41.Тенденції розвитку укр.Літ у 1пол хіХст.

Літерату́ра пе́ршої полови́ни 19 столі́ття — період в історії літ. від кінця 18 століття до 1860-х років. З соціально-іст.го погляду його межами є Велика французька революція (1789—1794) з одного боку та національно-визвольні рухи середини 19 століття (європейські революції 1848—1849 років, Громадянська війна у США, повстання сипаїв у Індії у 1857—1859 роках тощо) з іншого. В естетичному аспекті період позначений художньо-зображальною системою романтизму у Західній Європі, появою і розвитком літ. США та повільним занепадом середньовічних моделей літ. у країнах Сходу.

Загальні особливості

Вплив науки

Наукова думка загалом розвивається у напрямку, що визначився наприкінці 18 століття. У різних областях математики та природознавства робляться основоположні відкриття (Лобачевський, Лаплас, Фарадей, Ампер, Джоуль, Гельмгольц та ін.). Численні географічні експедиції не лише допомагають краще пізнати земну кулю, а й сприяють змінам у світогляді людей. Звіти географів, натуралістів, записки мандрівників у перші десятиліття 19 століття стають помітною частиною духовного життя, впливають на вироблення естетичних уявлень. Наприклад, дослідження Александра Гумбольдта у Південній Америці збагатили природничі науки та, завдяки художньому стилю його робіт, допомогли утвердженню літературного романтизму. У 1830-ті — 1840-ві роки зростає інтерес письменників до розвитку науки, зокрема до еволюційної теорії (Ламарк, Жофруа).

Філософія

На початку періоду у філософії панували ідеалістичні системи (Фіхте, Шеллінг), що виникли у руслі німецької класичної філософії, вершиною якої стало вчення Гегеля та розроблений ним діалектичний метод. У наступні десятиліття посилюється вплив матеріалізму (Феєрбах). Ще один напрям філософської думки — позитивізм, що склався у 1830-ті роки. Він вважав за достовірне (позитивне) лише те знання, що отримане спеціальними науками, і заперечував необхідність загального філософського методу. Наприкінці доби виникає марксизм, що матиме значний вплив на соціальне і культурне життя наступного періоду.

Різнорідність літ.

Період позначений великою різнорідністю літературної карти світу. На всіх континентах йдуть зовсім різні літературні процеси. Виникає багато нових літератур (бельгійська, словацька, фінська фінською мовою, ірландська англійською мовою, молдавська, єврейська ідишем, бенгальська, непальська мовою непалі). Відроджуються літ., чий розвиток був перерваний іноземним пануванням (Болгарія). У вирішальну стадію формування вступають літ. Латинської Америки, США та Канади. В іспаномовній Америці, окрім того, після утворення незалежних держав стали виділятись з регіонального комплексу окремі літ.: мексиканська, аргентинська, чилійська тощо. На Ближньому Сході розвиваються місцеві літ.: у Єгипті, Сирії, Іраку тощо. Найрозвинутіші «старі» літ. Західної Європи — французька, німецька, англійська, італійська — досягають значних вершин. Зокрема, формуються нові літературні напрями романтизму та реалізму.

Взаємозв’язок літератур

Одночасно з різнорідністю літератур, посилюються і взаємозв’язки та взаємовпливи між ними. Саме в цей період з’являється поняття "всесвітня літ.", що відображає ту взаємну потребу культур у пізнанні та обміні, наявність численних контактів та генетичних зв’язків. У цей період ще не можна говорити про всесвітню літературу як єдиний процес, але в цей час відбувся значний поступ на шляху до цього. Зближення літератур багато в чому стало визначатися усвідомленою, цілеспрямованою волею письменників. Посилились і стали частішими контакти літератур, зросла роль перекладів і переробок у світовому художньому процесі. Відкриття Сходу, що почалось у минулому столітті, продовжилось і в першій половині 19 століття, та призвело до появи багатьох художніх цінностей, що синтезують дух західної та східної культ. (Гете "Західно-східний диван", Пушкін "Наслідування Корану"). Виникла і можливість засвоєння художніх цінностей, накопичених у різних куточках землі за попередні епохи.

Існувала своєрідна діалектична єдність двох сторін літературного розвитку тієї доби: потяг до універсалізації та взаємозбагачення і становлення та виявлення національного начала. Це була доба національної самобутності. Національна оригінальність проголошувалась метою і вінцем творчих зусиль. Багато літератур усвідомлюють та заявляють про себе як про національні, шукають опори у мові, що нерідко вважається грубою та просторічною, у місцевих звичаях та особливо у фольклорі, щоб утвердити свою самостійність. Майже кожен нар. отримує звід нар. сказань чи пісень, серед них такі монументальні твори, як фінська "Калевала", "Романсеро" в Іспанії (вид. А.Дурданом), "Романсейро" у Португалії (вид. Алмейда Гарретт), словацькі "Національні пісні" (вид. Я.Коллар) тощо. З’являються творчі обробки фольклорних мотивів ("Після про Гайявату" Лонгфелло, "Сага про Фрітьофа" Тегнера, "Фрагменти з Яношика" Я.Краля). Великий інтерес до національної самобутності інших нар.ів, ближніх і дальніх ("Гузла" Меріме, "Пісні західних слов’ян" Пушкіна, "Альгамбра" Ірвінга, "Лалла Рук" Т.Мура).

Засвоєння інонаціонального досвіду не заважає, а часто навіть допомагає у ствердженні національної самобутності. Сторона, що приймає, відповідно до вимог своєї дійсності, відбирає, переосмислює та перетворює запозичене. Сторонні впливи стимулюються пізнання власного, ще не відкритого або забутого духовного надбання. Так, під впливом Вальтера Скотта багато романістів у країнах Європи та Америки розробили сюжети з історії своїх нар.ів, познайомивши читачів з їхнім минулим, з побутом їхніх предків.

Буйне становлення і розвиток національних літератур висувають проблему спільності та повторюваності у цьому процесі. Очевидно, що обов’язкового повторення певного "еталонного" шляху (чи то французького, чи сконструйованого теоретиками умовно західноєвропейського) не було і не могло бути. У різних історичних умовах (Росія, країни Латинської Америки, Азії і т.д.) розвиток відрізняється великою своєрідністю у відношенні темпу, зміни та співіснування напрямів і жанрів. Навіть у межах регіону спостерігаються значні розходження — наприклад, у способах подолання середньовічного типу літ.. Так, у Китаї нові віяння помітніші у високій безсюжетній прозі есеїстичного типу, а оповідна проза довше і послідовніше зберігає канон. А в Японії, хоча відродження Середньовіччя також пов’язано в першу чергу з авантюрно-лицарським романом, були популярні прозаїчні оповіді іншого, перехідного типу, автори яких намагались вникнути у психологію та реальний побут своїх сучасників.

Разом з тим у першій половині 19 століття стають помітні явні тенденції до синхронізації літературного процесу. Наглядний приклад — поширення світових ідейно-художніх феноменів. Для даної епохи характерні Просвітництво (як дуже широкий ідеологічний рух), романтизм і реалізм (як художні методи). Спільним для кількох регіонів було становлення революційно-демократичної літ., що супроводжувало визвольні рухи тієї доби.

Просвітництво

У країнах Західної Європи, Америки та Росії, Просвітництво сформувалось ще у 18 столітті. Але в країнах Центральної та Південно-Східної Європи воно ще не втратило своєї актуальності, а в ряді азійських країн лише тепер заявляє про себе. Вимоги до економічних, соціальних та культурних реформ, просвітництва нар.у, виходу з ізоляції, що лунали в окремих країнах Сходу ще не могли скластися у таку цілісну ідеологічну систему з філософським підґрунтям, якою було європейське Просвітництво. Це були вимоги просвітницького плану, і вони сприяли зближенню нар.ів Заходу і Сходу. Але якщо в європейських літ.х просвітницька ідеологія нерідко нар.жувала принципово нові художні явища (наприклад, просвітницький реалізм), то в літ.х східних просвітницькі мотиви зазвичай потрапляли у традиційні форми, вписувались у стару канонічну художню структуру.

Романтизм

Романтизм у цю добу широко поширився як у старих, так і у відносно молодих літ.х Європи, Північної та Південної Америк, Закавказзя.

З соціально-іст.го погляду типологія романтизму ґрунтується на співставленні рівня розвитку буржуазних відносин у суспільстві та іст.ї ситуації національної культ.. Один тип романтизму характерний для країн з яскраво вираженим буржуазним сусп.м, з відповідною ідеологією і проблематикою, а інший — для країн, де це ще не було так явно виражено. Ці типи розрізняються хронологічними межами (другий тип, як правило, виникає пізніше, але триває довше, мало не до останньої чверті 19 століття), співвідношенням з іншими напрямами (романтизм другого типу зазвичай поєднаний з просвітницькою ідеологією і не протистоїть класицизму). Якщо в центрі романтизму першого типу центром художньої системи було нове розуміння особистості, нова структура внутрішнього світу людини, а головне завдання стояло у дослідження взаємовідносин (що найчастіше трактувалось як вороже протистояння) особистості з сусп.м, іст. процесом і навіть космосом, то в романтизмі другого типу центр зміщувався у сторону взаємовідносин особистості з національною спільнотою і на передній план висовувалась нація з її особливим характером, трактована як єдина національна особистість. В грецькій літературі, наприклад, свобода особистості мислилась у нерозривному зв’язку з національною свободою, усі індивідуалістичні прояви засуджувались, як такі, що порушують цю спільність (Соломос). Безперечно, мова йде про домінанту, про переважання того чи іншого елементу єдиного романтичного комплексу. У деяких національних варіантах романтизму — російському, італійському, іспанському — така домінанта майже не відчутна або змінюється від десятиліття до десятиліття, цей тип романтизму можна назвати змішаним.

