75. Походження та роль центральних банків.

Центральний банк є визначальною ланкою всієї банківської системи країни (банк банків), а за своєю головною функціональною роллю — це емісійний банк, тобто банк, якому належить монополія на випуск грошей.

Банки як установи з відповідною назвою вперше з’явилися у XII ст. Що ж до появи позики як певного явища економічного життя суспільства, на базі якої, по суті, й виникають банки, то вона своїм корінням сягає в давню історію людства, задовго до нашої ери. У попередні часи зберігання грошей, надання позики й інші операції з грошима здійснювались переважно храмами, монастирями, а також різноманітними діловими будинками.

Процес централізації банкнотної емісії почався у XIX ст. і продовжувався практично ціле століття. Він здійснювався різними шляхами і його суть полягала в передачі монопольного права на випуск банкнот одному банку. Іноді цьому передувало закріплення державою виняткового права банкнотної емісії за окремою групою банків. Так, наприклад, у США в 1863 р. прийнято закон про національні банки, яким і було передано виняткове право емісії банкнот. Однак підсумковим результатом цього процесу стала передача права на випуск банкнот одному банку.

Конкретні способи виникнення центральних банків у різних країнах були різними, але в цілому вони зводилися до двох основних варіантів. У першому — держава на основі спеціального законодавчого акта створювала спеціальний державний банк, за яким закріплювалося виняткове право на випуск (емісію) банкнот. Так було, наприклад у Росії, де в 1860 р. створено Державний банк. У другому випадку право емісії закріплювалося за одним із комерційних банків. У такий спосіб виник, наприклад, центральний банк Англії.

Сьогодні центральні- банки здебільшого належать державі. Організаційною формою центральних банків найчастіше є акціонерне Правовий статус центральних банків закріплюється у певних нормативних актах держави. Найчастіше таким стає окремий закон про центральний банк або закон про банківську систему в цілому.

Центральний банк України, а він отримав назву Національного банку України (НБУ), створений у 1991 р. на базі колишнього республіканського відділення Держбанку СРСР та його обласних управлінь. Правова основа НБУ спочатку базувалась на Законі України »Про банки та банківську діяльність» (1991 p.), а з 1999 р. — на Законі »Про Національний банк України».

У цих законах у цілому знайшов відображення світовий досвід, накопичений у сфері розробки банківського законодавства. Основні положення, зафіксовані у цих правових актах, такі: Національний банк України не включений у систему виконавчої влади на чолі з Кабінетом Міністрів України.

Він підзвітний тільки Верховній Раді України, яка щорічно приймає звіт банку про його діяльність.

Національний банк України має право законодавчої ініціативи.

Вищим органом управління є Рада Національного банку, а безпосереднє управління здійснює Правління на чолі з Головою Правління.

Відповідно до Конституції України Голова правління НБУ призначається на чотири роки Верховною Радою за поданням кандидатури Президентом країни. Якщо враховувати, що такий порядок передбачений, крім Голови правління НБУ, тільки для Прем’єр-міністра і керівників судової влади, то стає очевидною роль Національного банку в системі організації економічного життя нашої країни.

Правова природа Національного банку України подвійна:

- з одного боку, він наділений владними повноваженнями, що реалізуються в його праві ухвалювати нормативно-правові акти, обов’язкові до виконання суб’єктами господарювання і громадянами;

- з іншого боку, він не входить у систему виконавчих органів влади і не знаходиться на держбюджетному фінансуванні. Він не функціонує заради прибутку, а все перевищення суми своїх прибутків над своїми витратами Національний банк зобов’язаний переказувати в Державний бюджет.

Свої відносини із суб’єктами господарської діяльності (насамперед із комерційними банками) НБУ здійснює на підставі укладання угод, тобто діє як самостійний суб’єкт господарювання.

Слід зауважити, що прийняття спеціального закону про Національний банк України стало помітним явищем на шляху наближення центрального банку нашої держави до такого стану, що об’єктивно вимагає ринкова економіка і процес її розвитку. Ознаками цього є передусім посилення рівня незалежності НБУ, що знаходить своє вираження в тому, що тепер НБУ:

є самодостатнім у розробці і здійсненні грошово-кредитної політики. Ні Верховна Рада, ні інші органи влади не мають права на затвердження грошово-кредитної політики (ст. 9 та 24 Закону »Про Національний банк України»), НБУ інформує Верховну Раду тільки про основні принципи грошово-кредитної політики;

є економічно незалежною установою, бо сам складає кошторис своїх надходжень і витрат (ст. 5), що має забезпечити повне виконання НБУ його функцій. Кошторис не затверджується Верховною Радою. При цьому за наявності переважання доходів над видатками сума, зазначена у кошторисі, вноситься у державний бюджет, а в протилежному випадку — покривається за рахунок державного бюджету. Для здійснення своїх функцій Національний банк України повинен мати відповідний капітал. Формування його банківських ресурсів забезпечують пасивні операції НБУ. Головними джерелами ресурсів Національного банку України є емісія банкнот, що забезпечує від половини до трьох чвертей усіх пасивів, а також внески комерційних банків і казначейства, обов’язкові резерви і власний капітал;

не має права здійснювати пряме кредитування уряду на фінансування видатків державного бюджету;

може здійснювати операції з цінними паперами тільки на вторинному ринку, щоб через цей механізм не відбувалось прямого кредитування уряду.

Подальший розвиток ринкових відносин у нашій державі вимагає посилення рівня незалежності НБУ. Необхідність і значущість цього для функціонування й розвитку ринкової економіки підтверджується світовим досвідом. Так, дослідження, проведені фахівцями західних країн, доводять, що за період 1973—1986 pp. серед 17 розвинутих країн найнижчі темпи інфляції спостерігалися в Німеччині та США, тобто в країнах, де центральні банки мають найвищий рівень незалежності. У той же час у таких країнах, як Італія та Великобританія, де центральні банки найбільш залежні від виконавчої влади, рівень інфляції в цей період був найвищим.

Сутність подальшого посилення самостійності НБУ, до якої прагне Національний банк України, полягає в тому, щоб у рамках прийнятої Верховною Радою економічної і фінансової доктрини, зафіксованої у відповідних законодавчих актах, Національний банк самостійно розробляв і використовував відповідні фінансові інструменти, визначав рівень монетизації, облікової ставки, ставку резервування і т. ін. При цьому йдеться не про якусь абсолютну незалежність Національного банку, а про те, щоб він після ухвалення, наприклад, рішення про встановлений рівень