1. Перші спроби вивчення окремих сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких і римських мислителів: Арістотеля, Платона, а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, землеробства, торгівлі, багатства, податків, грошей тощо.

Як система знань про сутність економічних процесів і явищ почала складатися ляше в 16-17ст. – поява глобального ринку. Основні етапи:

1)Розвиток екон.науки:Меркантилізм (16-17 ст). Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а багатство ототожнювали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних). Представники: А. Монкретьєн, Т.Манн. Д.Юм.Фізіократи (17-18 ст). Джерелом багатства вважали тільки працю в с\г виробництві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля – безплідні сфери. Представники: Ф. Кене, А. Тюрго. Класична політична економія (18-19 ст). Зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер суспільного виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції, започатковують трудову теорію вартості, ривок розглядала як саморегулюючу систему. Представники: У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо. Марксизм (19-20 ст) Досліджують систему законів капіталістичного суспільства з позицій робітничого класу. Продовжуючи дослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, економічних криз, земельної ренти, заперечення приватної власності і ринку, посилення експлуатації і зростання зубожіння трудящих, єдиний фактор формування вартості, переваги суспільної власності, неминучість краху капіталізму. Представники: К. Маркс і Ф. Енгельс. Маржиналізм (19 ст) – теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, на основі універсаль­ної концепції використання граничних, крайніх величин, які характеризують не внутрішню сутність самих явищ, а їхню зміну у зв'язку зі зміною інших явищ. Дослідження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як "гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні витрати". Маржиналізм використовує кількісний аналіз, економіко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать суб'єктивно-психологічні оцінки економічних процесів і явищ індивідом. Представники: К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевовс, Л. Вальрас.

2. Предмет економічної теорії надзвичайно складний і багатогранний, оскільки ЕТ вивчає реальні економічні процеси, сама перебуває у постійному пошуку і розвитку, предмет її дослідження змінюється й уточнюється. Формування предмета економічної теорії представники традиційних шкіл пов'язували з примноженням багатства, економічними законами, виробничими відносинами між людьми, а сучасні західні економісти – з проблемами "рідкісності", "обмеженості ресурсів та ефективності використання їх", "альтернативності вибору". Еволюція підходів: Вчення про закони домашнього господарства, домоводства. Давньогрецькі та давньоримські мислителі. Наука про створення, примноження розподіл багатства нації.Традиційна школа. Наука про виробничі відносини та закони, що управляють виробництвом, розподілом, обміном і споживанням благ на різних етапах розвитку людського суспільства. Марксисти. Сучасні зах. економісти А. Маршалл, Е. Долан: 1.Сфера індивідуальних і суспільних дій людей, що найтіснішим чином пов'язана зі створенням і використанням матеріальних основ добробуту. 2.Діяльність людей за умов рідкісності ресурсів.

Визначання предмету економічної теорії:Економічна теорія – це суспільна наука, яка вивчає закони розвитку економічних систем, діяльність економічних суб'єктів, спрямовану на ефективне господарювання в умовах обмежених ресурсів, з метою задоволення своїх безмежних потреб.

Економічна теорія в широкому розумінні включає такі розділи: основи економічної теорії (політекономія), мікроекономіка, мезоекономіка, макроекономіка, мегаекономіка. ЕТ залежно від функціональної мети поділяється на позитивну (досліджує фактичний стан економіки) та нормативну економічну теорію (розробляє рекомендації щодо вдосконалення економічної системи).

3. Основні функції: Пізнавальна (евристична) функція. Реалізується через дослідження сутності економічних процесів і явищ. Розкриваючи і формулюючи економічні категорії і закови, економічна теорія тим самим збагачує знання людей, примножує інтелектуальний потенціал суспільства, розширює науковий світогляд людей, сприяє науковому передбаченню економічного розвитку суспільства. Методологічна функція полягає в тому, що економічна теорія виступає теоретико-методологічною базою для цілої системи економічних наук, оскільки розкриває основоположні базові поняття, економічні закони, категорії, принципи господарювання, які реалізуються в усіх галузях і сферах людської діяльності. Практична функція ЕТ зводиться до наукового обґрунтування економічної політики держави, розробки рекомендацій щодо застосування принципів і методів раціонального господарювання. Прогностична функціяЕТ виявляється у розробці наукових основ передбачення перспектив соціально-економічного розвитку країни в майбутньому. По суті, вона зводиться до розробки прогнозів довгострокових програм розвитку суспільного виробництва з урахуванням майбутніх ресурсів, витрат і можливих кінцевих результатів. Виховна функція – полягає у формуванні в громадян економічної культури, логіки сучасного ринкового економічного мислення (типи: буденне і наукове), аналітичних здібностей.

Метод науки - шлях до якої-небудь мети. Метод економічної теорії– це сукупність прийомів, засобів і принципів, за допомогою яких досліджуються категорії і закони функціонування та розвитку економічних систем. Економічна теорія застосовує як загальнонаукові, так і специфічні для даної науки методи пізнання економічних явищ і процесів.

Діалектика – сутність методу полягає у пізнанні економічних явищ і процесів у їхньому взаємозв'язку та взаємозалежності, у безперервному розвитку, у розумінні того, що накопичення кількісних змін зумовлює зміни якісного стану, що джерелом розвитку є внутрішні суперечності явищ, єдність і боротьба протилежностей. Наукова абстракціяяк метод полягає в поглибленому пізнанні реальних економічних процесів шляхом виокремлення основних, найсуттєвіших сталих сторін певного явища, очищених (абстрагованих) від всього другорядного, випадкового, неістотного. Аналіз – об'єкт дослідження розумово або фактично розкладається на складові, кожна з яких вивчається окремо. Синтез – відбувається об'єднання різних елементів, сторін об'єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв'язків між ними. Індукція – це метод пізнання від окремого до загального, від знання нижчого ступеня до знання вищого ступеня. Дедукція – метод пізнання від загального до одиничного. Історичний метод – вивчає економічні процеси у тій історичній послідовності, в якій вони виникали, розвивалися і змінювалися один за одним. Логічний метод –досліджує економічні процеси в їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного. Економічне моделювання – це формалізований опис і кількісне вираження економічних процесів і явищ (за допомогою математики й економетрики), структура якого абстрактно відображає реальну картину економічного життя. Економічний експеримент –штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою вивчення їх за оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження. Метод якісного і кількісного аналізу. Він передбачає чітке виявлення якісної визначеності економічного явища і підкреслення тих складових, елементів, які піддаються кількісному виміру, вивчення динаміки процесу; виявлення факторів, що впливають на його зв'язки в системі. Метод порівняння. Розробка наукової гіпотези теоретичне припущення.

4. Економічна теорія, пізнаючи об'єктивну економічну реальність, відкриває і формулює економічні категорії, закони і принципи.

Економічні категорії— абстрактні, логічні, теоретичні поняття, які в узагальненому вигляді виражають родові ознаки певних економічних явищ і процесів. Наприклад: товар, власність, капітал, прибуток, ринок, попит, заробітна плата, робоча сила та ін.

Економічні закони відображають найсуттєвіші, стійкі, такі, що постійно повторюються, причинно-наслідкові взаємозв'язки і взаємозалежності економічних процесів і явищ. Закони виражають сутність економічних відносин.

Економічні закони у своїй сукупності створюють систему економічних законів, яка включає всезагальні, загальні і специфічні закони.

Всезагальні— функціонують у всіх економічних системах (закон зростання продуктивності праці, закон зростання потреб, закон нагромадження, закон відтворення)

Загальні — функціонують у кількох економічних системах, де існують для них відповідні економічні умови (наприклад, закони ринкової економіки: попиту і пропозиції, конкуренції, грошового обігу)

Специфічні —функціонують лише у межах однієї економічної системи. Специфічні економічні закони, з одного боку, розкривають сутність соціально-економічних відносин у певній економічній системі в процесі її розвитку, з другого, — окремі її сфери.

5. Потреба — це нужда в чому-небудь, об'єктивно необхід­ному для підтримки життєдіяльності і розвитку люди­ни, колективу, нації, суспільства в цілому; внутрішній збудник активності.

Економічні потреби — це потреби в економічних благах.

Сутність: виконують роль посередника між суспільним виробництвом з одного боку і групою не економічних потреб людини(фізіологічні, соціальні, духовні) з іншого.

Класифікація за такими критеріями:

I.За характером виникнення:

— первинні (базові), пов'язані із самим існуванням людини: їжа, одяг, безпека, житло тощо;

— вторинні, виникнення та зміна яких зумовлені розвитком цивілізації: модний одяг, комфортне житло, інформація та ін.

II.За засобами задоволення:

— матеріальні (потреби в матеріальних благах);

— нематеріальні( духовніпотреби).

III.За нагальністю задоволення:

— першочергові (предмети першої необхідності);

— другорядні (предмети розкоші).

IV. За можливостямизадоволення:

— насичені, вгамовані

— ненасичені,

V. За участю у відтворювальному процесі:

— виробничі (потреби у засобах виробництва);

— невиробничі (потреби у споживчих благах).

VI.За суб'єктами вияву:

— особисті

— колективні, групові

— суспільні

VII.За кількісною визначеністю та мірою реалізації:

— абсолютні (перспективні потреби, які мають абстрактний характер і є орієнтиром економічного розвитку);

— дійсні (формуються залежно від досягнутого рівня виробництва і є суспільною нормою для певного періоду);

— платоспроможні (визначаються платоспроможним попитом);

— фактичні ( задовольняються наявними товарами та послугами).

Моделі ієрархії потребФ. Герцберга, А. Маслоу, К. Альдерфера.

"Піраміда потреб" А. Маслоу ілюструє стійку ієрархію переваг, відповідно до якої кожна наступна група потреб виявляється та задовольняється після задоволення потреб попереднього рівня

І. Фізіологічні потреби (Їжа, житло, одяг, відтворення).

II. Екзистенційні потреби (Безпека, стабільність, гарантії зайнятості).

III. Соціальні потреби (Спілкування, прив'язаність, турбота, увага).

IV. Престижні потреби (Статус, визнання, повага).

V. Духовні потреби (Творчість, самореалізація, саморозвиток).

Незважаючи на певні відмінності, всі три моделі виокремлюють потреби нижчого порядку (первинні) та вищого порядку (вторинні). Згідно з цим підходом вищі запити людини не виступають на перший план доти, доки не будуть задоволені найнагальніші. Задоволення первинних потреб породжує бажання задовольнити наступні за вагомістю (вторинні) потреби, які стають рушійною силою свідомої діяльності.

Водночас критики "ієрархічної" класифікації потреб звертають увагу на такі риси:

— зазначений підхід не враховує індивідуальні інтереси та потреби людей;

— концепція послідовного задоволення потреб не знаходить підтвердження на практиці;

— автори не визначають той мінімальний рівень потреб, який можна вважати достатнім для переходу до задоволення потреб наступного, вищого рівня.

6. Інтерес — форма вияву потреби, усвідомлене прагнення людини до її задоволення.

Економічні інтереси — усвідомлене прагнення суб'єктів господарювання до задоволення економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності..

Взаємозв'язок потреб та інтересів:

- Є формою вияву економічних потреб

- Відображають певний рівень і динаміку задоволення економічних потреб

- Спонукають економічних суб'єктів до діяльності для задоволення потреб

За своєюсутністю економічні інтереси є об'єктивними. Вони відображають місце і роль суб'єктів господарювання у системі суспільного поділу праці та економічних відносин. Водночас економічні інтереси є суб'єктивними і завжди мають своїх носіїв.

Суб'єкти економічних інтересів — окремі індивіди, домогосподарства, колективи (групи) людей, суспільство в цілому.

Об'єкти економічних інтересів — економічні блага (товари, послуги, інформація тощо).

Класифікація за різними критеріями:

За суб'єктами: особисті; колективні, суспільні.

За об'єктами: майнові, фінансові; інтелектуальні

За нагальністю: головні, другорядні.

За часовою ознакою: поточні;перспективні.

За ступенем усвідомлення: дійсні; уявні.

За можливостями реалізації: реальні; утопічні.

За територіальною ознакою: муніципальні; регіональні;національні;об'єднання держав;загальнолюдські (глобальні).

Суб'єкти економічних відносин є виразниками специфічних економічних інтересів.

У ринковій економіці:

- економічні інтереси домашніх господарств спрямовані на максимізацію загальної корисності з урахуванням існуючих цін і доходів;

- економічні інтереси підприємців спрямовані на максимізацію прибутку, зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції;

- економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб суспільства в цілому.

