Гуманітарні науки

У багатьох європейських країнах в кінці XVIII — на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. — «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством,польській — мальовничістю, сербській — милозвучністю.

У цей же час починають з'являтися й історичні роботи. Перші узагальнюючі праці з історії України були ще пов'язані з російською історіографією. Так, Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський — автор «Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства» — походив з сім'ї, яка належала до вищого чиновництва імперії. Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університету В. Б. Антоновича. По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. У 1874 р. у Києві мав великий успіх Археологічний з'їзд. По-друге, В. Антонович у власних наукових роботах поглиблює й ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст — спектр його інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду україно-знавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був М. С. Грушевський.

Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Він народився у місті Холм у Західній Україні, гімназію закінчував уТифлісі, навчатися в університеті приїхав до Києва. У 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. Тут він бере активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство імені Шевченка — першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільному житті. Грушевський — один з організаторів Національно-демократичної партії Галичини, пізніше — «Товариства українських поступовців». Головні події політичної долі Грушевського розгорнуться у ХХ столітті: арешт і заслання у Росії під час Першої світової війни, обрання головоюЦентральної Ради у 1917 році, еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідницьких інститутах. Величезна наукова спадщина М. С. Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна «Історія України-Руси» — фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

На рубежі XIX—XX століть в українській історіографії працюють вже не одиночки, висувається ціла плеяда талановитих вчених.

Визначною подією в українському науковому житті XIX ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році «Літературного товариства імені Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство імені Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства — «Записки Наукового товариства імені Шевченка». З 1895 року Михайло Грушевський став редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», а з 1897 р. — головою Наукового товариства імені Шевченка. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів «Записок». Про масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить плеяда вчених, які працювали в його рамках, мали за честь бути його членами: Михайло Грушевський, Іван Франко, Іван Крип'якевич, а згодом видатні постаті світової науки — Альберт Ейнштейн, Макс Планк, А. Мазон, Давид Гільберт.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Великий політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції. З 1877 року під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку — національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членомПаризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії

Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого — обов'язкова умова і складова становлення національної самосвідомості.

14блт:

1впр(відлига): Критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільства. Цей процес був складним і суперечливим, але загалом сприяв громадському пробудженню, національному відродженню в Україні. Серед різних категорій населення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З'явилися нові періодичні видання, зокрема журнали "Прапор" (1956), "Радянське літературознавство" (1957), відновився вихід журналу "Всесвіт" (1958). У цей час були створені такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури, Українська сільськогосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки — Спілка журналістів України (1957) та спілка працівників кінематографії України (1958). Почалося видання "Українського історичного журналу" та першої "Української Радянської Енциклопедії". Більша увага стала приділятися розвитку літературознавства і мовознавства, що знайшло відображення у виданні багатотомних праць з історії української літератури та літературної мови, "Антології української поезії" та ін.

Критика культу особи поклала край "сталініані" в мистецтві УРСР. З музеїв, виставок, галерей вилучалися численні полотна і скульптури, присвячені "вождю всіх народів". Митці України, насамперед графіки, почали пошуки нових форм в образотворчому мистецтві, виходячи за рамки соціалістичного реалізму. В зв'язку зі святкуванням 150-річчя від дня народження Кобзаря у Москві було споруджено пам'ятник Т. Г. Шевченку (роботи М. Грицюка, Ю. Сінкевича, А. Фуженка). Того ж року у Львові відкрито пам'ятник І.Франку, виконаний В. Борисенком, Д. Крвавичем, Е. Миськом, В. Одрехівським, Я. Чайкою та А. Шуляром. Цікаві твори станкової скульптури створили М. Рябінін і В. Сколоздра ("Олекса Довбуш"), Г. Петрашевич ("Дитино моя") та інші митці. У 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію, яка присуджувалась в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури.

Розвиток національної культури загальмував новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 р. і прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 р. Він надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично був використаний для русифікації українського шкільництва. Проти цього закону рішуче виступили представники творчої інтелігенції, які слушно вбачали в ньому інструмент національного нівелювання і знеособлення. Гіркі плоди цього закону даються взнаки ще й донині.

