5. Еволюція політичної думки в епоху середньовіччя та Відродження.

Розглядаючи питання про еволюцію політичної думки в епоху Се-редньовіччя та Відродження, слід відмітити, що вплив античної соціально-політичної думки позначився передовсім на вченнях цього часу. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщики та селяни. Помітну роль в епоху феодалізму відіграло духовенство. Воно було значною економічною, політичною й ідеологічною силою. Це відбувалося тому, що в умовах існуючої тоді феодальної роздробленості (V—Х ст.) ка-толицька церква — з чіткою ієрархією й стійкими догматами — справляла значний вплив на все духовне життя Середньовіччя. Соціально-політична думка не була винятком. Її розвиток в основному здійснювався зусиллями релігійних діячів. Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього Середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про нікчемність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався ас-кетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі. В основі соціально-політичних уявлень була релігійна настанова про те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Незважаючи на поділ суспільства на багатих та бідних, релігійні мислителі наполягали на можли-вості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали во-ни, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед Богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві. Найбільш відомими соціально-політичними мислителями Середньовіччя були Аврелій Августін (пізніше названий «блаженним») та Фома Аквінський. Наступний період історії соціально-політичної думки зв’язаний з фор-муванням і розвитком капіталізму в Західній Європі. Становлення й розви-ток капіталістичних соціальних відносин дали новий поштовх інтенсивній розробці соціально-політичних ідей. У XIV—XV ст. у соціально-економічному та культурному житті Західної Європи відбулися великі зміни. В Італії, а згодом і в інших країнах стали виникати елементи капіталістичного способу виробництва. На зміну панівному класу феодалів при-ходить новий клас — буржуазія. Нові форми господарських відносин та нові суспільні класи зумовили появу нових думок та ідей. Люди, що розробляли нові ідеї, називали себе гуманістами, тому що в центр своєї уваги вони ставили людину. Багато гуманістів вважали богослов’я лженаукою і негативно ставилися до церкви. Вони стали вождями культурно-го руху, відомого під назвою Відродження або Ренесансу. Ця назва зв’язана з тим, що творці гуманістичної науки та мистецтва вважали себе спадкоємцями і безпосередніми продовжувачами науки та культури античності. У духовній діяльності Петрарки і Боккаччо, Альберті й Франсуа Рабле, Нікколо Макіавеллі й Еразма Роттердамського та інших мислителів яскраво помітні спроби створити нову, світську культуру на противагу феодально-церковній культурі Середньовіччя. Гуманісти вимагали звільнення від засил-ля церкви, від її панування в економічному, політичному та духовному житті суспільства, виступали за свободу розуму, що давала можливість без переш-код розвивати здібності та творчі сили людей. Ідеологи Відродження висуну-ли нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала особистість, підкреслювала її слабкість та нікчемність, то гуманісти прославляли її гідність, вірили в творчий потенціал та безмежні її здібності до саморозвитку. Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілий ряд творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо. Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, виступає користь і успішність у досяг-ненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в ХХ ст. став сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступив у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі організовував геноцид проти них, возвеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

Епоха Середньовіччя припала на V-XVI ст. На протязі цього періоду політичні погляди активно розвивалися та змінювалися. Ця еволюція включає три великі етапи:

I. Ранньосередньовічний (кінець V - середина XI ст.) Цей період характеризується тим, що держави спочатку організовуються у великі, але слабо інтегровані монархії, і незабаром розпадаються на окремі політичні утворення.

II. Етап розвитку середньої доби Середньовіччя (середина XI - кінець XV ст.) Для цього періоду характерні централізовані станово - представницькі монархії;

III. Етап пізнього Середньовіччя (кінець XV - початок XVII ст.) Державність цього періоду характеризується переважно абсолютними монархіями.

Упродовж усієї епохи Середньовіччя йшла жорстока боротьба між папством і світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною: духовна чи світська. За домінування духовної влади виступали Фома Аквінський, Августин, а за пріоритет світської -М. Подуанський, А. Данте.

Видатний філософ епохи середньовіччя Фома Аквінський запозичив у Аристотеля ідею про людину як істоту політичну, а також думку про те, що держава, як ціле, логічно випереджує індивідів, що її складають, а благо держави є важливіше за благо її громадян. Головним завдання державної влади є сприяння державному благу, збереження миру та справедливості у суспільстві. Народ має право скинути владу несправедливого та жорстокого монарха, якщо він посягає на право Церкви. Найкращою формою правління Фома Аквінський вважав монархію, зокрема, такий її різновид, як монархія політична, у якій влада правителя залежить від закону та не виходить за його рамки.

Марсилій Подуанський - італійський мислитель та політичний діяч, сформував свою доктрину у праці "Захисник миру" (1324). Він заперечував претензії Папи на владу над світом, бо це суперечило Святому Письму, за яким влада духовна мала бути відділена від світської. Відповідальність за всі біди та нещастя у світі М. Подуанський покладав на Церкву. Церква повинна бути відділена від держави та підпорядкована світській політичній владі.

Держава для М. Подуанського - це світський інститут, який розвивається за власними законами. Держава виросла із сім'ї, як найпростішого елементу людської асоціації. З появою держави він пов'язує появу політичної влади. Саме Подуанському належить трактування миру як засобу для досягнення "громадянського щастя". М. Подуанський був проти підпорядкування політики засадам релігії та моралі. В цілому його творчість свідчить про рішучий розрив з теологічною традицією у поглядах на державно-правові явища.

Загалом політична думка епохи Відродження у своєму розвитку поділялась на три етапи:

1. Гуманістичний (середина XIV - середина XV ст.). Цей період характеризувався протиставленням середньовічному геоцентризму інтересу до людини у її стосунках зі світом.

2. Неоплатонічний (середина XV - перша третина XVI ст.). Етап відзначається постановкою проблеми соціального буття.

3. Натуралістичний (середина XVI - початок XVII ст.) На цьому етапі закони природи намагаються застосувати до пізнання соціальної дійсності.

Реформація - це широкий антифеодальний і антикатолицький рух у першій половині XVI ст., який заклав початок протестантизму. Лідером Реформації був М. Лютер, який виступав не лише проти засилля папської влади, а й за зменшення влади Церкви взагалі. У 1517 р., ставши свідком продажу індульгенції, М. Лютер прибив до дверей храму у м. Віттенберг свій твір "95 тез", закликаючи до публічної дискусії.

Провідними ідеями М. Лютера були:

1) необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світської влади;

2) безумовний послух народу світській владі;

3) ідеалом є сильна та стабільна абсолютна монархія;

4) світська влада не є ідеальною, а лише стримує явне зло;

5) необхідним є законний примус з боку держави;

6) піддані мають право на незалежне переконання, а у випадку переслідування за них - право на опір.

Ідеологом французького реформаторства був Ж. Боден. Він виступав на захист віротерпимості, вимагав сильної влади, котра б поважала закон і захищала свободу совісті. Ж. Боден першим сформулював і обґрунтував поняття суверенітету як ознаки держави.

Державу Ж. Боден визначав як правове управління багатьма родинами і тим, що їм належить, відповідно до справедливості та законів природи.. Серед форм правління виділив демократію, аристократію, монархію. Найкращою формою правління Ж.Боден вважав обмежену законами монархію, де суверенітет повністю належить монарху, а управління країною здійснювалося б на аристократичних і демократичних принципах.