Шляхи поєднання економічних інтересів:

— субординованепідпорядкування одних економічних інтересів іншим;

— координоване узгодження різнобічних інтересів усіх економічних суб'єктів.

Проблема співвідношення та пріоритетності інтересів економічних суб'єктів залишається до цього часу дискусійною. Механізм їхнього узгодження визначається сутністю економічної системи.

7. Виробництво життєвих благ завжди носить суспільний характер. Важливою невід’ємною рисою суспільної природи виробництва є те, що його продуктом є не лише життєві блага, але і також суспільна людина, член суспільства, який постійно взаємодіє з іншими людьми.

Суспільне виробництво виступає як функціонування його виробничих сил. Виробничими силами суспільства є вся сукупність факторів суспільного виробництва, що забезпечуюють створення необхідних людям матеріальних та духовних благ.

Суспільне виробництво має ячейкову структуру. Сировинні, трудові ресурси та споживачі природньо розташовані по території країни. У зв’єзку з такою структурою розрізняють два рівня: 1) виробництво як техніко-технологічний процес, який протікає безпосередньо в первинних виробничих ячейках; 2) виробництво як суспільно-економічний, виробничо-господарський процес даної країни, нації в цілому.

На другому рівні функціонування суспільного виробництва між людьми складаються виробничо-господарські або економічні відносини. На першому рівні люди виступають як безпосередні робітники, як особистий фактор виробництва, що функціонує в конкретних виробничо-технічних процесах. Суспільне виробництво викликається до життя та функціонує для задоволення потреб людей. Суспільні потреби досить багатоманітні. В залежності від рівня розвитку суспільних потреб та широко набору відповідних їм життєвих благ та послуг суспільне виробництво поділяється на: матеріальне та нематеріальне.

Вже стародавні люди жили і працювали не поодинці, а групами, суспільствами. Люди у всій своїй історії живуть більш або менш великими суспільствами, які утворюють таким чином світове суспільство з світогосподарчими економічними, а також науковими, культурними та іншими цивілізаційними зв’язками.

8. Суспільне виробництво завжди передбачає функціонування двох факторів: особистого й речового. Особистий фактор виробництва представляють трудові колективи, люди, зайняті суспільне корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Це - працівники промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, зв'язку, торгівлі, комунального господарства, науки, культури, охорони здоров'я, тобто всі ті категорії трудящих, результатом праці яких є певний корисний результат (матеріальний продукт або послуга). Робоча сила - це здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей, що використовуються в процесі Створення матеріальних і духовних благ. Отже, щоб з'ясувати суть робочої сили, необхідно спочатку розкрити зміст самої праці. Праця - це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб у матеріальних і духовних благах, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами. Засоби виробництва Другим фактором виробництва є засоби виробництва: предмети й засоби праці. Це - речові елементи виробництва, за допомогою яких люди створюють матеріальні й духовні блага. Предмети праці включають всі ті предмети, на які спрямована праця людини, а саме: предмети, дані природою; сировина (створені людьми предмети праці); вторинні ресурси; штучно створені матеріали (штучні тканини, полімерні, керамічні матеріали). Збільшенню обсягу сировинної бази слугують такі фактори: а) комплексне використання корисних копалин, повніше добування цінних елементів природи. Поступово долається таке становище, коли через недостатній розвиток технології багато рідкісних металів не видобувалися з корисних копалин і залишалися у відходах; б) розвиток матеріалозберігаючих технологій. Вони дають можливість нарощувати виробництво кінцевого продукту за тих же обсягів видобутку сировини і матеріалів. Взаємодій факторів виробництва У продуктивних силах завжди існують певні пропорції, в яких поєднуються фактори виробництва. З технічного боку, характер їхньої взаємодії виражається через технічну будову виробництва. Вона показує в натуральному вигляді, скільки засобів виробництва приводить у рух один працівник. Цей показник виражається кількістю машин, потужністю двигунів, обсягом сировини і матеріалів, що припадають на одного працівника. З розвитком технічного прогресу відносно менша кількість працівників використовує дедалі більшу масу засобів виробництва. Наслідком даного процесу стає вивільнення трудових ресурсів. Це свідчить про необхідність глибокого аналізу тенденцій технічної будови, з тим щоб виробити необхідні заходи щодо запобігання безробіття, своєчасного здійснення перепідготовки і перекваліфікації працівників, їхнього соціального захисту. З економічного боку, характер поєднання факторів виробництва визначається їхньою суспільною формою. Коли власником засобів виробництва і робочої сили є одна й та ж особа, то існує пряме поєднання особистих і речових елементів продуктивних сил. Це характерно для індивідуальної трудової діяльності, дрібного товарного виробництва. В історії мало місце і пряме, відкрите насильне поєднання робочої сили із засобами виробництва: в рабовласницькому та феодальному суспільствах. У капіталістичному суспільстві поєднання факторів виробництва відбувається шляхом купівлі-продажу робочої сили. Робітник як власник робочої сили продає її, а капіталіст купує. При цьому основу заробітної плати робітника становить вартість робочої сили, тобто вартість матеріальних і духовних благ, необхідних для самого працівника й утримання його сім'ї. Це було характерним переважно для домонополістичного капіталізму. За сучасних умов у розвинутих країнах поєднання факторів виробництва здійснюється шляхом добровільного найму працівника. При цьому заробітна плата дедалі більшою мірою пов'язується не лише з вартістю робочої сили, а й з кількістю та якістю праці. Тривалий час у вітчизняній економічній літературі панувала догма, що за соціалізму відбувається пряме поєднання робочої сили і засобів виробництва. Доводилося це, виходячи з панування суспільної власності на засоби виробництва. На практиці ж одержавлення власності зумовило різні форми поєднання робочої сили, причому переважали насильницькі методи. Це проявилося в низькому рівні оплати, що спричинило втрату заінтересованості безпосередніх виробників у її результатах. Таким чином, аналіз поєднання факторів виробництва із соціально-економічного боку має велике значення для характеристики економічного ладу суспільства. Ефективним слід визнати той суспільний лад, який забезпечує найвищий рівень народного добробуту.

9. Обмеженість економічних ресурсів

Економічні ресурси - це сукупність різних елементів виробництва, які можуть бути використані в процесі створення матеріальних і духовних благ і послуг. Особливістю всіх ресурсів є те, що вони рідкісні чи є в обмеженій кількості. У кожен даний момент необхідні для господарської діяльності ресурси обмежені. Обмежені фізичні та інтелектуальні здібності людини, наявні в його розпорядженні засоби виробництва, інформація і навіть час, який він має для задоволення своїх потреб. Обмеженість означає, що суспільство може запропонувати менше ресурсів, ніж хотіли б мати люди [5, с.76]. З проблемою обмеженості ресурсів зіштовхуються також фірми і суспільство в цілому.

Готівкові ресурси, які ми хочемо використовувати, як правило, обмежені; у всякому разі їх менше, ніж необхідно для задоволення наших потреб при певному рівні суспільного розвитку. Звичайно, обмеженість ресурсів відносна. Як правило, з розвитком суспільства вона долається. Однак на кожен даний момент вона має місце. Це означає, що одночасне і повне задоволення потреб принципово неможливо. Наслідком обмеженості ресурсів є прагнення до найкращого їх використання.

Той факт, що окрема річ зустрічається рідко або малодоступна, для економіста не визначається як "обмеженість ресурсів". Остання характеризує ситуацію, коли ресурсів не вистачає для того, щоб повністю задовольнити потреби кожної людини. У будь-якій країні хочуть мати більше благ і послуг, ніж вони отримують.

У реальному житті людство використовує далеко не всі наявні ресурси. Іноді раніше використовувалися ресурси можуть перетворитися на "зайві" і непотрібні. Наприклад, надлишок робочої сили в періоди економічного спаду виробництва. Але це не скасовує того факту, що на даний момент часу є стільки-то економічних ресурсів і не більше.

Проблема вибору

Множинність економічних цілей при обмеженості ресурсів ставить проблему вибору.

За Нуреєва Р.М. проблема економічного вибору (economicchoice) - проблема вибору найкращого з альтернативних варіантів їх використання, при якому досягається максимальне задоволення потреб при даних витратах. [7, с.47] Перед кожною людиною (наприклад, при наявності певної суми грошей піти в театр або купити відеокасету), фірмою (наприклад, при розширенні виробництва купити нові верстати або найняти додаткову кількість працівників) і державою (наприклад, збільшити армію або побудувати лікарню і т.д.) виникають проблеми, що, як і для кого виробляти, тобто як визначити умови та напрямки використання обмежених ресурсів.

Суть проблеми вибору в тому, що якщо кожен використовуваний для задоволення різноманітних потреб економічний ресурс обмежений, то завжди існує проблема альтернативності його використання і пошуку найкращого поєднання рідкісних ресурсів.

Вибираючи, суспільство змушене від чогось відмовитися, чимось поступитися, тобто принести якусь жертву, щоб отримати бажаний результат.

Те, від чого ми відмовляємося, званого поставленого (прихованими) витратами досягнення вибраного результату.

Якби ресурси були необмежені, не треба було б економити. Проблема вибору зникла б. 10. Сутність:

Однією з найважливіших якісних характеристик суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну та економічну ефективність. Соціальна ефективність виражає ступінь вдоволення особистих потреб суспільства. Вона показує, наскільки господарська діяльність спрямована на саму людину, відповідає її потребам та інтересам. Якщо постійно підвищується добробут народу і забезпечується високий життєвий рівень, то, звичайно, дане суспільне виробництво є соціально ефективним. Економічна ефективність виражає результативність суспільного виробництва шляхом зіставлення затрат і одержаного результату, її визначають за такою формулою: Е=П/З де П- вартість продукту, З - матеріально-грошові затрати. В результаті одержуємо показник, що характеризує величину затрат на одиницю створеного продукту. Чим дешевше, з меншими затратами обходиться суспільству виготовлення матеріальних і духовних благ і чим більше їх створюється, тим буде вищою економічна ефективність суспільного виробництва.

Показники: Виділимо серед них такі. Продуктивність праці (Пп) - виражає відношення величини продукту (П) до затрат живої праці (ЗПЖ): Пп=П/ЗПЖ Продуктивність праці розраховується двояко: а) виробництво продукції на одного працівника; б) виробництво продукції на одну відпрацьовану людино-годину. При цьому використовуються як натуральні, так і вартісні показники. Наприклад, на взуттєвій фабриці одержано такі показники: вироблено 40 тис.пар взуття, працювало 100 робітників протягом 25 днів, робочий день становив 8 год. Продуктивність праці розраховуватиметься таким чином: Так, у 1994 р. середньорічна чисельність робітників і службовців, зайнятих у приватному секторі економіки України, становила 20,4 тис. Чоловік. Тоді ж було вироблено тут валової продукції на суму 91 861 млрд. крб. (у фактичних цінах). Отже, продуктивність праці дорівнювала 4,5 крб. (за рік на одного працівника). Матеріаловіддача - це відношення вартості продукту до матеріальних затрат. Вона показує, скільки виробляється продукції на одиницю затрат праці, втіленої в предметах праці. Наприклад: вироблено 100 пар взуття - на суму 10 000 крб., витрачено сировини, матеріалів, палива - на 4000крб., матеріаловіддача = 10000/4000= 2,5крб. Це означає, що на карбованець матеріальних затрат припадає 2,5 крб. готового продукту. Фондовіддача - це відношення вартості продукту до основних виробничих фондів. Вона виражає ефективність використання засобів праці, тобто показує, скільки виробляється готової продукції на одиницю основних виробничих фондів. Наприклад, на підприємстві використовується щорічно основних виробничих фондів на суму 1 млн. крб., а продукції випускається за рік на 1,2 млн. крб. Тоді фондовіддача становитиме: 1,2 млн. крб./1 млн. крб. = 1,2 крб. Це - важливий показник інтенсивності використання фондів. Якщо обладнання не простоює, а використовується в дві-три зміни, то відповідно виробляється і більше продукції, а отже, і вища фондовіддача. Це - також важливий показник технічного стану фондів. Якщо досконаліше й продуктивніше застосовується обладнання, то відповідно має бути вищою і фондовіддача.