Історичні умови розвитку української культури в 1950—1960-ті pp.:

• «Відлига»: послаблення адміністративного тиску, політики самоізоляції, жвавий культурний обмін, духовне розкріпачення

• Нова хвиля «українізації». Знову постало питання про збереження і розвиток української мови

• Офіційна ідеологія зосередила свою увагу на «братній дружбі українського і російського народів». Святкування 300-річчя Переяславської ради

• Реформа освіти, збільшення фінансування культури, розвиток народної творчості тощо

• Повернення в українську культуру незаслужено забутих або репресованих імен

• Поява руху шестидесятників

• Розгортання НТР

В цілому ж лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення для розвитку української літератури. У цей час були написані "Зачарована Десна" і "Поема про море" О. Довженка, "Гомоніла Україна" П. Панча і "Вир" Г. Тютюнника, "Людина і зброя" О. Гончара та "Правда і кривда" М. Стельмаха. Припинилися нападки на письменників, які на початку 50-х років були об'єктом критики борців проти космополітизмуй буржуазного націоналізму. На розвиток української культури, на громадське життя в Україні того часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які одержали назву "шестидесятників". Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків нерідко з труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукописах. Саме з цього часу беруть початок українські позацензурні видання або, інакше кажучи, український "самвидав".

Серед зачинателів руху "шестидесятників" були Л. Костенко і В. Симоненко. Вони виступили проти фальшу, єлейності в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Великий інтерес читачів викликали збірки поезій Л.Костенко "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961).

У 1962 р. побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і грім", що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. В 1953 р. Д. Павличко дебютував збіркою "Любов і ненависть". Широкий відгук 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча "Соняшник" та М. Вінграновського "Атомні прелюди". До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу, У плеяді митців-шестидесятників — поети Б. Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

Молоді українські письменники були піддані критиці вже на серпневому (1962 р.) пленумі ЦК КПУ, що розглядав питання ідеологічної роботи партії. Але широкий наступ на шестидесятників розпочався наприкінці 1962 р., після зустрічі партійного і урядового керівництва з представниками творчої інтелігенції у Москві. Ця зустріч відбулася після того, як М. Хрущов відвідав виставку модерністського мистецтва, яке не зрозумів, не сприйняв і різко розкритикував. Боротьбу з модернізмом, абстракціонізмом, будь-якими новаціями, що виходили за рамки традиційного реалістичного мистецтва, було підхоплено і в Україні. Творча праця знову ставилася під жорсткий адміністративний контроль. Розпочалися атаки на І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, які підтримували "шестидесятників". На зустрічі представників української творчої інтелігенції з ідеологічними працівниками в квітні 1963 р. критиковано І. Драча, М. Вінграновського, С. Голованівського. Йшла кампанія проти тих, хто приділяв "надмірну увагу" негативним явищам сталінського періоду. В західних областях УРСР пророблялася група "формалістичних теоретиків" з Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва. Словом, почалося згортання процесів лібералізації і з'явилися перші ознаки ресталінізації суспільства.

На початку 1963 р. відбулася конференція з питань культури української мови, організована Київським університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР. В ній взяло участь понад 800 осіб і було зачитано 27 доповідей. Особливий інтерес учасники конференції виявили до питань загального стану української мови. У багатьох виступах засуджувалась теорія двомовності націй і зазначалося, що у кожного народу є тільки одна рідна мова, ставились питання про поширення української мови у всіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму. Засуджувалась позиція мовознавців, які проповідували необхідність ліквідації національних мов і переходу радянських письменників на російську мову (таку позицію займав, наприклад, російський мовознавець А. Агаєв).

Учасники конференції порушили клопотання перед ЦК КПУ, перед урядом республіки про те, щоб у всіх вищих навчальних закладах, технікумах, училищах, курсах навчання вести українською мовою; у всіх дошкільних установах, де є діти українського населення, виховання провадити українською мовою; у всіх установах і підприємствах, на залізниці та інших видах транспорту, в торгівлі всі справи вести українською мовою; інститути, видавництва видавали наукові твори здебільшого українською мовою; кіностудії творили кінофільми українською мовою, а фільми інших республік перекладалися на українську мову тощо. Проблеми розвитку рідної мови порушувались у численних публікаціях, що з'являлися в періодичних виданнях. Однак питання, які хвилювали громадськість, залишилися практично невирішеними, а іноді відверто ігнорувалися керівництвом республіки.

2впр(Літ дискусія): Літературна дискусія 1925 — 1928 років.

У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія 1925 — 1928 рр., в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва.

Але центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку.

Поштовхом до літературної дискусії стала криза в середовищі українських літераторів. Ідейне підгрунтя полягало в спробах молодих літераторів переосмислити наслідки впливу російської народницької літератури на українську. Крім того, літературна дискусія засвідчила живий відгук серед українських письменників на ті зміни, що відбувалися в культурному просторі Європи. Особливістю суспільно-політичного життя України першої половини 1920-х років було співіснування двох протилежних напрямів. Перший - це початок утвердження тоталітарної моделі суспільства, другий - це відголоски національно-культурного відродження. Ці дві тенденції постійно вступали в протиріччя й яскраво проявлялися в суспільно-політичному житті.

