49. Буковина в хіх столітті.

У 1774 р. Буковина, що входила до складу Молдавського князівства, була окупована Австрією. Це мотивувалося тим, що ця територія до XIV ст. належала до Галицького князівства. У 1786 р. вона була приєднана до Галичини і в такому стані перебувала до 1849 р., коли виділилася в окрему провінцію.

Серед українців Буковини переважали селяни. Елітну національну і соціальну групу складали румуни. В економічному житті провінція відзначалася повільним розвитком, хоча австрійський уряд в часи правління «освічених» монархів, особливо Йосифа II, сприяв певному прогресу в цій провінції. Особиста залежність селян від поміщиків була майже повністю скасована, але вони продовжували відробляти панщину за землі та пасовищах. Становище їх на Буковині було дуже тяжким через те, що економічне гноблення доповнювалося національним, бо селяни були українцями, а поміщики — румунами. В містах переважали румуни, австрійці. Промисловість розвивалася надзвичайно повільно.

Під час революції 1848 р. разом з галицькими депутатами до імперського парламенту були обрані і буковинські, серед яких радикалізмом, енергією, непримиренністю до поміщиків виділявся Лук’ян Кобилиця. У своїх революційних промовах він виступав за автономію Буковини і передачу землі селянам. А згодом очолив всенародне повстання, яке було жорстоко придушене урядовими військами.

У 1861 р. Буковина була визнана «коронним краєм» Австрії (воєводством) з подвійними адміністративними органами: перший — центральний уряд імперії Габсбургів, від імені якої управляв крайовий президент (у його віданні були старости та начальники повітів), другий орган — автономна управа, що складалася з крайового сейму-парламенту, на чолі якого стояв маршал, найвища особа місцевої самоуправи, та крайового відділу — виконавчого органу. Фактично автономні органи влади знаходилися в руках румунів та австрійців, а українці, для яких начебто вводилася автономія, довгий час не могли домогтися навіть визнання української мови урядовою.

І все ж автономія сприяла пожвавленню економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку. Від 70-х років посилюється боротьба українців проти румунізації та германізації, створюються українські культурно-національні організації. Так, у 1869 р. було засноване товариство «Руська бесіда», яке згодом стало літературним. Воно проіснувало до 1940 р. і відіграло значну роль в національному відродженні краю. Однак певний час в ньому переважали москвофіли, що відстоювали «єдину загальноруську мову». У 1870 р. в Чернівцях було створене політичне товариство «Руська рада», яке сприяло активізації українського національного руху, а в 1875 р. — німецький (австрійський) університет з кафедрою української мови.

52. Суспільно-політичний рух в Україні в ХІХ столітті.

Основні течії:

1) Революційні демократи ( відстоювали інтереси селянства, мали нечисленні революційні гуртки у Львові, Станіславі, Перемишлі, Дрогобичі, Тернополі й Дублянах, закликали до об’єднання всіх трудящих Західної України в боротьбі за свої економічні та політичні права, розповсюджували твори Герцена й Чернишевського, Маркса й Енгельса, співпрацювали з марксистською групою «Визволення праці».)

2) Народовці (поєднував середні верстви населення: студентів, священиків, інтелігенцію. Основним питанням своєї діяльності вважали не політичну боротьбу, а розвиток української мови та культури, для чого в 1868 р. група із 60 студентів на чолі з Анатолієм Вахняним створила у Львові культосвітнє товариство «Просвіта», яке займалося «вивченням і просвітництвом народу» і розвитком українського театру. У 1885 р. народовці створили політичне товариство «Народна Рада», яке ставило перед собою завдання продовжити діяльність Головної Руської Ради, добиваючись адміністративного поділу Галичини на польську та українську частини.)

3) Народницький рух (Основа вчення народників — різні види утопічного соціалізму (зокрема побудова соціалізму в Росії на основі селянських громад) та радикально-демократичні погляди. Після провалу планів підняти селянське повстання шляхом «ходіння в народ» (1874–1875 рр.) в Україні помітною подією стала невдала «Чигиринська змова (1877 р. — організація народниками Я. Стефановичем, Л. Дейчем та І. Бохановським революційної селянської організації «Таємна дружина» на Київщині, розгромленої урядом), члени «Народної волі» перейшли до тактики терору, здійснивши низку замахів на царських чиновників, що увінчалася вбивством 1 березня 1881 р. імператора Олександра II. Після цього обидві організації були розгромлені, керівники (серед яких було чимало українців — А. Желябов, Ф. Лизогуб, М. Кибальчич, С. Степняк-Кравчинський) страчені або засуджені до каторги.)

53. Економічний розвиток України на початку ХХ століття.

Рубіж XIX і XX ст. був в Україні періодом завершення промислового перевороту і переходу до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість повинна була переважати над сільським господарством, а важка промисловість — над легкою). Ці великомасштабні кардинальні зміни відбувались у надзвичайно складних умовах. Російська імперія, як і більшість передових країн світу, в 1900—1903 pp. пережила економічну кризу, 1904—1908 pp. були роками депресії, і лише в 1909—1913 pp. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загально-імперських економічних тенденцій, водночас у силу ряду обставин (вигідне географічне розташування; природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала свої особливості. Економічна криза, загостривши конкуренцію, посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об'єднати сили. Уже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях була не тільки лідером Російської імперії, а й посіла одне з перших місць у світі.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і почав бурхливо розвивати промислове виробництво, то південно-західний район орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігались залишки кріпацтва, помітно відстало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Ці центри промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Однак, незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

Імперський центр, проводячи традиційну політику, гальмував і деформував економічний розвиток України, вбачаючи у цьому регіоні передусім потужну сировинну базу. За деякими даними, саме на українську промисловість у 1913 р. припадало майже 70% усієї сировини та напівфабрикатів Російської імперії і тільки 15% продукції обробної промисловості.