3. Внутрішнє й зовнішнє політичне становище Гетьманщини наприкінці 1653 р.

Незважаючи на перемоги, досягнуті українським народом під час Національно-визвольної війни, становище України було дуже складним.

Шестирічна війна спустошила її землі. На Правобережжі зруйновано понад 100 міст і містечок. 1653 р. по Україні прокотився страшний мор. Воєнні дії призвели до завмирання основних торговельних шляхів, ізоляції від європейських ринків. Війна підірвала розвиток ремесла й торгівлі, зумовила занепад сільського господарства.

За роки війни був ослаблений військовий потенціал Гетьманщини, багато козаків загинуло в боях, у настроях мас відчувалася втома й зневіра. Внутрішньополітична криза досягла свого апогею 1653 р. під Городком, де відбувся антигетьманський виступ, унаслідок якого козаки відмовилися вирушати в похід, тим самим ставлячи під загрозу зриву стратегічні плани Б. Хмельницького. Проводячи 1653 р. мобілізацію до армії, Б. Хмельницький уперше відчув відкриту протидію з боку населення, яке в більшості не хотіло вступати до козацьких полків. Як наслідок, у гетьманському війську в цей час було лише 30-40 тис. осіб, тоді як раніше - 100 тис, а під час деяких битв навіть усі 300 тис. осіб. Така нечисленна армія не могла боротися з Польщею, до якої згодом приєдналися Молдова, Волощина й Трансільванія. Протистояти об’єднаним силам союзників Українська держава не мала змоги. Польща, відчуваючи вигідність політичної ситуації, уже не йшла на мирні переговори, а вимагала повної капітуляції української армії. Крім того, Б. Хмельницький добре відчував, що такий хитрий «союзник», як кримський хан, у будь-який момент може його зрадити й остаточно перейти на бік Польщі.

У цих надзвичайно складних умовах гетьман України намагався знайти вихід і наполегливо шукав нові точки опори в боротьбі з Річчю Посполитою. Він вів переговори з Туреччиною, Москвою, Волощиною, Семиграддям (Трансильванією), Швецією. Союз із Туреччиною укласти не вдалося, переговори з Молдовою минули безрезультатно, а втягнути у війну Швецію Б. Хмельницький не зміг.

Саме тому гетьман був змушений знову звернутися до російського царя з пропозиціями тісного союзу в боротьбі проти Польщі. До речі, це було вже не перше прохання гетьмана про допомогу, але конфлікт з Річчю Посполитою не входив у плани Москви. Цар досить довго виявляв усі плюси й мінуси від союзу з Гетьманщиною для своєї зовнішньої політики. Для вивчення ситуації у 1649-1654 pp. тут побувало 13 посольств. Щоб схилити царя на свій бік, український гетьман пообіцяв навернути кримського хана під царський протекторат, а також погрожував Москві, що в разі негативної відповіді він прийме турецький протекторат. Останнє повідомлення, а також відомості про наміри Польщі розширити свої кордони за рахунок завоювання інших держав, дуже занепокоїли Олексія Михайловича. Він терміново скликав Земський собор, на якому 1 жовтня 1653 р. було вирішено прийняти Україну під «государеву високу руку задля православної віри й святих Божих церков». 

4. Політичні події 1654 р.

Переяславська козацька рада. В умовах кровопролитної війни, яку вів український народ проти Польщі, до гетьмана прибуло «велике посольство» з Росії на чолі з боярином Василем Бутурліним. Царський посланець привіз Б. Хмельницькому рішення Олексія Михайловича та Земського собору взяти українські землі під свою «високу руку». 8 січня 1654 р. в м. Переяславі скликано козацьку раду, на якій були присутні 284 особи. Московські посли хотіли, щоб церемонія присяги відбувалася в Києві, але Б. Хмельницький вибрав невеличке місто Переяслав, бо, по-перше, з півночі Україні загрожувала військова небезпека з боку Литви, а по-друге, у Києві перебували всі найвищі ієрархи православної церкви та українська шляхта, більшість з яких була в опозиції до гетьмана.

На раді обговорювалося лише одне питання: приймати присягу чи ні. Під час цієї ради було остаточно ухвалене рішення про перехід України під московське заступництво. Не збереглося жодних документів чи протоколів, які повідомили б про що йшлося на майдані. Судячи з усього, попри опозицію певної частини козацької старшини, налаштованої на союз із Туреччиною, Б. Хмельницькому вдалося переконати козацтво, що російський цар підтримає всі їхні привілеї окремою грамотою й закріпить одвічні українські вільності, зупинить ворожу навалу на Україну. Після цього гетьман і старшина повернулися до послів, які й передали гетьманові царську грамоту.

У церкві на гетьмана та генеральну старшину вже чекало духовенство, щоб привести їх до присяги. Проте стався скандал - не приступаючи до присяги, Б. Хмельницький висунув вимогу, щоб посли присягли від імені московського царя в тому, що він не видасть козаків польському королю, не порушить їхніх прав і надасть свої грамоти на їх маєтності. Посли відмовилися, мовляв, піддані за свого царя присягати не можуть. Отримавши таку відповідь, гетьман вийшов із церкви, щоб порадитися зі старшиною. Після довгих суперечок до послів прибули полковники Павло Тетеря й Григорій Лісницький та повторили вимогу гетьмана. Відповідь була та сама. Полковники зауважили, що польський король згідно з традицією завжди складає присягу своїм підданим. На це В. Бутурлін відповів, що московський цар є самодержцем, а не обраним царем, і взагалі, його слово не може змінитися.

