34. Анотування і реферування наукових текстів

Анотування — процес створення коротких повідомлень про друкований твір (книга, стаття, доповідь тощо), які дозволяють робити висновки про доцільність його докладнішого вивчення. При анотуванні враховується зміст твору, його призначення, цінність, направленість.

Основні види анотацій

описові

реферативні

критичні

рекомендаційні

методичні

педагогічні

Реферування — це одна з найбільш широко розповсюджених письмових форм отримання інформації, яка дозволяє при сучасному величезному потоці інформації у короткий термін відібрати потрібну спеціалісту інформацію. У порівнянні з анотуванням реферування є більш досконалим методом обробки інформації джерел інформації: якщо в анотації приводиться лише короткий перелік питань, що розглядаються, то в рефераті викладається сутність питань та наводяться найважливіші висновки.

На сучасному рівні розвитку інформаційних технологій з'явилася задача автоматичного реферування.

Реферування майже не відрізняється від складання реферату.

35. Основні правила бібліографічного опису, оформлювання покликань

Покликання – уривок, витяг з будь-якого тексту, який цитують у вигляді матеріалу, з точною назвою джерела й вказівкою на відповідну сторінку. Під час написання наукової роботи виконавець повинен оформлювати покликання на кожну цитату, наслідувану думку, приклад того чи іншого автора, у якого запозичено ідеї чи висновки.

Список використаних джерел – важливий елемент бібліографічного апарату наукового дослідження, його вміщують наприкінці роботи, але готують до початку її написання. Розрізняють такі способи розташування літератури у списку:

1.)    абетковий: список використаних джерел має самостійну нумерацію за прізвищами авторів, перших слів назв, якщо авторів не зазначено, а роботу одного автора – за назвою роботи;

2.)    за типами документів: матеріал у списку розташовують за типом видання (книжки, статті, стандарти тощо);

3.)    хронологічний список зазвичай використовують у працях історичного спрямування, де важливо продемонструвати періоди;

4.)    за ступенем використання: такий спосіб використовують зазвичай у статтях

Для забезпечення максимально точного бібліографічного опису його складають у тому вигляді, в якому він представлений в об’єкті опису, безпосередньо маючи документ перед очима (“de vizu”). Найбільш повним джерелом для складання описів книг, серійних видань та їхніх частин є титульний лист, титульний екран (перша або остання сторінка газети, перший аркуш тексту складової частини, титульний екран електронного ресурсу та ін.), на якому розташовані основні відомості видання.

Бібліографічний опис, як правило, складається мовою тексту видання. Опис може складатися також мовою, якою подано місце видання та назва видавництва, коли текст написаний іншою мовою. У такому разі мову тексту документу вказують в описі.

Відповідно до нового стандарту для розрізнення приписної пунктуації (умовні розділові знаки) та граматичної пунктуації застосовують проміжок в один друкований знак ДО і ПІСЛЯ приписного знака. Виняток – крапка та кома – проміжки залишають тільки після них. Знаки крапка з комою та три крапки до винятку не відносяться.

Бібліографічний опис складової частини документа (аналітичний опис) складається з двох частин. Перша містить відомості про складову документа, а друга – відомості про документ, у якому вміщено складову. Вони розділяються знаком дві скісні риски (//). (Відомості про складову частину видання // Відомості про видання, в якому розміщена складова частина. – Примітки). Всі елементи і специфічні знаки в аналітичному описі розміщені за загальними правилами.

Збільшення потоку електронних ресурсів привело до необхідності бібліографічного опису документів на електронних носіях. Електронним ресурсом виступають: магнітні диски, оптичні диски, касети та ін. Бібліографічний опис електронних ресурсів підпорядковується загальним правилам стандартного бібліографічного опису.