Між соціальною та економічною ефективністю існує взаємозв'язок. З одного боку, поліпшення задоволення особистих потреб усіх членів суспільства об'єктивно вимагає зростання економічної ефективності. Так, не можна підвищити добробут народу, не забезпечивши істотне зростання продуктивності суспільної праці. Економічна ефективність виступає могутньою підоймою вирішення соціальних проблем. З іншого боку, підвищення соціальної ефективності виступає вирішальним фактором раціонального та економного ведення господарства в інтересах суспільства та окремих його членів.

Проте на практиці подібний взаємозв'язок не завжди існує, що проявляється в нераціональному використанні матеріальних ресурсів, забрудненні навколишнього середовища тощо. Якщо втрачається зв'язок між соціальною та економічною ефективністю, то це фактично означає, що виробництво здійснюється заради виробництва, тобто воно набуває безглуздого характеру. Об'єктивною закономірністю має бути зростання ефективності виробництва такої продукції і такої якості, яка дійсно потрібна суспільству для задоволення його потреб. У цьому суть взаємозв'язку економічної і соціальної ефективності господарської діяльності.

Показники економічної ефективності Для характеристики ефективності виробництва використовується ціла система економічних показників, з допомогою яких визначається результативність використання окремих видів ресурсів. Виділимо серед них такі.

Продуктивність праці (Пп) - виражає відношення величини продукту (П) до затрат живої праці (ЗПЖ):

Пп=П/ЗПЖ

Зворотний цьому показник виражає трудоємність продукції. Вона показує, скільки виробляється продукції за певний проміжок часу, або, навпаки, скільки затрачається праці на одиницю продукції.

Продуктивність праці розраховується двояко: а) виробництво продукції на одного працівника; б) виробництво продукції на одну відпрацьовану людино-годину. При цьому використовуються як натуральні, так і вартісні показники. Наприклад, на взуттєвій фабриці одержано такі показники: вироблено 40 тис.пар взуття, працювало 100 робітників протягом 25 днів, робочий день становив 8 год.

Продуктивність праці розраховуватиметься таким чином:

Пп=40000/2000=2 пари/год.;

Пп =40000/100=40 пар/год.;

11. Вчені-економісти минулого і сучасності по-різному трактують сутність та особливості історичного розвитку суспільства. Найбільшого поширення набули формаційний і цивілізаційний підходи до розуміння процесу економічного розвитку людського суспільства.

Формаційний підхід був розроблений К. Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства - соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.

Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим:

— первіснообщинний;

— рабовласницький;

— феодальний;

— капіталістичний;

— комуністичний.

Формаційний підхід виходить із того, що вирішальна роль у суспільному розвитку належить процесу виробництва, а його головною рушійною силою є протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами і загострення класової боротьби в суспільстві.

Однак у сучасних умовах формаційний підхід при визнанні певних його положень піддається критичному аналізу.

По-перше, п'ятиланкова періодизація розвитку суспільства не має всеохоплюючого значення. Вона більш-менш прийнятна в основному для країн Західної Європи, але не відображає повною мірою своєрідності розвитку азійського способу виробництва, еволюції цивілізацій Китаю, Індії, а також не висвітлює особливостей історичного розвитку Росії, України.

По-друге, формаційний підхід не розкриває багатоваріантності життя, збіднює історію людського суспільства, зводячи її в основному до одного фактора — розвитку матеріального виробництва, практично не враховує ролі соціокультурного та інших неекономічних факторів у розвитку суспільства (національних, релігійних, етнічних, ментальних тощо).

По-третє,уявляючи історію розвитку людства як процес "революційного" руйнування старого способу виробництва і заміни його новим, формаційний підхід, таким чином, припускає певну перерваність (дискретність) історичного процесу.

По-четверте, формаційний підхід надмірно абсолютизує класову конфронтаційність між власниками і не власниками, між роботодавцями і найманими працівниками.

Напотребуглибшогонауковогопізнаннязакономірностейрозвиткусуспільства, економічнатеоріясформулювала, окрімформаційного, цивілізаційнийпідхід.

Цивілізація-історично конкретний стан суспільства, який характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідною духовною культурою.

В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи: 1) багатовимірності аналізу економічних систем; 2) природної еволюційної поступовості історичного процесу; 3) відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи; 4) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів; 5) посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку, визнання світової історії як єдиного планетарного цілого

Американський економістУ. Ростоу висунув теорію "стадій росту", в якій виділив п'ять стадій економічного розвитку:

- традиційне суспільство;

- перехідне суспільство;

- стадія зрушення;

- стадія зрілості;

- стадія високого рівня масового споживання. Основою цієї теорії є технократичний підхід до періодизації історії людства, визнання пріоритетності розвитку техніки.

Інший американський вчений Л. Г. Морган виділяв три етапи в розвитку людської історії:

- епоха дикості (мисливське господарство);

- епоха варварства (скотарство);

- епоха цивілізації.

12. Економічна система– це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету.Відомий американський економіст П.Самуельсон визначає будь-яку економічну систему, незалежно від її соціально-економічної форми, як таку, що має відповідати на три запитання: Що? Як? Для кого?

Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і продуктивності суспільної праці. Продуктивні сили– це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей. Економічні відносини– це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних_{та нематеріальних благ.} Система економічних відносин складається з: техніко-економічних, організаційно-економічних, соціально-економічних відносин

Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого історичного розвитку. Їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:

• за формою власності на засоби виробництва;

• за способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, ринкову, командно-адміністративну, змішану.

Традиційна економічна система панувала в минулому, і зараз деякі її риси властиві слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. У сучасних умовах країни з традиційною економікою потерпають від засилля іноземного капіталу і надмірно активного перерозподілу національного доходу державою.

Змішана економічна системає адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн світу і характеризується такими рисами:

• різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівно правним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, державних);

• високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури суспільства;

• оптимальним поєднанням ринкового механізму з держав ними методами регулюванням економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;

• орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування.

Командно-адміністративна система – це неринкова економіка, яка базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації народного господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. Їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НаукТехнПрогр, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит особливо товарів народного споживання. Усе це ознаки недостатньої життєздатності командної системи. Командна економіка існувала у колишньому Радянському Союзі та соціалістичних країнах Східної Європи й Азії

13-14. Власність– займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці. Вона розкриває сутність соціально-економічного буття суспільства. Головною характеристикою власності є не річ і не відношення людей до речей, а те, кимі як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини. Тому власність існує лише у площинні "людина – людина" а не "людина – річ". Привласнення – процес, що виникає у результаті поєднання об'єкта та суб'єкта привласнення, тобто це конкретно-суспіль-ний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб'єкта до певних речей як до власних. Головним об'єктом привласнення в економічній системі є привласнення засобів виробництва і його результатів. Отже власність – це сукупність відносин між суб'єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів. Варто зауважити, що категорія "привласнення" породжує категорію "відчуження". Відчуження – це позбавлення суб'єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи інтим об'єктом власності. Привласнення і відчуження – парні категорії, які існують одночасно як єдність протилежностей.

Корпоративна (акціонерна) власність — це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності.

Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності. З одного боку, власники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає номінальній чи ринковій ціні їхніх акцій, а також доходу від них. Разом з тим, пересічні акціонери через розпорошеність пакета акцій не мають реального права на участь у розпорядженні всім капіталом акціонерного товариства. Реальне право на розпорядження й управління капіталом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій.

Якщо розглядати реалізацію корпоративної власності через відносини володіння, розпорядження й управління, то носіями відносин володіння свого паю є відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди). Відносини ж розпорядження й управління реалізуються не розрізнено (тобто кожним власником акцій), а власниками контрольного пакета акцій, які розпоряджаються й управляють капіталом акціонерного товариства як єдиною власністю.

Таким чином, акціонерний капітал поєднує приватну власність і колективну форму її використання, оптимально враховуючи особисті й колективні інтереси акціонерів. З одного боку, корпоративна власність завдяки володінню окремими особами акціями зберігає все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового успадкування та ін.) З іншого боку, приватна власність, перебуваючи у загальній структурі корпорації, реалізує себе через більш зрілу — колективну форму організації виробництва. Відбувається якісна еволюція механізму реалізації приватної власності, вона зміщується у бік колективного управління з метою забезпечення ефективнішого використання приватних ресурсів. У цьому сенсі акціонерна власність виходить за межі індивідуальної класичної приватної власності і долає ті обмеження, які їй властиві. Вона виступає у формі асоційованої (інтегрованої) власності, яка поєднує в собі риси приватної і суспільної власності. В цьому її достоїнство, універсалізм і привабливість.

Власність – це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності – це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об‘єктивному і суб‘єктивному розумінні. В об‘єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб‘єктивному розуміння це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов‘язаними виступають всі, хто його оточує. Суб‘єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава. Об‘єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Володіння - це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю. 1) Право володіння – суб‘єктивний елемент – особа вважає річ своєю, об‘єктивний – наявність речі у власника. 2) Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості. 3) Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю майна. Визначення юридичної долі майна – це право на відчуження майна будь-яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим особам всі три елементи права власності.Людвіга фон Мі-зеса. Він так визначив юридичне поняття власності: «Власність означає повний контроль над послугами, які надає якесь майно» [7, с. 35]. Права власника Л. Мізес тлумачить не як якісь законні права, а як визнані суспільством за особою або групою осіб домагання на результати використання ними благ і відповідальність за їх використання. Найважливішим із прав власності він вважав не традиційні права володіння, користування й розпорядження, а право одержання доходу від використання. Суть відносин власності неможливо розглядати без порівняння їх із відносинами присвоєння. Присвоєння є конкретним суспільним способом володіння річчю. Воно формує та виражає основну, конкретну рису як певної форми власності, так і її конкретних видів.

15. Найпершою формою господарювання було натуральне виробництво, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб безпосередніх виробників життєвих благ, тобто для внутрігосподарського споживання. Для натурального господарства характерні нерозвинутість суспільного поділу праці, його замкнутість, відсутність зовнішніх зв'язків, примітивна техніка, технологія, патріархальність виробництва загалом. Йому відповідає застій, повільність розвитку самого виробництва і суспільного розвитку в цілому. Таке виробництво замикає всі економічні процеси в тісних межах локальних виробничих одиниць, не відкриваючи каналів для зовнішніх зв'язків. Робоча сила, закріплена за локальними виробничими одиницями, позбавлена мобільності. Виробничі відносини тут виступають у своїй "прозорій", неуречевленій, не-матеріалізованій формі як прямі відносини між людьми. Саме така форма господарювання є типовою для всіх докапіталістичних стадій розвитку суспільного виробництва. Вона довела свою життєвість протягом тисячоліть. На зміну натуральній формі господарювання поступово приходить товарна форма виробництва, яка тривалий час існує поряд з натуральною, проникаючи в неї і розкладаючи її. Остаточний розклад натурального виробництва як основної форми господарювання відбувається в епоху пізнього середньовіччя, епоху зародження й прогресу капіталізму. Замкнутість натурального господарства, його відособленість, примітивність, косність, патріархальність, застій капітулюють перед взаємним обміном і прогресом. Потребу в обміні результатами праці мають і натуральне, і товарне виробництво, оскільки в них в тій або іншій формі існує поділ праці. Він виступає загальною умовою обміну незалежно від форми виробництва. Але якщо в натуральному господарстві обмін здійснюється у вигляді продуктообміну, без умови еквівалентності, то товарне господарство об'єктивно вимагає зовсім іншої форми обміну. Продукт праці в товарному господарстві призначається не для власного споживання, а для продажу, для обміну через ринок. Це передбачає постійне економічне спілкування, економічний взаємозв'язок між людьми, що розпочинається з придбання засобів виробництва й закінчується реалізацією готової продукції, обміном досвідом.

16. Сутність та характерні риси таварного виробництва Природа не надає людям готових до споживання життєвих благ - їх потрібно виробляти. Виробництво виступає як видозміна та пристосування предметів та сил природи до задоволення людських потреб. Тобто виступає як товарне виробництво. Товарне виробництво – вічна природня умова життя людей.

Організація виробництва - сукупність виробничих структур суспільства, різних галузей народного господарства, а також способів, прийомів, форм їх взємодії, механізму їх виробничо-господарських зв’язків.

Товарне виробництво утворюють різні галузі промисловості, будівництва, с/г. До нього також відносяться транспорт, торгівля, комунальне господарство и побутове обслуговування.

17. Товар - це продукт праці, це річ, яка задовольняє будь-які потреби людини та призначена для обміну, продажу на ринку.