15ьлт:

1впр(наука київської русі): За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією - головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Арістотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: "Фізіолог" - популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і "Шестиднев" - тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт - ченцем Печерського монастиря і т.п. філософ, оратор Климентій Смолятич - митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський – єпископом.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення процента, площі круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками).

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в ХI-XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона - заступника медицини і лікарів (у 2000 р., коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво). В ХI ст. в Печерському монастирі лікували Дем'ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт - "безмездний лічець" Русі, як його називає “Києво-Печерський патерик”. Зараз на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став "Ізборник" митрополита Ілларіона (1073 р.).

2блт(30 роки Ххст досягн і втрати): Культурне життя в радянській Україні 30-х років було цілком обумовлене системою і режимом політичної влади, що склалася в СРСР внаслідок «великого перелому» кінця 20-х років. Воно мало суперечливий характер, досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури і її творців. У 30-ті роки в УРСР розширюється мережа загальноосвітніх шкіл, закладів вищої та середньої спеціальної освіти. Кількість учнів у загальноосвітніх школах збільшилася впродовж 1932—1939 pp. з 4,5 до 5,5 млн, учителів — з 126, 4 до 193,8 тис. Згідно з офіційною статистикою впродовж десятиліття республіка утримувала першість у країні за грамотністю населення. Під гаслом боротьби з «буржуазним націоналізмом», «шкідництвом» наприкінці 20 — початку 30-хроків почався справжній розгром української науки. Переслідування наукової інтелігенції, яке практично не припинялося всі післяреволюційні роки, набуло характеру масового терору. «Націоналісти» викривалися в усіх установах ВУАН, їх праці оголошувалися ворожими матеріалістичному світогляду, політичне небезпечними з усіма висновками, що з цього випливали. Кінець 20-х — 30-ті роки в історії культури українського народу пов'язані з наростанням міфологізованих уявлень про радянську дійсність і відповідне становище в ній людини. І чим більш помітними ставали прогалини в системі цінностей, нав'язаних народу, тим гострішою, з погляду правлячої верхівки, була потреба підмінити в свідомості трудящих.

Про масштаби трагедії української культури свідчать хоча б такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36 з них. За. цей час померли своєю смертю лише 10 письменників. Аналогічна доля спіткала представників і всіх інших галузей українськоїнаціональної культури. Ці найбільш трагічні аспекти історії української культури докладно викладено в книгах Ю. Лаврі-ненко «Розстріляне Відродження» і «Репресоване Відродження».

«Розстріляне Відродження» — цей термін, уперше вжитий у середині 40-х років, вичерпно характеризує суть наслідків тоталітарного режиму для української національної культури. І не тільки національної. Нищівного розгрому зазнали також болгарська, грецька, єврейська, німецька, польська культури, культури інших національностей, що проживали на території України.

Негативні наслідки для суспільного розвитку мало примусове вилучення релігії із сфери духовного життя народу. Офіційна ідеологія кваліфікувала релігію як світогляд, ворожий пролетарським цінностям, оскільки вона виступає носієм моралі в її загальнолюдських проявах.

Оголосивши релігію антиподом культури, влада повела проти неї безкомпромісну боротьбу не лише пропагандою войовничого атеїзму, а й адміністративними, репресивними заходами. Зокрема, під тиском властей у 1930 р. припинила своє існування Українська автокефальна православна церква. Ряд відомих її діячів репресували за так званою справою Спілки визволення України. Внаслідок репресій загинуло 13 єпископів і архієпископів УАПЦ, в живих залишилося тільки двоє. Духовенство переслідувалося і виселялося за межі України разом з так званими куркулями, оскільки було віднесено до категорії населення з нетрудовими Доходами. З числа вищих ієрархів Руської православної церкви в Україні на кінець 30-х років залишилося чотири з кількох десятків, решта були репресовані за сфальсифікованими звинуваченнями.

У 30-ті роки в Україні припинили існування 75—80 % церков. Вони були або зруйновані, або їх приміщення були передані під господарські

потреби чи під культурно-просвітницькі заклади. «Залучення» в такий спосіб церкви до потребкультури, як і антирелігійна політика в цілому, завдало непоправних деформацій духовному розвитку українського народу, призвело до втрати багатьох цінностей і моральних норм загальнолюдського характеру. 

16блт: