Питання 17

Вміння шукати, опрацьовувати інформацію – частина журналістського професіоналізму, яка з огляду на різні причини е особливо актуальною сьогодні. Відкритість суспільства, до якого дорога виявилась такою важкою, потребує певної налаштованості на інформацію, особливого способу існування у світі сучасної інформації. Навіть досвідчені, талановиті журналісти скаржаться на те. що доводиться вчитись журналістики майже з нуля. Подейкують, що солідні зарубіжні інформаційні агентства, телерадіокорпорації воліють брати на роботу не випускників радянських журфаків, а людей, не зв’язаних до цього із журналістикою. Прийнято вважати, що є три головні джерела інформації: предметно-оречевлене середовище, документ, людина. Відповідно прийнято традиційно виділяти методи і способи збору інформації: метод спостереження; метод вивчення документів; метод інтерв’ю. Варто виокремити соціологічні методи вивчення інформації.

Метод спостереження – один з найуніверсальніших способів пізнання дійсності у повсякденній практиці, а також у науці, мистецтві і, зрозуміло, журналістиці. На відміну від загального споглядання, метод спостереження передбачає певну мету. Спостереження – цілеспрямоване бачення, коли людина “не тільки бачить але й дивиться, не тільки чує, але й слухає, а іноді вона не тільки дивиться, але й розглядає, вдивляється, не тільки слухає, але й прислухається, і навіть вслуховується”.

Спостережливість – певною мірою вроджена здатність людини. Вона може бути більшою чи меншою. У незначної частини людей спостережливість стає органічним компонентом їх професійного таланту. Серед них такі творчі сфери діяльності, як наука, мистецтво і, зрозуміло, журналістика. У кожному із цих видів праці виробляються специфічні навики. Одна річ спостережливість фізика-експериментатора, інша – художника чи музиканта. Навіть у таких близьких за характером видах діяльності, як художня література і журналістика, вона багато в чому відмінна. Письменника насамперед приваблюють людські характери, неповторність долі, особливості психологічного стану, фарби і звуки. Журналіст же мусить вміти схопити соціальну сутність явища, він повинен запам’ятовувати і фіксувати цифри, прізвища, назви організацій і багато інших фактологічних моментів, до яких письменник може залишитись байдужим. У творчій практиці, а відтак і в наукових дослідженнях прийнято розрізняти відкрите і приховане спостереження. У першому випадку люди, співрозмовники, учасники тієї чи іншої події знають, що за ними спостерігають, що їх вивчають. У практиці сучасної журналістики це найбільш поширений спосіб спостереження, регламентований в Україні законами “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та іншими документами.

Поширеним і типовим є відкрите спостереження, коли журналіст дивиться на персонажів майбутнього твору зі сторони, і вони знають, з ким мають справу. Зацікавленість журналіста, його професійні здібності, вміння встановити контакт з людьми, заінтересувати їх у подачі відповідної інформації дає, як правило, позитивні результати.

Цьому певною мірою сприяє використання в журналістиці соціологічних, науково більш точних методів спостереження. Особливо під час перевірки достовірності зібраної інформації. Журналіст повинен пам’ятати про свої звички й уподобання. І дуже важливо, щоб він бачив у житті те, що є, а не те, що хочеться бачити, і по можливості нейтралізував дію вироблених установок. Важливо вміти контролювати і перевіряти отримані дані. Особлива складність виникає тоді, коли автор збирає інформацію для критичного виступу. Сьогодні ситуація ускладнюється ще й тим. Що ст. 31 Закону “Про інформацію” передбачає: громадяни мають право “знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються”. Дізнавшись, що зібрана інформація може бути використана з критичною метою, “дослідні” приховуватимуть факти негативного характеру, компрометуючі матеріали, документи.

Говорячи про спостереження, ми так чи інакше торкались інших методів збору інформації, зокрема роботи з документами. У ширшому значенні слова під документом (від. лат., повчальний приклад, спосіб доказу) прийнято розуміти зафіксований відповідним чином на певному матеріалі факт, подію, інформацію. Документ – не первинна, а вже відображена кимось і у певний спосіб зафіксована інформація. Тобто між об’єктивною подією, первинною інформацією і документом стоїть певна особа.

І, нарешті, про найбільш поширений метод збору інформації -інтерв’ю. Дехто з дослідників вважає, що цей метод дає близько 80% потрібної журналістської інформації. Розуміючи відносність цієї цифри, не можна не визнати, що з огляду на оперативність ЗМІ, розмова із людьми, учасниками поточних подій, є все-таки вирішальним джерелом найновішої інформації.

Йдеться не про інтерв’ю як жанр, а про інтерв’ю як метод збору інформації для виступу в будь-якому жанрі журналістики, а також збору інформації в соціології, психології та інших науках. Причому в журналістиці інтерв’ю – здебільшого розмова двох чи кількох осіб, у процесі якої і суб’єкт дослідження (інтерв’юер), і об’єкт дослідження (інтерв’юйований) можуть взаємно обмінюватись думками при домінуючій активності першого. Інтерв’ю в соціології, соціальній психології характеризується стабільнішим розподілом ролей: інтерв’юер запитує, інтерв’юйований – тільки відповідає. В науці воно взагалі обезособлене максимально, усереднене, позбавлене індивідуального. У журналістиці певне значення має не тільки зміст розмови, а й особистість співрозмовника, його неповторність, особливо тоді, коли автор збирається писати есе, нарис, політичний портрет, навіть статтю.

Процес розмови, хоч нерідко він триває порівняно недовго, можна умовно розділити на ряд елементів, включаючи підготовку до розмови, саму розмову, а також розшифрування і осмислення інформації.

І про соціологічні методи збору інформації. Соціологія послуговується тими, що й журналістика, методами збору інформації: спостереження, вивчення документів, опитування. Оскільки журналістика з’явилась на світ раніше від соціології, можна твердити, що остання запозичила ці методи у працівників преси. Але вони модифіковані, трансформовані, ґрунтовніші, науково вмотивовані, а головне системніші, масштабніші. Вони, як правило, ґрунтуються на значно більшому обсязі відповідним чином впорядкованої емпіричної інформації, а тому висновки й рекомендації соціологічної науки універсальніші, достовірніші, об’єктивніші, авторитетніші.

Крім спостереження, опитування, вивчення документів, соціологія значно частіше вдається до таких методів, як контент-аналіз та експеримент, які, особливо експеримент, перекочували у журналістику, використовуються у практиці ЗМІ як допоміжний (згадаймо “Епіцентр” з формалізованим телефонним опитуванням глядачів) чи як головний спосіб дослідження проблем. Найбільшої популярності набули, наприклад, експерименти, проведені в «Литературной газете» Анатолієм Рубіновим ще у 70-х роках і детально описані ним у книзі “Операції без секретів”.

До соціологічних експериментів журналісти, хоч і зрідка, вдаються сьогодні. Про один з таких експериментів, пов’язаний зі збором підписів на підтримку міфічного кандидата у президенти України, який провела газета “Високий Замок”, ми вже розповідали у розділі про задум твору.

Дуже важливо, щоб журналіст сьогодні вмів скористатися методами соціологічного дослідження, був соціологічне грамотним. Це теж одна із ознак професіоналізму сучасного працівника ЗМІ.