У товарного продукта 2 начала: 1) природнє \ з речовин природи\; 2) суспільне у зв’єязку з призначеністю товару для обміну.

Відповідно товар володіє двома властивостями: 1) споживчя вартість; 2) вартість.

1/ споживча вартість—це корисність речі, її здатність задовольнити будь-які людсбкі потреби. Не є товаром дані природою і не створені людською працею; створені людською працею для споживання іншими людьми, але що поступає в їх розпорядження прямо чи безпосередньо без обміну або через обмін, коли вони покинули сферу обміну та знаходяться в сфері споживання. Якістю товару є суспільно-споживча вартість – це також споживча вартість, яка: 1-має корисність,-створена не для влсного споживання,а для обміну на ринку, 2-вона створена в кількості та структурі суспільної потреби; 3-це споживча вартість не лише окремих речей,а всієї маси речей даного роду, призначена для продажу в зіставлення з потребою їх в суспільстві.

Мінова вартість товару—це кількісне співідношення, пропорція в якій даний товар обмінений на інший товар. Кожний товар має декілька мінових вартостей. Абстрагування від природніх якостей товарів показує, что спільним для всіх товарів і основою є те, що всі товари-продукти, згустки кристали людської праці. Втілена в товарах суспільна праця образує вартість тавару.

18. Теорії походження грошей

Раціоналістична - пояснює виникнення грошей як результат домовленості між людьми про введення спеціального інструмента (грошей) для здійснення обміну товарів.

Раціоналістична концепція панувала до кінця XVIII ст. Вона має прихильників і серед деяких сучасних економістів. Так, П. Самуельсон визначає гроші як "штучну соціальну умовність", а Дж-К. Гелбрейт вважає, що закріплення грошових функцій за благородними металами та іншими предметами — "продукт угоди між людьми".

Еволюційна стверджує, що гроші виникли стихійно, незалежно від волі людей, у результаті тривалого еволюційного розвитку суспільного поділу праці, товарного виробництва та обміну.

Сформульована А. Смітом, Д. Рікардо, а потім була розвинута К. Марксом. Вони аргументовано довели, що гроші мають товарне походження і виникли в результаті тривалого розвитку суспільного поділу праці, товарного виробництва, обміну та послідовної зміни форм вартості.

Історія еволюції грошей:

Перші гроші – виникають у первісному суспільстві – гроші символи, які не мали вартості (різні камінці). Пізніше гроші набувають більш повноцінної форми і проявляються у вигляді натурального товарообміну, при якому один товар мав мати рівну вартість іншого товару. Зі збільшенням ринку, та різновидності товарів, обмін ставав дедалі важчим, бо важко знайти рівний товар. Таким чином з’являєтьсятовар-посередник, який для обох сторін був загальним еквівалентом. Так виникають товарні гроші, які мали не лише мінову, а й споживчу вартість (худоба, хутро, сіль, риба, зерно, чай, рис, дорогоцінні раковини, залізо, мідь, бронза та ін). З подальшим розвитком товарних відносин роль товару-посередника, який виконував функцію загального еквівалента, закріпилась за дорогоцінними металами - сріблом та золотом, а згодом - тільки за золотом (повноцінні гроші). Золото стало краще інших товарів виконувати роль загального еквівалента і називатися грошима завдяки своїм природним властивостям {рідкісність, висока вартість, однорідність, подільність без втрати вартості, портативність, тривалість зберігання, здатність до приймання скрізь, де розвинута торгівля тощо).

Із розвитком людства з’являються неповноцінні гроші, які не мають абсолютної та споживчої вартості, їхня вартість забезпечена законом та угодою між людьми. Це сучасні паперові гроші, кредитні гроші, електронні гроші. Функції грошей це дії, які вони здійснюють у ринковій економіці

Функція засобу платежу полягає в обслуговуванні грошима погашення різноманітних боргових зобов'язань між суб'єктами економічних відносин.

Функція засобу обігу— гроші виконують роль посередника в обміні товарів і забезпечують їхній обіг.

Функцію утворення скарбу виконують ті гроші, які виходять з обігу, тимчасово переривають свій рух, нагромаджуються і перетворюються на скарб у своїй золотій або срібній "плоті".

Функція світових грошей полягає в обслуговуванні грошима міждержавних економічних відносин, пов'язаних з розрахунками за зовнішньоторговельні операції, наданням кредитів та іншими угодами.

Функція грошей як міри вартості полягає у здатності грошей як загального еквівалента вимірювати вартість усіх інших товарів, надаючи їй форму ціни.

Еволюція грошей. З розвитком ринкових відносин та процесу демонетизації золота деякі функції грошей еволюціонували.

Еволюція функції міри вартості. З часом золото вийшло з обігу і перестало бути грошима, та воно й припинило виконувати функцію міри вартості. Однак слід враховувати, що в процесі обміну виникає потреба не так у вимірі вартості обмінюваних товарів, як у тому, щоб з'ясувати, у скільки разів вартість конкретного товару більша чи менша від вартості товару, що пропонується для обміну. В цих умовах функція грошей як міри вартості ніби модифікується у функцію зіставлення вартості обмінюваних товарів. Це можуть здійснювати і гроші, що не мають власної вартості. Мета товарного обміну, в якому беруть участь і гроші, обміняти товар на товар, а не на гроші. Отже, сучасні гроші виконують функцію порівняння вартості обмінюваних товарів, виступають як рахункові одиниці, за допомогою яких визначаються ціни, ведеться грошовий облік національного продукту.

Еволюція функції грошей утворення скарбів. Оскільки золоті гроші замінені паперово-кредитними, то збереження їх не може утворювати скарб. Але паперові та кредитні гроші здатні виконувати функцію нагромадження, бо, маючи представницьку вартість, є ліквіднішими порівняно з іншими активами. Гроші у функції нагромадження обслуговують потреби відтворення (капітальне будівництво, придбання машин, обладнання тощо) і потреби населення у придбанні житла, дорогих товарів тривалого користування, а також потреби у відпочинку та ін.

Еволюція функції грошей як засобу платежу. У процесі розвитку товарно-грошових відносин функції грошей як засобу обігу поступово звужуються і водночас розширюються функції грошей як засобу платежу. У кінцевому підсумку кредитні гроші, які виникають із функції платежу, стають найпоширенішими і найрозвинутішими грошовими формами.

Еволюція світових грошей. У сучасних умовах золото безпосередньо не використовується як світові гроші. Функцію світових грошей виконують вільно конвертовані національні валюти розвинених країн і міжнародні грошові одиниці (ЕКЮ, ЄВРО). Однак золото виконує функцію централізованого резерву країни, зосередженого в центральних банках, і може використовуватися у міжнародних розрахунках опосередковано шляхом попереднього продажу на світових ринках золота й подальшого його обміну на національні валюти інших країн. Сутність грошей виявляється в єдності трьох їхніх властивостей:

- гроші виконують роль загального еквівалента, своєрідного "економічного метра", за допомогою якого решта товарів вимірюють свою вартість.

- гроші набувають загальної споживної вартість, яка полягає у їхній здатності обмінюватися на всі інші товари, тобто вони мають абсолютну ліквідність.

- гроші виражають певні економічні відносини, які виникають між товаровиробниками з приводу обміну продуктами праці через ринок

Отже, гроші — це особливий товар, який виконує роль загального еквівалента, виступає посередником в обміні товарів і виражає економічні відносини між людьми з приводу виробництва та обміну товарів.

Сучасні західні економісти визначають сутність грошей, виходячи з їхніх функцій. Вони стверджують, що грошима може бути все визначене людьми за гроші, що виконує їхні функції. Так, К.Р. Макконнелл і С.Л. Брю вважають, що "гроші — це те, що вважають грошима" або "все, що виконує функції грошей, і є грошима". Дж. Хікс розуміє гроші як "те, що використовується як гроші " й т. ін.

Функцію засобу обігу гроші виконують у формі монет і паперових грошей.

Монета — зливок грошового металу певної ваги, форми, проби та номіналу, узаконений державою як засіб обігу.

Оскільки гроші виконують функцію засобу обігу миттєво, як тимчасовий посередник в обміні товарів, то в цій функції їх можна замінити грошима, які не мають вартості, тобто паперовими.

Паперові гроші — це знаки, символи, представники повноцінних (золотих) грошей в обігу, що наділені державною владою примусовим курсом обігу. Паперові гроші не мають власної вартості, оскільки затрати на виготовлення їх незначні.

Кредитні гроші — це знаки вартості, які функціонують на основі кредитної угоди й виражають відносини між кредитором і боржником.

Електронні гроші — це банківська система переказу грошових засобів за допомогою ЕОМ.

Види грошей:

Гроші символи (камінці) - не мають вартості.

Товарні гроші (спеції, хутра, худоба) – головна особливість – мали не тільки мінову, але й споживчу вартість.

Повноцінні гроші (з коштовного каміння) характеризуються довговічністю, подільністю, рідкісністю, компактністю.

Неповноцінні гроші – це ті гроші, які не мають абсолютної та споживчої вартості, вартість яких забезпечується законом та угодою між людьми.

19. Закон стоимости - это объективный закон, регулирующий связи между товаропроизводителями, распределение и стимулирование общественного труда в условиях товарного производства. Согласно данному закону, производство и обмен товаров осуществляются на основе их стоимости, величина которой измеряется общественно необходимыми затратами труда.

Способность товара обмениваться на другой товар выражает наличие у каждого из них стоимости. Способность товара к обмену в определенных количественных пропорциях есть меновая стоимость.

Способность товара удовлетворить ту или иную потребность человека составляет его потребительскую стоимость. Это свойство присуще всем товарам. Характер потребностей может быть при этом самым различным (физические, духовные). Разным может быть и способ их удовлетворения. Потребительская стоимость имеет три формы проявления: а) количество; б) натуральная форма; в) качество. Последнее - это степень полезности данной потребительской стоимости, степень её соответствия потребности, её пригодности удовлетворять потребность в конкретных условиях потребления. закон стоимости несёт в себе следующие функции:

1. Стимулирует тех производителей, у которых индивидуальные затраты труда ниже общественно необходимых.

2. Обуславливает дифференциацию товаропроизводителей в зависимости от соотношения их индивидуальных трудовых затрат с общественно необходимыми.

3. Стимулирует снижение затрат.

4. Регулирует распределение труда по сферам производства.

5. Проявляется как закон цен - в основе цен лежит стоимость. Его функции осуществляются как при равенстве цены со стоимостью, так и при их расхождении.

6. Создаёт основы стоимостного или рыночного механизма регулирования пропорций производства.

