2. Українська культура доби Гетьманщини.

В історії української культури, як і загалом у Західній Європі, на зміну ренесансу приходить бароко. Ця назва стосується як окремої культурно-історичної доби, так і окремого стилю мистецтва. Хронологічно в Західній Європі ця доба охоплює ХVІІ - середину ХУІІІ ст. В Україні бароко починає розвиватися з другої половини XVII ст. і домінувало як художній стиль до кінця ХVІІІ ст.

Попри всі руйнування й пограбування матеріальних і духовних багатств, Україна зуміла відстояти й зберегти власний потенціал для активного культурного розвитку. Навіть у найскладніші періоди, нарощення потенціалу культурного життя тривало та створювались передумови для входження української культури в європейський простір. Це передусім стосується освіти, науки, видавничої справи, поширення релігійної та світської літератури, художнього світосприйняття через архітектуру, малярство, які під впливом духу Ренесансу набули якісно нового змісту та суспільного значення.

На цьому тлі українська культура в добу бароко попрощалась зі своєю візантійсько-руською спадщиною, набула виразно індивідуальних, а швидше національних рис та зробила черговий внесок у загальноєвропейську культуру.

Водночас, українська культура розвивалась нерівномірно. Це пов’язано з тим, що з утворенням держави «Війська Запорізького» поза її територіальними межами опинились західноукраїнські землі. У добу Руїни, з поділом козацької держави на Правобережну та Лівобережну, козацький державний устрій під абсолютним політико-правовим та військовим контролем Росії зберігався на Лівобережжі. Відповідно саме з цією частиною України, де Київ був духовним, освітнім, науковим та мистецьким центром, до згортання Росією автономії Гетьманщини, пов’язані основні здобутки національної культури.

Екзаменаційний білет № 5

1. Кочові народи як чинник формування української культури.

2. Реформаційні ідеї в українській ренесансній культурі.

Саме цей період, як зазначають сучасні вітчизняні дослідники, можна вважати українським Відродженням, результатом якого початок XVII ст.) було утвердження світського начала в духовній культурі, становлення і формування національної самосвідомості українського народу.

Щодо історичних умов цієї доби, то варто зазначити, що із загостренням соціального і національного гноблення посилюється духовно-релігійний гніт, викликаний наступом польської контрреформації та діяльністю єзуїтів. Проте слід визнати й те, що унія і католицизм на противагу православній церкві вводили більш досконалі організаційні структури і гнучкішу політику Відкривались нові школи, гімназії, вводились нові програми, зокрема з філософії, навчання велося рідною мовою, безкоштовно. Але все спрямовувалось на звеличення католицизму і виховання відданих католиків.

Ополячення та насадження унії призводили до втрати державної самостійності, занепаду своєї культури, релігії тощо. Це викликало масовий протест і становлення національно-визвольного руху в Україні. У свою чергу, останнє вимагало ідеологічного обґрунтування цього процесу, виявом чого стали реформаційні та ренесансно-гуманістичні вчення.

Грунт для поширення реформаційних ідей в Україні певною мірою був підготовлений ще у другій половині XV ст. уже згаданою раціоналістичною сектою "ожидовілих", а на наступних етапах історії, розгортаючись, реформаційний рух досяг успіхів у підготовці українського культурно-національного відродження, сприяв пробудженню національної суспільної думки.

Теоретичне осмислення реформаційних і ренесансно-гуманістичних процесів здійснювалось українськими книжниками, що об'єднувались навколо великих культурно освітніх осередків, завданням яких було збереження і розвиток вітчизняної духовної культури, поширення освіти, захист національних, релігійних і політичних інтересів.

Одним із таких культурно-освітніх осередків став Острозький центр, який був створений Костянтином Острозьким. Навколо Острозького центру згуртувався ряд освічених і талановитих діячів української культури: Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Василь Суразький, Христофор Бронський, Дем'ян (Даміян) Наливайко, Клірик Острозький, Йов Княгиницький, Іван Вишенський, Гаврило та Данило Дорофієвичі. З цієї школи вийшов і знаменитий Мелетій Смотрицький (син Г. Смотрицького). До вивчення мов (а це вважалось головним) та інших наук запрошувалися вчені з інших країн. Тут викладали Кирило Лукаріс, Никифор Парасхес, Іоан Лятош, Кіпріан та ін.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 6