного центру соціальних служб для сім’ї дітей та молоді  або в службу у справах дітей райдержадміністрації та подає наступні документи:

* заяву ;

* довідку про доходи за останні шість місяців або копію декларації про доходи, засвідчену в установленому порядку;

* документ, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням;

* копію свідоцтва про шлюб ( для осіб, які перебувають у шлюбі);

* копії паспортів;

* висновки про стан здоров’я;

* довідку від нарколога та психіатра для осіб, які проживають разом із заявником;

* довідку про наявність або відсутність судимості;

* письмову згоду всіх повнолітніх членів сім’ї, що проживають разом з особою, яка бажає взяти дитину–сироту або дитину позбавлену батьківського піклування у прийомну сім’ю, засвідчену нотаріально або написану власноруч у присутності посадової особи, яка здійснює прийом документів, про що робиться позначка на заяві із зазначенням прізвища, ім’я, по батьк

36.Формування здорового способу життя дітей та молоді як напрям соціально-педагогічної діяльності Забезпечення належного рівня здоров'я населення є пріоритетним завданням будь-якої держави, її системи охорони здоров'я, про що наголошено в стратегічних документах міжнародного та національного рівнів. Здоровий спосіб життя (ЗСЖ) - спосіб життя окремої людини з метою профілактики хвороб і зміцнення здоров'я. Як не дивно, молодь вкрай неграмотна в питанні здорового способу життя, тому роботу по формуванню здорового способу життя слід розвивати і вдосконалювати відповідно до вимог, що ставить перед нами сьогодення. Здоровий спосіб життя є передумовою для розвитку різних сторін життєдіяльності людини, досягнення нею активного довголіття та повноцінного виконання соціальних функцій. Актуальність здорового способу життя викликана зростанням і зміною характеру навантажень на організм людини у зв'язку з ускладненням суспільного життя, збільшенням ризиків техногенного, екологічного, психологічного, політичного і військового характеру, що провокують негативні зрушення в стані здоров'я. Основними цілями роботи по пропаганді здорового способу життя є:- формування позитивної мотивації щодо здорового способу життя культури здоров'я;- знайомство молоді з основами здорового стиля життя, формування свого стилю здорового життя, здійснення профілактичної роботи за негативними проявами; - формування теоретичних та практичних навичок здорового способу життя, формування творчої особистості здібної до саморозвитку, самоосвіти і самоактуалізації молоді., вивчення уявлень молоді про здоровий спосіб життя і розробки методів оцінювання здоров'я індивіда;, формування свідомості і культури здорового способу життя;Далі, упровадження соціальних програм культивування здорового способу життя і збереження здоров'я, і нарешті, розробку і впровадження моніторингу здорового способу життя молоді.Головною метою є формування свідомого ставлення до особистого здоров'я, навколишнього середовища і здоров'я інших людей.. Таким чином, активізувати в усіх організаціях, причетних до роботи з молоддю, пропаганду шкоди курінню, вживання алкоголю, корисності фізичної активності, раціонального харчування, загалом ведення здорового способу життя, запровадити на всіх каналах мовлення, засобах масової інформації соціальну рекламу, спрямовану на формування здорового способу життя та запобігання недбалому ставленню до свого здоров’я, зорієнтувати молодіжні та дитячі громадські організації, їх спілки на профілактику негативних явищ у молодіжному середовищі як одного з пріоритетних напрямів діяльності.Виконання вищезазначеного, подальше підвищення ефективності молодіжної політики у сфері формування здорового способу життя молоді, мають забезпечити реальне поліпшення її здоров’я і самопочуття. 

37. Описати соціально-психологічний портрет дитини з обмеженими функціональними можливостями Інваліди I групи з дитинства - психологічно найменш сприятливий контингент. Самооцінка їх низька, відношення до людей суперечливе. З одного боку, їм властива емоційна незрілість, з іншою - їх обтяжує положення опікуваних.

2. Інваліди II групи з дитинства відрізняються відносною психічною стабільністю. У них вище, ніж у інших інвалідів, самооцінка; вони відчувають себе найбільш особистісно сильними, найменше виражена депресивність. У цієї категорії інвалідів міжособистісні відносини взагалі стабільні і благополучні, вони не виглядають відгородженими, ізольованими від інших людей. Ці інваліди краще уловлюють нюанси взаємин з оточуючими, найбільш пластичні в спілкуванні. Правда, за цим зовнішнім благополуччям стоїть, як показали дослідження, індиферентність, байдужість до оточуючих, недостатня емоційна включеність у взаємини з товаришами. Характерною для них є установка на своєрідну співпрацю з інвалідами інших нозологій, розподіл на "своїх" та "чужих", причому "чужі" свідомо оцінюються нижче, ніж інваліди зі "своїм" захворюванням. Така установка, звичайно, ускладнює спілкування. 3. Інваліди III групи з дитинства унаслідок порушень опорно-рухового апарату, здавалося б, через незначність вираженості дефекту повинні найкращим чином пристосуватися до життя в суспільстві. Проте насправді все це є прямо протилежне: у цих інвалідів виявляється значна психологічна дезадаптація, їх самооцінка суперечлива. Зовні, на усвідомленому рівні вона завищена, проте це лише компенсація глибоко лежачого, неусвідомленого почуття неповноцінності, відмінності від інших. Їх загальне відношення до оточуючих більш негативне, ніж у інвалідів I і II групи з дитинства. При цьому їх міжособистісне сприйняття найменше диференційоване, вони менш пластичні в міжособистісних контактах. Таке психологічне неблагополуччя інвалідів III групи з дитинства пояснюється їх невизначеним, "проміжним" положенням між хворими і здоровими людьми.