4.Соціальна структура населення.

Зрушення в економіці XIV—XVI ст. були тісно пов'яза­ні з соціальними процесами. В соціальній сфері україн­ських земель активно формувалася станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привіле­їв та обов'язків. Поділ на стани, що існував паралельно ет­нічному та релігійному, започаткував ще одну площину суспільної стратифікації, став важливим чинником у про­цесі самовизначення та самоідентифікації людини, тобто усвідомлення свого місця в суспільній структурі.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта), до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу в кня­зя і могли утримувати себе під час походів. Формування шляхти тривало від XIV до XVI ст. За цей час вона пройшла шлях від соціально-неоднорідної, юридично невизначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окресленого за­конодавчо, майже замкнутого привілейованого стану. Своє­рідним стрижнем шляхетського стану в українських зем­лях, які входили до Великого князівства Литовського, були майже ЗО княжих родів литовської та давньоруської динас­тій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї групи в соціальній структурі визначалися знатніс­тю походження та великою земельною власністю.

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязівської ради (пани радні) та наизаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (пани-хоругов-ні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну еліт­ну, аристократичну групу, яка була основою для форму­вання верхівки державного апарату і підлягала тільки су­ду великого князя.

Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, вела від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою вій­ськову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем'ян (бояр) володіла вотчи­нами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася землею лише за умови виконання військової повинності. Отже, зем'яни за походженням та способом життя були най­ближчими до суспільних низів і становили проміжну лан­ку між селянством і аристократичною верхівкою військо­во-служилої верстви.

У XVI ст. процес оформлення шляхти в привілейова­ний стан вступив у вирішальну фазу. У соціальній сфері відбулися такі зрушення:

1. Шляхта на основі серії юридичних актів остаточно ві­докремилася від «поспільства» (селянства). У 1522 р. було прийнято сеймову ухвалу про «вивід шляхетства», згідно з якою до шляхетського стану належали лише нащадки тих, хто став боярином чи зем'янином ще за часів правління Вітовта, Сигізмунда й Казимира. Перепис шляхти («попис земський»), який було проведено 1528 р., став наступ­ним кроком у процесі її відокремлення в самостійну верс­тву. У цей період термін «шляхтич» поступово витісняє з ужитку традиційні «боярин» та «зем'янин». Остаточне соціальне розмежування й виділення шляхти в окремий стан відбулося після появи «Устава на волоки» (1557), який відніс до шляхти лише «бояр стародавніх», а решту відтіснив на нижчі соціальні сходинки — до станів мі­ щанства і селянства.

2. Внаслідок формування суспільної структури права князівського прошарку були обмежені, а дрібної шляхти — розширені, що зумовило зближення і внутрішню консо­лідацію шляхетського стану, ядром якого поступово ста­ли пани.

3. У середині XVI ст. паралельно до процесів виокрем­лення, консолідації, самоусвідомлення шляхти відбувався процес створення юридично оформленої системи її прав, привілеїв та обов'язків. Зокрема, Литовський статут 1566 р. остаточно скасував всі обмеження шляхетської земельної власності, Віленський привілей 1565 р. сприяв утворенню повітових шляхетських сеймиків, а статут 1566 р. закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване пред­ставництво шляхти на загальнодержавних сеймах, які в цей час могли суттєво обмежувати великокнязівську владу.

Отже, у середині XVI ст. шляхта стала впливовою, ор­ганізованою силою. У Польщі, де її сила та авторитет були значимі, вона становила майже 8—10% населення (серед­ній показник у Західній Європі — 1—2%), а в українських землях Литви — майже 5% (за даними Н. Яковенко — майже 2,5%)'.

Важлива роль та особливе місце в українському сус­пільстві належали духовенству, яке становило окрему сус­пільну верству населення. «Церковні люди» не підлягали світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до нього належала майже десята частина населення. У ціло­му духовенство поділялося на дві категорії: біле (парафі­яльні священики, які не давали обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).

Тривалий час духовні посади переходили в спадок — після смерті батька парафію (прихід) отримував старший син. Якщо в священика було декілька синів, то молодші шукали собі парафій по сусідніх селах. Духовенство вима­гало від своїх парофіян різні «треби», відповідно до звича­їв і традицій кожного села. Це могла бути десятина, або ж скіпщина, тобто хлібна данина з копи. Побутувала також дрібна данина натурою — яйцями, ковбасою, насінням то­що. Деякі церкви та монастирі, зокрема Луцька, Пере­мишльська, Володимирська церкви, Києво-Печерський монастир, володіли значними земельними угіддями, села­ми і навіть містами. Тому часом формою «треби» міг бути відробіток селянином панщини на церковних землях.

Українське суспільство, втративши власну держав­ність, сприймало церкву не тільки як духовного наставни­ка, а й як гаранта збереження етнічної самобутності та осе­редок громадського життя. Протягом XIV—XVII ст. стано­вище, роль і місце духовенства були неоднаковими. Під час перебування українських земель у складі Литви пра­вославна церква мала значні права та привілеї, перебувала під опікою держави і користувалася авторитетом у сус­пільстві. Литовські правителі, не бажаючи залишати своїх численних православних підданих під впливом та верхо­венством московського митрополита, 1458 р. відновили митрополію в Києві. Вона керувала діяльністю десяти єпископств, розташованих в українських та білоруських землях, і була підпорядкована безпосередньо Константи­нопольському патріарху. Проте з часом, особливо після Люблінської (1569) та Берестейської (1596) уній, станови­ще православного духовенства кардинально змінюється: після падіння 1453 р. Константинополя втрачається під­тримка ззовні; світська влада дедалі активніше втручається в церковні справи; у православ'ї поглиблюється інте­лектуальний та культурний застій; посилюється наступ католицизму; поява уніатської церкви поглиблює розкол українського суспільства. Такі зміни призвели до того, що православне духовенство втратило свої позиції, а като­лицьке стало панівною ідеологічною силою, яка несла ук­раїнцям, з одного боку, європейську культуру та цивіліза­цію, а з іншого — окатоличення, ополячення, тобто дена­ціоналізацію.

Третім станом, що в XIV—XV ст. виділився в окрему верству населення, стали міщани. Ця верства не була од­норідною. На вершині міської піраміди перебував патри­ціат. Цей аристократичний прошарок сформувався з найбагатших і найвпливовіших купців та промисловців. Се­редньою ланкою міщанства було бюргерство — цехові майстри й торгівці середньої заможності. Основу соціаль­ної піраміди міста становило міське поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).

Характерною рисою міського життя була цехова орга­нізація. Відповідно до західноєвропейських зразків насе­лення українських міст об'єднувалося в цехи: зброярів, бу­дівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій ста­тут, органи управління з виборними «цехмаистрами» на чолі. Перша згадка про існування цехової організації в ук­раїнських землях датується 1386 р. — у грамоті йдеться про цех шевців Перемишля. Порівняно із Західною Євро­пою розвиток міст в українських землях мав свої особли­вості. По-перше, цехова організація не була так жорстко регламентована, як у західноєвропейських корпораціях. По-друге, світські феодали володіли в королівських містах земельними ділянками (юридиками), які не підлягали міській адміністрації та суду. По-третє, королівська влада на відміну від європейської традиції виступала, як прави­ло, на захист феодалів, а не міст.