20-21. Сутність ринку полягає в тому, що це певна сукупність економічних відносин між різними типами фірм (промисловими, торговельними,  індивідуальними,  корпораціями,  державними  фірмами тощо) та індивідами з приводу купівлі-продажу това¬рів і послуг відповідно  до   законів   товарного   виробництва. Щоб дати комплексне (або системне) визначення сутності ринку, необхідно   з’ясувати   його   основні  функції.  Ними є: 1) здійснення  остаточного  визначення  вартості  товарів  і  послуг  та їх   реалізації,   перетворення   продукту   праці   на   товар; 2) забезпечення безперервності процесу суспільного відтво¬рення, формування  цілісної  національної  економічної  системи  та  її   зв'язку   з іншими   національними   економіками   в   масштабі   сві¬тового   ринку; 3) спонукання  виробників товарів і послуг знижувати інди¬відуальні  витрати порівняно з суспільно необхідними, підви¬щення суспільної корисності   товарів   і   послуг,   їх   якості   та   спо¬живних    властивостей; 4)  регулюючий   вплив на економіку в цілому, на пропорції між різними сферами та галузями економіки, приведення у відповідність платоспроможного   попиту  і пропозиції,   нагро¬мадження   і споживання та   інших   пропорцій; 5) сприяння  контролю   споживачів за виробництвом, вирівнювання    цін; 6) посилення   конкуренції   між  виробниками   товарів  і  пос¬луг у межах   як   окремих   країн,   так   і   світового   господарства. Виходячи з цього, ринок слід розглядати як певну сукуп¬ність економічних   відносин   між   різними  типами фірм та  інди¬відами з приводу купівлі-продажу товарів і послуг, де відбу¬вається остаточне визнання  їх вартості та реалізація, завдяки чому посилюється конкуренція  між  товаровиробниками  за  зниження   витрат   виробництва  і підвищення суспільної корис¬ності товарів, поліпшується пропорційність розвитку народно¬го господарства, забезпечується безперервність  суспільного від¬творення і  формування цілісної економічної системи,  а  також  здійснюється  опосередкований  контроль  споживачів   за   вироб¬ництвом. Для ефективного функціонування такого ринку необхідні певні умови. 1) реальний плюралізм форм власності та форм господарювання.  Якщо  виходити  з  досвіду  розвинутих   країн  Заходу, то  для  забезпечення  такого  плюралізму  повинні   існу¬вати   індивідуальна   приватна   власність,  колективна   власність,  державна власність,  муніципальна   власність,   змішана  форма власності як   результат   різної   комбінації   назва¬них   форм. 2)  ефективність  функціонування  ринку  залежить  від   здатності різних   суб'єктів   підприємницької   діяльності   вплива¬ти  на   рівень  цін. 3) розвинуте антимонопольне законодавство та на¬явність достатніх  механізмів   його  реалізації  значно послаблю¬ють монополістичні тенденції   в економіці й сприяють ефек¬тивному функціонуванню сучасного   ринку. 4) добре розвинута система економічного та адміністративного регулювання  економіки  державою  створює  передумови   для   існу¬вання   регульованого   ринку. 5) наявність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинута   маркетингова    діяльність. 6) конкурентна боротьба між різними суб'єктами підприємницької   діяльності. 7) розвинутий  і  розгалужений комплекс об'єктів власності,   які   можуть   стати  об'єктом   купівлі-продажу. Ринок  як  складне, полісистемне утворення має надзвичайно багату структуру.  Його складовими є ринки: товарів, капіталу, фінансово-кредитний,  валютний,  трудових ресурсів,   інформації,  так  званий  тіньовий,  а   також  ринкова  інфраструктура.  Кожний  з пе¬релічених  елементів  здатний  функціонувати  в  так  званому  авто¬номному  режимі  і тому має свою структурну побудову. Всі вони взаємодіють як частини єдиної системи, оскільки органічно пов'язані між собою в становленні та розвитку. Порушення цього взаємозв'яз¬ку стає серйозною перешкодою існування повноцінного ринково¬го середовища.

Ринок виконує ряд функцій: Організаційні.   1.Встановлення   зв'язків   між   виробниками споживачами  продукції (послуг),  не опосередкованих  іншими  системами   розподілу.   2.   Забезпечення  вільного   вибору  партнерів   по   господарських   зв'язках.  3.  Забезпечення  конкуренції  між  суб'єктами  ринку. Економічні. 1.Механізм ринку робить усіх учасників конкурентного процесу матеріально зацікавленими  в  задоволенні тих   потреб,  які  виражаються  через попит. 2. Ринок, створюючи сигнали  через ціни,  стимулює засвоєння досягнень науково-технічного  прогресу, зниження витрат, підвищення якості, розширення асортименту товарів і послуг. 3. Сприяє  вирішенню  центральних  проблем   економіки.  Таких, як підвищення  рівня  життя,  зміна  структури економіки, підвищення  ефективності  суспільного виробництва тощо.   4. Механізм  ринку  в  цілому  звільняє   економіку від дефіциту товарів і послуг. Більш повно і глибоко сутність ринку можна розкрити через функції, які він виконує. Головні з них такі: регулююча, стимулююча, розподільча та інтегруюча. Будучи за своєю природою інтернаціональним, ринок сприяє проникненню товарів у різні країни і куточки світу. Обмін товарами між країнами здійснюється за світовими цінами, які будуються на інтернаціональній вартості. Якщо ж на світовий ринок потрапляють товари, витрати на виготовлення якого перевищують суспільно необхідні інтернаціональні витрати праці, то їхній власник стає неконкурентоспроможним. Структура ринку — це сукупність окремих ринків у межах національної економіки або внутрішнього ринку, світового господарства   та   його   окремих   регіонів  і  взаємодія   між  ними.

22. Надзвичайно важливим і складним структурним утворенням ринкової економіки є риноква інфраструктура. Вона містить такі елементи: аукціони, торгово-промислові палати, торгові доми, ярмарки, маркетинг, біржі, брокерські, страхові, аудиторські фірми, холдингові компанії тощо.Аукціони – форма продажу у визначений час і у визначеному місці товарів, попередньо виставлених для ознайомлення. На аукціонах реалізують певні види товарів, які, як правило, користуються підвищеним попитом. Особливістю аукціонів є обмежена відповідальність продавця за якість пропонованих товарів.Торгово-промислові палати – це комерційні організації, головним завданням яких є сприяння розвитку економічних і торгівельних зв’язків з партнерами зарубіжних країн. Вони є юридичними особами, які діють на принципах повного комерційного розрахунку та самофінансування. Вони надають цільові інформаційні послуги.Торгові доми – це торговельні фірми, що закуповують товари у виробників та оптовиків своєї країни та перепродують за кордон або закуповують товари за кордоном та перепродують місцевим оптовим та роздрібним торговцям і споживачам у промисловості та інших галузях господарства.Ярмарки – надзвичайно важливий елемент ринкової інфраструктури. Вони бувають: всесвітні, міжнародні, регіональні, національні та місцеві. Це торги, ринки товарів, які періодично організовують в установленому місці.Маркетинг – це динамічна система ринкової орієнтації. Він є відповідною філософією виробництва, в основу якої покладено принципи та закони товарного виробництва. Складовими маркетингу є: виробництво продукції на основі знання потреб споживачів, ринкової ситуації та реальних можливостей відповідного виробництва; найбільш повне задоволення потреб покупця з використанням методів цінової та нецінової конкуренції; ефективна реалізація продукції та послуг на конкретних ринках на основі всебічного врахування попиту і пропозиції та виробничо-збутових можливостей постачальників тощо. Біржа – це такий інститут, завдяки якому оперативніше і з оптимальними наслідками для партнерів укладаються угоди купівлі-продажу товарів, реалізується єдина стратегія комерційної поведінки агентів цієї структури. Біржа є організаційною формою ринку, на якому відбуваються вільна торгівля товарами та послугами, цінними паперами, валютою, наймання робочої сили і формування риноквих цін і курсів відповідних активів на основі фактичного співвідношення попиту і пропозиції. Брокерські фірми за допомогою брокерів купують і продають товари, грошові номінали чи акції від імені інших осіб. Це посередник між продавцями та покупцями цінних паперів на біржі. Страхова компанія – комерційна, фінансово-кредитна організація, що ставить за мету отримання прибутку від здійснення страхових операцій. Аудиторська фірма – це незалежна висококваліфікована організація, яка на замовлення контролює й аналізує фінансову діяльність підприємств і організацій різних форм власності, їхні річні бухгалтерські звіти та баланси.Холдингова компанія – акціонерна компанія, капітал якої використовується переважно для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній з метою встановлення контролю за їхньою діяльністю й отримання доходів. Виконує, як правило, лише фінансові операції.Функціонування і дієздатність усіх елементів ринкової інфраструктури є важливою і необхідною умовою реальної ринкової трансформації економіки. Розвиток цієї інфраструктури вимагає відповідного законодавства, юридичних гарантій, дійового механізму й матеріально-фінансового забезппечення.

Роль ринкової інфраструктури в регулювання економічних процесів.

Надзвичайно важливим і складним структурним утворенням ринкової економіки є ринкова інфраструктура. Вона містить такі елементи: аукціони, біржі, торгово-промислові палати, торгові доми, ярмарки, маркетинг, брокерські, страхові, аудиторські фірми тощо. За допомогою цих основних елементів і розвиваються економічні відносини. Кожний елемент інфраструктури ринку має свої специфічні риси та функції та свій напрям роботи, але в той же час вони в тій чи іншій мірі взаємопов”язані та забезпечують повноцінне функціонування ринкового механізму. В будь-якому суспільстві необхідна координація всіх суб”єктів економіки. Всі елементи інфраструктури мають регулюючу функцію наринку, наприклад, фондові біржі здійснюють перерозподіл капіталу мід галузями, компаніями, сферами виробництва та обслуговування. На товарних біржах відбувається купівля-продаж товарів з різними якісними характеристиками. Треба сказати, що саме через свої функції та завдання всі елементи інфрасруктури ринку і регулюють економічні відносини.

24. "попит" - платоспроможну потребу, тобто потребу, яку суб'єкт здатний оплатити. Із такого визначення випливає, що попит на той чи інший товар (послугу) залежить від ціни.

Зв'язок між ціною і величиною попиту є сталим. Причиною зміни попиту є зміна ціни. Цей зворотний причинно-наслідковий зв'язок між ціною товару і величиною попиту є законом попиту.

Закон попиту виявляється через економічну поведінку споживача. Чим пояснити те, що споживач готовий купити більше товару за нижчою ціною?

По-перше, дохід споживача завжди обмежений, тому об'єктивно за меншу ціну він може купити більше товару.

По-друге, в економіці діє закон спадної граничної корисності, зміст якого полягає в тому, що кожна наступна одиниця товару приносить менше задоволення, ніж попередня, і тому споживач готовий придбати кожну наступну одиницю товару за меншу ціну.

По-третє, така поведінка пояснюється ефектом доходу, зміст якого полягає в тому, що зниження ціни на споживчі товари рівнозначне зростанню доходу. Тому за нижчу ціну споживач може придбати більше певного товару, не обмежуючи себе у споживанні інших благ.

І зрештою, поведінку споживача визначає також ефект заміщення, адже споживач зацікавлений утому, щоб замінити споживання дорожчих товарів дешевшими (за інших однакових умов, тобто якщо вони якісні, відповідають стандартам і т. ін.). Наприклад, якщо ціна на кефір знизиться, а на йогурт залишатиметься високою, споживач може замінити споживання йогуртів кефіром.

Розрізняють індивідуальний і ринковий попит.Індивідуальний попит — це попит окремого споживача. Ринковий попит — це сума індивідуальних попитів, які пред'являються кожним споживачем при різних цінах.

Ціна — найважливіший чинник, що визначає обсяг попиту. Але існують і інші чинники, що впливають на нього. Що ж відбувається з кривою попиту, якщо змінюватимуться нецінові чинники?

Нецінові чинники попиту:

— кількість покупців (збільшення кількості покупців підвищує ринковий попит і навпаки);

— доходи споживачів (пряма залежність між доходами і попитом);

— очікування споживачів (очікування зростання цін у майбутньому збільшує поточний попит і навпаки);

— ціни на супутні товари. Якщо зростає ціна на товар-субститут (взаємозамінний товар), то попит на нього знижується, а на його замінник — підвищується.

Якщо зростає ціна на товар-комплемент (доповнюючий), то зменшується попит і на цей товар, і на доповнюючий. Наприклад, зростання ціни на бензин змушує власника автомобіля менше користуватися ним, а відтак зменшується попит як на бензин, так і на мастила, гальмівну рідину тощо;

— місткість ринку. Чим розвиненіший ринок, тим більше він спонукає економічних суб'єктів до пошуку нових джерел доходу задля збільшення свого платоспроможного попиту;

— кліматичні умови (у курортній зоні пізньої весни, влітку та ранньої осені зростає попит на купальні костюми, екскурсійні послуги тощо).

Слід розрізняти поняття "зміна обсягу (величини) попиту" і "зміни у попиті". Зміни обсягу попиту відбуваються через зміну ціни і графічно характеризуються рухом точки по кривій попиту.

25. Пропозиція — це обсяг товарів та послуг, який виробники хочуть і можуть поставити на ринок за різною ціною за певний проміжок часу.

Сталий причинно-наслідковий зв'язок між ціною та обсягом товарів (послуг), який товаровиробник здатний поставити на ринок, виражається законом пропозиції:

чим вища ціна (за інших однакових умов), тим більше товару за такою ціною товаровиробники готові запропонувати на ринок упродовж певного проміжку часу, і навпаки, чим нижча ціна, тим менше товарів виробник бажатиме і зможе поставити на ринок.

Пропозиція, як і попит, набуває форми не тільки індивідуальної, а й ринкової пропозиції. Ринкова пропозиція визначається як загальна сума індивідуальних пропозицій, а крива ринкової пропозиції складається із сукупності індивідуальних обсягів товарів, запропонованих усіма виробниками цього товару за певною ціною.

Крива ринкової пропозиції будується аналогічно ринкова крива попиту.

Нецінові фактори впливу на пропозицію

Технологічний прогрес. Застосування нових технологій, наприклад, у виробництві йогуртів дає змогу скоротити період визрівання продукту, продовжити термін зберігання ним корисних властивостей, зменшити собівартість одиниці продукції. Це сприяє розширенню пропозиції йогуртів на ринку, відтак крива зсувається праворуч.

Зміна цін на ресурси. Зростання цін на ресурси (за інших незмінних умов) призводить до збільшення витрат виробництва, зростання собівартості продукції, що змушує підприємця скорочувати пропозицію свого товару. Тому крива пропозиції зсувається ліворуч.

Зміна цін на споріднені товари. Якщо, наприклад, ціна на маргарин зростає, а на йогурти залишається не­змінною, то підприємець, що виробляє йогурти, шукатиме альтернативний спосіб застосування своїх ресурсів і, віро­гідно, спрямує їх на виробництво маргарину, зменшивши тим самим виробництво йогуртів. При цьому крива зрушиться ліворуч.

Зміни у бюджетно-податковій політиці. У випадку зростання ставки оподаткування крива 88 (за інших одна­кових умов) зміститься ліворуч. Якщо ж зростатимуть трансферти бізнесу, крива зсунеться праворуч.

Очікування підприємців. Оптимістичні очікування підприємців сприятимуть зсуву кривої 88 праворуч, а песимістичні зумовлять її зміщення ліворуч.

На зсув кривої можуть впливати і зміни моди, і релігійні традиції (у піст, наприклад, скорочується спожи­вання м'яса та м'ясних продуктів) тощо.

26. Еластичність – це міра реагування однієї величини на одновідсоткову зміну іншої.

Кількісно еластичність вимірюється показником, який називають коефіцієнтом еластичності (Е).

Коефіцієнт еластичності — міра реагування однієї змінної на зміни іншої, виражена як відношення процентних змін.

Еластичність попиту: за ціною (ЕDp ) показує, на скільки відсотків зміниться обсяг попиту, якщо ціна зміниться на один відсоток.

ЕDp=Відсоткова зміна попиту / Відсоткова зміна ціни = (ΔQD/QD)/(ΔP/P)

де ЕDp - коефіцієнт еластичності попиту за ціною; ΔQD — зміна обсягу попиту; ΔP — первинний обсяг попиту; ΔP — приріст ціни; Р — первинна ціна.

Якщо зміна ціни на 1 % викликає зміну обсягу попиту, що перевищує 1 %, то це свідчить про наявність еластичного по­питу (ЕDp > 1).

Якщо зміна ціни на 1 % зумовлює меншу зміну обсягу попиту, то має місце нееластичний попит { ЕDp < 1).

Якщо зміна ціни на 1 % зумовлює таку саму зміну попиту на 1 %, то наявна одинична еластичність попиту (ЕDp = 1).

Якщо зміна ціни не впливає на зміну обсягу попиту, має місце абсолютно нееластичний попит (ЕDp = 0).

Якщо нескінченно мала зміна ціни призводить до нескінченного зростання обсягу попиту, існує абсолютно еластичний попит (ЕDp -> ∞).

Перехресна еластичність попиту — це чутливість споживчого попиту на товар А до змін, що відбулися в ціні супутнього товару В.

Коефіцієнт перехресної еластичності попиту — це відношення відсоткової зміни попиту на товар А до відсоткової зміни ціни товару В.

ЕDA/B=Відсоткова зміна QDA / Відсоткова зміна РВ = (ΔQDA / ΔPВ)/( QDA/PВ)

де ЕDA/B — перехресна еластичність попиту; ΔQDA - зміна обсягу попиту на товар А; ΔQDA/QDA*100 % — відсоткова зміна обсягу попиту на товар А; ΔPВ — зміна ціни на товар В; ΔPВ/PВ*100% — відсоткова зміна ціни на товар В.

Еластичність попиту за доходом, показує ступінь зміни попиту на товар, зумовлений зміною доходу споживача.

Коефіцієнт еластичності попиту за доходом визначається як відношення відсоткової зміни обсягу попиту на товар до відсоткової зміни обсягу доходу споживача.

ЕDІ= Відсоткова зміна обсягу попиту/Відсоткова зміна доходу = (ΔQD/QD)/(ΔІ/І)

де ΔQD — зміна обсягу попиту; ΔІ — зміна обсягу доходу; І — обсяг доходу до його зміни.

Еластичність пропозиції — це чутливість пропозиції до змін, що відбуваються в ціні товару, який підприємець готовий поставити на ринок. Цінова еластичність пропозиції визначається як відношення відсоткової зміни обсягу пропозиції до відсоткової зміни ціни товару: ЕSp=(ΔQS/QS)/(ΔP/P)

Як видно з формул, цінова еластичність попиту має точно такий самий вигляд, як і цінова еластичність пропозиції, за винятком того, що в першому випадку чисельник вміщує показник зміни попиту, а в другому — пропозиції. Оскільки крива попиту має від'ємний нахил (зворотна залежність обсягу попиту від ціни), а крива пропозиції — додатний (пряма залежність), то й коефіцієнти еластичності попиту і пропозиції матимуть різні знаки. ЕDp — від'ємний, ЕSp — додатний.

27. Виходячи на ринок, продавці й покупці планують свою діяльність, спираючись на власний досвід та інформацію, яку їм надає ринок насамперед через ціни. Таке планування кожний суб'єкт здійснює відособлено. Іноді ринок виявляє, що споживачі помилилися у своїх споживацьких очікуваннях, оскільки підприємці запропонували менше товарів, ніж покупці готові були купити за встановленою ціною. Можлива й інша ситуація, коли підприємці пропонують більший обсяг товарів, ніж споживачі готові купити за встановлену ними ціну.

Ситуація на ринку, коли підприємці пропонують за певною ціною стільки товарів, скільки споживачі готові купити, називають ринковою рівновагою.

Ціна рівноваги — не просто ціна, в якій урівноважуються закупівлі й продажі. Ця рівність має місце завжди, адже не можна купити більше, ніж можуть продати, і навпаки, продати більше, ніж можуть купити. ціна рівноваги означає, що покупці зорієнтовані продовжувати здійснювати закупівлю товарів у тих обсягах, у яких виробники погоджуються продовжувати постачати їх на ринок.

Розрізняють часткову рівновагу на окремому ринку і загальну рівновагу ринку.

Як уже зазначалося, ціни на товари перебувають у постійному русі: зміна ціни на один товар впливає на обсяг попиту і пропозиції на інший, а це, у свою чергу, впливає на рівноважну ціну. Якщо вся система цін виявляється у стані рівноваги, тоді настає загальна рівновага ринку.

Умови рівноваги не спонукають економічних суб'єктів до того, аби змінювати свою економічну поведінку. Для того щоб виникли мотиви до такої зміни, необхідно, щоб змінилися зовнішні умови: технології, очікування, рівні цін тощо.

Отже, стан і часткової, і загальної рівноваги єтеоретичною абстракцією. У реальному житті така економічна ситуація виникає лише подекуди і дуже швидко порушується. Однак розуміння механізму встановлення і порушення рівноваги має надзвичайно важливе значення для розуміння закономірностей функціонування економічної системи, впливу на неї економічної політики та коригування останньої.

28. Конкуре́нція — економічний процес взаємодії і боротьби товаровиробників за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів, за отримання найбільших прибутків. Водночас — механізм стихійного регулювання виробництва в умовах вільних ринкових відносин.

Конкуренція — важливий елемент механізму саморегулювання ринкової економіки і водночас конкретна форма її функціонування. У перекладі з латинської це слово означає «сходитися», «стикатися». Конкуренція — це суперництво між суб’єктами ринкової економіки за найкращі умови виробництва, вигідну позицію на ринку тощо. Вона є тією ринковою силою, що забезпечує взаємодію попиту і пропозиції, яка урівноважує ринкові ціни.

Конкуренція відбиває зв’язок між виробництвом і реалізацією продукту. Цей зв’язок є причинно-наслідковим, суттєвим, необхідним і повторюваним, тобто об’єктивним економічним законом. Закон конкуренції відображує причинно-наслідковий зв’язок між можливостями створити продукт, потрібний споживачам, і можливостями реалізувати його з вигодою насамперед для покупця, а потім уже для виробника.

Змагання підприємців, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач.

Зокрема, розрізняють такі види конкуренції:

цінова — конкуренція, що здійснюється через зниження цін;

нецінова — конкуренція, здійснювана через підвищення якості товарів, їх надійності, збільшення термінів служби, підвищення продуктивності, поліпшення умов реалізації за незмінних цін;

чиста (ідеальна, досконала) — конкуренція, на ринку з багатьма продавцями та покупцями тотожного, взаємозамінного товару, коли жоден із продавців чи покупців не здатний відчутно вплинути на ціну чи обсяги продажу;

недосконала — конкуренція, коли ринок не здатний виконувати свої функції, внаслідок чого, наприклад, окремі виробники мають змогу контролювати ціни й обсяги продажу продукції, яку вони виробляють;

монополістична — конкуренція, яка має місце на ринку з багатьма продавцями і покупцями та значною кількістю товарів, що реалізуються за різними цінами;

олігополістична (грец. oligos — мало) — конкуренція, на ринку з небагатьма великими продавцями товарів, здатними суттєво впливати на ціни реалізації цих товарів; модель ринкової структури, за якої небагато великих фірм монополізують виробництво і реалізацію основної маси товарів.

29. Монопо́лія — виключне право (виробництва, торгівлі, промислу тощо), що належить одній особі, групі осіб (олігополія) чи державі.

Монопо́льне утво́рення — підприємство, об'єднання чи господарське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку.

Термін «монополія» походить від грецьких слів («mono» — один, «poleo» — продаю) — наявність одного продавця товару чи послуги на ринку. Це монополія одного підприємства або продавця

Ринок чистої монополії — це такий тип побудови ринку, на якому продукцію пропонує один продавець. Підприємство-монополіст має задовольнити всіх потенційних покупців певного товару в межах даного ринку, і тому це підприємство ототожнюється з галуззю. В широкому розумінні монополія — це така ситуація, за якої продавців (виробників) настільки мало, що кожний з них може впливати на загальний обсяг пропозиції та ціну продукції, що реалізується.

Головними ознаками ринку чистої монополії є:

— відсутність досконалих замінників продукції фірми-монополіста;

— неможливість входження на ринок інших фірм;

— велика кількість покупців на ринку;

— досконала інформованість щодо цін, фізичних ознак товару, інших параметрів ринку.

Суб'єкт господарювання займає монопольне(домінуюче) становище на ринку товарів, якщо:

— на цьому ринку немає жодного конкурента;

— немає значної конкуренції внаслідок обмеженої можливості доступу інших підприємств на ринок;

— частка підприємства на ринку продукції перевищує 35 % і суб'єкт господарювання не довів, що зазнає значної конкуренції.

Могутні капіталістичні об'єднання (у формі картелів, синдикатів, трестів, концернів), які виникають на базі концентрації виробництва і капіталу й зосереджують у своїх руках виробництво чи продаж певного товару для отримання максимальних прибутків.

За причиною виникнення можна виділити три основні види монополій — природна, адміністративна, економічна.

Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. Вона відбиває ситуацію, коли попит на даний товар чи послугу найкраще задовольняється однією або кількома фірмами. В її основі — особливості технологій виробництва й обслуговування споживачів. Тут конкуренція неможлива або небажана, бо при входженні в галузь інших фірм, витрати на виготовлені продукції зростуть. Причиною є економія від маштабу — чим більше вироблено продукції, тим менша її вартість. Прикладом можуть служити енергозабезпечення, телефонні послуги, зв'язок, трубопровідний транспорт i т. д. У цих галузях існує обмежена кількість, якщо не єдине національне підприємство, і тому, природньо, вони посідають монопольне становище на ринку. Ліквідація чи розукрупнення таких монополій економічно недоцільно. Найвища ефективність функціонування галузі забезпечується лише за умови наявності одного виробника чи дистриб'ютора (розподільника).

Адміністративна монополія виникає внаслідок дій державних органів. 3 одного боку, це надання окремим фірмам виключного права на виконання певного роду діяльності. Так голландській та англійській Ост-Індським компаніям на початку 17 ст. державою було надано вийняткове право на торгівлю з Індією. 3 другого боку, це організаційні структури для державних підприємств, коли вони об'єднуються і підпорядковуються різним главкам, міністерствам, асоціаціям. Тут, як правило, групуються підприємства однієї галузі Вони виступають на ринку як єдиний господарський суб'єкт i між ними відсутня конкуренція. Економіка колишнього Радянського Союзу належала до найбільш монополізованих у світі. Домінуючою там була саме адміністративна монополія, передусім монополія всесильних міністерств i відомств. Більше того, існувала абсолютна монополія держави на організацію й управління економікою, яка базувалась на пануючій державній власності на засоби виробництва.

Найпоширенішою є економічна монополія. Саме про неї ітиме головним чином мова далі. Її поява зумовлена економічними причинами, вона виростає на базі закономірностей господарського розвитку. Йдеться про підриємців, які зуміли завоювати монопольне становище на ринку. До нього ведуть два основні шляхи. Перший полягає в успішному розвитку підприємства, постійному зростанні його масштабів шляхом концентрації капіталу. Другий — набагато швидший — базується на процесах централізації капіталів, тобто на добровільному об'єднанні або поглинанні переможцями банкрутів. Тим чи іншим шляхом або поєднуючи обидва, підприємство досягає таких масштабів, коли починає домінувати на ринку. Воно переходить в іншу категорію підприємств: з розряду «статистів», що не грають істотної ролі i кожне зокрема не може вплинути на загальну ситуацію, до розряду «солістів», які фактично розігрують ринковий «спектакль».

За формою об'єднання капіталу

За формою об'єднання капіталу монополії поділяють на трести, синдикати, картелі, багатогалузеві концерни.

Картель — це об'єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають свою власність на засоби виробництва і вироблений продукт, промислову і комерційну самостійність, і домовляються про частку кожного в загальному об'ємі виробництва, цінах, ринках збуту. Існує багато міжнародних картелів. Найвідоміший з них — це картель Організації країн експортерів нафти (ОПЕК). Він намагається регулювати випуск нафти його членам, з метою контролювати ціну, щоб максимізувати групові прибутки. Синдикат — це об'єднання ряду підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на виготовлений продукт, а значить, зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність. У синдикатів збут товарів здійснюється загальною збутовою конторою. Складніші форми монополістичних об'єднань виникають тоді, коли процес монополізації поширюється і на сферу безпосереднього виробництва. У цьому разі виникає необхідність об'єднання у межах однієї корпорації послідовних, взаємопов'язаних виробництв кількох галузей промисловості, тобто вертикальній інтеграції, або комбінування. Наприклад, у межах велетенських автомобільних корпорацій можуть об'єднуватися підприємства, що видобувають сировину, виплавляють сталь, виготовляють автомобілі та ін. На цій основі виникає така більш висока форма монополістичних об'єднань, як трест. Трест — це об'єднання ряду підприємств однієї або декількох галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва i виготовлений продукт, виробничу i комерційну самостійність, тобто об'єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств отримують акції тресту, які дають їм право брати участь в управлінні i привласнювати відповідну частку прибутку.

30. Сутність, види і джерела формування доходів. Номінальні й реальні доходи

Дохід - грошові та натуральні надходження до суб'єктів господарського життя.

В економічній теорії доходи класифікуються за різними критеріями:

1. За рівнем формування:

· дохід як поняття приватногосподарське (мікрорівень);

· дохід як поняття народногосподарське (макрорівень).

2. За суб'єктом привласнення:

· доходи населення;

· доходи підприємств (фірм);

· доходи держави;

· доходи суспільства (національний дохід).

3. За джерелом надходження:

Доходи від трудової та підприємницької діяльності:

· заробітна плата;

· доходи працівників колективних підприємств;

· доходи від індивідуальної діяльності;

· доходи від підсобного господарства;

· доходи від кооперативної діяльності;

· доходи підприємців.

Доходи від власності:

· дивіденди від акцій;

· відсотки від паю;

· відсотки від банківських вкладів;

· доходи від облігацій;

· орендна плата тощо.

Доходи, що безпосередньо не пов'язані з оцінкою результатів діяльності:

· виплати при безробітті;

· часткова компенсація виплат на освіту;

· виплати інвалідам і тимчасово непрацездатним;

· безплатне надання медичних послуг;

адресна допомога малозабезпеченим верствам населення;

· благодійні послуги;

· соціальні пенсії тощо.

4. За величиною нарахованих і реально отриманих доходів населення:

· номінальний дохід — загальна сума доходу в цінах поточного періоду;

· реальний дохід — дохід з урахуванням зміни цін, або дохід у цінах базового року.

5. Для аналізу доходів підприємства (фірми) використовують такі поняття.

Граничний дохід — приріст валового доходу від продажу додаткової одиниці реалізованих товарів чи послуг:

де МR — граничний дохід; #R(Q) — приріст валового доходу; #Q — приріст обсягів реалізованих товарів та послуг.

2. Доходи від використання факторів виробництва (факторні доходи):

· доходи у вигляді заробітної плати або посадових окладів;

· рентний дохід;

· процентний дохід або прибуток на капітал;

· підприємницький дохід (прибуток) у вигляді залишкового доходу.

По-перше, якщо найманий працівник продає трудові послуги, а заробітна плата є їхньою ціною, то не зрозуміло, яким чином ця ціна визначається, адже в момент підписання трудового контракту праці ще немає, а домовленість про величину заробітної плати вже є.

По-друге, якщо оплачується вартість трудових послуг, а отже, здійснюється еквівалентний обмін, то не зрозуміло, звідки береться нормальний прибуток від використання праці.

По-третє, якщо ціна трудових послуг визначається граничним продуктом, то визначити його в кожному конкретному випадку вкрай важко, а якщо навіть і можливо, то тільки після процесу використання праці, а не до його початку.

Якщо ж стати на позицію, що заробітна плата є величиною вартості робочої сили, то не зрозумілою виявляється диференціація в оплаті людей з однаковим рівнем кваліфікації тощо.

Таким чином, розуміння суті заробітної плати й закону, який її відображає, не охоплює всієї різноманітності її змісту. Для розуміння суті важливим є один із аспектів праці — ставка заробітної плати, яка є ціною, що її сплачує роботодавець найманому працівникові за функціональне використання його праці.

Окрім ставки, заробітна плата формується на підставі багатьох різних за своїм функціональним значенням складових. Співвідношення цих елементів утворює структуру заробітної плати, яка охоплює: основну та додаткову зарплату, а також види винагород, що входять до кожної зі складових.

Заробітна плата має дві основні форми: відрядну та погодинну. Кожна із форм проявляє себе у відповідних системах. Відрядна заробітна плата — це форма, що заохочує збільшення обсягів виробництва продукту. Вона застосовується тоді, коли саме від інтенсивності праці робітника залежить обсяг виробництва.

Відрядна форма зарплати передбачає систему доплат за економію палива, енергії, сировини, матеріалів, за ефективне використання устаткування, за ставлення до праці, за ризик і т. ін.

Погодинна форма заробітної плати застосовується там, де потрібно виробляти продукту саме стільки, скільки того вимагає технологія. Надлишок виробленої продукції є порушенням технології і не стимулюється.

Погодинна форма існує як погодинно-нормативна і погодинно-преміальна.

Перша передбачає оплату за відпрацьований час та при виконанні нормативів робіт, які (нормативи) періодично переглядаються.

Друга (погодинно-преміальна) передбачає оплату працівника за відпрацьований час та додаткову виплату премій за економію витрат, досконаліші форми організації праці тощо.

Між найманим працівником і власником капіталу існує постійна суперечність. У системі оплати праці ця суперечність проявляється в тому, що найманий працівник, який отримує свою частку незалежно від фінансового стану підприємства, на якому працює, залишається байдужим до його (підприємства) долі. Для того щоб зацікавити найманого працівника в результативній діяльності підприємства, застосовують систему вольової участі в розподілі доходів підприємства.

Частка участі найманого працівника в доходах фірми визначається двояко:

· визначенням частки кожного працівника в чистому доході підприємства;

у формі акціонування й отримання дивідендів на певний обсяг акціонерного капіталу.

Вважають, що ця система відображає співробітництво праці й капіталу.

У сучасних умовах заробітна плата формується не тільки наоснові угоди між працею і капіталом. Організація оплати праці в Україні здійснюється на основі Генеральної тарифної угоди, галузевих та регіональних угод, колективних та індивідуальних договорів. На рівень заробітної плати впливає держава (встановлюючи гарантований мінімум, нижче якого капітал не має права оплачувати працю) і профспілки, сила й авторитет яких суттєво впливають на рівень заробітної плати. Два останні інститути (профспілки і держава) порушують конкурентне середовище на ринку праці. Тому тут має місце недосконала конкуренція.

Розрізняють:

· номінальну заробітну плату — суму грошей, яку отримує власник робочої сили за певний проміжок часу (годину, день, місяць);

· реальну заробітну плату — грошовий еквівалент маси товарів і послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату.

Реальна заробітна плата, таким чином, залежить від величини номінальної і рівня цін.

У світовій практиці показник реальної заробітної плати визначається шляхом ділення номінальної заробітної плати на індекс споживчих цін.

З метою ресурсного забезпечення мінімально необхідного рівня відтворення робочої сили згідно з міжнародними трудовими нормами використовують показник мінімальної заробітної плати.

31. Марксистська теорія розподілу доходів

Марксистська концепція функціонального розподілу доходів ґрунтується на таких засадах:

- капіталістичний сукупний національний дохід створюється найманою працею і капіталом;

- носієм здатності до праці є найманий працівник, який, по-перше, переносить частину минулої, втіленої в заобах виробництва, праці на знову створюваний продукт, а по-друге, створює нову вартість;

- новостворена вартість (яка після реалізації набуває форми національного доходу) є, згідно з теорією К. Маркса, результатом тільки найманої праці;

- результатом капіталу є перенесена вартість, яка входить до структури сукупного суспільного продукту, але не є складовою національного доходу (новоствореної вартості);

- національний дохід має дві складові (о + т), де V - затрати змінного капіталу (найманої праці), які набувають форми заробітної плати, та т - затрати змінного капіталу, які набирають форми додаткової вартості;

- капіталісту додаткова вартість (т), нічого не коштує, а для найманого працівника - це неоплачена праця;

- пропорція, в якій новостворена вартість розподіляється на заробітну плату (о) і додаткову вартість (т), показує ступінь експлуатації (т', яка визначається так: ж'"-100 % .Чим більша частка т в структурі (V + т), тим вищий ступінь експлуатації найманої праці капіталом;

32. Почасова заробітна плата — оплата вартості, ціни та частково результативності робочої сили за її функціонування протягом певного робочого часу.

Ця форма заробітної плати переважала на перших етапах розвитку капіталізму, коли було відсутнє законодавче регулювання робочого дня. Згодом вона почала стримувати зростання продуктивності праці, оскільки потрібними були витрати на нагляд і контроль за працею робітника.

Її змінила відрядна заробітна плата, яка встановлювалась залежно від розмірів виробітку на одиницю часу і лужила засобом підвищення інтенсивності праці, посилення конкуренції між робітниками.

Відрядна (поштучна) заробітна плата — оплата вартості й ціни товару робоча сила залежно від розмірів виробітку за одиницю часу.

Почасова заробітна плата знову поширилася. Це зумовлено широким застосуванням у виробництві конвеєрів, напівавтоматів та автоматів з примусовим ритмом конвеєра, де інтенсивність праці задається швидкістю його руху. За такої форми відпадає необхідність частого перегляду окремих норм і розцінок. Так, у США до 80 % найманих працівників одержують заробітну плату залежно від кількості відпрацьованого часу.

Водночас запроваджується змішана (комбінована) форма заробітної плати, яка поєднує погодинну і відрядну форми оплати ціни робочої сили та результатів її використання.

Почасову заробітну плату поділяють на погодинну просту і погодинну преміальну. Погодинно-преміальна заробітна плата передбачає виплату працівникові мінімуму заробітної плати за одиницю часу, а також виплату премії за продукцію понад норму. Основою премії є економія часу при виробітку, який перевищує норму. Різновидом такої системи оплати праці є підсистема пунктів, яка ґрунтується на гарантованому мінімумі погодинної заробітної плати і виплаті однакової суми премії за кожну одиницю продукції, виготовленої понад норму за певний час (годину або день). Наприклад, при виготовленні 20 одиниць продукції за годину кожна одиниця становитиме 3 пункти (60 хвилин: 20 одиниць) і робітник у разі перевищення норми виробітку на 15 одиниць отримує премію за 5 пунктів, причому премія за останній пункт не відрізняється від премії за перший. Досконалішою є підсистема прогресивних пунктів, або бонусів, яка передбачає, що розмір премій зростає зі збільшенням виробітку. Так, при перевищенні норми виробітку на 5 одиниць працівник отримує 5 %-й бонус, а при перевищенні на 15 — 20 %-й бонус.