Проблема дослідження національного характеру ставилась у всіх національних варіантах романтизму, але, з іншого боку, романтичний індивідуалізм, особливо яскраво втілений у творч. Байрона, так чи інакше проникав і в літ., для яких характерний романтизм другого типу. У чеській літературі такі ноти звучали у творч. Махи, у польській — в окремих віршах Н. Бараташвілі. Але іноді відчувалась не байронічна туга індивіда, що немов споглядає з самотньої скелі людський мурашник, а швидше аналітизм, що міститься у романтичному психологізмі (проза К’єркегора у Данії).

У країнах, де характер молодого сусп. ще недостатньо ясний, і особливо у нар.ів, що звільняються від іноземного поневолення або страждають від тяжкого феодального ладу, романтиків значно більшою мірою цікавить спільна доля, аніж індивідуальна. Тут художники пізніше задумались над місцем особистості у майбутньому світі. Драматизм цієї долі міг бути усвідомлений лише тоді, коли загроза придушення та нівелювання особистості достатньо проявилась в іст.му процесі. Не суттєво, у минулому чи у теперішньою, у реальному чи фантастичному світі живе та діє персонаж. Хоча в "Сен-Маре" Віньї, "Каїні" Байрона, "Золотому горщику" Гофмана, "Демоні" Лермонтова дія віднесена у минулі або міфічні і казкові часи, а, наприклад, у "Факундо" аргентинського письменника Сармієнто розказано про зовсім недавні події, у всіх цих творах ставляться сучасні етичні питання, розкривається внутрішній світ особистості, її духовні потреби, сила і слабкість.

Реалізм

Розвиток реалізму у першій половині 19 століття було естетичною подією всесвітнього значення. Адже розпочиналась доба класичного реалізму, що увібрав і переробив реалістичні досягнення попередніх епох, а також романтизму, який розвивався паралельно. Реалізм означав новий етап у критичному осмисленні дійсності, звідки і термін "критичний реалізм" саме по відношенню до реалізму 19 століття. Появ реалізму означав зміну принципу естетичного відношення до світу — зняття романтичного двосвіття, зосередження художнього інтересу на реальності у всіх її аспектах.

Реалізм у першій половині 19 століття сформувався лише у деяких країнах Західної Європи та в Росії. У ряді інших випадків (угорська, ірландська, скандинавська та інші літ.) можна говорити лише про його окремі прояви.

Реалізм складається одразу у кількох національних варіантах, з яких у першій половині 19 століття зрілості досягли лише французький, англійський та російський. Різниці містяться в оцінці іст.ї перспективи, у відношенні до сусп. та окремої людини, в особливостях морального пафосу. Значні відмінності зумовлені національною художньою традицією або рисами національного характеру (наприклад, специфічний англійський гумор, сильно відчутний у англійський романістів).

Повною мірою різниця національних типів реалізму може бути розкрита лише на матеріалі усього 19 століття. У першій половині сторіччя намітились лише деякі риси. Так, спільна для реалістичного дослідження життя етична оцінка здійснюється в англійському, французькому та російському реалізмі по-різному. У англійців засудження зла майже завжди завершується життєвих крахом персонажу, що його втілює. Французькі реалісти фіксують незбіжність соціальної та моральної долі персонажів: соціальна поразка піднімає людину на моральну висоту, і, навпаки, опис успіху у суспільстві є формою морального засудження. У російських письменників вирок собі виносить сам персонаж у муках совісті, у напрузі самопізнання і самооцінки. Російська літ. уже в цю епоху мірить людину дуже високою моральною міркою, що, зокрема, зумовлено стійким впливом на сусп. моральних аспектів Православ'я. Це стане дуже суттєво для російського реалізму другої половини століття і визначить його особливе місце та вплив на інші національні варіанти реалізму.