Після прийняття присяги В. Бутурлін передав гетьманові прапор, булаву та подарунки. Б. Хмельницький відправив з Переяслава до Москви листа, у якому дякував царю за те, що він вирішив прийняти Україну під своє заступництво. У січні – лютому 1654 р. до присяги було приведено населення близько 200 міст і містечок.

У той же час історики відзначають, що присягу відмовилися складати такі відомі керівники козацтва як Іван Богун, Іван Сірко, козаки Уманського та Брацлавського полків, а також керівництво української церкви на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим. Не відомо, чи присягла цареві Запорізька Січ.

Під час Переяславської ради не укладено жодного офіційного правового акту, відбулася тільки одностороння присяга гетьмана й козацької старшини. І лише в березні 1654 р. вже в Москві українські дипломати досягли певних домовленостей із царем, які назвали «Березневими статтями».

Березневі статті. Під час переговорів у Переяславі в січні 1654 р. була досягнута усна домовленість між гетьманською Україною та послами московського царя. У Корсуні та Чигирині на наступних козацьких радах був вироблений письмовий проект договору між двома сторонами. Документ, що називався «Просительні статті», складався з 23 статей і містив гарантії суспільно-політичного та соціально-економічного устрою Української гетьманської держави та положення про її зовнішню політику. У цьому документі йшлося про:

• підтвердження прав і привілеїв Війська Запорізького та української шляхти;

• укладення 60-тис. козацького реєстру;

• кошти на утримання козацького війська;

• збереження місцевої адміністрації та її право збирати податки;

• право самостійно обирати гетьмана;

• право зносин гетьмана з іноземними державами;

• невтручання московських чиновників у справи України;

• підтвердження козацьких та шляхетських привілеїв;

• збереження прав київського митрополита;

• утримання військових залог на кордонах України й Польщі;

• оборону України від нападів татар;

• утримання козацької залоги у фортеці Кодак.

У березні 1654 р. українське посольство виїхало до Москви. У результаті шестиденних переговорів проект документа був зменшений лише до 11 статей і при цьому значно змінений. 21 березня 1654 р. царський уряд затвердив гетьманський документ, який увійшов в історію під назвою «Березневі статті», або «Статті Богдана Хмельницького», у такому вигляді:

1. Збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести українським урядовцям.

2. Установлювалася платня в розмірі:

• військовому писарю та підпискам - 1 000 польських злотих;

• військовим суддям - 300 польських злотих;

• судовим писарям - 100 польських злотих;

• полковим писарям і хорунжим - 50 польських злотих;

• сотенним хорунжим - 30 польських злотих;

• гетьманському бунчужному - 50 злотих.

3. Козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам надавалися у володіння млини.

4. Установлювалася платня генеральному обозному в розмірі 400 злотих і генеральному хорунжому - 50 злотих.

5. Заборонялися дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем.

6. Підтверджувалося право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли.

7. Московський уряд зобов’язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 р.

8. Передбачалося утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою.

9. Гетьманський уряд просив установити платню:

• полковникам у розмірі 100 єфимків-талерів;

• полковим осавулам - 200 польських злотих;

• військовим осавулам - 300 польських злотих;

• сотникам - 100 польських злотих;

• кожному козакові по 30 польських злотих.

Однак це прохання було відкладене до перепису всіх прибутків, які мали надходити до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру, що мав охопити 60 тис. козаків.

10. У випадку татарських нападів на Україну передбачалося організувати проти них спільні походи як з боку України, так і Московської держави.

11. Гетьманський уряд просив установити утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тис. козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви.

Чимало істориків твердять, що жодна зі сторін не дотримувалася досягнутих домовленостей, тому можна вважати, що протекторат царської Росії над Українською державою був лише номінальним і, зрештою, після українсько-московського договору Україна постала як самостійна держава, а гетьман - як її «зверхній правитель».

Крім того, 27 березня 1654 р. окремими царськими указами були підтверджені деякі інші вимоги Б. Хмельницького та козацької старшини.

Договір дав змогу Україні:

• зберегти власну державність, військовий, адміністративний та судовий устрій, українські традиції;

• успішно вести військові дії проти Польщі;

• одержати сильного союзника для протистояння зовнішньому тискові з боку Туреччини та Речі Посполитої;

• позбавити від релігійних переслідувань православну церкву.

Новий договір був вигідний Росії:

• під впливом Москви опинилися боєздатні українські війська (піхота, кіннота, артилерія), за допомогою яких пізніше буде завойований Смоленськ та інші міста, які належали Білорусі та Литві; родючі землі та сировинні родовища, які мали неабияке значення для подальшого економічного розвитку Росії;

• на півдні Україна захищала Росію від турецько-татарських набігів;

• царська скарбниця постійно поповнювалася за рахунок податків з України.

З часом царська Росія приєднала до себе інші українські території, які посіли важливе місце в зовнішній та внутрішній політиці імперії, а також відіграли провідну роль у формуванні загальноросійського ринку.