1. Релігійні вірування давніх слов’ян.

В основі релігійних уявлень давніх слов'ян, органічно пов'язаних із землеробством і навколишньою природою, було уявлення про боротьбу двох начал — світлого і темного, доброзичливого і ворожого людині, благотворного і злого; в природі постійно тривали змагання родючості з неплідністю, літа із зимою, світла з темрявою. Слов'янський народний календар і народні звичаї дають для цього багатий матеріал. Увесь круговорот сучасних слов'янських свят є відголоссям і пережитком старих язичницьких уявлень, пов'язаних з чергуванням творчих сил природи.

Язичництво заохочувало людину до спілкування у сфері сакрального. Богів при цьому наділяли нездоланною силою, безмежною владою, неперевершеними можливостями й розглядали як найвищу сакральну цінність. Від їхнього ставлення залежав добробут людини, яка у відповідних ситуаціях мала звертатися до богів по допомогу.

Відомості про поганських богів досить суперечливі і малоймовірні: здебільшого це певні середньовічні тексти, усна народна творчість (казки, пісні, прислів'я) та археологічні знахідки.

Давні слов'яни також ушановували як божества сонце, місяць, зірки, вогонь, воду, гори, дерева.

Особливе ставлення склалося в давніх слов'ян до істот, які населяли ліси, річки, багна, домівки. В існування лісовиків, водяних, польовиків, русалок, мавок, домовиків вони щиро вірили, й усіляко намагалися їх задобрити.

Язичницький культ давніх слов'ян був певним чином регламентований, про що свідчать археологічні розкопки культових святилищ і храмів, а також зображення власне небожителів. Релігійні ритуали передбачали існування організації священнослужителів, або жерців, якоюсь мірою спеціалізовано і досить розгалуженої.

Прийняття християнства для більшості слов'ян сприяло зміцненню власної державності й означало прилучення до візантійсько-православної або латинської (католицької) конфесіонально-культурних традицій. Для інших, насамперед полабсько-балтійських племен, християнізація обернулася

катастрофою — вони були підкорені місіонерами, піддані асиміляції й згодом узагалі зникли з історичної арени.

2. Вплив Ренесансу на культуру України.

Ренесанс в українській культурі був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з італійським або західноєвропейським Відродженням. Ренесанс почав торувати свій шлях в українських землях вже на початку XVI ст. Однак лише в другій половині XVI ст. та в перші роки XVII ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. Причина такого відставання була насамперед пов´язана із занепадом внаслідок монголо-татарської навали однієї з найрозвинутіших держав Середньовіччя - Київської Русі. На українських землях була на довгий час загальмована культурна еволюція. Були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта.

Упродовж усього XV ст., коли в Західній Європі розквітав Ренесанс, українська культура із заходу зазнавала асиміляції, з півдня ж - відвертого геноциду. Проте слід відзначити і позитивний польський вплив у поширенні ідей Відродження в землях України, що були в той час у складі Речі Посполитої. Спільними здобутками тут можна вважати формування нових рис гуманістичної шляхетської культури, досягнення в галузях містобудування, архітектури, скульптури, живопису. Водночас специфічна ренесансність української культури кінця XVI - початку XVII ст. полягала саме у прагненні звільнитись від польської "культурної опіки", у формуванні культури національного відродження, що так яскраво виявилось у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності України. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.

Братства - це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Братства - це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональній консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Таким чином, Ренесанс в українській культурі став наслідком складного й тривалого процесу взаємодії вітчизняної та європейської культури. І хоч українські митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, зате творчо переробили кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності. "Так само, як Січ здолала створити на території чужої держави мілітарну республіку, - пише Є. Маланюк, - так суспільство здолало школами, братствами і безупинною боротьбою - створити "державу в державі" -"Руську Річ Посполиту".

Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї вершини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній з яких український народ виборював своє право на існування. Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу, українська культура розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І. Мазепи.