Почасову заробітну плату застосовують як засіб подовження робочого дня понад законодавчо встановлений через впровадження понадурочного робочого часу. 40-годинний робочий тиждень поступово запроваджувався у розвинутих країнах і на початку 80-х років у більшості з них був законодавчо встановлений. Незважаючи на це, у багатьох розвинутих країнах фактична тривалість робочого тижня на 2—3 години більша. Оплата робочої сили у понадурочний час, як правило, не компенсує підвищені витрати фізичної і розумової енергії, оскільки в останні години праці витрачається її найбільша кількість.

Застосовують також неповний робочий тиждень, часткову зайнятість. Це дає змогу підприємцям маневрувати робочою силою при зміні обсягів робіт, підвищувати інтенсивність праці, економити на соціальних виплатах, знижувати розміри заробітної плати.

Відрядна заробітна плата є перетвореною формою почасової. Затрати робочої сили за такої форми вимірюються кількістю та якістю виробленої продукції. Відрядна зарплата стимулює інтенсивність праці, скорочення затрат на нагляд заробітниками, посилення конкуренції між ними. Першою раціональною формою відрядної заробітної плати, основою якої були хронометраж робочого дня і встановлення норм виробітку для найсильніших кваліфікованих робітників, була система Тейлора.

Змішані форми заробітної плати передбачають використання різних комбінацій почасової і відрядної заробітної плати.їх застосування практикується, зокрема, у тих випадках, коли має місце низький рівень продуктивності праці (почасова), а також у разі перевищення встановленого рівня (відрядна форма).

33-34-35. Будь-яка людська діяльність є суб'єктивною, оскільки вона здійснюється суб'єктом (людиною). Підприємницька діяльність — не виняток із правил. Залежно від виконуваних функцій у найзагальнішому вигляді розрізняють такі види підприємни­цтва за суб'єктами діяльності:

Виробнича

Фінансова

Торговельна

Інноваційна

Посередницька

Страхова

Чинне законодавство України певною мірою обмежує мож­ливість займатися підприємницькою діяльністю деяким категоріям громадян:

— військовослужбовцям;

— службовим особам органів прокуратури, державної безпе­ки, МВС, суду, державного арбітражу, державного нотаріату;

— представникам органів державної влади та управління;

— громадянам, що мають судимість за економічні злочини тощо.

Будь-яка економічна діяльність має бути доцільною. Метою підприємницької діяльності є максимізація доходу в результаті спрямування зусиль підприємця на певний об'єкт.

Об'єкт підприємництва — сукупність певних видів еконо­мічної діяльності, в межах якої шляхом комбінації ресурсів підприємець домагається максимізації доходу.

Підприємництву характерні певні риси і засади (принципи).

Принципи підприємницької діяльності:

— орієнтація на запити, смаки та уподобання споживачів;

— прагнення бути на вістрі подій, що відбуваються в інно­ваційній сфері економіки, застосувати найновіше першим;

— максимальне використання конкурентних переваг;

— дотримання принципів ділової етики;

— постійний творчий пошук, прагматизм, наслідування де­мократичних традицій.

Ознаки підприємництва як економічної діяльності:

— самостійність;

— новаторство;

— ініціатива;

творчість;

ризиковість;

— економічна та соціальна відповідальність;

— масштабність мислення;

-діловитість.

Теоретичне осмислення явища "підприємництво" пройшло довгий шлях. Вважають, що вперше цей термін був введений у науковий обіг французьким банкіром Р. Кантільйоном у X VIII ст. Він називав підприємцями людей з зафіксованими доходами, оскільки вони займаються ризиковою діяльністю: ремісників, торговців, селян» лихварів, розбійників і злидарів.

Класик англійської політичної економії А. Сміт визначав підприємця як власника, що ризикує заради комерційного ус­піху. Він сам організує економічну діяльність, сам управляє, сам розпоряджається її результатом.

Французький економіст Ж.-В. Сей уперше підкреслив роль підприємця як особи, що вміло комбінує фактори виробництва.

Німецький економіст та соціолог В. Зомбарт визначав під­приємця таким чином;

а) як завойовника, оскільки він духовно розкріпачений, ба­гатий на ідеї, готовий ризикувати, настирливий та має сильну волю;

б) як організатора, який уміє об'єднувати навколо себе лю­дей заради реалізації своїх ідей;

в) як творця, що вміє переконати покупців купити саме його товар, привернути інтерес до себе та своєї справи, завоювати

Типи підприємців у сучасній економіці

Підприємець-власник підприємства (капіталу) або співвласник

Підприємець-орендарю який купує на певний час право користування землею, приміщенням тощо

Підприємець менеджер, що во­лодіє часткою власності не до по­чатку економічної діяльності, а зго­дом. Це стимулює його до ефектив­ного управління не своїм капіталом

Бізнесмен — людина, що має свою справу. Часто таких лю­дей називають підприємцями (рис. 10*4). Але в наукових видан­нях дедалі частіше підкреслюють, шо бізнесмен може викону­вати просто репродуктивну функцію, тобто з року в рік вироб­ляти одні й ті самі товари та надавати послуги. Підприємці ж є новаторами, яких вирізняє з-поміж інших людей творчий по­шук, відкриття, бажання освоювати нові ринки збуту, запрова­джувати нові форми організації виробництва та збуту, віднахо­дити нові ресурси та їхні комбінації, свідомий ризик тощо.

36.Сучасна економічна наука трактує капітал як складну, багатоаспектну категорію, еволюція якої відобразила історичний процесс розвитку природи, форм руху, динаміки та структури товарного виробництва. В економічній теорії сформувалися такі підходи до визначення сутності капіталу.

1. Предметно-функціональний підхід, згідно з яким капітал ототожнюється з нагромадженою працею, призначеною для подальшого виробництва або продажу й одержання доходу.

У рамках цього підходу значного поширення набув аналіз капіталу як фактора виробництва, що впливає на результати підприємницької діяльності і приносить дохід власникові. При цьому підкреслюється особливе місце капіта­лу в системі економічних ресурсів, зумовлене його високою мобільністю, опосередковуючою роллю та похідним характером формування.

Аналіз матеріально-речового змісту капіталу постійно збагачується за рахунок розширення діапазону видів нагромадження праці та певних благ, однак не дає можливості виявити джерело зростання підприємницького доходу та розкрити його соціально-економічний зміст.

2. Соціально-економічний підхід, згідно з яким капітал трактується як економічна категорія — специфічні суспільні відносини, що виникають за певних історичних умов.

Розглядаючи капітал як самозростаючу вартість (що в процесі свого руху приносить додаткову вартість), прихильники цього підходу ототожнюють капітал з капіталістичними виробничими відносинами експлуатації найманої праці.

Особливістю соціально-економічного підходу є прагнення охарактеризувати суспільно-економічну сутність капіталу в органічному взаємозв'язку з економічними відносинами та виявити джерело самозростання вартості.

Водночас необхідно враховувати, що розвиток соціально орієнтованої ринкової економіки завдяки поширенню колективних форм приватної власності, акціонуванню, демократизації управління капіталом тощо змінює соціально-економічну природу капіталу. Зростає взаємозумовленість мотиваційних пріоритетів найманих робітників та підприємців на основі "соціалізації" капіталу та "капіталізації" праці. Зближенню інтересів суб'єктів сучасної ринкової економіки сприяє також подальший розвиток співробітництва праці та капіталу, що ґрунтується на якісному вдосконаленні трудового законодавства та системи колективних договорів.

3. Грошовий підхід, згідно з яким капітал досліджується як фінансовий ресурс, що приносить дохід власникові у вигляді процента.

4. Ототожнення капіталу з часом як особливим економічним ресурсом, що визначає дохід підприємців як винагороду за відмову від задоволення поточних потреб заради отримання майбутніх благ.

5. Трактування капіталу як певного вкладення, завдяки чому забезпечується одержання доходу.

У рамках цього підходу виокремлюється категорія "людського капіталу" як міри втіленої у людині здатності приносити дохід. Освіта, професіоналізм, здоров'я, природні

здібності та творчість індивіда розглядаються як чинники його продуктивної сили, що сприяє збільшенню обсягів виробництва високоякісної інноваційної продукції і приносить так звану технологічну ренту, виступаючи найважливішим джерелом зростання доходу окремої людини й суспільства в цілому. При цьому особистість визначається не лише як суб'єкт, а й як об'єкт економічної діяльності та інвестицій, які прибутковіші, ніж капіталовкладення в інші фактори виробництва.

Інвестиціями у людський капітал вважаються витрати на здобуття освіти, кваліфікації, підготовку та перепідготовку робітників, підтримку здоров'я, інформаційне забезпечення тощо. Величина людського капіталу оцінюється потенційним доходом, який він може приносити власнику.

Соціально-економічне багатство інтелекту відображає категорія "інтелектуальний капітал", який функціонує у "чистому" вигляді в таких сферах, як наука, освіта, охорона здоров'я, управління тощо. У високоцивілізованому суспільстві інтелектуальний капітал починає переважати над усіма іншими формами капіталу, виступаючи головною передумовою нагромадження суспільного багатства.

З огляду на те, що нагромадження, вдосконалення та всебічний розвиток людського багатства набувають першо-вартості у контексті наявних джерел сучасного економічного зростання, стає зрозумілою важливість цього підходу до аналізу капіталу як економічної категорії.

Не відкидаючи жодного з трактувань капіталу, накопичених науковою думкою за всю історію розвитку економічної теорії, слід наголосити на необхідності аналізу сутності капіталу в контексті соціально-економічних та історичних умов його саморозвитку.

Капітал — самозростаюча авансована вартість; вкладення, які дають змогу отримати дохід.

Матеріально-речовий зміст капіталу формують речові та особисті, фінансові та інтелектуальні фактори товарного виробництва, його продукти (товари і послуги), які обслуговують процес створення економічних благ та їх просування у сфері виробництва, обміну, споживання.

Аналіз за аспектами

За сферами застосування (промисловий, торговельний, позичковий капітал, або капітал сфери виробництва, та капітал сфери обігу).

За напрямами інвестування (речовий, людський капітал).

За масштабами функціонування (національний, міжнародний капітал).

За роллю у створенні додаткової вартості (постійний, змінний капітал).

Постійний капітал — частина авансового промислового капіталу, яка вкладається у засоби виробництва

Кругооборот промислового капіталу — безперервний рух капіталу по трьох стадіях із послідовною зміною форм та поверненням у свою початкову форму у збільшеному, як правило, розмірі.

Безперервний рух капіталу за логікою його кругообороту є оборотом капіталу.

Оборот капіталу — це безперервно повторюваний кругооборот капіталу, в результаті якого авансовані кошти повністю повертаються до своєї початкової форми.

У процесі обороту різні частини промислового капіталу одночасно функціонують у грошовій, продуктивній і товарній формах.

Оборот капіталу — конкретніша категорія, ніж кругооборот. Його конкретизують пов'язані між собою кількісно-вартісне вираження авансованого капіталу і швидкість руху цього капіталу за часом.

Основний капітал — складова промислового капіталу, яка функціонує у натуральній формі засобів виробництва протягом кількох виробничо-технологічних циклів, частинами переносячи свою вартість на новостворену продукцію.

Предмети праці беруть участь і повністю споживаються протягом одного виробничо-технологічного циклу. їхня вартість швидко обертається, повністю переносячись живою конкретною працею на створювану в тому самому виробничо-технологічному циклі товарну продукцію. Далі вона вивільняється у грошовій формі внаслідок реалізації продукції і знову спрямовується на закупівлю нових і нових партій предметів праці. Швидко обертаються також кошти у товарній та грошовій формах.

Оборотний капітал — частина промислового капіталу, що функціонує у вигляді предметів праці, незавершеного виробництва, готової продукції, грошових коштів (у тому числі заробітної плати), обертаючись і переносячи свою вартість на новостворену продукцію протягом одного виробничо-технологічного циклу.

Функціонуючий основний і оборотний капітал підприємства становить його активи.

Пасивами підприємства є власний і позичений капітал.

Раціональне господарювання передбачає пошуки шляхів прискорення обороту капіталу, бо це збільшує масу і підвищує норму прибутку.